Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








Київський національний університет

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Зайченко Олена Сергіївна

УДК 398. 8.22 (477)

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА АПОКРИФІЧНА ЛЕГЕНДА:

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ І ПОБУТУВАННЯ

10. 01.07 – фольклористика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: Дунаєвська Лідія Францівна,

доктор філологічних наук, професор,

завідувач кафедри фольклористики

Інституту філології Київського

національного університету імені

Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: Бойко Володимир Григорович,

доктор філологічних наук, професор,

не працює

Кудрявцева Зоя Феліксівна, кандидат

філологічних наук, Національна

академія державного управління при

Президентові України, м. Київ,

доцент кафедри української мови

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики

та етнології імені М. Т. Рильського НАН

України, м. Київ

Захист відбудеться “18” червня 2004 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.001.15 із захисту докторських дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, бульвар Тараса Шевченка, 14

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017, Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий "18" травня 2004 року.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Д. 26.001.15, д.філол.н,, професор Копаниця Л.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У контексті відродження української національної духовності і культури постає проблема дослідження генези та еволюції тих жанрів усної народної творчості, які сьогодні функціонують і продовжують розвиватися. Інтерес сучасних учених – фольклористів, літературознавців, філософів, істориків – до фольклорних творів, породжених агіографічною та апокрифічною літературою, яка певним чином впливала на українську культуру, не випадковий. До проблеми, поставленої у запропонованому дослідженні, спонукало, насамперед, відродження духовних цінностей в незалежній Україні, повернення до традиційних християнських свят, відновлення апокрифічних оповідальних традицій.

Апокрифічні легенди – один із малодосліджених досі жанрів народної неказкової прози. Це своєрідне відображення синкретизму дохристиянського пантеїстичного світогляду та нової християнської релігії.

І. Франко зауважував свого часу: “Україна-Русь із давен-давна була дуже важливим етапом, коли переходили впливи полудневі на північ, західні на схід і східні – на захід. Та й для самого пізнання духовного життя України-Руси, а особливо Галичини та Угорської Русі, ті тексти дають цікаві причинки”.

До проблеми функціонування й розвитку апокрифічної легенди зверталися західноєвропейські учені, зокрема, А. Ліпсіус, А. Фабріціус, Д. Ділман, А. Морі, Г. Цьоклер; хорватські – В. Ягич; сербські – С. Новакович, Вук. С. Караджич; болгарські – Й. Іванов; чеські – К. Ербен; польські – П. Жобжинський, С. Челховський; російські – О. Веселовський, М. Беляєв, М. Тихонравов,
О. Пипін, І. Порфир’єв, В. Пропп, В. Кузнєцова, В. Мільков та ін.

Проблеми еволюції та генези українських апокрифічних легенд відображені в працях П. Куліша – "Украинскія народныя преданія", "Записки о Южной Руси",
І. Рудченка – "Народные южнорусскія сказки. Издал. И. Рудченко", П. Чубинського – "Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно- Русский край. Т.1, 2", І. Манжури – "Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губерниях И. И. Манжурою", Ст. Руданського "Переспіви", А. Димінського (у збірнику М. Левченка "Казки та оповідання з Поділля"),
М. Драгоманова – "Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство", " Малорусские предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова ", "Два українських фабльо та їх джерела", В. Милорадовича – "Казки та оповідання, записані в Лубенщині", М. Грушевського – "Історія української літератури: В 6-ти томах. Т.1, 4”, В. Бойка "Скарби мудрості", М. Дмитренка "Українські міфи, демонологія, легенди".

Особливо багатий матеріал цих творів зібраний в західних регіонах
І. Франком - "Передмова до видання "Апокрифи та легенди з українських рукописів", "Народні повір'я з українських апокрифів", "Причинки до історії руської літератури. Дрогобицький збірник рукописних апокрифічних оповідань", В. Гнатюком - "Етнографічні матеріали з Угорської Русі. Зібрав Володимир Гнатюк", "Галицько-руські народні легенди", "Останки предхристиянського світогляду наших предків", О. Роздольським – "Галицькі народні новели", Ю. Яворським – "Памятники галицко-русской народной словесности", В. Шухевичем – "Гуцульщина", Ом. Калитовським – "Матеріали до руської літератури апокрифічної", І Хлантою – "Правда і Кривда", І. Сеньком – "Біля райських воріт", "Коли Христос по землі ходив", В. Соколом – "Народні легенди та перекази українців Карпат", "Як виник світ".

