Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








Реферат на тему

Проблема інформаційної безпеки

План

Інформаційна безпека: нові виклики на порозі інформаційної доби.

Інформаційна безпека та інформаційна війна.

Політика ґарантування інформаційної безпеки в Україні.

Кіберзлочинність: феномен і його прояви.

Безпека комп’ютерних мереж: практичні аспекти захисту.

Висновок.

1. Інформаційна безпека: нові виклики на порозі інформаційної доби.

Бурхливий розвиток інформаційних технологій наприкінці ХХ ст. призвів до зростання відносної важливості окремих аспектів суспільного життя. Внаслідок інформаційної революції основною цінністю для суспільства взагалі й окремої людини зокрема поступово стають інформаційні ресурси. Організація соціуму почала трансформуватися у напрямку перерозподілу реальної влади від традиційних структур до центрів управління інформаційними потоками, зросла впливовість засобів масової інформації (ЗМІ). Інформатизація та комп’ютеризація докорінно змінюють обличчя суспільства. За таких обставин забезпечення інформаційної безпеки поступово виходить на перший план у проблематиці національної безпеки.

Національна безпека істотно залежить від забезпечення інформаційної безпеки, й у ході технічного прогресу ця залежність буде зростати. Визначень інформаційної безпеки на сьогодні існує досить багато. Лише в нормативних документах і в науковій літературі їх налічується шістнадцять. Єдиної думки про те, що таке інформаційна безпека немає. І в цьому, на нашу думку, головна проблема стану захисту інформації. Ми постійно говоримо про те, що інформаційна безпека забезпечується на належному рівні, але як ми можемо казати про це напевне, коли ми не маємо єдиних правил про те, що ми захищаємо, як захищаємо і від чого. Проблем інформаційної безпеки безліч, як і проблем розвитку процесу інформатизації. У цій сфері необхідно вирішувати питання, пов’язані з визначенням природи різних видів інформаційних небезпек (загроз), механізмів їхнього впливу на об'єкти інформаційної безпеки, можливих наслідків цих впливів, шляхів і методів їх нейтралізації або зменшення.З цієї низки проблем найбільш вивченими є проблеми, пов’язані із захистом інформації. Що ж до питань захисту людини, людських спільнот, суспільства в цілому, то з погляду розробки методології, шляхів, форм і методів забезпечення інформаційної безпеки вони вивчені недостатньо [3].

Інформаційна безпека (Information Security) має три основні складові: конфіденційність, цілісність і доступність. Конфіденційність належить до захисту чутливої від несанкціонованого доступу. Цілісність означає захист точності і повноти інформації і програмного забезпечення. Доступність – це забезпечення доступності інформації і основних послуг для користувача в потрібний для нього час [11].

Із зростанням науково-технічного прогресу буде зростати і важливість питання інформаційної безпеки громадянина, суспільства, держави. Тобто інформація стала чинником, який може призвести до значних технологічних аварій, військових конфліктів та поразок у них, дезорганізувати державне управління, фінансову систему, роботу наукових центрів, і чим вищий рівень інтелектуалізації та інформатизації суспільства, тим потрібнішою стає надійна інформаційна безпека, оскільки реалізація інтересів, людей та держав все більше здійснюється за допомогою інформатизації. Враховуючи той факт, що під впливом інформаційних атак може цілеспрямовано змінюватися світогляд та мораль як окремих осіб, так і суспільства в цілому, нав’язуються чужі інтереси, мотиви, спосіб життя, на перший план випливає аналіз сутності та форм проявів сучасних методів скритого агресивного впливу, вияву дій, що мають цілеспрямований агресивний характер і які протирічать інтересам національної безпеки, вироблення механізмів протидії їм у всіх напрямах [7].

Отже, інформатизаційна безпека суспільства, держави характеризується ступенем їх захищеності, та, як наслідок, стійкістю головних сфер життєдіяльності у відношенні до небезпечних інформаційних впливів. Інформаційна безпека визначається здатністю нейтралізувати такі впливи.

