Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ НАН УКРАЇНИ

МИРОПОЛЬСЬКА ЄВГЕНІЯ ВАЛЕРІЇВНА

УДК 111.852:792.01

„ФІЛОСОФІЯ АБСУРДУ” І ТЕАТРАЛЬНА ЕСТЕТИКА

ХХ СТОЛІТТЯ

09.00.08 – естетика

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

КИЇВ – 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України.

Науковий керівник доктор філософських наук, професор

Малахов Віктор Аронович, Інститут

філософії імені Г.С.Сковороди НАН

України, головний науковий співро-

бітник відділу філософії і культури,

етики та естетики

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Левчук Лариса Тимофіївна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор

кафедри етики, естетики та культуро-

логії;

кандидат філософських наук, професор

Федорова Ірина Ігорівна, Національний

технічний університет України „Київ-

ський політехнічний інститут”, професор

кафедри філософії факультету соціології

Провідна установа Дрогобицький державний педагогічний

університет імені Івана Франка, кафедра

філософії, Міністерство освіти і науки

України, м.Дрогобич

Захист відбудеться 29 грудня 2006 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.01 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ – 1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись в науковій бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (01001, м. Київ – 1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розіслано 27 листопада 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради , кандидат філософських

наук Гардашук Т.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасний період, позначений складністю і неоднозначністю політичних та економічних процесів у країні та світі, нагромадженням суперечностей, що не дістають пояснення традиційним раціональним способом, особливої актуальності набуває проблема смислу буття людини. Виникає багато конфліктних ситуацій як у житті суспільства загалом, так і в житті окремої людини, які неможливо збагнути, спираючись виключно на раціоналістичні концепції. Людина прагне до осмисленого існування, вона має не втратити себе, а мусить шукати і віднаходити власну суб’єктивну позицію, наповнювати сенсом її унікальність.

Один із шляхів, що дає можливість компенсувати стан занепокоїності свідомості, пропонує європейська „філософія абсурду” – напрям філософії, що розглядає людину в контексті її неминучих стосунків зі світом, глухим до її запитів щодо смислу буття і ворожим її індивідуальності. Осмислення цього становища породжує „абсурдну свідомість” – нетипову форму мислення, яка фіксує абсурд існування через розуміння і відчуття особистістю втрати або незнаходження себе. Рисами такої свідомості є самотність, чуттєва асиметричність, відчуття невлаштованості у зв’язку з непрозорістю життя і, водночас, готовність чинити опір темряві через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя, насамперед, в автентичності власного існування.

Витоки „філософії абсурду” сягають уже латинської християнської думки. Знамените тертуліанівське “Credo quia ineptum” було підхоплене Августином і розвинуте Паскалем. Напруга думки цих мислителів знаходить відлуння у філософських настановах раціоналізму Нового Часу, в ХІХ ст. – у творчості А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, С.К’єркегора; на початку ХХ ст. думки філософського неспокою пролунали в працях М.Гайдеггера, К.Ясперса, Ж.-П.Сартра, А.Камю, М.Бердяєва, Є.Трубецького та ін.

Згодом „філософія абсурду” посіла свою нішу в серії спроб “прориву” людини від самозречення до самостійного вибору власної долі й відповідальності за свій вибір. Вирішального поштовху „філософії абсурду” надав екзистенціалізм, утверджуючи автономію та унікальну неповторність людської особистості, її дистанціювання від спільного, узагальненого. Найяскравіший представник „філософії абсурду” А.Камю обстоював ідеал людської автентичності і вважав, що абсурд насамперед пов’язаний із проблемою свободи, із здатністю людини піддавати сумніву раціональність світу.

„Філософія абсурду” істотно вплинула і на характер художньої творчості ХХ ст., завдяки своїй здатності втілювати пошуки смислу людського буття в таких структурних одиницях філософської думки, як філософеми – засадничі концепти, що цілісно репрезентують її зміст у мистецтві.

Ключові теми, порушені “філософією абсурду”, знайшли яскраве осмислення в абсурдистській драматургії, найвизначнішим представником якої є С.Беккет.

Як і „філософія абсурду”, театральна естетика цього драматурга не втратила і сьогодні своєї культурної та людинознавчої значущості, зображуючи людину страдницької експресії і трагічного героїзму, розшматовану на клаптики, яка водночас є контестантом і прагне “автентичності існування” (К.Райда).