Як відомо, апокрифічні легенди генетично пов’язані з візантійською, болгарською та давньоруською проповідницькою літературою, на що звертали увагу ще І. Франко, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Крекотень, М. Грицай, О. Мишанич, М. Сулима та ін. Ці легенди, з одного боку, успадкували християнські релігійні образи (Ісуса, Божої Матері, апостолів, святих) та мотиви (створення світу, гріхопадіння, братовбивства, тощо), а з іншого – контамінувалися з українською народною казковою та гумористично-анекдотичною традицією, тому певним із них притаманна як ідеалізація образів, так і гротескні гумористичні елементи (праці В. Бойка, Г. Сухобрус, І. Хланти).

Наукові дослідження свідчать, що проблема розвитку, функціонування і художньої специфіки апокрифічної легенди залишається ще відкритою. Розвиток православ’я як складової сучасної культури зумовлює відродження народної апокрифічної традиції, певним чином видозміненої під впливом нового інформаційного середовища. Саме це стимулює до нових досліджень традиційного апокрифічного фольклорного матеріалу, до виявлення генези мотивів, еволюції сюжетів, специфіки їх побутування. Цим визначається актуальність теми.

Об’єктом дослідження дисертації є українська народна апокрифічна легенда в записах, публікаціях і дослідженнях від найдавніших джерел до сьогодення, архівних матеріалах ІМФЕ НАН України, відділу рукописів бібліотеки ім. Вернадського НАН України, бібліотеки Інституту літератури, кафедри фольклористики Інституту філології Київського університету імені Тараса Шевченка, власні записи (Чернігівська обл. Сосницький р-н; Львівська обл. Дрогобицький р-н; Київська обл. Васильківський р-н).

Предметом дослідження є художня специфіка українських апокрифічних легенд у записах ХІХ-ХХ ст. у контексті суспільних та історичних перетворень.

Мета й завдання дослідження – вивчення поетики та розвитку української апокрифічної легенди як складової української народної епіки. Робота передбачає такі завдання:–

осмислити художню генезу української апокрифічної прози;–

розкрити жанрову специфіку апокрифічної легенди (функції, структуру, поетику);–

визначити та простежити розвиток основних типів персонажної системи та сюжетних ліній апокрифічної легенди в контексті національної оповідальної традиції;–

дослідити видозміни сюжетів, мотивів, образів, їх асиміляції під впливом культурних та історичних перетворень сучасного суспільства.

Теоретичною базою дисертації є наукові праці вітчизняних учених – фольклористів, етнографів, філософів, насамперед М. Костомарова, І. Нечуя – Левицького, С. Руданського, М. Драгоманов І.Франка, В. Гнатюка, М. Грушевсько-го, Я. Савченка, Г. Булашева, М. Возняка, Г. Сухобрус, О. Дея, В. Бойка, О. Мишанича, В. Качкана,, С. Мишанича, О. Таланчук, Л. Дунаєвської,
В. Давидюка, Л. Копаниці, Л. Задорожної, Ф. Кейди, М. Дмитренка, І. Хланти,
Н. Пазяк та інших про художню структуру фольклорних творів, міфологічні та космогонічні уявлення українського народу.

У процесі дослідження автор спиралася на досягнення зарубіжної наукової думки у фольклористиці, зокрема, праці Г. Узенера, Е. Тейлора, Дж. Дж. Фрезера, О. Веселовського, О. Пипіна, О. Анічкіна, В. Проппа, С. Токарева, В. Кузнецової,
О. Фрейденберг, М. Еліаде, С. Бройтман, К. Кабашникова та інших.

Водночас у дисертації здійснюється диференційний підхід до різних напрямків у фольклористиці, залежно від конкретно поставленого завдання.

Методологічна основа дисертації. Для вирішення поставлених завдань дисертантка користувалася історико-порівняльним та структурно-типологічними методами фольклористики, що дало змогу простежити розвиток того чи іншого сюжету через дослідження його структурних компонентів. Структурно-типологічний метод дозволив показати внутрішні закономірності розвитку сюжетів та мотивів апокрифічних легенд, виокремити їх художні моделі, розкрити глибинну семантику біблійних образів.

