Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








влади протягом 1991-2004 рр. у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції.

Перший підрозділ “Верховна Рада України як гарант правового забезпечення інтеграції в ЄС та НАТО” розкриває парламентський вимір цього зовнішньополітичного вектору. У дисертації наведено, що однією з провідних форм участі Верховної Ради в зовнішньополітичних справах були звернення до парламентів інших країн, а також ЄС та НАТО. Розглядаючи діяльність Верховної Ради України, автор дисертаційного дослідження зосередив увагу на створенні і функціонуванні спеціального парламентського комітету з питань європейської інтеграції. Констатовано, що необхідність такого комітету означилася на початку 2002 року. Верховна Рада України четвертого скликання в червні 2002 року ухвалила рішення про створення Комітету з питань Європейської інтеграції. Діяльність Комітету не обмежувалася вирішенням лише проблем інтеграції України до Європейського Союзу. З’ясовано, що в його роботі були такі пріоритетні напрямки, як адаптація українського законодавства до права ЄС, просування України до СОТ, тісна співпраця ЄС та НАТО, розробка передумов для європейської та євроатлантичної інтеграції України, поглиблення відносин України з Радою Європи, ОБСЄ і ЦЄІ. Протягом 2002-2004 рр. відбулося понад 50 засідань Комітету, на яких було розглянуто біля 130 законопроектів, а також важливі питання щодо основних завдань діяльності Комітету за участю представників виконавчої влади та громадськості. На засіданнях Комітету ґрунтовно доводилося, що успіхи на шляху європейської інтеграції мають визначатися не ступенем наполегливості, з якою Україна заявляла про своє бажання отримати „сигнал” від ЄС або НАТО, а конкретними досягненнями в економіці, політиці, соціальній сфері, забезпеченні прав людини тощо.

Значна увага надається поглибленому аналізу такого інструменту впливу Верховної Ради на процеси європейської та євроатлантичної інтеграції України, як парламентські слухання з відповідних питань. Утім, автор констатує, що переважну більшість рекомендацій учасників цих слухань виконано не було. До основних причин цього дисертант відносить т.з. “багатовекторність” української зовнішньої політики, відсутність у Державному бюджеті України достатніх коштів для фінансування заходів, пов’язаних з реалізацією УПС та інших документів, особливості структури промисловості, відсутність належного контролю за виконанням рекомендацій.

Суперечливим у досліджуваний період було ставлення Верховної Ради до євроатлантичної інтеграції. У 1998 році вперше пролунала пропозиція щодо подання заявки на вступ в НАТО, але до 2002 року панувало неприйняття співробітництва з Альянсом. Верховна Рада четвертого скликання більшістю підтримала курс на євроатлантичну інтеграцію. Була створена мiжфракцiйна парламентська група „Україна-НАТО: компонент загальноєвропейської системи безпеки”. Після проведення парламентських слухань з питань співробітництва України з НАТО Верховною Радою України було ухвалено низку документів, спрямованих на побудову конструктивних відносин з Північноатлантичним Альянсом.

У другому підрозділі “Центральні органи виконавчої влади – головні учасники просування держави шляхом європейської та євроатлантичної інтеграції” автор доводить, що саме вони відігравали провідну роль у реалізації євроінтеграційної державної політики. Звертається увага на те, що особливе місце серед державних органів традиційно займала Рада національної безпеки і оборони України. Автор наголошує, що передумовою активізації відносин нашої держави з Північноатлантичним альянсом була ініціатива Апарату РНБОУ щодо необхідності якісного поглиблення відносин з Альянсом.

