Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








Вступ

Національна академія наук України

Інститут української мови

Місник Наталія Володимирівна

УДК 811.161.2’373.46:61

Формування української медичної

клінічної термінології

10.02.01 – українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі термінології та ономастики Інституту української мови НАН України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук,

старший науковий співробітник

Симоненко Людмила Олександрівна,

Інститут української мови НАН України,

провідний науковий співробітник

відділу термінології та ономастики.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства імені О.О.Потебні,

провідний науковий співробітник відділу

загальнославістичної проблематики та

східнослов’янських мов;

кандидат філологічних наук, доцент

Козловська Лариса Степанівна,

Київський національний економічний

університет,

доцент кафедри української мови

та літератури.

Провідна установа – Харківський національний університет
імені В.Н.Каразіна, кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться 25 грудня о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 в Інституті української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розіслано “23” листопада 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А.Самойлова

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Дисертація присвячена дослідженню української медичної клінічної терміносистеми – однієї з підсистем загальномедичної термінології.

Сучасна медицина як одна з найрозвиненіших галузей української науки послуговується належним чином організованою національною фаховою мовою, основу якої становить спеціальна лексика. Українська медико-клінічна термінологія – це не лише один з найбільших розділів загальномедичної термінології, який об’єднує блоки термінів різних медичних спеціальностей, але й найменш унормована група термінологічної лексики медичних наук, невпорядкованість якої пов’язана передусім з наявністю таких явищ, як полісемія, синонімія, варіантність. Основним чинником, що зумовив неоднорідність складу української медичної термінології, складність її поняттєвої системи, є багатовікова історія розвитку медицини, різноманітність джерел поповнення її словникового складу.

На важливість досліджень у галузі медичної термінології вказували як мовознавці, так і медики. Вона зумовлена тим, що це найдавніша термінологія, на прикладі якої можна простежити шляхи становлення, розвитку та вдосконалення термінів, реалізацію семантичних процесів, певні тенденції, способи і засоби словотворення, а також функціонування цих засобів саме в галузі медицини.

Вітчизняні дослідники зверталися до вивчення деяких проблем медичної термінолексики. Зокрема, історичний аспект становлення і розвитку медичної лексики (на основі пам’яток української мови до XVIII ст.) розглядали В.Німчук, І.Чепіга, В.Передрієнко та ін.; на діалектологічному рівні цей лексичний шар досліджувала Я.Вакалюк; у декількох дисертаційних працях проведено аналіз окремих підсистем медичної термінології – кардіологічної (Р.Стецюк), радіологічної медицини (І.Корнейко), шкірних хвороб (О.Петрова), судово-медичної термінології (Т.Лепеха). Роботи Г.Краковецької, Р.Беляєва присвячені етимологічному аналізові греко-латинських медичних терміноелементів.

Проте в україністиці досі немає комплексної праці, в якій би було всебічно досліджено медико-клінічну терміносистему на основі системно-семасіологічного, ономасіологічного і функціонально-комунікативного аналізу, що уможливило б реалізацію завдання семіологічного опису лексики.

Пропонована робота – це перша спроба систематизації та опису української медичної клінічної термінології (УМКТ). Вибір теми дисертації зумовлений недостатнім вивченням медико-клінічної термінолексики, невпорядкованістю її словникового складу, що пов’язано з відсутністю в українській мові словника клінічних термінів, а також відсутністю повного переліку клінічних термінів із визначеннями в наявних медичних тлумачних словниках.

Спеціальне дослідження УМКТ дає змогу подати цей лексичний шар як упорядковану систему, що відповідала б сучасному рівневі розвитку науки і потребам практики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проведено в межах наукової теми кафедри україністики Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця “Культура мови лікаря”. Тема дисертації пов’язана з проблемами, над якими працюють у відділі термінології та ономастики Інституту української мови НАН України.

Метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження клінічної терміносистеми української мови, виявлення й аналіз особливостей її формування та функціонування.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

-

  • розглянути питання про мовний статус медико-клінічного терміна, з’ясувати його знакову специфіку;

-

  • проаналізувати шляхи формування системи клінічної термінології, визначити джерела її поповнення;

-

  • дослідити способи термінотворення, вказати на основні словотвірні моделі, визначити статус і семантичні характеристики формантів – складників терміна;

-

  • виявити лексико-семантичні особливості досліджуваної термінології; проаналізувати причини, що зумовили синонімізацію найменувань у підмові даної галузі;

-

  • визначити шляхи унормування УМКТ на сучасному етапі.