Наукова новизна дисертації полягає як у виборі теми, так і у підходах до її опрацювання. Робота стосується малодослідженого фольклорного масиву. У ній вперше переосмислено генезу та еволюцію української народної апокрифічної легенди, розкрито витоки певних мотивів та образів, їх національні особливості, специфіку сьогоднішнього побутування, осмислено художню видозміну. Досліджена еволюція основних сюжетних компонентів (мотивів), образних домінант та засобів художньої ідеалізації під впливом соціальних, історичних та культурних факторів. Поетична структура оповідей цього жанру розглядається з урахуванням основних світоглядних та етнічних елементів. Зроблено аналіз сюжетів народних апокрифів за художніми ознаками. Систематизовано образний склад українського апокрифічного матеріалу, запропоновано розгляд персонажів апокрифічних легенд у двох площинах: дохристиянській та християнській, розглянуто полісемантизм образів цих творів.

Зв’язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконувалась як складова наукової теми “Еволюція художнього мислення у літературі та народній творчості: науковий та освітній аспекти” (01БФ044–01). Тема узгоджена з науковими та навчальними планами кафедри фольклористики та фольклорно – етнографічного центру Київського національного університету імені Тараса Шевченка, темами основних курсів: “ Українська народна творчість”, “Українська народна космогонія. Специфіка міфопоетичного мислення”, “Філософська антропологія”, “ Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій ”.

Теоретичні результати дисертації полягають у:–

розробці методів аналізу процесів розвитку та побутування народних апокрифів;–

розгляді поетики апокрифічних легенд у контексті космогонічних та етнічних символів;–

введенні критеріїв аналізу народних апокрифів, що враховують комунікативну специфіку (рівень передачі художньої інформації, міфологізм, суб’єктивізація, авторська позиція);–

розгляді образів апокрифічних легенд як явища парастазису художнього мислення християнських та язичницьких варіантів.

Практичне значення результатів дослідження – застосування нових теоретичних і практичних проблем фольклору як джерела наукового та суспільного пізнання для аналізу давньої і сучасної фольклорної свідомості, художнього мислення в етнології, психології, культурології та інших суміжних дисциплінах.

Матеріали дисертації передбачають практичне застосування в лекційних курсах з фольклористики, спецкурсах та спецсемінарах з етнопсихології, а також при написанні навчальних програм і посібників з народної творчості для студентів гуманітарних дисциплін.

Апробація роботи. Робота була апробована на таких наукових конференціях: “Філологія на межі тисячоліття” (квітень, 2000); “Історичні ретроспективи у сучасній українській літературі” (грудень, 2002); “Спадщина Т. Шевченка як націєтворчий фактор” (березень, 2003).

Публікації. Основні положення та результати дослідження викладено у п’яти опублікованих працях автора, які розміщено у фахових наукових збірниках, рекомендованих ВАК України.

Обсяг та структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків і додатка. Загальний обсяг роботи – 168 сторінок, із них основного тексту – 152, додатка – 5, бібліографія займає 154 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність та наукова новизна, визначається мета та завдання дослідження.

Перший розділ “Осмислення генези і еволюції жанру апокрифічних легенд. Літературна та народна контамінації” присвячено розгляду головних теоретичних положень фольклористичних шкіл ХІХ – початку ХХ ст. щодо генези і еволюції жанру апокрифічних легенд, особливостей їх функціонування

Внаслідок ідеологічних умов розвитку та побутування апокрифічна легенда в українській фольклористиці тривалий час залишалася поза увагою дослідників.
У поле зору потрапляли лише сатиричні казки, анекдоти, тому важливим явищем у сучасній науці про фольклор є актуалізація досліджень генези та еволюції апокрифічної легенди як самобутнього явища жанрової системи усної народної творчості. Про це свідчать праці Г. Булашева, О. Дея, Г. Сухобрус, Л. Дунаєвської, О. Таланчук, М. Дмитренка, І. Хланти та ін.

Апокрифи як жанр давньої церковної літератури розглядалися вже з ХYІІ ст. європейськими гуманістами Алацієм та Фабріціусом, у ХYІІІ ст. – Айхорном, Ераніусом, Бйорком, у ХІХ ст. – Ділманом, Копітаром, Домбровським, Шафариком, Кеппеном, Востоковим. Як контамінацію з грецькою, індійською та староєгипетською оповідальною традицією трактували апокрифічні твори 
К. Лібрехт, Г. Узенер, Амеліно.

Ґрунтовне вивчення апокрифічних легенд, джерел їх сюжетів та образів у Європі, в Україні зокрема, почалося з 50-х років ХІХ століття, коли вчені вперше звернулися до книжних витоків духовних віршів, пісень, легенд як жанрів фольклору.

