Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

МОЙСІЄНКО Віктор Михайлович

УДК 811.161.2’0+811.161.2’28

ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В XVI-XVII СТ.

ФОНЕТИКА

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови

Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Науковий консультант – член-кореспондент НАНУ,

доктор філологічних наук, професор

Німчук Василь Васильович.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Білоусенко Петро Іванович,

Запорізький державний університет,

завідувач кафедри української мови;

доктор філологічних наук, професор

Полюга Лев Михайлович,

Інститут українознавства

ім. І. Крип’якевича НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу української мови;

доктор філологічних наук, професор

Аркушин Григорій Левкович,

Волинський державний університет

ім. Лесі Українки, доктор філологічних наук, професор кафедри історії та культури української мови.

Провідна установа – Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України, кафедра української мови, м. Київ.

Захист відбудеться 26 вересня 2006 року о 1600 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4)

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту української мови НАН України та Інституту мовознавства
ім. О.О. Потебні НАН України (Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано „___” _________ 2006

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А. Самойлова

Загальна характеристика дисертації

Сучасна лінгвогеографія дає фактично вичерпну відповідь на питання щодо нинішнього поширення тих чи інших територіально-мовних утворень на теренах Східної Славії. Визначені на основі вже створених національних лінгвістичних атласів етномовні межі, у національних мовах у свою чергу виокремлені діалекти. Значна література присвячена глотогенезу окремих східнослов’янських мов. У світлі останніх наукових студій у більшості українських науковців сумнівів не викликають положення про існування української, білоруської та російської мов як окремих систем уже від ХІ-ХІІ ст. щонайменше. Проте на теренах Київської Русі (в доісторичний період) процеси формування мов проходили настільки складно і неоднозначно, що студії з історичної діалектології іноді призводили до висновків, які не „вписуються” в прийняті канони мово- та діалектотворчих процесів.

Висновок К.Михальчука, який поділяли чи заперечували в різні часи інші славісти, про постання двох діалектів (північного і південного) на протоукраїнських землях ще до виділення української мови як окремої системи, як це парадаксально не звучить, не є категорично неприйнятним: мовні особливості перших писемних пам’яток із південних регіонів Київської Русі (ХІ-ХІІІ ст.) не лише дають підставу стверджувати про українську мову як таку, що вже існувала, але й констатувати в ній два територіально-мовні континууми – північний і південний. Тому дослідження генези українських діалектів, архаїчних зокрема, мають важливе значення для усвідомлення постання української мови як самостійної системи взагалі.

Надзвичайно важливими для встановлення генези територіально-мовного утворення є вивчення особливостей давніх текстів цього ареалу в конкретний часовий проміжок. Студії В.Ярошенка „Українська мова в молдавських грамотах XIV-XV вв.” та В.Курашкевича „Gramoty halicko-wolynske XIV-XV wieku” і на сьогодні багато в чому залишаються неперевершені. У русистиці таке дослідження здійснив С.Котков „Южновеликорусское наречие в XVІІ ст.”. На жаль, в україністиці дотепер подібні діахронічні студії говорів української мови поодинокі. Варто виділити праці С.Cамійленка „До характеристики полтавсько-київського діалекту за пам’ятками XVII ст.”, Г.Шила „Деякі фонетичні явища галицько-волинського діалекту за пам’ятками XVI-XVII ст.”, Г.Воронич „Средньонаддніпрянський діалект у XVIIІ в. (Система словозміни іменнника)”. У студіях В.Ващенка „Полтавські говори”, І.Панькевича „Нарис історії українських закарпатських говорів. Частина 1. Фонетика”, Л.Деже „Очерки по истории закарпатських говоров”, І.Варченка „Лубенські говірки та їх діалектна суміжність: фонетичні риси протягом трьох століть” здійснено діахронічне вивчення мовних рис конкретних діалектів переважно на основі аналізу порівняно обмеженої кількості пам’яток XVII-XVIII ст., тому ймовірність похибки у висновках – значна.