Об’єктом дослідження є медична клінічна терміносистема як частина загальномедичної термінології і водночас окрема система термінів комплексу медичних дисциплін.

Предметом дослідження є процес формування української медико-клінічної термінології, її лексико-семантичні особливості та структурно-граматична будова.

Джерелами дослідження послужили лексикографічні праці, зокрема такі медичні словники: Золотухін Г.О., Місник Н.В. Українсько-англо-російський медичний словник-розмовник. – К.: Україна, 2001; Російсько-український словник наукової термінології: Біологія. Хімія. Медицина. – К.: Наук. думка, 1996; Українсько-латинсько-англійський медичний тлумачний словник: У 2 т. – Львів, 1995; Червяк П.Р. Медична енциклопедія. – К.: Просвіта, 2001.

Під час аналізу термінологічної лексики враховувалися дані медичних словників початку ХХ ст. (Курило О. Російсько-український словничок медичної терминольоґії. – Київ, 1918; Галин М. Російсько-український медичний словник. – Київ, 1920; Кисільов В.Ф. Медичний російсько-український словник. – Харків, 1928). Для дослідження було залучено також матеріал фахових медичних текстів (монографій, підручників, статей з відповідних проблем).

Усього залучено до аналізу 4784 терміноодиниці.

Методи дослідження. Основним методом дослідження є описовий метод, реалізований способами класифікації, лінгвістичного спостереження над функціонуванням термінів у науковому тексті й у словниках та порівняльного аналізу на синхронному зрізі. Для з’ясування етимології термінів використано елементи діахронного аналізу. Допоміжним є метод кількісного аналізу (статистичний).

Наукова новизна полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві об’єктом багатоаспектного лінгвістичного аналізу обрано українську медичну клінічну термінологію, проведено її системний опис з огляду на структурно-семантичні та словотвірні характеристики, вироблено рекомендації щодо унормування досліджуваної термінології та здійснено спробу їхньої практичної реалізації.

До аналізу залучено фактичний матеріал, більша частина якого не була раніше предметом спеціального лінгвістичного вивчення.

Теоретичне значення роботи полягає у виявленні специфіки системного зв’язку в досліджуваному термінологічному просторі, з’ясуванні можливостей застосування теорії семантичних полів до термінологічних систем, поглибленні лінгвістичної характеристики таких понять, як упорядкування та унормування термінології, що розкриває перспективи для подальшого удосконалення досліджуваної терміносистеми. На основі теоретичних засад дисертаційної роботи можливе дослідження загальномедичної термінології, складником якої є клінічна підсистема.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати використано в навчальному процесі – вперше розроблено концепцію презентації української медичної клінічної термінології у рамках курсу ділової української мови для студентів-медиків, елективного курсу “Культура мови лікаря: термінологічний аспект” на медичному, фармацевтичному, стоматологічному факультетах Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця. Теоретичні положення і фактичний матеріал дисертації лягли в основу створення підручника “Фахова мова медика” (у співавторстві) та навчального посібника “Українська медична термінологія у фаховій мові лікаря” (у співавторстві), які рекомендовано МОЗ України для вищих медичних навчальних закладів.

Виокреслену в роботі структуру поняттєвого поля клінічної термінології використано у створеному на основі проведених теоретичних досліджень “Медичному словникові-розмовнику” (у співав-торстві). Усвідомлення того, що дослідження фактичного матеріалу – не лише лінгвістична проблема, а й важлива передумова підготовки майбутніх медиків, які б досконало володіли фаховою мовою, дало змогу виробити критерії раціонального відбору термінологічного мінімуму (укладено разом з галузевими фахівцями “Базовий словник студента-медика”). Результати проведеного дослідження можуть бути використані під час укладання словника медико-клінічних термінів, якого поки що немає в українській мові.

Особистий внесок здобувача. Усі теоретичні положення дисертаційної роботи розроблені здобувачем самостійно. Результатом практичного впровадження в навчальний процес є 3 посібники і 2 слов-ники, створені у співавторстві (авторських 38 друкованих аркушів).

Апробація роботи. Дисертацію обговорено на засіданнях кафедри україністики і Центральної методичної комісії філологічних наук Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця, а також на засіданні відділу термінології та ономастики Інституту української мови НАН України.