Дослідження О. Потебні, М. Костомарова, Я. Гріма, Ф. Буслаєва, О. Афанасьєва пояснювали генезу та еволюцію фольклорних творів у контексті подальшої реконструкції єдиного праміфу, що народився із вірувань, основою яких було дуалістичне уявлення людини про добро і зло.

За спостереженнями М. Драгоманова, Ф. Колесси, М. Грушевського,
М. Мюллера, М. Тихонравова, О. Пипіна, О. Веселовського, В. Мочульського сюжети літературних апокрифічних творів за характером мандрівні, запозичені з давніх грецьких та візантійських джерел, зокрема, “Палеї”, “Хроніки”, “Сувія божественних книг” та ін. І. Франко в генезі апокрифів побачив ширші – європейські, азіатські та вавілонські мотиви. На думку М. Драгоманова, існувало три теорії подібності мотивів у легендах, казках і піснях: 1) теорія коінциденції (теорія самозародження); 2) “міфологічно – арійська” теорія; 3) теорія запозичення сюжетів одним народом від іншого. Апокрифічні легенди дослідник вважав переробкою західних фабльо і новел.

Представники історичної теорії розвитку фольклору – І. Франко, М. Сумцов, Вс. Міллер, О. Веселовський – не виключали можливість запозичення сюжетів та мотивів апокрифічних творів із джерел західних та східних, але водночас допускали, що в основі конкретних мотивів, імен та реалій міститься відображення й певних історичних подій.

За теоретичними доведеннями Е. Тайлора, О. Веселовського, Л. Гумільова, варіативність сюжетів фольклору є не тільки результатом історичного впливу, але й наслідком єдності психологічних процесів, які відбуваються всередині різних етносів. У цьому контексті схожість казкових та легендних мотивів ними з’ясовується через схожість побуту і релігійних уявлень, які зникли з життя, але затрималися в генетичній пам’яті як художні кліше.

Дослідники народної неказкової прози ХХ ст. – Г. Булашев, В. Бойко,
Г. Сухобрус, Л. Дунаєвська визначають апокрифічну легенду як різновид легендної прози, наголошуючи на її художній та функціональній специфіці, І. Хланта відносить апокрифічні легенди з антирелігійною сатирою до соціально-побутових казок, В. Сокіл вважає головною рисою народних апокрифів правдоподібність та зв’язок з історією, В. Давидюк розглядає специфіку побутування апокрифічних легенд у сучасному фольклорному процесі як проблему видозміни жанру, схильного до руйнації.

На нашу думку, розвиток та побутування більшості апокрифічних сюжетів, мотивів та образів можна зобразити як ланцюгові ланки, зв’язані послідовно: Біблія (як літературне джерело) – літературні апокрифи, агіографічна література (Житія, Палеї, Четьї Мінеї) – народні переробки апокрифічних сюжетів і мотивів (легенди, казки, колядки, духовні вірші).

Отже, апокрифічна легенда – явище привнесене ззовні в українську оповідальну традицію. Під впливом історичних та суспільних обставин – “узаконення” православ’я у народі тиском – вона поступово пристосувалася до традицій народної оповідальної культури, і “чужі” міфологічні образи святих та “антисвятих” поступово “розчинилися”, увійшли в систему національних оповідальних сюжетів, подекуди зберігши агіографічні християнські мотиви.

У другому розділі “Художня специфіка апокрифічної легенди” розглядаються проблеми класифікаційної та художньої специфіки народних апокрифів.

Проблема класифікації апокрифічної легенди складна. Навколо неї і до сьогодні ведуться дискусії. Спробу класифікації апокрифічного матеріалу здійснювали Я. Головацький (“Виклади давньослов’янських легенд, або міфологія”), М. Драгоманов (“Малорусские народные предания и рассказы. Свод М. Драгоманова”), Г. Булашев (“Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: Космогонічні українські народні погляди та вірування”), Ф. Колесса (“Українська усна словесність”), М. Грушевський (“Історія української літератури. Т. 4, кн.2), Г.  Сухобрус (“Українські народні легенди та перекази”), М. Лановик, З. Лановик (“Українська усна народна творчість”).

Г. Булашев виділив більше двадцяти тематичних груп легенд, серед них апокрифічні: “Українські легенди про створення світу”, “Українські легенди про створення Адама та Єви”, “Українські легенди про гріхопадіння перших людей та їхнє вигнання з раю”, “Українські легенди про походження деяких народностей”.