Хоча північноукраїнське наріччя вже протягом понад століття є постійним об’єктом славістів як у плані синхронічного вивчення, так і діахронічного, все ж монографічної студії з проблеми генези цього мовного утворення, з якнайповнішим залученням матеріалів писемних пам’яток та сучасної діалектології, в україністиці на сьогодні немає. О.Скопненко, характеризуючи походження берестейсько-пинських говірок („Берестейсько-пинські говірки: генеза і сучасний стан”), матеріали пам’яток не залучав. Спеціальних досліджень, присвячених вивченню особливостей північного наріччя в конкретний хронологічний проміжок, на сьогодні в україністиці вкрай мало. Відсутні аналогічні праці й у білорусистиці.

Кількість та якість пам’яток із Полісся, починаючи від XVІ ст., дає підстави стверджувати, що внаслідок фронтального аналізу текстів різних жанрів і стилів тогочасної писемно-літературної мови вивчення всього поліського територіально-мовного простору (східнополіського від другої половини XVІІ ст.) як системи цілком реальне. Тому системне вивчення українських поліських говорів у XVІ-XVІІ ст. на сьогодні науково виправдане і необхідне. Цим і зумовлена актуальність обраної теми дослідження.

Дисертація є результатом тривалого авторового вивчення північноукраїнських говорів (одна із поліських говірок Коростенського району Житомирської області є його рідною) як у синхронії, так і в діахронії. Ідея здійснити дослідження усього поліського територіально-мовного простору за конкретний часовий проміжок визрівала ще під час роботи над кандидатським дослідженням, основою для написання якого став лексичний матеріал, зібраний у 134 населених пунктах Полісся, розташованих на теренах сучасних України, Білорусі та Росії.

Ставлячи перед собою мету схарактеризувати палітру поліського територіально-мовного простору – власне фонетичну його систему – на конкретному часовому зрізі, упевнені, що без усвідомлення: належності краю в минулому до різних територіально-адміністративних утворень, мовної ситуації на цих землях; етнічного складу населення на українсько-білоруському порубіжжі – таке завдання розв’язати неможливо. З огляду на це в дисертації подаємо в окремому розділі етнічно-територіальну характеристику Полісся (входження цього краю до складу різних адміністративно-політичних утворень), а також з’ясовуємо мовну ситуацію на українських і білоруських землях у XVI-XVIІ ст.

Низку досліджуваних фонетичних явищ ми представили на лінгвогеографічних картах. Свідомі того, що картографування діахронічних мовних рис значною мірою відрізняється від синхронічних. Локалізація явищ, що їх картографуємо, зрозуміло, умовна. Навіть коли пам’ятка точно локалізована, не можна стовідсотково стверджувати, що вона відбиває місцеві розмовні риси, оскільки писар (якщо пам’ятка рукописна), автор (якщо вона друкована) міг бути приїжджим. І все-таки запропоновані карти певні тенденції демонструють.

Характеристику мовних явищ, виявлених у давніх текстах, супроводжуємо фактами із сучасної діалектології. Транскрипцію діалектних записів зберігаємо за джерелом цитування.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із комплексною темою відділу історії мови Інституту української мови НАН України „Динаміка української народно-розмовної та літературної мови ХІ-ХХ ст.”, а також із науковою темою кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка „Вивчення поліських говорів у синхронії та діахронії”.

Мета роботи – на основі аналізу фонетичних особливостей північноукраїнських писемних пам’яток різних жанрів і стилів реконструювати особливості поліської звукової системи в XVI-XVII ст., установити лінгвальні межі північного наріччя української мови досліджуваного періоду, а також виявити взаємовпливи (на фонетичному рівні) поліського літературно-писемного узусу та інших (суміжних) територіально-мовних утворень.