Основні теоретичні положення та результати роботи викладено в доповідях на Міжнародній науковій конференції “Сучасні проблеми термінології та термінографії” (Київ, 2000), VII Міжнародній науковій конференції “Проблеми української термінології” (Львів, 2002), Міжнародній науковій конференції “Проблеми утвердження і функціонування державної мови в Україні” (Київ, 1996), на 7-ій Міжнародній міжвузівській науково-практичній конференції, присвяченій проблемам функціонування, розвитку української мови і мовної політики в Україні (Київ, 2001), на Всеукраїнській науковій конференції “Лексико-граматичні категорії у функціональному аспекті” (Херсон, 2002), на ІІ Всеукраїнській науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 1997), ІV Міжнародній науковій конференції “Українська термінологія і сучасність” (Київ, 2001).

Публікації. Основні положення роботи висвітлено в 10 публікаціях, серед яких 3 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (178 найменувань), списку джерел фактичного матеріалу (37), списку лексикографічних праць (43) та двох додатків. Повний обсяг роботи – 173 с.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, вказано на зв’язок теми дослідження з науковою проблематикою установи, в якій виконано роботу, сформульовано її мету й основні завдання, окреслено об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано джерела фактичного матеріалу і методи їх опрацювання, визначено наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, форми апробації результатів дослідження.

У першому розділі “Склад і структурна організація української медико-клінічної терміносистеми” окреслено склад та специфіку системної організації досліджуваної термінології, розв’язано проблему виділення клінічного терміна в медичній термінології, охарактеризовано його внутрішньолінгвістичну природу, простежено поетапне становлення УМКТ, визначено специфіку лексико-семантичних відношень в її межах.

Для виділення клінічного термінополя істотним є те, що досліджувана спеціалізована лексика в системі загальнолітературної мови виступає як складна підсистема, що обслуговує життєво важливу галузь, якою є клінічна медицина. УМКТ становить ядро загальномедичної терміносфери і разом з іншими двома базовими термінологічними підсистемами медицини (анатомічною та фармацевтичною) відбиває складну систему медичних понять.

У медико-клінічній термінології спостерігаємо переплетення багатьох підсистем, які активно взаємодіють одна з одною і ґрунтуються на інших, більш вузьких, спеціалізованих підсистемах. Тому термінологія клінічної медицини є сукупністю термінологічних мікрополів, які покривають усю систему понять даної сфери людської діяльності і відображають її структуру.

З огляду на семантику проаналізованих термінів та їхнє функціональне призначення виділено такі тематичні групи слів: лікувальний заклад (109 термінів); загальне обстеження хворого (287); лабораторні дослідження (259); рентгенологічне дослідження (168); знеболювання, реанімація (87); кровотеча (93); переливання крові, гемотрансфузія (97); основний хірургічний інструментарій і обладнання операційного блока (198); операція (210); лікування хворого, загальний догляд за хворим (294); травматологія (232); онкологія (62); захворювання грудної клітки і органів грудної порожнини (294); захворювання органів черевної порожнини (256); шкірні та венеричні хвороби (208); хвороби вуха, горла, носа (139); очні хвороби (249); урологія (206); акушерство (183); гінекологія (149); нервові хвороби (268); психіатрія (262); інфекційні хвороби (226); стоматологія (248 термінів).

Теоретичні засади дослідження ґрунтуються на визнанні того, що УМКТ є результатом багатовікового розвитку світової та вітчизняної лікувальної справи; на її формуванні чітко відбилися як міжнародний досвід, так і національна специфіка.

Періодизація розвитку досліджуваної терміносистеми збігається з етапами становлення української загальнонаукової термінології. У роз-витку клінічної термінолексики виділяємо 5 основних етапів: перший (ХV – I пол. ХІХ ст.); другий (ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст.); третій (1917– поч. 30-х рр. ХХ ст.); четвертий (поч. 30-х рр. ХХ – кін. 80-х рр. ХХ ст.); п’ятий етап (90-і рр. ХХ ст. – поч. ХХІ ст.).

Практичну та наукову медичну сферу першого періоду обслуговувала відповідна галузева підмова, необхідним компонентом якої була система медичної лексики. В українських писемних пам’ятках цього періоду (рукописних Травниках, Лікарських порадниках XVI – XVIII ст. тощо) широко представлені назви тогочасних медичних понять, здебільшого найменування праслов’янського походження (недуга, неміч, слабість, короста, лишай, гостець), а також іншомовні термінолексеми (дизентерія, холера, чума, малярія), які починають активно входити до загального і медичного вжитку.