Участь окремих міністерств та відомств у процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України автор розглядає на типових прикладах. Дисертант робить особливий наголос на тому, що одна з провідних ролей у втіленні політики євроатлантичної інтеграції належала Міністерству Оборони України. З березня 1994 року були започатковані безпосередні консультації України з НАТО за формулою „16 + 1”, за участі Міністра оборони України та начальника Генерального штабу Збройних Сил України. На початку грудня 1997 року була заснована Місія України при НАТО. Протягом 1990-х років співпраця відбувалася в трьох взаємопов'язаних напрямах: у вигляді багатостороннього форуму для консультацій і співробітництва з політичних питань та питань безпеки, у площині більш спеціалізованого колективного партнерства у сфері оборони, військового співробітництва та операцій з підтримки миру, у формі особливого партнерства, регламентованого Хартією Україна-НАТО. Зокрема, участь України передбачала певну сукупність сил і засобів. Вона складалася з Групи офіцерів для тактичного і стратегічного командування, контролю та координації, групи офіцерів зв'язку, групи військових спостерігачів. У 1998 році Україна і НАТО домовилися зосередитися на якісних параметрах військової взаємодії сторін. Від початку налагодження співпраці України з НАТО неабияке значення мали питання кардинальної військової реформи. Принциповою ознакою Державної програми реформування та розвитку Збройних Сил України було те, що вона не обмежувалася суто військовими аспектами. Значна увага у ній надавалася більш чіткому визначенню ролі та місця Збройних Сил у загальній системі держави та створенню реального механізму цивільного контролю. На базі Управління євроатлантичного співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України було створено Бюро військової документації Україна-НАТО. У травні 2003 року представники країн Альянсу констатували, що українське військове відомство не може самотужки впоратися з оборонною реформою, адже держава мусила виділити для цього більше коштів.

Автор зупиняється також на діяльності Міністерства з надзвичайних ситуацій, Міністерства освіти і науки, Міністерства внутрішніх справ, відомств, що керували паливно-енергетичним та аграрно-промисловим комплексами. Робота з європейської та євроатлантичної інтеграції у вказаних сферах мала різні кількісні та якісні показники. Державними органами центральної виконавчої влади протягом 1992-2004 рр. були напрацьовані конкретні механізми налагодження інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур. Утім, для більшості структур виконання відповідних нормативних актів Президента, Уряду, Парламенту носило суто формальний характер і виявляло ознаки відвертого окозамилювання.

У третьому підрозділі “Судова влада в реальному наповненні європейського та євроатлантичного покликання України” дисертант відзначає, що в зазначений період інтеграційні процеси у цій сфері відбувалися головним чином шляхом опанування європейських і євроатлантичних цінностей щодо верховенства права та закону і покращення управління. Зокрема, ці зусилля стосувалися встановлення на конституційних засадах незалежної, компетентної та неупередженої судової влади, забезпеченої необхідними процедурними механізмами та гарантіями для виконання своєї ролі, запровадження механізму освіти українських суддів з наголосом на права людини, захист персональних даних, цивільне право, організацію та адміністрацію правосуддя. Особлива увага надавалася забезпеченню навчання суддів у сфері захисту прав людини, посиленню незалежності та ефективності судової системи, політиці в сфері боротьби проти злочинності, корупції та організованої злочинності, підтримці українських реформ судів загальної юрисдикції, адміністративного судочинства та пенітенціарної системи, а також визначенню технічних потреб судових органів для провадження сучасного судового процесу, створенню системи обміну інформацією, надбаної державами-членами ЄС та НАТО.

У четвертому розділі “Українські регіони в європейській та євроатлантичній інтеграції України” аналізується ефективність євроінтеграційної державної політики на регіональному рівні. Автор наголошує на тому, що інтеграція України до європейських та євроатлантичних структур була неможлива без вироблення та реалізації такої моделі управління регіонами, яка б відповідала принципам регіональної політики Європейського Союзу, сприяла б становленню нових форм співпраці між центром і регіонами, внутрішньому міжрегіональному співробітництву та міжнародній співпраці територій.