Для досягнення мети необхідно розв’язати такі завдання:

1) виявити на основі отриманих мовних фактів у результаті фронтального аналізу писемних пам’яток XVI-XVIІ ст. різних стилів континуанти праслов’янських фонем;

2) показати фонетичні інновації, відбиті в текстах, порівняти з давньоукраїнською та ранньосередньоукраїнською мовною добою, а також порівняти їх із фактами сучасної української та білоруської діалектології;

3) порівняти зареєстровані вияви із відповідниками у відомих пам’ятках із суміжних українських та білоруських говорів;

4) відтворити особливості системи поліського вокалізму та консонантизму в XVI-XVIІ ст.;

5) встановити (як це можливо) діалектне членування поліського наріччя в досліджуваний період;

6) виявити вплив інших лінгвосистем – польської, російської мов та південноукраїнських і північнобілоруських говорів на поліський писемний узус досліджуваної доби;

7) запропонувати на основі виявлених фонетичних рис принципи та критерії розмежування українських і білоруських текстів XV-XVII ст.

Об’єкт дослідження – мова писемних та друкованих пам’яток XVI-XVII ст., створених: а) на Поліссі; б) в інших регіонах України та Білорусі вихідцями з Полісся; в) уродженцями з інших (неполіських) територій, які писали твори північноукраїнським варіантом тогочасної літературно-писемної мови.

Предмет дослідження – звукові риси північноукраїнського наріччя в XVI-XVII ст.

Джерельна база дослідження – опубліковані пам’ятки XVI-XVII ст. з Холма, Бреста, Пинська, Мозира, Володимира, Луцька, Крехова, Острога, Крем’янця, Овруча, Житомира, Києва, Борисполя, Борзни, Стародуба, Кролевця (всього досліджено 112 пам’яток загальною кількістю сторінок – 2421). Значна за обсягом частина проаналізованого матеріалу, а саме: рукописні справи з актових книг Луцька, Крем’янця, Овруча, Житомира, – уведена в науковий обіг уперше. Крім цього, залучено для аналізу матеріали історичних словників: Словника української мови XVІ – першої половини XVII ст., Матеріали до словника писемної та актової української мови XV-XVIIІ ст. Є.Тимченка. Об’єктом вивчення були писемні тексти різних жанрів і стилів.

Використані такі методи дослідження: порівняльно-історичний, описовий, статистичний, зіставний.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перша в україністиці спроба системного дослідження фонетичних особливостей окремого наріччя на певному хронологічному зрізі староукраїнської доби на основі розробленої методики фронтального й наскрізного аналізу пам’яток різних жанрів і стилів. Установлено особливості поліського вокалізму та консонантизму XVІ-XVII ст.; окреслено межі північноукраїнського наріччя та виявлено вплив на поліський літературно-писемний узус інших лінгвосистем.

Теоретичне значення роботи. У дослідженні запропоновано методику опису великого територіально-мовного утворення, а також розмежування діалектів близькоспоріднених мов.

Розроблена методика картографування фонетичних явищ слугуватиме методологічними засадами для створення лінгвогеографічних карт у діахронії в студіях інших мовних утворень.

Наукові узагальнення, викладені в дисертації, поглиблюють історичну діалектологію та фонологію української та інших слов’янських мов.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що матеріали та наукові узагальнення дисертації можуть бути використані для написання фундаментальних праць з історії української мови, історичної фонології та діалектології, а також типологічних досліджень з фонології слов’янських мов.

Результати виконаного дослідження прислужаться для створення підручників і навчальних посібників з історичної граматики української мови, історії мови та історичної діалектології, теоретичних спецкурсів для студентів філологічних факультетів університетів, для написання дипломних і курсових робіт.

Особистий внесок здобувача полягає в розробленні методики системного діахронічного вивчення особливостей територіально-мовного утворення шляхом фронтального аналізу писемних пам’яток, у розширенні емпіричної бази української історичної діалектології, аналізі матеріалу та формулюванні висновків. Переважну більшість результатів дослідження автор одержав самостійно. В опублікованій у співавторстві з А.Матвієнко пам’ятці „Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року” автор написав лінгвістично-палеографічне дослідження, уклав іменний та географічний покажчики, метаграфував частину тексту; в опублікованій у співавторстві з В.Німчуком пам’ятці 1587 року „Ключ царства небесного” Герасима Смотрицького автор метаграфував текст, уклав покажчик слів та словоформ, написав частину лінгвістичного дослідження.