Упродовж другого періоду розпочалося свідоме формування української медичної термінології через нагромадження термінологічного матеріалу, закладання теоретичних основ медичної термінології. Процеси становлення української медичної термінології засвідчують праці Д.Бурачинського “Гигіена нервового і духового життя” (Львів, 1906), Є.Озаркевича “Недуги пошесні” (Львів, 1911), М.Левицького “Лікарський Порадник” (1913), І.Куровця “Життя і здоровля людей” (Львів, 1919). У медичних текстах цього періоду зафіксоване паралельне вживання іншомовних і питомих найменувань (дифтерит – обкладки, скарлатина – гариця та ін.), що свідчить про пошуки власне українських відповідників до запозичених термінів та активне освоєння останніх (бактерії, мікроскоп, організм, scarlatin, streptococcus тощо).

Термінотворчий процес третього періоду набув рис цілеспрямованої наукової діяльності, що передбачала розбудову української термінології. Лексикографічні праці О.Курило “Російсько-український словничок медичної терминольоґії” (Київ, 1918); М.Галина “Російсько-український медичний словник” (Київ, 1920); Б.Александровського “Шкільний медичний словник (за Галиним)” (Полтава, 1924); О.Корчака-Чепурківського “Номенклатура хвороб. Латинсько-українські назви хвороб та російський покажчик до них” (Київ, 1927) ґрунтувалися на концептуальних засадах, що поєднують, з одного боку, намагання вживати народну питому лексику, а з другого – прагнення наблизити її до міжнародної.

Упродовж четвертого періоду спостерігаємо гальмування розвитку національної наукової термінології, орієнтація української термінології на російську, наслідком чого стало вилучення з фахового спілкування лікарів багатьох українських термінів (напр.: ломець, правець, бігунка, конання, слабування, навіювання та ін.), зменшення кількості друкованої медичної україномовної продукції.

Наступний п’ятий період розвитку УМКТ позначений процесами її перегляду, відродження та упорядкування з дотриманням чітких концептуальних засад у термінотворенні та терміновживанні, а саме: відповідність позначуваному поняттю, структурі мови, доцільності запозичень за умови збереження національної специфіки терміносистеми, відновлення органічних для української мови словотвірних моделей (стисний біль, жарознижувальний засіб, завідувач відділення тощо). На сучасному етапі внаслідок активізації національного відродження в усіх галузях починає розширюватися і сфера функціонування української медичної термінології (наукова, практична, навчальна діяльність).

На розвиток і становлення сучасної української клінічної термінології як однієї з підсистем наукової мови впливали як загальні тенденції розвитку мов, так і позамовні фактори. Медична термінолексика упродовж тривалого часу формувалася на національній лексичній основі, поповнюючись запозиченнями з генетично споріднених і неспоріднених мов.

Питома термінолексика, яка складалася протягом віків, охоплює більш давні: спільнослов’янські (біль, кашель, кила, пропасниця, свербіж) та власне українські термінологічні найменування (пухлина, жовтяниця, пронос), а також номінації, утворені термінологізацією загальновживаних слів (рак, камінь, пісок).

Таким терміноодиницям нерідко віддають перевагу порівняно з іншомовними: чутливість замість сенсибельність, сенситивність; защемлення замість інкарцерація тощо. Водночас у медичній практиці фахівці традиційно послуговуються іншомовними клінічними термінами: ін’єкція (пор. впорскування), пункція (пор. прокол), пальпація (пор. обмацування), фіксатор (пор. закріплювач).

Іншомовні терміни, що увійшли до вітчизняного наукового медичного словника, пов’язані з численними мовами-джерелами, з яких їх запозичено як безпосередньо, так і через посередництво інших європейських мов (німецької, польської, французької).Серед них запозичення з латинської мови: ботулізм, вакцина, вірус, галюцинація; терміни грецького походження: анемія, артерія, бактерія, гормон, діабет, мікроб, травма; англійського походження: гайморит, дальтонізм, блокада, стрес; французького походження: бюлетень, грип, бандаж, зонд, буж, шок; німецького походження: бор, шприц, клапан, шпатель, бюгель; італійського походження: інфлюенца, скарлатина, пелагра.

Як гібридні (мішані) номінації визначено терміни-словосполучення, що поєднують власне український та запозичений компоненти (амніотична рідина, токсикоз вагітних, артеріальний тиск, прискорений пульс тощо).