Розрізняють внутрішні та зовнішні джерела інформаційної небезпеки. Під внутрішніми джерелами розуміють відсутність історичного, політичного та соціального досвіду життя у правовій державі, що торкається процесу практичної реалізації конституційних прав та свобод громадян, в тому числі в інформаційній сфері. Е. Макаренко та В. Кирик вважають внутрішнім джерелом інформаційної небезпеки посилення організованої злочинності та збільшення кількості комп’ютерних злочинів, зниження рівня освіченості громадян, що суттєво ускладнює підготовку трудових ресурсів для використання новітніх технологій, в тому числі інформаційних [5]. Недостатня координація діяльності вищого державного керівництва, органів влади та військових формувань в реалізації єдиної державної політики забезпечення національної безпеки теж можна вважати таким джерелом. До цього слід додати і відставання України від розвинутих країн за рівнем інформатизації органів державної влади, юридично-фінансової сфери, промисловості та побуту громадян.

До зовнішніх джерел належать діяльність іноземних політичних, військових, економічних та розвідувальних структур в інформаційній сфері; політика домінування деяких країн в інформаційній сфері; діяльність міжнародних терористичних груп; розробка концепцій інформаційних війн будь-якими структурами; культурна експансія у відношенні до конкретної країни.

З урахуванням майбутнього розвитку інформатизації, проникнення інформаційних технологій у найважливіші сфери життя суспільства необхідно передбачити перехід від принципу ґарантування безпеки інформації до принципу інформаційної безпеки. Розгляд інформаційної безпеки з позицій системного підходу дозволяє побачити відмінність наукового розуміння цієї проблеми від повсякденного. В повсякденному житті інформаційна безпека розуміється лише як необхідність боротьби з відтоком закритої (таємної) інформації, а також з розповсюдженням хибної та ворожої інформацій. Осмислення нових інформаційних небезпек у суспільстві ще тільки починається [5].

2. Інформаційна безпека та інформаційна війна.

Особливо складна сьогодні проблема завчасного створення засобів, необхідних для інформаційного протиборства, або, якщо користуватися американською термінологією, - «інформаційної війни» [8].

У цій сфері розвитку озброєнь розглядаються два типи дій і, відповідно, дві групи засобів. Перша сукупність засобів зв'язку, що пов’язана з «інформаційною війною» як специфічним видом протиборства, можливо не пов'язаного з традиційними військовими діями, в особливій сфері, що називається «інфосферою». При цьому зачіпаються усі компоненти інформаційного потенціалу держав: інформація і її інформаційні носії, центри зосередження інформації; наукові і всі інші кадри — творці та споживачі інформації; технічні засоби збору, переробки, накопичення, збереження і передачі інформації; програмно-математичні засоби; інфраструктура всебічних систем управління; органи управління інформаційними ресурсами держави.

Хоча така війна буде вестись спеціальними структурами, у ній є суттєвий військовий аспект, поскільки можливі наслідки, що знизять бойові можливості збройних сил, а саме: блокування системи управління ракетно-ядерною зброєю та іншими стратегічними системами військового призначення; порушення роботи систем управління військово-транспортними перевезеннями та іншими системами забезпечення військових формувань (матеріалами, енергією, тощо); різке погіршення морально-політичної обстановки у військових формуваннях, серед їх резерву і зниження бойового духу особового складу внаслідок дезінформації, порушення систем забезпечення життєдіяльності, дезорганізації систем управління тощо.

Серед нових найбільш важливих засобів "інформаційної війни" сьогодні називають різні математичні, програмні засоби типу "вірусів" і "закладок", засоби дистанційного витирання інформації, що записана на магнітних носіях, генераторами електромагнітних імпульсів, засоби неконтрольованого включення у закриті інформаційні мережі та ін.

У більш вузькому розумінні слова "інформаційна війна" стає однією із різновидів дій - інформаційних (ІВД), або важливою фазою безпосередньої підготовки до них.