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри української мови Житомирського державного університету імені Івана Франка, відділу історії української мови та відділу граматики і фонетики української мови Інституту української мови НАН України. Основні положення і результати роботи викладено в доповідях на щорічних звітних наукових конференціях викладачів Житомирського державного університету імені Івана Франка (Житомир, 2002, 2003, 2004, 2005), на всеукраїнських наукових конференціях (Ужгород, 2001, 2002, 2004; Івано-Франківськ, 2002; Київ, 2002, 2005; Черкаси, 2005), на міжнародних наукових конференціях (Луцьк, 2001, 2006; Lublin-Wlodawa, 2002; 2003; Краків 2004; Житомир, 2002; Львів, 2004, 2005), міжнародних конгресах україністів (Чернівці, 2002; Донецьк, 2005).

Публікації. Результати дослідження відображено в 38 друкованих працях, серед яких монографія “Фонетична система українських поліських говорів у XVI-XVII ст.” (2006) та чотири видання писемних пам’яток: “Гисторія Г.Граб’янки. Лhтописъ краткій” (2001), “Актова книга Житомирського гродського уряду 1611 року” (у співавторстві з А.Матвієнко) (2002), “Акти Житомирського гродського уряду 1590 р., 1635 р.” (2004), “Герасим Смотрицький. Ключ царства небесного” (у співавторстві з В.Німчуком) (2005). 21 стаття у виданнях, затверджених ВАК України; інші публікації – статті, надруковані у різних наукових збірниках, зокрема 3 в закордонних виданнях.

Структура і зміст дисертації. Дисертаційне дослідження загальним обсягом 566 сторінок (текст – 373 сторінки) складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (210 позицій), списку використаної літератури (579 позицій) та додатків (додаток А – „Вияви *e”, додаток Б – „Вияви *о, *е”, додаток В – „Перехід е > о після шиплячих”, додаток Г – „Вияви „e”, додаток Ґ – „Вияви *і, *у” (122 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, визначено об’єкт і предмет, мету й завдання роботи, наукову новизну, окреслено теоретичну й практичну цінність результатів та форми їх апробації.

Перший розділ „Полісся як об’єкт наукових студій” складається із чотирьох підрозділів: „Вивчення Полісся”, „Географічно-територіальне виділення Полісся”, „Етнічна належність та етнічна свідомість поліщуків” та „Виділення Полісся на основі лінгвальних фактів”, у яких простежено зміну поглядів на визначення меж цього регіону, а також виділено етапи дослідження мовної палітри Полісся. Зокрема, у підрозділі „Виділення Полісся на основі лінгвальних фактів” відзначено, що лінгвальні межі Полісся вчені вперше почали виділяти ще в ХVIII ст. Проте ті спроби (О.Шафонський, О.Павловський, М.Максимович, Я.Головацький, П.Житецький, О.Потебня) ґрунтувалися на порівняно обмеженому фактологічному матеріалі. Першим, разом з іншими територіально-мовними утвореннями, північне (поліське) наріччя на основі зібраних діалектних матеріалів виділив К.Михальчук. Всі подальші класифікації – В.Ганцова, І.Зілинського, М.Дурново, М.Соколова, Д.Ушакова, Є.Карського, І.Сидорук, включаючи й національні атласи української (АУМ) та білоруської (ДАБМ) мов, – кардинальних змін щодо північної та південної межі поліського наріччя не внесли. Північну окреслювали за умовною лінією: Стародуб – гирло Іпуті – гирло Прип’яті – по Прип’яті до гирла Ясельди – Слонім – Пружани – Більськ. Виділяючи південну межу, завжди відзначали досить широку смугу перехідних говірок: Суми – Глухів, Лубни – Ніжин, Корсунь – Київ, Житомир – Радомишль, Дубно – Степань, Володимир-Волинський – Влодава. Західна межа чітко виділяється за умовною лінією: Більськ – Біла – Холм – Красностав. Східна: Суджа – Рильськ – Стародуб. На основі фактів лінгвістичних атласів сучасні діалектологи північну межу проводять переважно по російсько-українському та білорусько-українському державних кордонах (із вказуванням на поширення північноукраїнських говірок між Пинськом і Брестом). Південна ж межа визначається майже без змін. Переміщення дослідниками північної поліської межі від Прип’яті до державного кордону за такий короткий проміжок (трохи більше півстоліття) часу не лише вражає, але й не меншою мірою дивує. Ще більше здивування викликає потрактування білоруськими діалектологами поліської групи говірок, яка, за даними білоруської лінгвогеографії, окреслюється умовною лінією Столин – Лунинець – Береза – на південь від Пружан – на північ від Кам’янця (Лінгвістычная геаграфія і групоўка беларускіх гаворак. Мінськ, 1969. – к. 75) далі [ЛГБГ]. Тобто говірки поблизу Лельчиць, Єльська – вже не поліські, а південно-західні білоруські і становлять „основний масив білоруської діалектної мови” [ЛГБГ: к. 71]. До речі, і в українському мовознавстві превалює називання північних говірок саме північноукраїнськими, а не поліськими, щоправда, вони не звужені до якогось мікроареалу.