Стан дослідницької розробки проблеми. Різні аспекти постановки проблеми абсурду в сучасній західній думці, пов’язані з відчуженням людини, нереалізованістю її призначення, феноменом смисловтрати, було розглянуто у філософських працях І.Бичка, К.Долгова, У.Еко, З.Какабадзе, Є.Коссака, Д.Кука, Н.Маньковської, Б.Маркова, Б.Парахонського, М.Поповича, А.Саті, В.Табачковського, Т.Тульчинського, Н.Хамітова та ін.

У контексті обраної теми інтерес становлять дослідження специфіки підходів до проблеми особистості в сучасній західній філософії (Г.Атаманчук, Т.Гуменюк, Р.Данильченко, І.Кон, С.Кузнецова, Г.Тавризян та ін.).

Безпосередньо питанням „філософії абсурду” А.Камю присвячено дослідження С.Великовського, Ю.Давидова, Р.Москвіної, К.Райди, в яких різнобічно окреслюється її зв’язок з європейською гуманістичною традицією та кризою її основоположних цінностей.

Зв’язок філософсько-естетичних концепцій з мистецтвом загалом і сучасною драматургією зокрема знайшов відображення у працях Н.Горенкової, А.Гулиги, Ю.Давидова, І.Ізволіної, Л.Левчук, О.Семашка, Н.Сергутіної та ін.

Значний внесок у вивчення зв’язку “філософії абсурду” з театральною естетикою здійснили відомі літературознавці і теоретики мистецтва: Л.Андрєєв, Г.Бояджієв, Г.Звєрєв, Б.Зінгерман, О.Свободін, Т.Якимович, Р.Корліс, Юд. Вебер, Дж. Гамільтон-Патерсон, Д. Секстон та ін.

Таким чином, з одного боку, можна констатувати, що на сьогодні вже напрацьовано значний теоретичний доробок щодо „філософії абсурду”. З іншого боку – про недостатність зробленого свідчить наявність низки ще не розв’язаних питань. Зокрема, ще не стали об’єктом філософського аналізу такі аспекти “філософії абсурду”, як її генеалогія та становище в широкому філософському контексті (до якого входять раціоналізм Нового Часу, російська філософія всеєдності, зокрема праці Є.Трубецького та ін.), мистецьке поле впливу саме ф і л о с о ф і ї абсурду тощо. Тому матеріалом дослідження обрано драматургічне мистецтво абсурду, зокрема С.Беккета, що розглядається не ізольовано, а в контексті „філософії абсурду”, бо в творчості цього драматурга філософеми абсурду означені найбільш рельєфно і яскраво.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в контексті інтегрованої програми наукових досліджень Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого.

Об’єктом дослідження є абсурдистські тенденції у філософії, культурі та театральному мистецтві ХХ ст.

Предметом дослідження є філософсько-естетична концепція абсурду та її вплив на театральну естетику ХХ століття.

Метою роботи є з’ясування особистісного сенсу та естетико-культурологічних імплікацій „філософії абсурду” на базі дослідження її впливу на практику театру абсурда.

Завдання дослідження:

-дослідити витоки та еволюцію „філософії абсурду”;

-окреслити концептуальні засади „філософії абсурду” та специфіку її впливу на сучасну культуру;

-визначити характер впливу „філософії абсурду” на театральну естетику ХХ ст.;

-висвітлити втілення основних філософем абсурду в мистецтві ХХ ст.;

-проаналізувати художнє осмислення „філософії абсурду” в драматургії С.Беккета.

Методологічною основою дослідження стали праці з проблем „філософії абсурду”, дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків філософії. Дисертант спирався на сучасні філософські розвідки, в яких аналізується феномен абсурду (Р.Барт, Ж.Дельоз, Д.Кук, Дж.Голомб, М.Мамардашвілі та ін.), роботи мистецтвознавців та літературознавців, присвячені втіленню ідей „філософії абсурду” в театральній естетиці ХХ ст. З-поміж них розвідки А.Арто, Г.Бояджієва, С.Великовського, Д.Затонського, Б.Зінгермана, Н.Кея, П.Паві, Т.Якимович; використано текстуальний аналіз п’єс С.Беккета з метою визначення їх місця в генезі історико-філософської думки.