Різноманітність джерел формування та неоднорідність словникового складу зумовлені взаємодією терміносистеми з лексикою літературної мови, з науковою терміносистемою, з терміносистемами суміжних галузей знань, загальномедичною термінологією і терміносистемами вузькофахових медичних наук.

Клінічна термінологія посідає особливе місце в периферійній зоні між загальновживаною та спеціальною лексикою, що сприяє дедалі активнішому її засвоєнню мовцями.

Велика група медичних термінів належить до поліфункціональної лексики. Їхня термінологічність зумовлюється контекстом, сферою вживання. До цієї групи належать слова на зразок одужання, жар, непритомність, запалення та ін. Їх наявність ще раз підтверджує тісний зв’язок термінології із загальновживаною лексикою.

Загальнонаукові терміни, що входять до складу терміносистеми клінічної медицини (виділення, зниження, деформація, посилення, порушення, ознака, локалізація тощо), посідають проміжне місце між загальнолітературною і спеціальною лексикою. Медичного значення такі лексеми набувають, виступаючи компонентом термінологічного словосполучення.

Аналіз фактичного матеріалу виявив, що з погляду структури УМКТ є системним утворенням з компактним, але неоднорідним за характером ядром. Його утворюють власне терміни клінічної медицини, що відображають специфіку її основних розділів. Так, основний корпус словникового складу клінічної термінології становить власне медична лексика, в якій можна виокремити три групи: 1) загальномедичні терміни, що входять до складу більшості підсистем клінічної термінології; 2) міжгалузеві терміни, що синхронно функціонують у двох чи кількох терміносистемах суміжних галузей клінічної медицини; 3) вузькоспеціальні терміни окремих підсистем.

У сучасній медико-клінічній термінології наявні всі основні лексико-семантичні процеси літературної мови в обсязі, що не порушує семантичної визначеності термінів, а саме: полісемії, омонімії, паронімії, антонімії, синонімії. Характер системно-структурних відношень для парадигматичних груп медико-клінічної термінології є специфічним.

Як і в лексико-семантичній системі мови взагалі, у клінічній термінології полісемія виступає однією з форм економії мовних засобів. Вона зумовлена розвитком поняття на основі метафори (панцирний рак, ракові перлини) та метонімії (тиск, огляд, вивих, розтяг).

Омонімія клінічної термінології української мови здебільшого виявляється як міжсистемне явище. Міжгалузева омонімія пов’язана насамперед з тим, що спеціалізація значення загальновживаного слова чи лексеми з іншої галузі знань передбачає розходження значень між словом і медичним терміном, за ними закріплені різні дефініції, напр.: інструмент, маска, тканина тощо. Зрідка спостерігаємо це явище всередині самої медичної терміносистеми. До термінів-омонімів, які відбивають поняття різних медичних підсистем, відносимо терміни на зразок анастомоз, кювета та ін.

Синхронний і діахронний огляд УМКТ підтверджує думку про те, що моносемічність терміна слід розглядати лише як тенденцію, а не як абсолютну умову їхнього вживання.

Якщо омонімія як різновид лексичних відношень, пов’язаних із формою знака, ґрунтується на повному збігові його фонетичного складу, то паронімія передбачає частковий збіг, подібність структури і вимови слів, різних за значенням (дефектний – дефективний; психіатричний – психічний; афект – ефект; стрес – струс; гамувати – тамувати). Серед основних чинників, що визначають особливості паронімів, є семантична зумовленість. Кожна паронімічна пара чи група здебільшого має свою специфіку, тому при зіставленні паронімів виявляємо здатність кожного з них до сполучення з іншими словами. Саме на цьому ґрунтується пропонована нами схема розгляду паронімічних груп у клінічній термінології.

Широко представлена в досліджуваній терміносистемі антонімія. У явищі антонімії вбачаємо мовне вираження протилежності понять, якими оперує наука. Протиставлення лексичних значень терміноелементів зумовлює тісні контрастні й асоціативні логічні зв’язки між ними: повнокров’я – знекровлення, полегшення стану – погіршення стану, болісна процедура – безболісна процедура, ушкоджений орган – цілий орган. Антонімічні відношення в термінології клінічної медицини формуються за такими ознаками порушення життєдіяльності організму: характер (захворювання), перебіг, ступінь, локалізація, походження, час, динаміка, напрям.

Виділено два типи реалізації антонімії: лексичну (зараження – дезінфекція, антисептика) та словотвірну (зараження – знезараження).