Поява національних атласів – української і білоруської мов – проблему українсько-білоруської мовної межі не розв’язала. Справедливо зауважив акад. М.Толстой, що обидва атласи не дають достатньо повної картини білорусько-українського пограниччя й лінгвістичного ландшафту поліських говорів не лише тому, що кожен атлас обмежений певним колом питань і кількістю карт, але й тому, що тематика питань і карт обох атласів не ідентична й багато питань і карт не стикуються одне з одним, багато з них тематично залишаються в межах, визначених дослідниками й видавцями географічних меж атласу, які нерідко збігаються з адміністративними і державними кордонами. Проте, незважаючи на те, що білоруські дослідники південні білоруські говірки не пов’язують із українським мовним масивом, все ж таки на основі скартографованого матеріалу в „Дыялекталагічнам атласе беларускай мовы” досить виразно протиставлено білоруський мовний простір українському саме за виділеною К.Михальчуком, Ю.Карським, В.Ганцовим, І.Зілинським, М.Дурново наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. північною межею поліського наріччя (див. карту 1). Відзначимо такі ізоглоси: І) фонетичні: 1) „акання” во\да – ва\да за умовною лінією – витік Ясельди – на північ від Івацевич – Ганцевичі – на південь від Любані – на північ від гирла Птичу – Калиновичі – на південь від Брагина; 2) наявність/відсутність протетичного в у займеннику вон, вона – йон, йана, межа проходить дещо на південь від „акання” [ЛГБГ: к. 10]; 3) дифтонгічна та звужена, закрита вимова рефлексів наголошених *о, *е, e л’hc, л’bkс, дyм, дpiм - л’ес, дом за лінією Ліда – Стовбці – Узда – Червень – Бобруйськ – Жлобин – Октябрський – Світлогорськ – Річиця [ЛГБГ: к. 16]; 4) поширення рефлексу *e в ненаголошеному складі \зайец, \пам’ец’ - \зайац, \пам’яц’ на півночі майже збігається з межею „акання”, на сході – з дифтонгічною вимовою рефлексів *о, *е, *e [ЛГБГ: к. 27]; ареал вимови буў – быў поширений дещо на південь від „акання”, а на сході збігається з ареалами рефлексів *о, *е, *e [ЛГБГ: к. 27]; ІІ) морфологічні: 1) поширення форм \новэ – \новае, межа збігається з „аканням” [ЛГБГ: к. 10]; ареал ка\м’енн’е – ка\м’енн’я, ка\м’енн’о, збігаючись із „аканням” на півночі, на сході обмежений лінією Октябрський – Мозир – Єльськ [ЛГБГ: к. 11]; ІІІ) словотвірні: ареал сві\нячы – сві\ны, сві\ніны, межа збігається з ареалом „акання” [ЛГБГ: к. 10]. Звичайно, лінгвальні межі Полісся постійно звужуються як під тиском білоруської, так і української літературних мов. Наприклад, за матеріалами Лексичного атласу Правобережного Полісся М.Никончука (польові обстеження провадилися у 70-80-ті роки ХХ ст.) з досить густою мережею обстежених населених пунктів, межа „акання”, порівняно з матеріалами ДАБМ, окреслена вже дещо на південь, починаючи від гирла Ствиги, проте говірки Лельчицького, Єльського, часто навіть Мозирського районів учений до „акаючих” не відносить. Але в берестейсько-пинських – зміщення межі „акання” на південь відзначено вже значно менше (О.Скопненко). Останні дослідження білоруських діалектологів також підтверджують це. У кандидатській дисертації О.Босак „Дыферэнцыяцыя і арэальныя сувязі гаворак Верхняга Над’ясельдзя” (2006), здійсненій на основі обстеження 231 говірки переважно Пружанського району Брестської області, послідовне „акання” поширене лише в одній із семи виділених груп – гродненсько-барановицькій. Північнобрестська група виразно членована на дві підгрупи – акаючу та окаючу. У малецьких, північнозагородських і середньозагородських говірках риси „білоруського комплексу”** Під терміном „український/білоруський комплекс” розуміємо поширення в досліджуваному тексті одночасно низки лінгвальних рис, що стали в подальшому визначальними в національних літературних мовах.