Методи дослідження: генетичний, який дозволяє показати розвиток змістового наповнення „філософії абсурду” в широкому культурно-філософському контексті; компаративістський, який дозволив повніше з’ясувати сутність цієї теорії шляхом зіставлення поглядів її представників з поглядами, що відбивають специфіку інших напрямів сучасної філософської думки; систематизації, спрямований на відтворення загальної концепції людини у „філософії абсурду” та її осмислення театральною естетикою ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше проаналізовано і представлено філософський і драматургічний досвід осмислення абсурду як відносно цілісну систему, яка відіграє незамінну роль каталізатора у трансформуванні свідомості й життєставлення сучасної людини. Зокрема, новизна дисертаційного дослідження конкретизується в таких положеннях:

- обґрунтовано в загальнокультурному контексті розуміння „абсурдної свідомості” як нетипової форми мислення, що фіксує специфіку існування людини за умов смисловтрати і незнаходження себе;

- виявлено риси „філософії абсурду” ХХ ст., які дозволяють інтерпретувати її як своєрідну метаморфозу настанов раціоналістичної філософії Нового часу; під цим кутом зору відстежено формування екзистенціальних підвалин „філософії абсурду” й окреслено їх характер;

- доведено, що „філософія абсурду” знайшла своє естетичне втілення в театрі абсурда;

- виявлено й проаналізовано основні філософеми абсурду в театральній естетиці ХХ ст., як специфічній формі втілення філософського досвіду, актуальну в контексті перегляду канонів європейської драматургії та сучасних творчих пошуків у галузі театрального мистецтва;

- висвітлено й проінтерпретовано в контексті “філософії абсурду” абсурдистську драматургію С.Беккета, в результаті чого з’ясовано, що в творах С.Беккета знайшли художнє відображення основні напрями усвідомлення людиною абсурдності власного існування;

- показано, що тема абсурду як чинник екзистенціального самовизначення особистості досягається як завдяки особливостям мовленнєвої структури беккетівських п’єс, так і позавербальними засобами (що можна охарактеризувати як своєрідний паралінгвістичний коментар до „філософії абсурду”).

Теоретична значущість дослідження полягає у відстеженні процесу становлення теми абсурду в європейській філософії; у з’ясуванні характеру її впливу на естетичну і художню свідомість; у реконструюванні філософем абсурду в драматургії ХХ ст.

Практична значущість роботи пов’язана з можливістю використати матеріали дисертації в теоретичних курсах з історії філософії, естетики, культурології, зарубіжної літератури, у спецкурсах з проблем європейського постмодернізму; під час підготовки навчальних посібників з гуманітарних дисциплін. Дослідження відкриває нові можливості вдосконалення й коригування шкільних і вузівських програм викладання відповідних дисциплін.

Апробація результатів роботи. Основні теоретичні положення і висновки дисертації представлені у 9 одноосібних публікаціях автора (з них 4 надруковано у наукових фахових виданнях ВАК України); обговорено на засіданнях відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України, а також у доповідях та повідомленнях на конференції “Людина і культура в умовах глобалізації” (Київ, 2001 р.); V і VI міжнародних науково-теоретичних конференціях “Про природу сміху” (Одеса, 2004 р., 2005 р.); І міжнародному театральному симпозіумі “Література - Театр – Суспільство” (Херсон, 2005 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Акмеологія - наука ХХІ століття” (Київ, 2005 р.); міжнародній науковій конференції „Філософія етнокультури та морально-естетичні стратегії громадянського самовизначення” (Чернігів, 2006 р.).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що включають шість підрозділів, висновків до кожного розділу, загальних висновків, списку використаних джерел (214 найменувань). Повний текст дисертації становить 176 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, розкрито методологічну основу дослідження, висвітлено новизну і практичну значущість, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Феномен абсурду: основні аспекти” аналізуються риси абсурдистського світогляду в культурі кінця ХІХ – початку ХХ століття, відслідковуються процес формування „філософії абсурду” та генеалогія феномена абсурду.

У першому підрозділі „Риси абсурдистського світогляду в культурі кінця ХІХ – початку ХХ ст.” відзначено, що 1880-1890-і роки в історії європейської культури ототожнюють з декадансом, духовним розладом, розгубленістю освіченої частини суспільства перед обличчям соціальних негараздів і революційних вибухів, що наближалися. Цей період позначений, незважаючи на оптимістичні науково-технічні прогнози та інтенсивне зростання виробництва, духовною кризою та глибинним роз’єднанням вищих цінностей і суто прагматичних налаштувань реального життя.