У клінічній термінології чітко простежується, на нашу думку, низка виразних, притаманних лише їй особливостей: 1) наявність розгорнутих антонімічних рядів на зразок: нормальний – ненормальний, аномальний, анормальний, неправильний, патологічний; 2) паралельне вживання лексичних і словотвірних антонімічних пар: непрацездатність тимчасова – непрацездатність стійка, інвалідність. Антонімія є виразною специфічною рисою, характерною для клінічної термінології, що уможливлює окреслення семантики терміносистеми, забезпечує її симетричність, стійкість і підсилює системність.

З-поміж базових лексико-семантичних явищ (полісемія, антонімія, паронімія) найширше представлена в українській клінічній терміносистемі синонімія, яку вважають у лексиці однією з найважливіших системотвірних категорій.

Наявність розгалуженої синонімії в термінології клінічної медицини зумовлена як позамовними, так і власне мовними чинниками. В українській клінічній термінології синонімічні ряди утворилися внаслідок: 1) паралельного вживання питомого й іншомовного термінів: кровотворення – гемопоез, новоутворення – неоплазма, недокрів’я – анемія; 2) мовної економії, що породжує синонімію різних структурних рівнів, напр.: утворення однослівних складноскорочених назв з окремих компонентів, що входять до складу терміна-словосполучення: вегетативний невроз – вегетоневроз, ревматичний кардит – ревмокардит; використання повних форм та абревіатур: адренокортикотропний гормон – АКТГ; 3) паралельного функціонування термінів, запозичених із різних мов: енцефаластенія – церебрастенія, нефрографія – ренографія; 4) утворення термінів-епонімів: капіляро-токсикоз – геморагічна пурпура Геноха, вірусна діарея – хвороба Спенсера; 5) пояснення наукових понять описом їхніх істотних ознак: кокцигодинія – куприковий біль, колоптоз – опущення товстої кишки; 6) відродження термінів, які з певних причин активно не використовувалися протягом якогось часу: пропасниця, правець, нежить.

Класифікація і характеристика синонімів, зважаючи на їхню складну природу, є різноаспектною. Із семантичного боку медико-клінічні терміни-синоніми залежно від тотожності чи відмінності мотивувальних ознак поділяються на два типи: еквівалентні та інтерпретаційні. До першого типу належать синоніми, у звукових комплексах яких відображена та сама мотивувальна ознака, зафіксована різними кореневими чи словотвірними елементами з тим самим або близьким значенням (інсуфляція – вдування, черевна порожнина – порожнина живота, ангіографія – вазографія). У звукових комплексах синонімів другого типу відображено різні мотивувальні ознаки (епідемічний паротит – свинка, хвороба Боткіна – гепатит А – вірусний гепатит).

У межах досліджуваної терміносистеми виділено такі різновиди синонімії: 1) лексична: симптом – ознака, діаскопія – вітропрогресія; 2) словотвірна: сомнолентність – сомноленція, калькурія – кальцинурія; 3) синтаксична: мононуклеоз інфекційний – моноцитарна ангіна; 4) морфолого-синтаксична: адренергічні рецептори – адренорецептори, доуденальний стаз – дуоденостаз, аналептичні засоби – аналептики. Явище синонімії в медико-клінічній термінології, як і в будь-якій іншій терміносистемі, відбиває історію становлення і динаміку її розвитку на сучасному етапі.

У другому розділі “Структурно-граматичні типи термінотво-рення у сфері клінічної термінології” досліджено структуру, динаміку та функціонування клінічної термінології, виявлено її основні структурні типи, визначено арсенал словотворчих засобів, словотвірні моделі та ступінь їхньої продуктивності, розкрито закономірності і тенденції у творенні одиниць сучасної клінічної термінолексики.

Сучасна медична терміносистема як з погляду семантики, так і з погляду структури не відзначається однорідністю, що залежить від різноманітності способів номінацій. Творення клінічних термінів відбувається за допомогою традиційних способів словотвору української літературної мови. Це, в свою чергу, передбачає поділ термінів за структурними особливостями на прості (однокореневі), складні та складені. Терміни-однослови неоднорідні за будовою. Сюди належать непохідні номінації (біль); похідні терміни-деривати (болісність) та назви-композити (болетамування). Терміни-однослови утворюються за допомогою лексико-семантичного і морфологічного способів, для творення складених термінів використовується синтаксичний спосіб.