не виявлені взагалі. Про те, що південно-західні білоруські говори були „окаючими”, стверджує В.Чекмонас. Говорячи про південну межу „акання”, мовознавець висновує, що „окання” відступило перед „аканням” на південь. Це дає вагомі причини стверджувати, що до поширення „акання” на території майбутніх південно-білоруських говорів було поширене „окання”, наявність якого разом із набором інших рис робить їх (риси) природнім продовженням більш південних власне українських говорів. Висновки ученого: до появи „акання” територія сучасних південно-західних білоруських говорів була суто „окаючою”, а якщо додати, що в цих межах було поширене фарингальне українське [h], то очевидним стає факт про північноукраїнську основу цих говорів. Не погоджується з виділеним групуванням білоруських говорів на основі ДАБМ і П.Векслер: „Кажуть, що південно-західна зона включає регіональні анклави, наприклад, так звану поліську підгрупу на заході й мозирську – на сході. Це не зовсім виправдано, бо ці підгрупи радше варто розглядати як українські території”.

Усе далі на північ переміщується межа між середньополіськими та південноукраїнськими (середньонаддніпрянськими й волинськими) говірками. За низкою ізофон, ізоморф, ізолекс М.Никончук проводить її по Ірші – біля витоків Ужа та Уборті – на північ від Новоград-Волинського. Тепер очевидно, що територіально-мовні межі Полісся в минулому були значно ширші. Цілком погоджуємося із твердженням Й.Обрембського про те, що в минулому – в міру чимдалі архаїчної мовної й етнічної картини Полісся – його внутрішня межа (кордон) перестане бути межею, швидше набере характеру розмежування вищих надрядних одиниць етнічно-мовних, що інтегруються на засаді мовної спільності.

Другий розділ „Поліський мовний простір у діахронії” складається восьми підрозділів. У першому підрозділі „Підходи до опрацювання текстів середньоукраїнської доби” запропоновано власну методику опрацювання пам’яток. Відзначено необґрунтованість підходу істориків мови, які, спираючись на обмежені виражальні можливості кириличної графіки та традиційної орфографії, стверджували/стверджують про невідбиття писарями реальних розмовних рис. Зважаючи на власну практику аналізу пам’яток, констатуємо, що вже в текстах XVI ст. більшість тогочасних розмовних рис була принаймні поодиноко виявлена. Цілковита відсутність мовного явища в пам’ятках дозволяє робити припущення про його відсутність і в живому мовленні писаря. Тому в цілому не погоджуємося з твердженням дослідників історії мови про те, що писар, пишучи конь, вимовляв [к’ін`] при відсутності бодай одного написання з и замість о у новозакритому складі або відповідно ходити – [ха\[`іц`] при відсутності в тексті бодай одного випадку „акання”, „дзекання” чи „цекання”. Відзначено, що для характеристики більшості фонетичних процесів оперуємо текстами опрацьованих нами оригіналів та факсимільних видань або публікаціями, де транслітерування тексту здійснене за „Правилами видання пам’яток української мови XIV-XVIII ст.”, укладеними М.Пещак, В.Русанівським (Київ, 1961) та „Правилами видання пам’яток, писаних українською мовою та церковнослов’янською української редакції”, запропонованими В.Німчуком (Київ, 1995). Пам’ятки, транслітеровані некритичним методом (без розрізнення графем ? – є, без виділення надрядкових літер, паєрка тощо), залучені для аналізу лише тих фонетичних процесів, де метаграфування не спотворювало оригіналу.