Перший підрозділ “Центральна та Західна Україна в процесах європейської та євроатлантичної інтеграції України” розкриває особливості діяльності обласних держадміністрацій, органів місцевого самоврядування відносно реального наповнення відповідної державної політики. Однією з форм співробітництва, що сприяла інтеграції України до Європейських структур, було залучення деяких, переважно західних, областей України до співробітництва в рамках єврорегіонів. Автор констатує, що основними пріоритетними напрямками міжрегіонального співробітництва тут були організація та координація дій, спрямованих на економічну, наукову, екологічну, культурну та освітню співпрацю регіонів України та країн-членів і кандидатів у члени ЄС, сприяння налагодженню контактів з міжнародними та європейськими інституціями. З’ясовано, що співробітництво створених єврорегіонів передбачало поєднання зусиль в економічній сфері, розбудові соціальної, інформаційної та виробничої інфраструктури, будівництві та модернізації інфраструктури кордону, розвитку транспортної мережі, науковій та культурній співпраці, охороні навколишнього природного середовища, обміні досвідом між відповідними органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, взаємній допомозі в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, боротьбі зі злочинністю і нелегальною міграцією тощо. Виконання Програми розвитку єврорегіонів давало змогу вивести транскордонне співробітництво на якісно новий рівень, сприяло інтеграції України до Європейського Союзу та розв'язанню нагальних соціально-економічних, екологічних, транспортно-комунікаційних, інших проблем розвитку прикордонних регіонів. Один з основних принципів європейського регіоналізму — принцип субсидіарності — залишився за межами державної регіональної політики: більшість регіонів України були дотаційними. На жаль, створені в західному прикордонні України єврорегіони за досліджуваний період не змогли реалізувати свій потенціал. Більш того, в їх розвитку мали місце несприятливі тенденції. Попри це варто відзначати, що досвід окремих областей Західної та Центральної України переконливо свідчив про реальні здобутки на шляху європейської та євроатлантичної інтеграції. Основними торговельними партнерами й іноземними інвесторами в цих регіонах стали країни-члени ЄС та НАТО: Німеччина, Бельгія, Австрія, Італія, Франція, Нідерланди, Велика Британія.

В другому підрозділі “Південь і Схід України в реалізації державної політики європейської та євроатлантичної інтеграції” дисертант доводить, що промислово розвинені південні та східні регіони України були не просто активними учасниками реалізації європейського та євроатлантичного покликання України, а виявили себе, як справжні локомотиви кардинальної модернізації України. Водночас, автор відзначає, що саме в цих регіонах європейська, а тим більше євроатлантична, політика України не мала суттєвої громадської підтримки. Найголовнішим, на погляд дисертанта, чинником несприйняття ЄС та НАТО була майже цілковита відсутність української ідентичності в більшості мешканців Сходу і Півдня України. Вони не почувалися представниками української політичної нації. На підтвердження такого твердження автор надає результати соціологічного дослідження, в якому брав безпосередню участь. Це компаративне дослідження громадської думки було проведене за грантом NATIP в 2000-2001 рр. Під час нього були опитані представники регіональних еліт та пересічні мешканці Донецької і Львівської областей. Дисертант вважає, що в досліджуваний час зберігалися, а іноді і поглиблювалися істотні регіональні розходження громадської думки стосовно зовнішньополітичних питань. Існували певні точки дотику і навіть єдність у поглядах еліт. Співпадання масових поглядів здебільшого носило негативістський характер.

Автор наголошує, що європейська та євроатлантична інтеграція України неможлива без всебічної участі всіх регіонів держави, докорінної зміни ставлення значної частини населення до майбутнього вступу до НАТО та ЄС.

П’ятий розділ “Європейські й євроатлантичні мотиви в програмних засадах та діяльності українських політичних партій і недержавних громадських організацій” присвячений недержавному виміру європейської та євроатлантичної інтеграції України. У першому підрозділі “Європейський та євроатлантичний вибір в програмах та діяльності українських політичних партій та політичних лідерів” дисертант вказує, що державні пріоритети європейського та євроатлантичного вектору зовнішньої політики зовсім не означали, що цю мету поділяла більшість політичних сил країни. Швидше, навіть - навпаки, з огляду на програмні документи численних українських партій. Автор зазначає, що парламентські і президентські вибори особливо рельєфно демонстрували зовнішньополітичні уподобання суб’єктів політичного процесу. На думку дисертанта, рівень впливовості вітчизняних політичних партій на зовнішньополітичний курс протягом усього періоду, що досліджено, був незначним. Лише деякі із партійних структур були відносно впливовими у зовнішньополітичному контексті. Серед них слід вказати, перш за все, на ті, що мали парламентське представництво. Практично непомітним був вплив партій, що входили до антипрезидентських опозицій.