Спосіб вторинної номінації з огляду на специфіку досліджуваної термінології має низьку продуктивність. У медичній термінології в основу семантичної трансформації загальновживаних слів до розряду термінів покладено здебільшого асоціативну ознаку. Внаслідок цього компоненти загальновживаної лексики набули нового денотативно-сигніфікативного змісту, напр.: голка (гістологічна, дерматологічна, ін’єкційна); лійка (вушна, решітчаста); мішок (слізний, аневризматичний); мішечок (зубний, альвеолярний, волосяний); вуздечка (язика, верхньої і нижньої губи); поріг (відчуття); ворота (інфекції).

Морфологічний спосіб є одним з основних способів творення медико-клінічної лексики. У межах афіксального типу термінотворення визначено й описано 34 продуктивних моделі суфіксального різновиду і 26 моделей префіксального різновиду словотвору. Префіксально-суфіксальний різновид використовується обмежено. Найпродуктивнішим типом термінотворення є суфіксація із залученням 1) загальномовних суфіксів, які мають традиційну семантику (ушкодження, оперування, кволість, акушерство, пухлина, ампутація, затискач); 2) суфіксів із чітко вираженим спеціалізованим медичним значенням (коліт, нефрит, амнезія, фіброма).

Специфіку сучасної української клінічної терміносистеми зумовлює наявність у її складі значної кількості термінів-композитів. Складні слова як мовні показники складних медичних понять характеризуються структурною і семантичною єдністю.

Залежно від кількості основ, які беруть участь у творенні терміна, розрізняємо двокомпонентні (фізіотерапевт, світловідчуття, вузлоутворення) та багатокомпонентні композити (ангіокардіопневмо-графія, гастромукопротеїни). Серед стандартних частин композитних утворень визначено національні твірні елементи (внутрішньо-, крово-, -подібний) та іншомовні терміноелементи (бі-, гомо-, кардіо-, -логія, -скопія, -терапія).

Помітною є тенденція до вироблення й використання низки терміноелементів – стандартних дериваційних формантів іншомовного походження, які залежно від позиції у слові можна поділити на три групи: а) базові кореневі терміноелементи (антропоморфеми), що формують основні поняття медицини; б) препозитивні форманти; в) постпозитивні компоненти. Аналіз структурного зв’язку іншомовних базових формантів засвідчує поділ на зв’язані (-грама, -графія, -метрія, -скопія, -пексія, -плікація) та вільні (біопсія, пункція, сканування, анастомоз, імплантація, пластика, резекція) компоненти.

Унаслідок нижчої продуктивності національних твірних елементів порівняно з інтернаціональними в досліджуваному матеріалі домінують композитні утворення з двох або кількох терміноелементів, рідше трапляються складні терміни з двох національних основ і зовсім рідко національно-інтернаціональні комбінації.

Тенденція до пошуку економних засобів найменування, зумовлена процесом родо-видової диференціації понять, сприяє функціонуванню в сучасній клінічній терміносистемі термінів-абревіатур: ВІЛ – вірус імунодефіциту людини; ГРЗ – гостре респіраторне захворювання; СНІД – синдром набутого імунодефіциту; ШЗЕ – швидкість зсідання еритроцитів; АШК – апарат штучного кровообігу. В українській медико-клінічній термінології абревіатури активно використовуються у створенні комбінованих термінів: УВЧ-терапія, хвилі ЕКГ, технічні недоліки в реєстрації ЕКГ. Це дає змогу пропонувати моделі, в яких використано скорочені назви для відтворення засобами української мови термінів-абревіатур або термінів, складниками яких є абревіатури, що виконують роль терміноелемента з усіма ознаками (повторюваність, графічне оформлення, закріплення певного значення, фіксованість місця).

Значного поширення у терміносистемі сучасної клінічної медицини набули терміни-словосполучення, що, як відомо, є одним з основних засобів термінологічної номінації. Аналітичні терміни мають виразні систематизувальні властивості, ними легше передати ієрархічні відношення, належність до класифікаційного ряду, який базується на родо-видовому співвідношенні понять.

Для підмови медицини характерні, з одного боку, двокомпонентні номінативні словосполучення (спадкове захворювання, клінічний симптом) і багатокомпонентні словосполучення (абсцес головного мозку, тромбофлебіт підшкірних вен молочної залози).