У другому підрозділі „Джерела та принципи відбору пам’яток” викладено принципи та критерії вибору пам’яток для мовного дослідження. Для аналізу залучаємо пам’ятки різних стилів і жанрів. Найчисленнішу групу становлять ділові документи: грамоти та справи з актових книг судових канцелярій, описи замків. Ця група пам’яток становить найбільший інтерес для історичної діалектології. Саме в грамотах, а особливо в книгах земських, гродських та підкоморських судів, живе мовлення відбите найповніше. Такі записи точно локалізовані. Звичайно, в Житомирському гродському уряді писарем міг бути не обов’язково поліщук із півночі нинішньої Житомирщини, але логічно припускати, що до житомирської канцелярії писарів не набирали із Кам’янця-Подільського, Бара, Львова, Бреста і т. ін. Вони були місцеві, про що й свідчать записи із численними поліськими регіоналізмами. Менше представлена при характеристиці мовної палітри Полісся література релігійного спрямування та світська (полемічна, поезія). На те є об’єктивні причини: вона не завжди точно локалізована, а якщо й локалізована, то регіональні особливості відбиті в ній значно менше. Послідовно простежується графічна особливість: в актових книгах графеми h та # вживаються рідко, а в пам’ятках інших жанрів ці літери на місці колишніх *e та *e вживаються частіше, ніж и/? або я/?. Саме наявність букв h та # часто „затемнює” реальну мовну сутність писаря. У питанні розмежування українських і білоруських пам’яток застосовуємо переважно мовний критерій: у пам’ятці мають бути явні поліські й так звані спільні українсько-білоруські риси та якомога менше специфічних (визначальних, що в подальшому стали літературною нормою) українських та білоруських. Враховуючи вищесказане, не потрактовуємо як поліські пам’ятки, у яких на фонетичному рівні послідовно простежуються:

1) південноукраїнські риси:

- незалежно від наголосу переважає написання букви h;

- очевидні випадки поплутування h – и;

- наявні випадки и на місці „нового h”;

- літера я () пишеться відповідно до *e, *’а незалежно від наголосу;

- поплутування е – и в ненаголошеній позиції;

- переважають написання з відображенням м’якості шиплячих, р та ц;

2) білоруські риси:

- „акання”, „цекання”, „дзекання”;

- очевидні випадки поплутування h – , за відсутності виразної тенденції написання h під наголосом, в ненаголошеній позиції;

- перехід е в о після шиплячих та ц у кінці слова незалежно від твердості/м’якості наступного приголосного;

- оглушення дзвінких перед глухими;

- явно переважають написання з відображенням твердості шиплячих, р та ц.

До цього додамо, що відсутність у пам’ятці літери h (в обох позиціях вживано ) доводить лише факт заперечення створення її уродженцем південноукраїнських наріч, але не є очевидним доказом щодо написання її неполіщуком.