Настає культ філософії А.Шопенгауера і Ф.Ніцше, у працях яких ставилися поряд з іншими питання естетичного переживання на тлі песимістичного і трагічного світогляду.

Приводом до духовної катастрофи, за К.Ясперсом, став технічний переворот. Техніка, паралельно з її безмежними прогресивними можливостями, містить елемент непередбаченого демонізму, робить людину анонімною одиницею. Подолання рабського існування передбачає міцне вкорінення в людській особистості „індивідуально-інтимного” начала, що дозволяє їй відродитися і піднестися до народу, а не до мас, волю яких спрямовує пропаганда. На відміну від мас, народ складає співтовариство людей, які мають особистісні риси характеру. Свою самість людина отримує тільки в „межових” ситуаціях боротьби, страждання, смерті та ін. Мотив особистісного був ще раніше утверджений М.Гайдеггером, який заявив, що особистість – не річ, не субстанція, а присутність (Dasein), яка не підпадає під „середній рівень”, під анонімність і невиразність.

Ці думки філософів знайшли відлуння в мистецтві зазначеної доби, що фокусує увагу на аналізі внутрішнього світу людини з розщепленим ядром власного „я”.

Відповідно, зазнають ґрунтовної трансформації раціонально мотивовані принципи художнього бачення. У пластичних мистецтвах утверджується принцип загального динамізму. Кубізм (П.Пікассо, Ж.Брак, О.Архипенко) відтворює об’єкти в категоріях двовимірної площини. Художні втілення абсурду, своєрідні транскрипції сновидінь і моторошні гримаси часу, виконані чудовими малювальниками з надзвичайною парадоксальністю бачення (Х.Міро, С.Далі), попереджають про загрозу обезсмислювання світу і примушують думати над зображенням немотивованого або нездатного бути поясненим.

У прозі різнобічне втілення знаходить образ людини, зануреної у вирій публічного життя, яку зненацька наздоганяє почуття тривоги: вона відчуває, що знаходиться „не в собі” і болісно шукає виходу (Ф.Кафка, Дж.Джойс).

Найяскравішим втіленням роздумів сучасної людини про сенс життя, втрату цього сенсу та неможливість вирватися із „зачарованого кола” пошуків став екзистенціалізм.

У другому підрозділі „Формування „філософії абсурду”. А.Камю” наголошено, що вихідною точкою екзистенціалізму стала релігійна філософія С.К’єркегора, у центрі уваги якого – людина, котра шукає себе через сумнів, відчай. Хоча проблеми екзистенціального самовизначення людини є надзвичайно складними, і спроби їх розв’язання нерідко завершуються крахом, людина як людина існує остільки, оскільки вдається до таких спроб, усвідомлює і виявляє себе не об’єктом, а відповідальним суб’єктом власного життя. Абсурдна свідомість, на думку Ж.-П.Сартра, з’являється з усвідомлення людською особистістю факту, що світ пояснень та розумних доказів і світ її конкретного існування – два різні світи.

Особливого статусу філософія екзистенціалізму набуває у А.Камю. Основний наголос у своїх творах він ставить на понятті абсурду, яке є відправним пунктом його філософського світогляду. А.Камю вважав, що абсурд виникає на базі почуття безглуздості життєвої суєти, коли людиною усвідомлюється цілковита втрата сенсу. Усвідомлення абсурдності життя залишає можливість жити лише тоді, коли для свідомості стає очевидною нездоланність абсурду. Людина, згідно з Камю, осягає, що завтрашнього дня не існує, і це стає приводом для її свободи. А.Камю виводить три наслідки усвідомлення людиною абсурдності життя: бунт, свобода, жага. Бунт пов’язаний з вимогою „неможливої прозорості”; свобода – з розвіюванням прагнень досягти поставленої мети життя, турботи про майбутнє, а жага є здатністю переживати своє життя, свій бунт і своє визволення якомога повніше.

Аналізуючи міф про Сізіфа, А.Камю виводить парадокс: треба погодитися, що життя не має сенсу, а потім – чинити опір цьому, у такий спосіб надаючи життю сенс. Вартість життя має цінуватися не через фабрикування його фальшивого бачення. Абсурдна людина сама здійснює вибір і відповідає за нього перед власним життям.