Так, наприклад, у США, судячи з публікацій, використовують наступне визначення для ІВД: дії, прийняті для досягнення інформаційної переваги в інтересах національної військової стратегії і здійснюючі шляхом впливу на інформацію і інформаційні системи противника при одночасному захисті власної інформації і своїх інформаційних систем [4].

Основними складовими ІВД потрібно вважати інтегруючі воєдино, наступні види дій (протидій), що ще недавно вважалися самостійними: розвідку (протидію розвідці супротивника, включаючи маскування і дезінформацію); РЕБ (забезпечення поміхозахисту, поміхостійкості власної зброї від засобів РЕБ супротивника); зв'язок, передачу даних (порушення систем зв’язку і обміну даними супротивника); автоматизоване управління військами і зброєю (протидія автоматизованим системам управління противника); розпізнання державної приналежності об'єктів військового призначення, їх ідентифікація (протидія супротивнику у вирішенні аналогічних завдань); навігаційне забезпечення своїх військ (сил) і засобів (зрив навігаційного забезпечення супротивника); психологічне забезпечення власних військ (сил) (психологічне придушення супротивника).

Завдання цих традиційних видів воєнної діяльності, що розглядаються не тільки в рамках відповідних систем, але і в інтегрованій "системі систем", стають завданнями ІВД. Інтеграція є не тільки, і навіть не стільки організаційною, скільки технічною. "Системи систем" з'являються не самі по собі, а за рахунок нових засобів захищеного обміну даними, їх програмного забезпечення, удосконалення стандартів та умови сумісності систем.

Але ІВД не обмежуються тільки перерахованими системами. Інформатизація і автоматизація проникають практично на всі рівні військової ієрархії і практично у всі системи сучасної зброї.

Військово-політичне керівництво США і країн Заходу приділяє все більше уваги розвитку інформаційної технології, реально оцінюючи її потенційні можливості у боротьбі за досягнення військової переваги. До числа перших офіційних документів з цієї проблеми можна віднести директиву МО США ТS від 21 грудня 1992 р. під назвою «Інформаційна війна», в якій безпосередньо вказано на «необхідність всебічного обліку інформаційних ресурсів при організації планування і функціонування систем управління в інтересах підвищення ефективності дії своїх військ в умовах протидії супротивника».

Найважливішими складовими концепції «Інформаційна війна» є: оперативна безпека, введення супротивника в оману, психологічні операції, електронна війна і вогневе знищення, які проводяться в комплексі з глибокою і всебічною розвідкою як для дезорганізації системи управління противника, так і для захисту власної системи управління в ході бойових дій. При цьому інформація, що циркулює в системі управління, розглядається як високопріорітетний об'єкт впливу і захисту, зниження або підвищення достовірності. Для Пентагону, який використовує кілька сот різних інформаційних систем і мереж, питання інформаційної безпеки тісно пов’язані з питаннями військової безпеки.

3. Політика ґарантування інформаційної безпеки в Україні.

Комісія з питань національної безпеки визначила такі потенційні загрози в інформаційній сфері: відсутність у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну; інформаційна експансія з боку інших країн; відтік інформації, що містить державну таємницю, а також конфіденціальної інформації, що є власністю держави; повільне входження України до світового інформаційного ринку; незбалансованість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері. [9]

Стан розвитку інформаційної інфраструктури в нашій країні яскраво ілюструють наступні факти. Сьогодні в Україні на сто чоловік припадає 19,2 телефонів, у розвинутих країнах – близько 50,85%, комутаційне обладнання є аналоговим, морально та матеріально застарілим. Нині в Україні налічується приблизно 1,5 млн. телефонних номерів, які підключені до цифрових АТС.

