Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



1

Історія

План

1. Буржуазні революції 19 ст. на заході. Соціально-політичні та економічні результати буржуазних перетворень.

Подібними по характері з іспанською революцією були Революції в Неаполі і П'ємонті. Революційний рух в Італії очолювався суспільством карбонаріїв, що виникли на Півдні країни ще в період французького -панування. Суспільство карбонаріїв являло собою таємну, строго законспіровану організацію, що спиралася на мережу вент (осередків).

Глибоке суспільне невдоволення, все більш накопичувалося в країні, прорвалося влітку 1820 р., коли в Італію прийшли вісти про успіх революції в Іспанії. У липні 1820 р. один з полків, що знаходився під командуванням Гульельмо Пепе, члена карбонарской організації, підняв повстання. До повсталого приєдналися й інші військові частини, керовані офіцерами-карбонаріями. Повстання швидке здобуло перемогу у всім Неаполітанському королівстві; король Фердинанд IV змушений був погодитися на введення конституції за зразком іспанської конституції 1812 р.

Революція у Неаполі ще в більшій мері, чим іспанська, була верхівковою буржуазної революції. Керівники неаполітанської революції стояли далеко від народу, не розуміли його нестатків і прагнень.

Внутрішня слабкість революції в Неаполі полегшила Священному союзу її розгром. Конгреси Священного союзу в Троппау і Лайбасі наприкінці 1820 - початку 1821 р. прийняли з ініціативи Меттерниха рішення про втручання в неаполітанські справи. Король Фердинанд, що прибув по виклику держав на лайбахський конгрес, порушив свою клятву у вірності конституції і звернувся до держав Священного союзу з проханням про інтервенцію. Австрії було доручено збройними силами придушити революцію у Неаполі.

У лютому 1821 р. австрійська - каральна армія вступила на територію Італії. Керівники неаполітанської революції не зуміли підняти народні маси на боротьбу з інтервентами. Генерал Пепе, замість того щоб атакувати ворога, змусив неаполітанські війська вести пасивну оборону. 23 березня австрійська армія зайняла Неаполь. У королівстві були відновлені абсолютистські порядки. Під час вторгнення військ інтервентів у Неаполітанське королівство, у березні 1821 р., спалахнула революція в П'ємонті. Її також очолювали представники ліберального дворянства й офіцерства, що складалися в організації карбонаріїв. П’ємонтські ліберали, як і неаполітанські, побоювалися обпертися на народ. Свої розрахунки на успіх революції вони зв'язували з можливою підтримкою її одним із представників Савойської династії - герцогом Карлом-Альбертом.

Призначений регентом після зречення короля, Карл-Альберт урочисто заявив про своє приєднання до революції і проголосив уведення конституції. Але вже через тиждень він втік із країни. У квітні 1821 р., незважаючи на опір революції полків, австрійські війська вступили в П'ємонт і відновили абсолютистський режим. Контрреволюція, що захоплювала, розправу з учасниками революційного руху.

Як в Іспанії, так і в Італії однією з головних причин поразки революційних рухів була вузькість бази революції, нездатність її керівників втягнути в боротьбу широкі маси народу.

Незважаючи на політичну роздробленість і австрійський гніт, в Італії в 30-40-х роках прискорювався розвиток капіталістичних відносин. На півночі країни розвивалася промисловість, багато поміщиків переходили до капіталістичних методів ведення господарства. Але .економічний розвиток усюди затримувався пануванням феодалізму й абсолютизму. Поміщики і церква володіли величезними просторами землі. Селянство прозябало в убогості. Відсутність політичної єдності й іноземне панування заважали складанню загальнонаціонального ринку.

В економічних відносинах Італія набагато відставала від Франції і Німеччини, не говорячи вже про Англію. До 4/5 усього населення займалося сільським господарством. Селяни орендували землю в поміщиків на кабальних умовах. Особливо відсталими були південь і центр країни, де переважали великі поміщицькі латифундії, дрібна оренда землі і самих примітивних методів землеробства. Більшість селян залишалося неписьменним. Величезним впливом користалося духівництво.

Найбільш передовими в економічних і культурних відносинах частинами Італії були П'ємонт, що входив до складу Сардинського королівства, і Ломбардія, що знаходилася під австрійським гнітом. У Мілані нараховувалося вже кілька десятків фабричних підприємств, хоча й у цьому місті переважало ще ремісниче, мануфактурне виробництво. У 40-х роках в Італії почалося будівництво перших залізниць. Поступовий ріст економічної мощі буржуазії і перехід частини поміщиків до капіталістичного сільського господарства і до промислового підприємництва спонукали їх прагнути до усунення головних перешкод для капіталістичного розвитку, насамперед до національного об'єднання країни. Великі перешкоди для росту торгівлі і промисловості створювала митна політика італійських государів, що постійно знижували в угоду дворянству мита на ввіз іноземних товарів і не замишляли про захист місцевих підприємців від іноземної конкуренції. Велика буржуазія й обуржуазнені поміщики бажали реформ, але побоювалися революційних виступів селян і міської бідноти і виступали за помірні перетворення зверху. Більш революційно і демократично були набудовані передові шари міської дрібної буржуазії й інтелігенції, що примикала до них.