Узагальнюючий тематичний принцип поклав в основу класифікації народних апокрифів і М. Драгоманов: 1) природа; 2) міфологія; 3) люди, наділені чудесною силою; 4) скарби; 5) родинне і суспільне життя; 6) особи і події історичні; 7) місцевість, 8) бувальщина.

Іншу основу мають класифікації, запропоновані дослідниками, які до легенд відносили народні оповіді лише релігійно-християнського змісту. Ф. Колесса, зокрема, поділив легенди за тематично-історичним принципом: 1) легендитарозавітні (про початок світу, Бога й сатану, Адама та Єву, Давида, Соломона та ін.); 2) новозавітні (про Христа, Богородицю, Петра й Павла, їх мандрівки та дива); 3) про святих (Миколу, Варвару та ін.); 4) про загробне життя й кінець світу;
5) легенди-притчі на тему роздумів про щастя, долю, гріх, смерть, вічність, віру і т. п.

Подібною є класифікація російського фольклориста В. Проппа, який, однак, крім тематичного принципу враховував джерела походження легенд: 1) книжні легенди (в їх основі сюжети з Біблії та апокрифічної літератури); 2) легенди казкового походження, які виникли шляхом переробки і переосмислення казок; 3) космогонічні чи легенди про створення світу, які відірвані і від Біблійної, і від міфологічної традиції, є самостійними фольклорними творами, продуктом народної фантазії; 4) легенди про мандрівне божество (мандрівки й діяння Христа); 5) легенди про святих, де діє не Христос, а його апостоли і святі.

Актуальною і до сьогодні є класифікація, здійснена М. Грушевським. Ним виділено такі тематичні групи легенд: 1) космогонія, 2) перші люди, 3) старозавітні легенди, 4) Христологія, 5) апостоли й святці, 6) легенди, прив’язані до України, 7) святкування, 8) легенди про кінець світу, 9) моралістичні теми. Він називав власне легендами саме твори біблійного, апокрифічного характеру, чим пізніше керувався у наукових характеристиках російський дослідник В. Пропп (“Поэтика фольклора”).

Наукова класифікація апокрифів М. Грушевського фактично трансформована
М. Лановик та З. Лановик. Дослідниці поділяють легенди на: 1) космогонічні (походження всесвіту, землі, небесних тіл), 2) антропогенічні (створення чоловіка та жінки), 3) антропологічні (про життя перших людей до гріхопадіння та після),4) етногонічних (походження різних народів), 5) старозавітні легенди (про біблійних патріархів), 6) новозавітні легенди (про життя, діяння, смерть, погребіння та воскресіння Ісуса Христа), 7) агіографічні легенди (про життя та діяння святих),
8) есхатологічні легенди (оповіді про кінець світу).

Аналіз апокрифічного матеріалу у записах Я. Головацького, В. Шашкевича, М. Драгоманова, П. Куліша, С. Руданського, А. Димінського, І. Манжури та інших дає нам підстави вважати найдоцільнішою класифікацію І. Франка.

Запропонована ним класифікація, на наш погляд, відображає найповніший тематичний простір апокрифічної прози.

І. Франко поділяє легенди з погляду змісту і форми на такі групи: 1) апокрифи старозавітні, 2) апокрифи новозавітні, 3) апокрифи есхатологічні, вопросоодвіди, вірування, ворожби, заклинання і т. ін, 4) легенди і апологи церковного змісту, 5) повісті й апологи світського змісту. І хоча цей матеріал має здебільшого книжний характер, дослідник неодноразово наголошував на національних народних рисах текстів.

Серед старозавітних І. Франко виділяє 26 “індексів”, найважливіші з яких є: “Адамів заповіт”, “Про хресне дерево”, “Книга Єноха”, “Псалми Соломона” та апокриф “Про Соломона та Китовраса”. У фольклорі ці сюжети зустрічаються в апокрифічних легендах, казках, космогонічних колядках, духовних віршах, замовляннях. Новозавітні сюжети й образи в усній народній творчості побутують в апокрифічних легендах, казках, анекдотах, притчах.

На наш погляд, зібрані та опубліковані матеріали можна поділити 1) за тематикою: легенди про створення світу, легенди про створення чортів та ангелів, легенди про створення перших людей та гріхопадіння, легенди про Христові та апостольські мандрівки по землі; 2) за різновидами всередині жанру: легенди-казки, легенди-притчі, легенди-анекдоти. Такий поділ зумовлений, насамперед, специфікою жанрової системи української народної творчості..