Крізь призму такого підходу залучаємо для аналізу всі тексти, постання яких так чи інакше пов’язане з Поліссям, із актових книг (володимирські, луцькі, острозькі, житомирські, овруцькі, київські, бориспільські, борзнянські, ніжинські), включаючи й ті, що створені за межами сучасних адміністративних кордонів України – холмські, брестські, пинські, стародубські. Аналізовано й крем’янецькі книги, хоч тепер ця територія до північного наріччя української мови не належить. На час написання мова цих текстів не відрізнялася від, наприклад, луцьких чи володимирських. Решту пам’яток відбираємо за:

1) відзначеними вище мовними особливостями;

2) місцем народження писаря та місцем його творчої діяльності;

3) місцем написання.

У третьому підрозділі „Проблема реконструкції давніх територіально-мовних утворень” підкреслено, що оскільки графіка та орфографія, особливо давньоукраїнських та значною мірою середньоукраїнських пам’яток, повністю не відображала живого мовлення писарів, дослідник таких текстів має враховувати низку вже загальноприйнятих в історичній діалектології постулатів. По-перше, фіксація (перший вияв) розмовного явища в давньому точно хронологізованому тексті зовсім не означає, що воно не функціонувало в мовленні раніше. У відображенні інновацій писемна мова відставала від усної принаймні на століття. По-друге, одиничний вияв діалектного явища ще не може бути підставою для констатації його значного поширення в мовленні. Таких „описок” чи „помилок” має бути низка і відзначених не в одному тексті. По-третє, на підставі вияву лише однієї мовної риси (навіть послідовно відзначеної в пам’ятках) не можна висновувати про наявність територіально-мовного утворення. Для констатації діалекту має бути низка рис і з різних мовних рівнів.

У четвертому підрозділі „Літературні мови і жива мова на Поліссі. Мова пам’яток” схарактеризовано мовну ситуацію на українських і білоруських землях у період їх входження до Великого князівства Литовського (далі ВКЛ) та Польської Корони (далі ПК). Відзначено, що на українських і білоруських землях, які входили до ВКЛ, ситуація для культурно-мовного розвитку була значно кращою, порівняно із теренами, що входили до ПК. Офіційною мовою ВКЛ стала „руська”. Поділяємо думку дослідників (І.Огієнка, З.Зінкявічюса, А.Яблоновського), які припускали, що вирішальну роль у становленні цієї мови відіграли західнополіські писарі. У ранніх документах (від часів Вітовта 1392-1430) найбільше проступають риси місцевої говірки, властиві тогочасній Волині, з її центром Луцьком, який на ту пору вважався ніби другою столицею Вітовта. Тому найдавніші документи канцелярії ВКЛ, писані „руською” мовою, є водночас і першими писемними пам’ятками говорів Волині та Західного Полісся.

У п’ятому підрозділі „Особливості вокалізму пам’яток північноукраїнського ареалу XVI-XVII ст.” на основі відбору мовних фактів, виявлених у пам’ятках, схарактеризовано підсистему поліського вокалізму. У підрозділі виділено шість пунктів: „Реалізація давнього *e”, „Вияви давніх *о та *е” (у цьому пункті виділено чотири підпункти „Доля *о, *е в новозакритих складах”, „Перехід е в о після шиплячих та й”, „Написання а на місці ненаголошеного о (акання)”, „Перехід початкового jе в о”), „Континуанти давнього *e”, „Відображення давніх *і та *у”, „Написання слів із графемами ь, ъ”, „Чергування у // в”. Аналіз кожного фонетичного явища здійснено за схемою: вияви в писемних пам’ятках; вияви в сучасних українських та білоруських говорах; порівняння відзначених поліських виявів із відповідними фактами, зафіксованими в пам’ятках із суміжних наріч; картографування (якщо дозволяє матеріал) мовного явища. У пункті „Реалізація давнього *e” на основі фактів пам’яток та сучасної діалектології зроблено висновок про поліську артикуляцію вияву *e. У низці студій, базованих на аудіозаписах мовлення діалектоносіїв, фахівці приходили до висновку про певну артикуляційну відмінність наголошених рефлексів *e, наприклад, у говірках лівобережнополіських (де “загалом помітніші дифтонги з обома компонентами”) та середньополіських (де “переважають голосні з нерівномірною тривалістю й інтенсивністю


Сторінки: 1 2 3 4