Автор наголошує на тому, що на початку ХХІ століття питання зовнішньої політики, геополітичного вибору актуалізувалися і стали предметом гострої внутрішньополітичної боротьби. У цьому сенсі показовими були парламентські вибори 2002 року. Дисертантом послідовно розглянуто позиції таких суб’єктів виборчого процесу, як блок Віктора Ющенка “Наша Україна”, партія “Яблуко”, блок Юлії Тимошенко, Українська національна асамблея, партія „Нова сила”, блок “За єдину Україну”, партія “Демократичний Союз”, блок “Єдність”, партія Зелених України, Комуністична партія, Прогресивно-соціалістична партія, Селянська партія, Соціалістична партія, блок ,,ЗУБР” тощо.

Велике значення для українського політичного життя завжди мала особистість. Президентські вибори і особливо події листопада-грудня 2004 року стали справжнім іспитом для українського суспільства, яке сповідує ідеали демократії, справедливості, європейські та євроатлантичні цінності. У цьому контексті автор привертає увагу до програм кандидатів у Президенти на предмет віддзеркалення в них питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. Були розглянуті програми В.Ющенка, В.Януковича, О.Мороза, П.Симоненка, Н.Вітренко, А.Кінаха, О.Яковенка, Л.Черновецького, О.Омельчeнка та інших. Дисертант доходить висновку, що українські політичні партії, їхні лідери поступово усвідомлювали зростання значення зовнішньополітичних орієнтирів для подальшого прогресивного розвитку держави. Певна частина партій та політиків ставали на платформу європейської та євроатлантичної інтеграції. Проте, для значної частини такий вибір носив кон’юктурний характер. З іншого боку, деякі політичні сили, стоячи на європейських та євроатлантичних позиціях на догоду необізнаного електорату, приховували свої пріоритети.

У другому підрозділі “Реалізація недержавними громадськими організаціями європейського та євроатлантичного покликання України” проаналізовано діяльність українських недержавних громадських організацій. Першорядна увага була зосереджена на тих, чиї статутні положення та практична робота були безпосередньо спрямовані на європейську та євроатлантичну інтеграцію України. Дисертант зазначає, що саме НГО почали активну роботу в цьому напрямі набагато раніше і працювали набагато ефективніше за державні установи та політичні партії. Автор констатує, що найбільш вагомі внески в справу європейської та євроатлантичної інтеграції зробили Атлантична Рада України, Всеукраїнська громадська організація „Демократична дія”, Інститут трансформації суспільства, Інститут євроатлантичної інтеграції, Громадська ліга „Україна – НАТО”, Фонд „Європа XXI”, Асоціація „Спільний простір”, Фонд Демократичних Ініціатив та інші. Відзначається, що основним напрямом співробітництва з зарубіжними НГО було творче запозичення досвіду сусідів у приєднанні до Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору. Дисертант доходить висновку, що недержавний вимір втілення європейського та євроатлантичного покликання України в період, що досліджується, набув чіткого виразу. На користь цього свідчили програмні положення і практична діяльність певної частини українських політичних партій та громадських організацій. Проте, недовершеність розбудови громадянського суспільства в Україні не дала змоги суттєво використати цей компонент задля реалізації державної політики, спрямованої на всебічну інтеграцію України до всіх європейських та євроатлантичних структур.

У висновках підсумовуються основні результати дослідження та пропонуються рекомендації стосовно можливостей їх використання. Завдяки застосуванню цивілізаційного підходу та загально теоретичних принципів історичного пізнання, автором розроблено історичну концепцію інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур протягом 1991-2004 рр. Комплексний, всебічний аналіз предмета дослідження дозволив отримати достовірні результати та дійти таких висновків:

? Україна має глибокі історичні та геополітичні підстави, певне ідеологічне та психологічне обґрунтування для здобуття повноправного членства в Європейській Унії та Організації Північноатлантичного Договору.

? Протягом останніх півтора десятка років Україною був накопичений вагомий досвід розробки і здійснення різноманітних юридичних та політичних засад співпраці з ЄС і НАТО. Був законодавчо закріплений саме такий стратегічний зовнішньополітичний пріоритет.

? Процес співробітництва України з Європейським Союзом набув стратегічного характеру. Відносини України з Європейським Союзом були провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії і головним вектором національної зовнішньої політики, важливою ланкою всієї сучасної системи міжнародних відносин. Проте, залишилася невирішеною низка проблем, зокрема щодо адаптації українського законодавства до права ЄС.