„Філософію абсурду” можна застосувати і до осмислення катастрофічності життя людини: абсолютизуючи безнадійність як парадигму негативного сприйняття світу, вона повністю усуває багатоманітність життя. Цей стан призводить до відчаю чи духовного самогубства, хоча у декого цей стан може відродити рішучість мужньо продовжувати боротьбу, не лякаючись кінцевої темряви. Саме такий стан може наштовхнути на гіпотезу, що за цим перекрученим світом, за непроглядною темрявою приховується світло і продовжується існування людини.

Позиція „філософії абсурду” виходить з того, що життя проходить тут, на цій землі, а сенс життя – в самій людині. Така позиція суворої іманентності й утвердження автентичності людини поза будь-якими „трансценденціями” дещо звужує розуміння буття як повноцінного перебування людини у світі. Подібне сприйняття життя екзистенційно важке, оскільки пролягає через відчай, але саме завдяки йому людина здатна стати вільною. Це – одна з головних ідей „філософії абсурду”.

Роблячи виклик абсурдові, людина трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона не зможе.

Отже, „філософія абсурду” – це напрям філософії, що розглядає людину у контексті її неминучих стосунків зі світом, що позбавлений сенсу і є ворожим людській індивідуальності. Відкриття особистістю своєї загубленості й осмислення цього явища породжує „абсурдну свідомість”, яка є нетиповою формою мислення, здатною фіксувати абсурдність існування людини за зазначених умов смисловтрати і незнаходження себе. Рисами „абсурдної свідомості” є відчуття самотності, душевної невлаштованості у зв’язку з непрозорістю та ефемерністю життя і водночас готовність чинити опір через сумнів і боротьбу, через покладання сенсу життя насамперед в автентичності існування людини.

У третьому підрозділі „Генеалогія абсурду” зазначається, що мотиви, близькі до „філософії абсурду”, можна знайти в латинській християнській думці (Тертуліан, Августин, Паскаль); справжніх метаморфоз у річищі „філософії абсурду” зазнала філософська думка раціоналістів Нового Часу. Раціоналістична впевненість у прозорості дійсності в абсурдистів трансформувалась у прагнення й вимогу цієї прозорості. Якщо в раціоналізмі розум контролює емоції, то в абсурдизмі вони важко піддаються контролю.

І в раціоналізмі, і в абсурдизмі великого значення надається такому феномену, як сумнів, але в першому сумнів – це поштовх для прояснення свідомості і наступних позитивних дій. Філософія абсурду розглядає сумнів як відчай, страждання, що, за С.К’єркегором, найчастіше є падінням, а не піднесенням. Це – повернення до самого себе через хворобу, в крайньому випадку – і через смертельну.

Раціоналізму притаманне чітке розуміння і послідовно логічне з’ясування суб’єктом власних думок. Абсурдизм не передбачає такої суто логічної чіткості.

І, нарешті, раціоналізм розглядає людину як єдність загального й індивідуального. Для абсурдизму людина – це окремість та ізольованість.

Втім, поруч із розбіжностями між філософією раціоналізму і „філософією абсурду”, вони мають дещо спільне. Саме декартівська філософія є філософією суб’єктивності; сумнів, хоч він іноді має непередбачені наслідки, є поштовхом до розвитку думки; ляйбніцівська категорія можливого стала і модальною характеристикою буття абсурдистських персонажів.

Їдеї, близькі до „філософії абсурду”, глибоко розроблялися представником російської філософії „срібного віку” Є.Трубецьким у праці „Сенс життя”.

Російський філософ розмірковує над життєвим питанням, яке, на його думку, схоже на коло, що фатально без кінця повертається до свого початку і без кінця повторюється. Коли людина осягає це, її стан ускладнюється почуттям гострої образи і межує із безпросвітним відчаєм. Але у людини має бути точка опертя над суєтою. Усім своїм єством людина вимагає цього, живучи сподіванням „кінця”, який би осяяв, висвітлив для неї сенс життя. Прорив із беззмістовності життя веде, за Є.Трубецьким, до єднання людського й божественного.

Відлуння „філософії абсурду” можна почути й у деяких сучасних філософів, творчість яких визначається ситуацією постмодернізму. Зокрема, час у постмодернізмі – невимірюваний, нецентрований, розшарований та перекручений. На відміну від гомогенного та еволюційного розгляду часу, абсурдистські концепції також постулюють його неконтрольованість та непередбаченість. Ще одна філософема абсурду – „непочутість” – модифікувалась у постмодерністів у приховування сенсу, в симуляцію.