Селянство було задавлено феодальним гнітом. Багато селян і ремісники розорялися. У країні нараховувалися багато десятків тисяч декласованих бідняків, що ішли в гори. Дороги в горах кишіли розбійниками.

Заробітна плата на мануфактурах і фабриках Італії була дуже низькою і найчастіше опускалася нижче голодного мінімуму. Фабричних робітників було ще небагато, і вони не могли організовано відстоювати свої інтереси. У великих містах згуртовувались тисячі голодуючих робітників.

Хоча революція 1820-1821 р. і зазнала невдачі, революційний рух на Апеннінському півострові не припинялося. Воно спалахнуло з новою силою в 1831 р. під впливом французької липневої революції. Хвилювання тоді охопили не тільки Модену і Парму, але і частина папської Романьї. У 40-х роках національно-визвольний рух стали охоплювати все більш широкі шари населення півострова - від плебейських мас міста і деякої частини селян до буржуазії й обуржуазненого дворянства. Але більшість великих дворян-землевласників і тісно зв'язане з ними вище католицьке духівництво стояли в Італії за збереження феодально-абсолютистських порядків, противилися національно-об'єднаному русі і підтримували гнобителів-австрійців.

Без звільнення від австрійського ярма неможливо було забезпечити економічний підйом і національне відродження країни. Найголовнішою задачею і змістом буржуазної революції, що насувається в Італії, повинна була стати боротьба за національну незалежність і державну єдність італійського народу. У нерозривному зв'язку з цим стояла задача ліквідації феодальних відносин і скинення абсолютизму дрібних італійських государів.

У ході боротьби за ці цілі серед антифеодальних національних сил поступово оформилися 2 політичні течії: революційно-демократичне, що спирався на прогресивні шари дрібної і середньої буржуазії і буржуазної інтелігенції і помірно-ліберальне, що спиралося на велику торгово-промислову буржуазію і зв'язані з нею кола обуржуазнених дворян-поміщиків. На чолі революційно-демократичної течії в Італії з 30-х років стояв прославлений герой італійського народу Джузеппе Мадзіні (1805-1872). У 1831 р. він заснував таємне революційне суспільство «Молода Італія», члени якої підготували ряд антиавстрійських і антиурядових виступів. Не зважаючи на жертви, вони домагалися звільнення батьківщини як від місцевих феодально-клерикальних, так і від чужоземних гнобителів.

Головне політичне гасло «Молодої Італії» - «Єдність і республіка!» - означало вимогу національного об'єднання «знизу», за допомогою народного повстання і буржуазно-демократичної перебудови Італії. Мадзіні, син генуезського лікаря, ще студентом вступив у революційний рух і присвятив своє життя боротьбі за національну незалежність батьківщини. Однак Мадзіні ставив перед собою лише одні політичні цілі і не приділяв увагу соціальним реформам. Боячись відіпхнути від національного руху земельних власників, він не висував ніяких вимог, здатних поліпшити положення знедоленого італійського селянства й одночасно підняти його на боротьбу під гаслами «Молодої Італії». Рішуче виступаючи проти католицизму і викриваючи його реакційну сутність, Мадзіні прагнув сам пристосувати релігію до задач революційної боротьби. У цьому складалися слабкі сторони поглядів і тактики Мадзіні.

Уродженець Ніцци Джузепе Гарібальді (1807-1882), потомствений моряк, примкнув до «Молодої Італії» у 1833 р. і незабаром взяв участь в одному з організованих суспільством повстань. Присуджений заочно до страти, він втік у Південну Америку, де брав участь у національно-визвольному русі проти іспанського гніта. Гарібальді надалі поряд з Мадзіні став одним з керівників революційного народного руху.

Помірно-ліберальні течії розвивалися в 40-х роках переважно на півночі Італії. Воно ставило своєю метою не допустити тріумфу революційного шляху об'єднання і домогтися перетворення Італії у федерацію італійських держав під верховенством папи римського або під владою сардинського короля - представника популярної в Італії Савойської династії, схильної до деяких буржуазних реформ. Абат Джоберті, автор книги «Про моральну і цивільну першість італійців» (1843), був найбільш видним захисником ідеї федерації під верховенством папи, а п’ємонтці - маркіз д'Азіліо і граф Кавур стояли за об'єднання на чолі із Сардинським королівством.

2. Україна в політичних розрахунках великих держав напередодні та в ході І світової війни.

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

Трагедія українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Про це свідчать слова «сталевого короля» Августа Тіссена, що прозвучали на початку Першої світової війни: «Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі й Донецький басейн з Одесою, Кримом і Приазов'ям». Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Прикриваючись ідеєю «об'єднання усіх руських земель» під владою російського царя, самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн українців, у австроугорській - 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій - на


Сторінки: 1 2