За інформацією Держкомстату, обсяги капіталовкладень у телекомунікаційну систему України у першому півріччі 2004 р. становили 201,6 млн. грн., або 4,6% загального обсягу. У провідних країнах світу вони сягають 13%. В Україні тривають процеси інформатизації. Вже одинадцятий рік діє система електронних платежів Національного банку України, яка вважається однією з найкращих у Європі та світі. Комп’ютерні системи широко використовуються в усіх сферах суспільного життя, в країні є вже понад 200 тисяч користувачів Internet, діє близько 500 WWW-серверів (у РФ – понад 21000). Здійснюється 11 проектів створення волоконно-оптичних ліній зв’язку (ВОЛЗ), серед яких проект ІТУР (Італія – Туреччина, Україна, Росія), Львів – Держкордон та інші. Якщо будуть збережені сучасні темпи розвитку телекомунікаційної інфраструктури (у 2003 р. уведено 338 тис. номерів, у 2004 р. – 360 тис.), європейського рівня Україна досягне лише через 30-35 років.

Враховуючи сказане вище, а також результати досліджень вітчизняних фахівців, спробуємо сформулювати цілі політики інформаційної безпеки. До них належать:

1. Реалізація конституційних прав громадян, суспільства та держави на інформацію.

2. Захист інформаційного суверенітету України, зокрема, національного інформаційного ресурсу, систем формування суспільної свідомості.

3. Забезпечення рівня інформаційної достатності для прийняття рішень державним установам, підприємствам та громадянам.

4. Належна присутність країни у світовому інформаційному просторі.

Завданнями політики забезпечення інформаційної безпеки вважають:

1. Виявлення, оцінку та прогнозування поведінки джерел загроз інформаційній безпеці, що здійснюється шляхом оперативного моніторингу інформаційної обстановки.

2. Вироблення, координацію та введення єдиної державної політики у галузі інформаційної безпеки.

3. Створення та експлуатацію систем забезпечення інформаційної безпеки.

4. Розробку, координацію та запровадження єдиної державної політики у галузі міжнародних інформаційних відносин, зокрема у напрямку формування іміджу держави.

На особливу увагу заслуговує проблема забезпечення конституційних прав громадян на інформацію. Але розвиток інформаційних технологій має як позитивний, так і негативний бік. Удосконалення засобів обробки і передачі інформації створює умови для небаченого розквіту демократичних суспільств, участі громадян у прийнятті найважливіших рішень, подолання відчуженості тощо. Але якщо пригадаємо антиутопії Дж. Оруела та Є. Зам’ятiна, де інформаційні технології використовуються для створення системи всеохоплюючого, тотального контролю над суспільством взагалі та кожним його членом зокрема, то побачимо значну проблему для людства.

Створення електронних картотек, де зберігаються досьє на все населення країни – це реальність. У середині 90-х років в Україні, за прикладом розвинутих країн, кожному громадянину почали присвоювати персональний податковий номер – ідентифікаційний код.

Будь-яка спецслужба володіє картотеками – базами даних на мільйони чоловік. Тільки у Франції такі інформаційні бази даних є у розпорядженні п’яти державних установ. Тому неабиякого значення набула проблема персональної інформації, тобто такої, що стосується певної особи. Вирішення цієї проблеми нині є надзвичайно складним завданням.

Враховуючи цілі та завдання політики інформаційної безпеки, виділимо чотири основні напрями забезпечення інформаційної безпеки:

1. Забезпечення інформаційної достатності для прийняття рішень.

2. Захист інформації, тобто захист інформаційного ресурсу.

3. Захист та контроль національного інформаційного простору, тобто систем формування масової свідомості.

4. Присутність у світовому інформаційному просторі.

Розглянемо ці напрями докладніше. Для цього звернемося до проблеми постачання інформації, яка потрібна для прийняття рішень. «Якщо хтось має сумніви щодо важливості об’єктивної інформації, я порекомендував би йому проаналізувати помилки, допущені керівниками держав, тому що вони прислухалися до поганих порад, неправильно оцінювали дії чи реакцію інших країн», – пише Даллас [2].