Запропонований генетично-структурний аналіз більшості апокрифічних легенд дав змогу стверджувати: 1) більшість сюжетних мотивів мають біблійне походження, проте, на відміну від апокрифів та народних легенд, в Біблії відсутні певні мотиви – створення світу Богом разом з ангелами, боротьба Бога та Сатани, вигнання Сатани з неба, створення людини з глини тощо – це свідчить про давніші, ніж православ’я, витоки таких сюжетів, які, як доводять дослідження Дж. Дж. Фрезера, увійшли до проповідницької та “житійної” агіографічної літератури з народної культури Сходу, а в українців розвинулися в контексті національних епічних традицій; 2) сюжети народних апокрифів збагачуються різноманітними мовними та контекстуальними новоутвореннями під впливом конкретних життєвих та історичних реалій. Інтенсивність утворення нових мотивів залежить і від регіонального чинника – в західноукраїнських варіантах легенд ці елементи виражені яскравіше (пор., напр., легенди “Бог і чорт” (О. Афанасьєв) та “Гірстка землі на небі” (зап. від Мирона Лобчевського, с. Турка Львівської обл.)

Сюжетна структура апокрифічного матеріалу розглядається в контексті її формально-змістової трансформації: від протосюжету до традиційної народної сюжетної схеми. Традиційна народна оповідь – динамічна, видозмінна, що свідчить про пластичність сюжетної системи апокрифічних легенд. Сюжет народних апокрифів – циклічний (а + в + с……) та ретардаційний [3(а + в) + c], в багатьох легендах – циклічно – ретардаційний (“ Христос, вдова і її сини”, “Пімста святого Петра, “Христос і коваль” та ін.)

За сюжетним складом апокрифічна легенда близька до новели, притчі або історичної легенди. Певні з них О. Афанасьєв свого часу називав побутовими казками, а В. Чичеров – казками-легендами.

На наш погляд, апокрифічна легенда функціонує між двома часовими полюсами – часом міфологічним та часом історичним. Хоча, зазвичай, час дії цих легенд має конкретну початкову межу – не раніше кінця євангельських подій та канонізації святих, які фігурують в оповіді. У легендах про створення світу Богом та Сатаною, перших людей, життя Адама та Єви, гріхопадіння більше релігійних, міфологічних мотивів, ніж у легендах про діяння Ісуса Христа та апостолів на землі.

Своєрідним явищем в художній оповідальній традиції апокрифічних легенд є архетипні моделі. Образний архетип втілюється за допомогою художніх тропів, поданих бінарно: день-ніч, рай-пекло, багатий-бідний, добро-зло, Бог-Сатана, Каїн-Авель, ангел-чорт. Автор погоджується з твердженням В. Буряка, що макросистема фольклорної свідомості є багаторівневою конструкцією, найголовнішими складовими частинами якої є фольклорна пам’ять, фольклорний твір, етнічне середовище.

Справді, як свідчить аналіз матеріалу, в архетипній системі українських апокрифічних легенд домінують: 1) архетипи космогонічні (підсвідомісний мікрокосм), 2) архетипи етнічні (етнокосм).

1. Космогонічні архетипні моделі сягають прадавнього міфологічного індоєвропейського пласту. У легендах про створення світу – це архетипи космічної гори, світового дерева, деміурга – творця всесвіту, космогонічних птахів тощо (“Початок світу”, “Земля-м’яч”, “Звідки гори взялися” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”).

Ці образи функціонують і в інших жанрах фольклору: космогонічних колядках, казках, духовних віршах. Цікаво, що в легендах про земне життя Ісуса Христа та його оточення космогонічних образів майже не виявлено. Модель світобудови в апокрифічних легендах чітка: в легендах про створення світу та перших людей образи пов’язані “вертикально” – Бог святі ангели чорти Сатана; так само і в євангельських легендах – Ісус Христос апостоли ангели чорти, проте у земному просторі – духовенство, багатії, селяни, цигани, жебраки, сліпці – функціонують у “горизонтальній” площині

2. Етнічні архетипні моделі – етнічні символи, які пов’язані з національними реаліями, це:

етноекстер’єр: хата, криниця, хлів, садочок (“Святий Петро на ярмарку”, “Як Христос з чоловіка зробив коня” – зб. “Коли Христос по землі ходив”);