? Співпраця з Організацією Північноатлантичного Договору поступово набувала рис особливого партнерства. Для європейського співтовариства поряд із Європейським Союзом НАТО залишається основною інституцією побудови нової політичної Європи. Відтак, євроінтеграційний шлях України до членства в ЄС лежав через вступ до НАТО. Це на практиці підтвердили всі країни Центрально-Східної Європи, які спочатку стали членами Північноатлантичного Альянсу, а потім – Європейського Союзу.

? Діяльність центральних органів законодавчої, виконавчої і судової влади України у напрямку європейської та євроатлантичної інтеграції засвідчила, що крім політичної волі, головними передумовами вступу України до ЄС та НАТО була відкритість цього процесу для суспільства, належний рівень інформаційно-просвітницької роботи, а також скоординовані дії всіх органів державної влади. Були напрацьовані конкретні механізми налагодження інтеграції України до європейських та євроатлантичних структур.

? Досвід регіонального співробітництва доводить, що європейська та євроатлантична інтеграція України неможлива без всебічної участі всіх регіонів держави, докорінної зміни у ставленні населення до майбутнього вступу до НАТО та ЄС. Розгляд втілення державної політики щодо європейської та євроатлантичної інтеграції на регіональному рівні наочно засвідчив, що ця політика залишилася осторонь переважної більшості громадян.

? Українські політичні партії поступово усвідомлювали зростання значення зовнішньополітичних орієнтирів для подальшого прогресивного розвитку держави. Певна частина партій та політиків стали на платформу європейської та євроатлантичної інтеграції. Проте, для значної частини такий вибір носив кон’юктурний характер. З іншого боку, деякі політичні сили, стоячи на європейських та євроатлантичних позиціях, на догоду електорату приховували свої пріоритети.

? Недержавний вимір втілення європейського та євроатлантичного покликання України набув чіткого виразу. На користь цього свідчили програмні положення і практична діяльність значної частини українських неурядових громадських організацій. Проте, недовершеність розбудови громадянського суспільства в Україні не дала змоги суттєво використати цей компонент задля реалізації державної політики, спрямованої на всебічну інтеграцію України до усіх європейських та євроатлантичних структур

? Громадська думка щодо європейської та євроатлантичної інтеграції України трансформувалася в бік сприйняття більшістю населення доречності вступу до Європейського Союзу. Утім, зберігалися, а іноді, поглиблювалися істотні регіональні розходження громадської думки стосовно зовнішньополітичних питань, особливо щодо інтеграції в НАТО.

? Україна розглядала європейську та євроатлантичну інтеграцію як можливість створення вільної ринкової економіки, розбудови демократичної, правової, соціальної, розвинутої держави, побудованої на засадах загальних європейських та євроатлантичних цінностей. Інтеграція до ЄС та НАТО не була самоціллю, а засобом всебічної модернізації та побудови демократичного та правового суспільства.

Історичне минуле України, аналіз пошуку зовнішньополітичних орієнтирів незалежної держави, стратегії внутрішньо-економічного та політичного розвитку доводять, що європейська та євроатлантична інтеграція України в досліджуваний період стала стратегічним напрямом і магістральним шляхом вирішення внутрішніх і зовнішньополітичних, економічних і соціокультурних проблем суспільного розвитку, ствердження її у світі, як незалежної, потужної, авторитетної і конкурентоспроможної держави.

 

Достовірність результатів і вірогідність висновків підтверджуються можливістю їх практичного використання:

– отримані висновки щодо необхідності цілеспрямованої та координованої європейської та євроатлантичної політики знаходять підтвердження при розробці нових навчальних курсів, підручників;

– спецкурс за темою дослідження сприяє виробленню у студентів розуміння інституціонального приєднання України до європейських та євроатлантичних структур як передумови ефективної модернізації України;

– висновки дослідження можуть бути використані при виконанні Державних програм підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України; інформування громадськості з питань європейської інтеграції України; інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Основні положення дисертації відображені в наступних публікаціях:

а) індивідуальна монографія:

1. Тодоров І.Я. Україна на шляху до європейської та євроатлантичної спільноти. Монографія. - Донецьк, 2006. – 268 с. (20,89 д.а.). (Рец.: Надтока Г.М. І.Я.Тодоров Україна на шляху до європейської та євроатлантичної спільноти. Монографія. - Донецьк: Донецк. нац. ун-т, 2006. – 268 с. // Наукові праці Історичного факультету Донецького національного університету (серія „Міжнародні відносини”). Вип. 5. – Донецьк, 2006. – С. 107-108).