„Філософія абсурду” стала явищем художньої практики, що засвоїла її ідеї через образи „абсурдної свідомості”, поєднуючи непоєднуване, взаємовиключне, невідповідне одне одному. Естетика абсурду істотно вплинула на композицію і стилістику мистецтва ХХ ст., надала поштовх до створення цілком своєрідного типу художніх рішень ситуації людського буття.

У другому розділі „Театральна естетика ХХ століття як медіум „філософії абсурду” проаналізовано філософеми абсурду в мистецтві ХХ ст., розкрито характер драматургічного осмислення ідей „філософії абсурду” та своєрідного паралінгвістичного „сценічного коментаря” до неї.

У першому підрозділі „Філософеми абсурду в мистецтві ХХ століття” відзначено, що „філософія абсурду” віднайшла спосіб проникнення в інші галузі культури, особливо в мистецтво, передусім завдяки своїй здатності втілювати пошуки смислу людського існування в таких структурних одиницях філософської думки, як філософеми. Вони репрезентують її істотний зміст у відносно самостійній, придатній для образного відтворення формі, постають своєрідним естетичним кодом цієї філософії у художньому творі.

На противагу усталеним філософським поняттям, що зазвичай є нерухомими і стійкими, природа філософем не завжди пов’язана з фундаментальними раціональними теоретичними методами осягнення дійсності. Їх ідейна природа ближче до природи художнього образу, тому вони стали важливими елементами у побудові та розгортанні мистецького простору.

Особливо чітких художніх узагальнень і символічного звучання у мистецтві ХХ ст. набули такі філософеми абсурду:

1) смислове децентрування, нереферентність, тобто світове буття втрачає адресну спрямованість, звичну функцію комунікації, думка набуває розмитого, варіативного вираження у плині вільних асоціацій;

2) бентежність: стан екзистенційної тривоги щодо буття, що супроводжується особливим емоційно-ілюзорним збуренням, викликаним протестом проти онтологічного дискомфорту;

3) трагізм: людина – трагічна істота; її призначення – страждати і попри це продовжувати жити, через що страждання часто пов’язуються з стійкістю;

4) комізм: іронія, гумор, жарт, гротеск тощо.

За формою ці філософеми умовно можна поділити на такі, що руйнують культурний канон, традицію (напр., театр перестає бути „кафедрою”, відбувається смислове децентрування); утруднюють емоційне сприйняття (вимагають напруженого мислення, або, навпаки, занижують поріг рефлексії загалом); реабілітують гру, в якій читач, глядач, слухач здобуває право на свою, власну версію сприйнятого; пробивають „глухоту” процесу сприймання раптовістю комічного або трагічного.

Радикальними руйнівниками художнього канону вважають засновника нововіденської композиторської школи А.Шонберга, який відкинув тональну систему в музиці, що уможливило в ній дисонанс, хаотичність ритму, розрізненість мелодійного малюнку, а також митців-сюрреалістів Х.Міро, С.Далі.

Заперечуючи конвенційну мову класичного танцю, притаманних йому особливостей руху і композиційних взірців, Айседора Дункан протиставила класичній школі балету вільний класичний танець, зробивши акцент на новій формі презентації хореографії.

Такі співзвучні „філософії абсурду” ідеї, як намагання надати смисл беззмістовному буттю, відхід від стандартизованого рішення або розуміння проблеми, показ ціннісного вакууму, були яскраво осмислені в кіномистецтві Л.Бунюеля.

Літературні твори абсурдизму відрізняються від традиційних тим, що вони не пояснюють у звичайному сенсі психологію героїв, що дає змогу зрозуміти логіку їхніх дій (А.Камю, Ж.-П.Сартр).

Особливо виразно репрезентувала абсурдистське сприйняття колізій ХХ ст. драматургія абсурду, яку ще називають антидрамою, оскільки її типовими ознаками є відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, екзистенціальний характер персонажів, абсурдні сюжетні ситуації, словесний нонсенс тощо.

Поняття „театр абсурда” виникло після паризьких постановок творів Е.Іонеско „Голомоза співачка” (1950) і С.Беккета „Чекаючи на Годо” (1953). Життя у цих творах було подане як хаотичне нагромадження випадковостей, позбавлених сенсу і не підвладних жодним закономірностям. Естетика цього театру передбачала опертя на алегорію, гротеск, фантастику, буфонаду.