етноінтер’єр (архетипи хати): комора, лава, запічок, покутя (“Бідна вдова” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”), “Як Христос був ковалем”, ”Богородиця обдаровує дитину хлібом” – зб. “Коли Христос по землі ходив”). Майже в кожній легенді присутні символи етнопобуту: усе, що стосується їжі, одягу, речей повсякденного вжитку тогочасного українця

етноперсоналії: селянин, селянка, циган, гончар, коваль, піп, орачі, розбійники (“Дяк, чародій та ненажерний піп” – зб. ”Правда і кривда”), “Вічний жид”, “Чому жона все в роботі”, “Бранка монахів” - зб. “Коли Христос по землі ходив”). У деяких легендах функціонують і казкові персонажі – король, королівна (М. Грушевський);

рослинний світ: трава, явір, дуб, колосся (“Христос і Петро молотільниками”, “Чортів млин” – зб. “Коли Христос по землі ходив”);

тваринний світ: корова, теля, вовки, собака, кінь, ягня (“Христос і святий Петро у вдови”, “Звідки взялася жаба”, “Чому кінь такий ненаситний” – зб. “Коли Христос по землі ходив”);

релігійно-космогонічний світ: чорти, рай, душа, пекло (“Бог у бідної вдови” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”), ”Церква і корчма”, “Вино на весіллі”, “П’яниця гірше собаки” – зб. “Коли Христос по землі ходив”).

Етнічні архетипи легенд про світотворення певним чином відмінні від легенд, у яких домінує христологічна тематика – відсутні архетипи етнопобуту та етноперсонажів (пор. легенди “Початок світу” та “Церква і корчма” – зб. “ Як виник світ”).

Для апокрифічних легенд характерні поетичні складові всієї народної оповідальної культури, “психологічними” домінантами якої є кольористика та числова символіка.

Кольористика апокрифічної легенди має асоціативний характер – у текстах майже не простежується психологічно-семантична функція кольору: на асоціативному рівні легенди, що оповідають про перші дні творення світу Богом, комбінують глибокий синьо-сірий колір, який притаманний казковій народній прозі, частково – пісні, що дає підстави дійти висновку про “енергетичне” надзавдання тексту – вивільнення його від “зайвих” акцентів, направлення акцентування лише на важливості вчинків персонажів тощо.

Церковно-художня традиція у зв’язку з тим, що вона посилюється інтер’єрними деталями – іконами, позолотою тощо, – всю увагу акцентує на золотистому кольорі, який, за П. Флоренським, є проявом божественного світла. В іконописній християнській традиції функціонують: білий колір – (світло), червоний – (полум’я), жовтий – (золото), зелений – (юність), чорний колір – (темрява). В апокрифічних легендах акцентується на необхідних кольорах перебування героя в земному просторі, наприклад, легенди про мандрівки Христа з апостолами по землі мають кольори землі – садів, ланів, неба.

Числова символіка виражена, головним чином, числом “три”, яке позначає трикратне повторення певної дії (напр., Бог тричі посилає Сатану на дно моря за матеріалом для світотворення (“Початок світу” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”), апостол Петро тричі просить Христа зайти до багатої жінки або Христос тричі з’являється у вигляді сивого діда подорожньому (“Христос з Петром при перевозі”, “Христос і святий Петро і Павло” – зб. “Коли Христос по землі ходив”), дівчина зриває в раю три квітки (“Як Бог з матір’ю у бідаків дитину хрестили” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”). Зустрічається також і число “два” у вигляді бінарних опозицій: Бог-Сатана, Бог – святий Петро, святий Павло – святий Петро, святий Касьян – святий Микола. (“Святий Павло та Петро”, “Святий Микола і Касьян”, “Христос з Петром молотільниками” – зб. “Коли Христос по землі ходив”).

Числова символіка народних апокрифів яскраво підтверджує художню специфіку української народної оповідальної традиції – ретардаційно вибудовувати сюжет за принципом градації дії, що особливо характерно для народної казки.

У третьому розділі “Образні домінанти та засоби ідеалізації персонажів в апокрифічній легенді” розглядається специфіка персонажної системи апокрифічної легенди, її функціональні та семантичні особливості.

За функцією персонажі у дослідженні схематизуються: захисник-шкідник – Бог-диявол, чорт – ангел, Христос – апостоли; за походженням: давніші (Бог, Сатана, Адам, Єва, ангел, чорт), новіші (Христос, Божа Мати, апостоли, святі).