б) статті у наукових фахових виданнях:

 

2. Тодоров І.Я. Євроатлантичний вибір України в регіональному контексті (на матеріалах соціологічних досліджень Донбасу та Галичини // Нові сторінки Історії Донбасу. Статті. Книга 8. / Гол. ред. проф. З.Г.Лихолобова. – Донецьк, 2000. – С. 61-71.

3. Тодоров І.Я. Регіональний аспект євроатлантичного вибору України в контексті національної безпеки // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2001. - № 1 (5). – С. 194-200.

4. Тодоров І.Я. Євроатлантичний вибір України: реакція населення Донбасу // Історія України / Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). Випуск 18. – К. - Донецьк, 2001. – С. 94-97.

5. Тодоров І., Данилюк О. Багатовекторний характер зовнішньої політики України // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2001. - № 2 (6). – С. 38-41.

6. Тодоров І.Я. Україна та Європейська інтеграція: проблеми і перспективи // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. – Донецьк, 2001. - № 1. – С. 255-261.

7. Тодоров І.Я. Зовнішня політика України в оцінках мас і еліт Донецької і Львівської областей // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. – Донецьк, 2001. - № 2. – С. 252-260.

8. Тодоров І.Я. Зовнішньополітичні пріоритети населення Донеччини на початку ХХІ століття: гендерний та віковий аспекти // Нові сторінки Історії Донбасу. Статті. Книга 9. / Гол. ред. проф. З.Г.Лихолобова. – Донецьк. – 2002. – С. 116-124.

9. Тодоров І.Я. Розширення ЄС та Україна: проблеми та можливості їхнього вирішення // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2002. - № 2 (10). – С. 218-226.

10. Тодоров І.Я. Євроатлантичний вибір України крізь призму скептичних поглядів // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2002 - № 3 / 4 (11/12). – С. 237-242.

11. Тодоров І.Я. Проблеми імплементації Європейської Хартії регіональних мов в Україні // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2003 - № 2 (14). – С. 184-188.

12. Тодоров І.Я. Європейське покликання України в контексті нового розширення ЄС та НАТО // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2003 - № 3-4 (15-16). – С.275-280.

13. Тодоров І.Я. Південний економічний регіон України в європейській та євроатлантичній інтеграції // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 26. Вип. 13. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім.П.Могили, 2003. – С.125-130.

14. Тодоров І.Я. НАТО як "новий" зовнішньополітичний інтерес України: регіональний вимір // Вісник Львівського університету. Серія міжнародних відносин. – Львів, 2003. - Вип. 10. - С. 41-46.

15. Тодоров І.Я. Донбас в європейській та євроатлантичній інтеграції України на початку ХХІ століття // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. Книга 10. / Гол. ред. проф. З.Г.Лихолобова. – Донецьк, 2003. – С. 178-186.

16. Тодоров І.Я. Зовнішня політика України на зламі тисячоліть: погляди з Донбасу та Галичини // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Випуск 68-70. - К., 2003. – С. 20-24.

17. Тодоров І.Я. Співпраця Міністерства оборони України з Організацією Північноатлантичного Договору // Історичні і політологічні дослідження. Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2003 - № 5-6 (17-18). – С. 196-202.

18. Тодоров І.Я. Трансатлантичне покликання слов’янства // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. М.М.Алексієвця. – Вип. 3: Національно-державне відродження слов’янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя. – Тернопіль: ТДПУ, 2003. – С. 360-363.

19. Тодоров І.Я. Агропромисловий комплекс України: відповідь на європейське покликання // Український селянин: Зб. наук. праць / За ред. С.В.Кульчицького, А.Г.Морозова. – Черкаси: Черкаський державний університет імені Богдана Хмельницького, 2003. – Вип. 7. – С. 166-170.