У низці імен драматургів абсурдистського напряму важливе місце належить найпослідовнішому втілювачу та інтерпретатору ідей „філософії абсурду” Семюелу Беккету, який блискуче засвідчив на сцені окремо взяту душевно змучену людину, показав, якою жорстокою може бути до неї дійсність. У характеристиці рішення Шведської академії з приводу присудження Беккету Нобелівської премії було відзначено, що драматург досягає вершин у зображенні нещасть сучасної людини.

Головна тема С.Беккета – самотність людини – передається за допомогою таких художніх засобів, що відбивають очуження, коли життя іншої людини не видається справжнім і відчутним, а постає лише як „симптом”; показ суб’єктивних переживань героїв; зображення нереалізованості людського призначення; боротьби персонажів, відчаю і бунту окремої людської особистості.

С.Беккет найбільш виразно продемонстрував інтелектуальну хворобу ХХ ст., яка полягає у знелюдненні людини, втраті моральних цінностей.

У другому підрозділі „Драматургічне осмислення ідей „філософії абсурду” з’ясовано, що художні засоби, які пропонує драматург, зведені до мінімуму. Максимально скорочені будь-які суто сценічні ефекти; головне – „звучання” душі, що передається, передусім, за допомогою мовних засобів.

Мова драматургії абсурду „незакріплена”, мобільна відносно стандартів стабільного мовлення. Дуже часто драматургія абсурду використовує усі граматичні та контекстуальні засоби аби глядач (читач) збагнув нашу залежність від мови, і наскільки обережними і пильними треба бути, щоб мова не вводила нас в оману.

Бунт проти примусовості мови у драматургії абсурду можна спостерігати, починаючи з „малого”: від трансформацій імен персонажів (Микола Дру-Гий у „Жертві обов’язку” Е.Іонеско) до повного позбавлення імен та їх „калічення” моноскладовими словами у С.Беккета (Клов, Фло, Ві, Ру); (А. та В.; Він, Вона тощо). Таке позбавлення героїв п’єс „ефекту власного імені”, на перший погляд, тільки сприяє нівелюванню персонажів, але життя довело, що певні образи абсурдистських п’єс стали прозивними. Тому їх можна вважати і своєрідним доповненням, що свідчить про перехід класичного канону в некласичну форму: людина з іменем стає безіменною, зрозуміле стає незрозумілим, порядок замінюється хаосом.

Назви п’єс немов би навмисно по-авторськи спрямовані: „Звук кроків”, „Приходять і йдуть” С.Беккета та ін. Час у цих творах означає воднораз точність і нескінченність подій, які звершуються або тривають у реальності.

Графічне і шрифтове оформлення доносять, насамперед, читачам додаткову інформацію і відповідне розуміння мовленнєвого висловлювання.

Багато п’єс драматургії абсурду описують або пародіюють стан, у якому спливає повсякденне життя і розвивається загальновживана мова – балаканина. Її загроза в тому, що поступово замість того, аби погоджувати судження з реальністю, починають погоджувати реальність з судженнями.

Модальна спрямованість діалогів, на відміну від класики, не поєднує репліки, вони взаємодіють у спосіб, що виправдовує поняття ab-surdus (відповідь глухого).

С.Беккет став найхарактернішим інтерпретатором ідей „філософії абсурду” в драматургії, започаткувавши як низку елементарних прийомів їх розкриття, так і нетрадиційні для класичної театральної естетики, а також нові сценічні засоби втілення їх цілісного художнього змісту.

П’єсам С.Беккета буває важко знайти раціональне пояснення. Повна відсутність сюжетних перипетій, будь-якої інтриги, відмова від мотивації поведінки або вказівок на інтелектуальні, патологічні та інші причини, через які персонаж обирає ту чи іншу лінію поведінки, алогізм діалогу (найчастіше це „потік свідомості”), його смислова гетерогенність формують рамки драматургічної концепції С.Беккета. Практична відсутність інтриги, випадковість і незвичайна парадоксальна винахідливість допомогли С.Беккету створити переконливий портрет розчарованого, зруйнованого світу, що роздирається суперечностями.

С.Беккет як драматург-абсурдист виявився досить послідовним втілювачем, інтерпретатором та дослідником усіх трьох згаданих вище наслідків усвідомлення людиною абсурдності власного життя, про які філософською мовою говорив А.Камю, розкривши їхню взаємозалежність, довівши їх внутрішній взаємозв’язок.