Отже, інформація може надходити із засобів масової інформації, відкритих державних систем інформування, зокрема й закритих. Спецслужби, інші закриті джерела інформування забезпечують уряд та Президента інформацією, яка з певних причин не може висвітлюватися журналістами. Але будь-який засіб інформування необхідно використовувати за призначенням.

Однією з найважливіших умов якісного інформаційного забезпечення є наявність багатьох інформаційних джерел. Це зменшує можливість дезінформації, проте необхідна рівновага між ними. Наприклад, дані про результати використання ракет «Скад» проти Ізраїлю керівництво Іраку під час війни у Перській затоці отримувало з повідомлень ЗМI.

Важливим напрямом забезпечення інформаційної достатності є визначення надійності джерел інформації. Підходи до тлумачення фактів значною мірою визначаються системою настанов, стереотипів та символів аналітика, тому не виключені можливості цілеспрямованих пропагандистських кампаній проти аналітиків, осіб, що приймають рішення.

Можна виокремити види інформації, з якими працюють державні установи: зокрема, з природничих наук, охорони здоров’я, наукових кадрів, прикладних можливостей наук, географічні відомості, транспорт, зв’язок, економічна, військова, соціологічна, політична, про персоналії.

В сучасних умовах у прийнятті політичних i економічних рішень визначальними стають етапи аналізу зібраної інформації. Сьогодні основною проблемою є не отримання певної інформації, а її аналіз, тобто відділення так званих «шумів» і правильна інтерпретація інформації. Вимоги до інформаційної роботи можуть бути сконцентровані у такому гаслі: «Повідомляти своєчасно, точно, зрозуміло».

Якість інформації залежить від наявних фактів та підходів до їхнього тлумачення. Зауважимо, що тут і надалі під якістю інформаційної роботи розумітимемо адекватність інформаційної картини та реального світу.

Доступність та якість інформаційного забезпечення в основному визначають темпи науково-технічного та економічного розвитку країни. А рівень забезпеченості інформацією – успіх як держави і суспільства в цілому, так i окремих агентів суспільного та економічного життя зокрема. Величезного значення в сучасних умовах надається інформаційному забезпеченню політичної діяльності.

Цікавим прикладом системи забезпечення збирання та аналітичної обробки інформації є діюча система США. В ній вирізняються такі три складові:

· державні інформаційні органи, зокрема розвiдспiльнота, установи держдепартаменту, адміністрації Президента, Ради національної безпеки;

· інформаційні центри «прямої підтримки», зокрема такі установи, як Rand, Військовий університет національної оборони тощо;

· громадські центри «широкої підтримки», такі, як Центр стратегічних i міжнародних досліджень, Американський підприємницький інститут, Фонд спадщини, Iнститут Като, Атлантична Рада, Центр з національної політики та ін. [2]

Перша складова системи забезпечує оперативне керівництво державою, інтереси другої зосереджені на оперативному рівні, а третя – «формує політичний порядок денний», здійснює стратегічне планування зовнішньополітичної діяльності.

Збирання та обробки міжнародної інформації потребують державні, громадсько-політичні й комерційні організації. Важливою проблемою є налагодження збирання, аналізу та ефективного використання науково-технічної інформації іноземного походження, тому доступ до неї – одна з критичних умов забезпечення прогресу.

Для прикладу розглянемо ситуацію, що склалася в Україні з отриманням і обробкою «міжнародної інформації». Процес створення власної системи забезпечення цією інформацією державних органів молодої країни розпочався одразу після набуття незалежності. Були сформовані й діють Державний комітет інформаційної політики України та його структурний підрозділ Дінау-Укрінформ, відповідні підрозділи апарату Ради національної безпеки, Міністерства іноземних справ, Служби безпеки, Міністерства оборони, Державного комітету у справах охорони державного кордону. Діяльність українських спецслужб у галузі розвідки координує Комітет з питань розвідки при Президентові України на чолі з першим заступником Секретаря Ради національної безпеки і оборони України В. Радченком.