20. Тодоров І.Я. Позиція України щодо врегулювання югославської кризи // Проблеми слов’янознавства. – Львів, 2003. – С. 76-86.

21. Тодоров І.Я. Міжнародно-правове співробітництво України з країнами Євросоюзу та НАТО: кількісний вимір // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2004 - № 2 (20). – С. 161-166.

22. Тодоров І.Я. Національна ідея в контексті європейського покликання України // Наука. Релігія. Суспільство. –Донецьк, Донецький державний інститут штучного інтелекту. – 2004. - № 1. - С. 308-313.

23. Тодоров І.Я. Співпраця Міністерства з надзвичайних ситуацій України з Північноатлантичним альянсом // Наукові праці: Науково-методичний журнал. Т. 37. Вип. 243. Історичні науки. – Миколаїв: Вид-во МДГУ ім. П.Могили, 2004. – С.78-82.

24. Тодоров І.Я. Політичні і правові засади співробітництва України і НАТО // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. Випуск 71-72. - К., 2004. – С. 108-111.

25. Тодоров І.Я. Європейське покликання України в контексті глобалізації // Вісник Львівського університету. Серія міжнародних відносин. – Львів, 2004. - Вип. 12. - С. 20-27.

26. Тодоров І.Я. Громадські об’єднання Донбасу в україно-польському співробітництві (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) // Нові сторінки історії Донбасу. Збірник статей. / Книга 11 Гол. ред. проф. З.Г.Лихолобова. – Донецьк, 2005. – С. 120-128.

27. Тодоров І.Я. Єдиний економічний простір і європейська інтеграція України // Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки. Міжвідомчий збірник наукових праць. Випуск 14. – К., 2005. – С. 140-154.

28. Тодоров І.Я. Джерела студіювання європейської та євроатлантичної інтеграції України // Схід. – 2006. - № 4. – С. 84-87.

29. Тодоров І.Я. Історіографія європейського та євроатлантичного покликання України // Історичні і політологічні дослідження. / Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2006 - № 3-4 . – С. 58-69.

30. Тодоров І.Я. Регіональні виміри євроатлантичної інтеграції // Історичні і політологічні дослідження./ Гол. ред. проф. П.В.Добров. – Донецьк, 2007 - № 1-2. – С. 131-136.

Публікації, в яких додатково відображено результати дисертаційного дослідження

Підручники і посібники:

31. Тодоров И.Я., Субботин В.Н. История государства и права Украины: Тексты лекций и методические рекомендации для студентов-правоведов. - Донецк: Центр подготовки абитуриентов. - 1998. - 96 с.

32. Тодоров И.Я. Международное право и международные отношения в вопросах и ответах. - Донецк: Центр подготовки абитуриентов, 1998. – 136 с.

33. Крапивин А.В., Добров П.В., Тодоров И.Я. и др.. Внешняя политика стран Центральной и Восточной Европы. Учебное пособие для студентов специальностей “Межднародные отношения”, “История”, “Политология”. – Донецк, ДонНУ, 2000. – 277 с.

34. Тодоров И.Я. , Субботин В.Н., Фиолевский Д.П. История государства и права Украины. Курс лекций. – Донецк, ДИЭХП, 2001. – 201 с.

35. Тодоров І.Я. Міжнародне публічне право. Міжнародне приватне право. / Методичні вказівки плани семінарських занять та контрольні завдання. – Донецьк, ДІП, 2001. – 43 с.

36. Добров П.В., Грідіна І.М., Теміров Ю.Т., Тодоров І.Я., Зовнішня політика України. Хрестоматія. Частина перша. Правові засади зовнішньої політики. Україна в багатосторонньому співробітництві. – Донецьк, ДонНУ, 2002. – 487 с.

37. Добров П.В., Грідіна І.М., Теміров Ю.Т., Тодоров І.Я., Зовнішня політика України. Хрестоматія. Частина друга. Двосторонні відносини України. – Донецьк, ДонНУ, 2002. – 552 с.

38. Тодоров І.Я. Опорний конспект лекцій з курсу „Правове регулювання міжнародних економічних звязків”. – Донецьк, ДІП, 2004 -58 с.