Якщо книжній апокрифічній літературі (“Палея”, “Бесіда трьох святителів”, “Сувій божественних книг”, “Четьї Мінеї”) притаманна ознака монументального стилю, робиться акцент на моралізаторській спрямованості дій святого, його доброчинності з метою ідеалізації, то у народній апокрифічній легенді спостерігається зменшення акценту на моралізуванні (напр., в легендах про Ісуса Христа, царя Соломона – зб. “Галицько-руські народні легенди”, Т.2). Моралізування апокрифічної легенди відображає не християнсько-проповідницькі, а давні народнопоетичні норми, бо акцентує на звичаях, поведінці, ідеалах селян (“Пиво та хліб” – зб. О. Афанасьєва “Русские народные легенды”).

Відчуженість в українській традиційній народній культурі християнських тем і образів компенсовувалася художніми паралелями до біблійних оповідань із народного побуту, в яких церковні образи асимілювалися з фольклорними етнічними традиціями. Тому персонажі народних легенд (Бог, Божа Матір, Петро і Павло, Миколай, Юрій, Ілля) іноді порушують церковні заповіді – пиячать, сваряться, обкрадають один одного. Навіть у назвах певних легенд не фігурують їхні “святі” титули. Вони змальовуються простими селянами – Петром, Павлом, Миколою, Юрієм, Касьяном, тощо (“Христос, Петро і Павло молотільниками”, “Микола та Касьян”, “Пімста святого Петра”, “Святий Микола і мужик” та ін).

Часто простежується дуалізм у ставленні навіть до Христа: з одного боку – пошанування, з іншого – певна іронія (напр., в легенді “Бог кожній людині певну долю дає” або “Мстивий бог” – зб. “Казки та оповідання з Поділля”).

Під впливом традиційних засобів гротеску, які притаманні українській сміховій культурі, християнські мотиви асимілюються з народним анекдотом, наприклад, у творах “Як Микола з Петром коней купували на Україні”. “Святий Петро з Павлом на свадьбі” тощо (“Казки та оповідання з Поділля”).

Як показало дослідження, до нас дійшло найбільше саме христологічних легенд. Їхні образи та сюжети найповніше відображають традиції української оповідальної культури, української ментальності. У народній прозі часто зустрічаємо образи Ісуса Христа, Божої Матері, апостолів, Параскеви П’ятниці, святої Середи, Неділі тощо, які функціонують і в обрядовій поезії, художній літературі, образотворчому мистецтві.

Персонажі легенди, хоч і були породжені християнством, контамінувалися з мотивами давньої етноміфології. Автор дисертації поділяє думку Н. Криничної про співіснування у фольклорних творах християнських


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

КЛІНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВИГОТОВЛЕННЯ ПОВНИХ ЗНІМНИХ ПРОТЕЗІВ З ВИКОРИСТАННЯМ ЕЛАСТИЧНИХ ПЛАСТМАС - Автореферат - 21 Стр.
РОЗРОБКА МЕТОДУ І ОЦІНКА ТЕПЛОЗАХИСНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ МАТЕРІАЛІВ ДЛЯ СПЕЦОДЯГУ - Автореферат - 26 Стр.
ОРГАНІЗАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ОПОДАТКУВАННЯМ НА ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВАХ УКРАЇНИ - Автореферат - 25 Стр.
Розширення зони огляду і поліпшення технічних характеристик комплексу вертикального радіолокаційного зондування атмосферного прикордонного шару - Автореферат - 27 Стр.
ДИФЕРЕНЦІЙОВАНЕ ЗАСТОСУВАННЯ ЕЛЕКТРОСОН- ТА ІНФІТА-ТЕРАПІЇ ДЛЯ КОРЕКЦІЇ АСТЕНІЧНОГО СИНДРОМУ У ХВОРИХ НА НЕВРАСТЕНІЮ ТА ЕНЦЕФАЛОПАТІЇ РІЗНОГО ГЕНЕЗУ - Автореферат - 27 Стр.
ЕФЕКТИВНІСТЬ НОВОГО МЕТОДУ ДІАГНОСТИКИ ТА ЛАЗЕРНОГО ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ЦЕНТРАЛЬНИЙ ХОРІОРЕТИНІТ - Автореферат - 26 Стр.
АНАЛІЗ НА ОСНОВІ МЕТОДА СКІНЧЕННИХ ЕЛЕМЕНТІВ ОСЕСИМЕТРИЧНОГО ДЕФОРМУВАННЯ ТОНКИХ ПРУЖНИХ КОНІЧНИХ ОБОЛОНОК І ПЛАСТИН - Автореферат - 27 Стр.