Так, досліджуючи перший наслідок „філософії абсурду” – бунт людини, С.Беккет показує і його причини: відчуженість, паралельне існування людей.

Другий наслідок „філософії абсурду” – свобода, яка полягає в сприйманні реалій світу без надій і ілюзій, також відбитий у п’єсах драматурга. Особистість – це свобода, стверджує драматург слідом за філософами. Окремі беккетівські персонажі здобувають це благо, благо не матеріальне, а духовне – усвідомлювати себе як особистість, творити із себе особистість, залишатись нею за будь-яких ситуацій і за будь-яких умов: і коли ґрунт хитається під ногами, і коли людині „вибілюють тім’ячко” і пропонують вдягти „малесенький-малесенький намордник”, щоб вона не могла вимовити жодного слова. Людина, яка конструює себе саму, – ось що важливо для Беккета.

Третій наслідок абсурду - жага, пов’язана з переживаннями, – також яскраво відбитий в беккетівських п’єсах. Передусім, ми тут бачимо розгорнуту картину суб’єктивних переживань дійових осіб, які, коли не сповідуються, то зізнаються перед самими собою, рефлексують. Діалог між персонажами не відбувається, здебільшого це монологи, репліки занурених у себе героїв.

В абсурдистському діалозі виявляється не особистість, а індивідуальність, оскільки індивідуальність виявляє себе через відмінність, а особистість через зв’язок, стосунки з іншими.

Мовленнєва тканина діалогів представлена репліками і висловлюваннями, сповненими тематичних розривів, недомовленостей, самоперебивань, що природно для живої розмовної мови, а в драматичному діалозі є художнім засобом, який слугує мовленнєвою характеристикою героя, або характеристикою його психологічного стану.

Нема в цих п’єсах шумових ефектів, голосів природи, звуків цивілізації, є тільки звуки людського голосу. Якщо виписати всі авторські ремарки щодо інтонації, то цю сонористику можна порівнювати з вказівками композитора, які супроводжують нотну партитуру для позначення різноманітних динамічних, ритмічних, темпових відтінків передачі емоційно-образного змісту.

Щодо стилістики текстів беккетівських п’єс абсурду, то слід відзначити підвищену частотність займенників 3-ї особи, що порушує традиційну для реалістичного або класичного драматургічного діалогу перспективу „Я” – „Ти” („Ви”). Натомість починають переважати комунікативні стосунки, притаманні оповідній прозі: „Я” – „Я”, „Він”, „Вона”, „Вони”.

Аналіз драматургії С.Беккета дозволяє виділити три типи організації його текстів: 1) канонічний, що передбачає


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

ВЕЛИКІ ДЕФОРМАЦІЇ КУСКОВО-ОДНОРІДНИХ АНІЗОТРОПНИХ ГІПЕРПРУЖНИХ ТІЛ ОБЕРТАННЯ - Автореферат - 25 Стр.
ФАРМАКОЛОГІЧНЕ ВИВЧЕННЯ НОВОГО РОСЛИННОГО ПРЕПАРАТУ – СУПОЗИТОРІЇВ ФЛАГІНАТ ДЛЯ ЛІКУВАННЯ ПРОСТАТИТІВ - Автореферат - 28 Стр.
ІМУНОМЕТАБОЛІЧНІ ЗСУВИ ТА СТАН НИРКОВОГО КРОВООБІГУ У ХВОРИХ НА ГОСТРИЙ СЕРОЗНИЙ ПІЄЛОНЕФРИТ ЗА УМОВ ЙОГО КОРЕКЦІЇ - Автореферат - 27 Стр.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ НЕПОВНОЛІТНІХ У СОЦІАЛЬНО НЕБЛАГОПОЛУЧНИХ СІМ`ЯХ - Автореферат - 23 Стр.
Обгрунтування використання комплексів мембраностабілізуючих препаратів та альфа- адреноблокаторів у лікуванні дітей з атопічною бронхіальною астмою - Автореферат - 39 Стр.
“МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНИХ ЗВ’ЯЗКІВ УКРАЇНИ З ДЕРЖАВАМИ -УЧАСНИЦЯМИ СНД” - Автореферат - 24 Стр.
ТВОРЧІСТЬ ДИРИГЕНТА В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАТИВНОГО ПІДХОДУ - Автореферат - 50 Стр.