39. Тодоров И.Я., Дрожжина С.В. Основы государства и права. – Донецк, Центр подготовки абитуриентов, 2004 -256 с.

40. Тодоров И.Я., Филонов А.В., Субботин В.Н. Международное право. Курс лекций. – Донецк, ООО “Лана ЛТД”, 2004. - 260 с.

41. Тодоров І.Я., Дьомкіна В.В., Донець А.С., Шейгус В.А. Роль органів місцевої влади в процесі європейської інтеграції. Польський досвід. – Донецьк, Донецький дебатний центр, 2004. – 96 с.

42. Тодоров І.Я., Субботін В.М., Філонов О.В., Князькова Л.М Теорія держави і права: Навч. посібник. – К., Знання, 2005. – 327 с. (Вища освіта ХХІ століття).

43. Тодоров И.Я., Субботин В.Н., Филонов А.В. Международное публичное право: Учебное пособие. – К., Знання, 2005. – 414 с.

44. Добров П.В., Грідіна І.М., Тодоров И.Я., История Украины. Учебное пособие для абитуриентов. – Донецк, „Юго-Восток, ЛТД” 2005. – 188 с.

45. Тодоров І.Я., Субботін В.М., Філонов О.В., Пашутін В.В. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін: Навч. посіб.- К., Знання, 2006.- 215 с.

46. Тодоров І., Кипень В., Коржів Г. и др.. “Поствиборчий” розвиток Донеччини: місцева влада і суспільство. – Донецьк, „Юго-Восток, ЛТД” 2007. – 184 с.

Статті:

47. Todorov I. Political Processes in Central and Eastern European Countries in the 1990s // Eastern Europe and World Community: History and Contemporaneity. - Donetsk, 1996. – P. 25-33.

48. Тодоров И.Я. Украина и европейская интеграция: проблемы и перспективы // Вестник Донецкого института экономики и хозяйственного права. Серия "Право, гуманитарные и социально-философские науки" № 4. - Донецк, 1999. С. 41-47.

49. Тодоров І.Я.


Сторінки: 1 2 3 4





Наступні 7 робіт по вашій темі:

ХІРУРГІЧНЕ ЛІКУВАННЯ ЗАХВОРЮВАНЬ ВЕЛИКОГО САЛЬНИКА У ДІТЕЙ - Автореферат - 30 Стр.
ВПЛИВ ПОЛЯРИЗОВАНОГО СВІТЛА НА МАРКЕРИ ГЕМОСТАЗУ ТА ПЕРЕБІГ ДИСЦИРКУЛЯТОРНОЇ ЕНЦЕФАЛОПАТІЇ ІІ СТУПЕНЮ РІЗНОГО ГЕНЕЗУ (КЛІНІКО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) - Автореферат - 23 Стр.
Фізична реабілітація чоловіків після лобектомії та пульмонектомії у післяопераційному періоді - Автореферат - 32 Стр.
ДИФЕРЕНЦІЙОВАНИЙ ПІДХІД ДО ЛІКУВАННЯ ХВОРОБ, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ СТАТЕВИМ ШЛЯХОМ, ТА ВІЛ/СНІД У ПІДЛІТКІВ СІЛЬСЬКИХ РЕГІОНІВ - Автореферат - 30 Стр.
ХАРАКТЕРИСТИКА СТРУКТУРНО-ФУКЦІОНАЛЬНОГО СТАНУ КІСТКОВОЇ ТКАНИНИ У ДІТЕЙ, ЯКІ СТРАЖДАЮТЬ НА РЕВМАТОЇДНИЙ АРТРИТ, І КОРЕКЦІЯ ВИЯВЛЕНИХ ПОРУШЕНЬ НА ЕТАПІ САНАТОРНО-КУРОРТНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ - Автореферат - 28 Стр.
МЕТОДИКА ЗАСТОСУВАННЯ СТИЛІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ В ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ ТВОРІВ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ В 9–11 КЛАСАХ - Автореферат - 31 Стр.
Наступність допрофесійної і професійної підготовки майбутніх учителів математики в умовах комплексу “ліцей – педагогічний університет” - Автореферат - 31 Стр.