Крім іменників і прикметників, до складу терміносполук можуть входити й інші частини мови, зокрема прислівники (нормально розташована нирка, клінічно вузький таз), числівники самостійні або як компоненти складних прикметників (діурез за одну годину, дворога матка, тритижневий менструальний цикл). Натрапляємо також на комбінацію слів із буквеними і цифровими позначеннями, напр.: грип типу А тощо.

Серед досліджених медичних аналітичних термінів переважну більшість становлять двоскладові конструкції: 60% – двокомпонентні, 22% – трикомпонентні, 9% – чотирикомпонентні, 4% – 5, 6-компонентні терміни. Терміни-словосполучення побудовані переважно за моделями підрядної залежності компонентів: 1) узгодження (гостре запалення, хронічна ангіна, катаральний ларингіт); 2) керування (вентиляція легень, режим лікування, масаж серця, передозування морфію).

За структурно-семантичними характеристиками виокремлено три типи двокомпонентних терміносполучень – атрибутивні, об’єктні й обставинні.

Найпродуктивнішими є структурно-семантичні моделі атрибутив-ного характеру: П + ІН (тимчасова анестезія, місцеве знеболювання, внутрішньом’язовий наркоз); ІН + ІР, ІН + ІО (глибина наркозу, фаза шоку, перев’язування судин, отруєння наркотиками).

На окрему увагу заслуговують епонімічні терміни, широко представлені в сучасній клінічній термінології (ознака Моро, реакція Манту, хвороба Вільсона-Коновалова). Явище епонімізації медичних понять у контексті історії розвитку клінічної медицини, еволюції діагностичного процесу має давні корені. Маючи рухому, гнучку, динамічну в заміні структуру, епонімічні найменування посідають значне місце в термінотворчому арсеналі підмови клінічної медицини.

Об’єктні та обставинні терміносполуки представлені меншою мірою. До перших відносимо аналітичні терміни на зразок завідувач відділення, утворені сполученням іменника або субстантивованого прикметника в називному відмінку та іменника в родовому або орудному відмінках. Двокомпонентні обставинні терміни-словосполучення побудовані за такими структурно-семантичними моделями: а) ІН + ІО: анестезія зрошенням, пов’язка з перегином; б) ІН + прийменник + ІЗ: проба на цукор; в) ІН + прийменник + ІМ: витягнення по осі; г) ІН + прислівник: косоокість догори; косоокість донизу.

Ускладнення поняття сприяє збільшенню кількості граматичних і лексичних засобів, необхідних для його формування, і, відповідно – до створення багатокомпонентних термінів: дієта зі значним вмістом білка, швидкість уведення лікарського засобу, дослідження аспірату зі стравоходу.

Термін-словосполучення виконує не лише номінативну функцію, а й допомагає визначити обсяг позначуваного ним поняття, зрозуміти його місце в системі медичних понять. Саме в терміносполученнях відображена вся комплексно-структурна складність відповідної наукової сфери.

У третьому розділі “Проблеми нормування та кодифікації української клінічної термінології” розглянуто питання вдосконалення досліджуваної терміносистеми, визначено конкретні практичні рекомендації щодо її унормування.

Сучасний етап розвитку термінознавства характеризується тим, що основним напрямком роботи в цій


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

МУНІЦИПАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ В США ТА В СПОЛУЧЕНОМУ КОРОЛІВСТВІ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ І ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ - Автореферат - 28 Стр.
ВДОСКОНАЛЕННЯ ОПЕРАЦІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ НА ПІДПРИЄМСТВАХ РОЗДРІБНОЇ ТОРГІВЛІ - Автореферат - 29 Стр.
ОБЛІК ВИТРАТ ТА ФОРМУВАННЯ СОБІВАРТОСТІ В ЦУКРОВОМУ ВИРОБНИЦТВІ - Автореферат - 22 Стр.
ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕБІГУ ЗАПАЛЬНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ ВЕРХНІХ ДИХАЛЬНИХ ШЛЯХІВ, ЗУМОВЛЕНИХ ДИФТЕРОЇДАМИ - Автореферат - 24 Стр.
Дослідження мутацій та поліморфізмів послідовності ДНК гена фенілаланінгідроксилази в родинах високого ризику фенілкетонурії - Автореферат - 22 Стр.
ФОРМУВАННЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧИХ ПОНЯТЬ В УЧНІВ 5-7 КЛАСІВ НА УРОКАХ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ - Автореферат - 27 Стр.
УКРАЇНСЬКА ФРАЗЕОЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО НАРОДОЗНАВСТВА - Автореферат - 24 Стр.