Поступово формується інформаційно-аналітичне середовище України. У 1992 р. розпочав свою діяльність Національний інститут стратегічних досліджень, який за статутом є «урядовою інституцією для проведення досліджень, аналітичного прогнозування та стратегічного планування з метою забезпечення інформацією Ради національної безпеки і оборони та Президента України»[2]. З 1997 р. працює Національний інститут українсько-російських відносин. Продовжують наукову роботу відповідні інститути Національної академії наук України. Формуються незалежні інформаційно-аналітичні центри. Але інформаційно-аналітичне середовище в Українській незалежній державі ще не повністю відповідає вимогам часу, потребує певної корекції щодо незалежності науково-аналітичних інституцій від політичних впливів, формування професійної, фахової спільноти тощо.

Проблемою інформаційної безпеки є також захист національного інформаційного ресурсу або, за усталеною термінологією, захист інформації. Під захистом інформації розуміємо систему організаційно-технічних заходів, які спрямовані на недопущення несанкціонованого доступу до інформації та модифікації, витоку інформації, знищення, порушення цілісності тощо, іншими словами, систему заходів, спрямованих на захист інформаційних ресурсів. Проблема захисту інформації останнім часом інтенсивно вивчається в усіх аспектах: правничому, технічному, навіть абстрактно-математичному.

У загальній системі захисту інформації вирізняються такі напрями:

· законодавчо-нормативне забезпечення передбачає розробку відповідних законодавчих актів, нагляд за виконанням законодавства з боку правоохоронних органів, судовий захист;

· організаційно-технічне забезпечення розкриває систему заходів, спрямованих на недопущення реалізації загроз безпеці інформаційного ресурсу;

· страхування інформаційних ризиків, що прийнятне лише для недержавних установ.

Сучасне страхове забезпечення в Україні перебуває на низькому рівні, проте фахівці прогнозують його подальший стрімкий розвиток.

З метою забезпечення надійного захисту інформації в інформаційних системах вимоги безпеки необхідно враховувати вже під час їхнього проектування. Зокрема, якщо розглянемо комп’ютерну систему, а майже всі інформаційні системи грунтуються на комп’ютерних технологіях, потрібно бути впевненим, що програмні засоби вільні від будь-яких логічних бомб.

Особливу специфіку має політика безпеки при розробці та експлуатації оборонних систем та систем управління в інтересах вищих органів державної влади. У розвинутих країнах, зокрема у США, 25% коштів, що надходять на науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи (НДДКР), використовуються саме на захист інформації. За даними Інтерполу, сьогодні середній західний банк витрачає на забезпечення захисту інформації до 25% свого бюджету. Це й не дивно, оскільки інформаційні технології поширені у фінансовій сфері.

Надійне забезпечення безпеки інформації у будь-якій інформаційній системі потребує системного підходу, побудови комплексної системи захисту. Одним з основних критеріїв ефективності систем захисту інформації є співвідношення вартості заходів, що запроваджуються для забезпечення захисту, до ймовірних розмірів шкоди. До вартості захисту часто відносять і проблеми «прозорості» системи для користувача. Під цим висловом розуміють відсутність якихось відчутних ускладнень для користувача, що провокуються роботою системи захисту. Вибір вимог щодо стійкості та «прозорості» у багатьох випадках, особливо у комерційній сфері, вирішується на користь «прозорості». Особливо часто до такого вдаються фінансові та торговельні установи.

В Україні створена і діє досить розгалужена система забезпечення безпеки інформації, її захисту. Існує певна законодавча база, яка складається з Законів України «Про інформацію», «Про захист інформації в автоматизованих інформаційних системах», «Про державну таємницю» тощо. Діє ряд Указів Президента та Постанов Кабінету Міністрів України, які регулюють конкретні напрями діяльності в галузі захисту інформації.

Функціонує система ліцензування і сертифікації діяльності, зокрема виробництва товарів та надання послуг у галузі технічного і криптографічного захисту інформації. Влітку 1998 р. на базі відповідних підрозділів Служби безпеки й Державного комітету з питань захисту державних таємниць і технічного захисту інформації створено Департамент спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України, на який покладено завдання забезпечення здійснення державної політики у галузі криптографічного і технічного захисту інформації. Відбуваються позитивні зрушення і у галузі розбудови власного виробництва засобів захисту інформації, зокрема у недержавному секторі економіки. У банківській системі завдяки діяльності Національного банку України досягнуто високого рівня інформатизації.

Наступною проблемою інформаційної безпеки є забезпечення захисту і контролю національного інформаційного простору, а також забезпечення інформації про країну в світовому інформаційному просторі.

Національним інформаційним простором вважається сукупність інформаційних потоків як національного, так i іноземного походження, які доступні з території держави.

Російський політолог О. Панарiн пише, що «можна витрачати на оборону половину національного доходу, тримати в постійній бойовій готовності багато «силових відомств», але якщо в країні є численна освічена молодь, дозвілля якої нічим заповнити, тоді національна оборона прорветься з тилу. У системі такої оборони дедалі більшого значення набуває інформаційний потенціал. Мається на увазі інформація, призначена для промислово-прикладного використання (зокрема у військово-промисловому комплексі). Але треба зважати й на інформацію, яка заповнює вільний час, формує настрій нації, настанови її молодого покоління»[2]. Такою інформацією i забезпечують суспільство ЗМІ, інші системи формування масової свідомості. Як зазначає Г. Почепцов, як для тоталітарного, так i для будь-якого іншого сучасного суспільства інформаційна картина світу (уявлення про світ) важливіша, ніж сам реальний світ. На підтвердження цієї тези наведемо такий факт: заворушення на окупованих Ізраїлем арабських територіях під час мирного палестинського повстання, так званої «iнтифади», з приїздом західних журналістів різко посилювалися. Це ще раз доводить слушність погляду на сучасний тероризм як на інформаційний феномен.

Ще більшого значення набуває довгостроковий вплив ЗМІ, який є одним з основних джерел формування системи соціально-політичних настанов та стереотипів.

Будь-яка розвинена культура породжує свою систему символів, настанов та стереотипів (систему символів, символьну систему), яка стає основою, скелетом суспільства. Саме вона визначає відповідь на запитання: «Ти свій, чи чужий?». Приналежність до суспільства визначають не тільки мова – її можна вивчити, громадянство – його можна змінити, а саме реакція на певні речі, що є прийнятними чи неприйнятними для цього соціуму, тобто система настанов та стереотипів. Для суспільства, що розвивається, побудова, підтримка та захист символьної системи є одним з основних завдань. Якщо руйнується символьна система, то суспільство опиняється на порозі свого знищення. Навіть тривале послаблення дії символів веде до вкрай негативних наслідків – суспільство атомiзується, кожний його член намагається створити, точніше використати іншу, доступнішу систему настанов, а це виявляється шкідливим для комунікації, для порозуміння між членами суспільства. Саме тому основним завданням захисту національного інформаційного простору є захист національної символьної системи. Що відбувається, коли цей захист не забезпечується взагалі або забезпечується недостатньо, спостерігаємо нині в Україні.

Надійно захистити інформаційний простір може лише відкрита символьна система, яка не сконцентрована на собі, а якнайширше розповсюджується, доки не втрачає привабливості для оточуючих.

Відсутність відомостей, їх виключно або переважно негативний характер у сучасному світі впливає на зовнішньополітичну і економічну діяльність як держави в цілому, так і на окремих її громадян та їхніх організацій. Саме тому ця проблема набуває загальнодержавного значення, а в разі її нехтування створює загрозу національній безпеці.

Альтернатива цьому – застосування найжорсткіших, тоталітарних методів контролю, які проте ефективні на дуже короткий термін. Саме тому створення належних умов для розширення інформаційної, зокрема символьної присутності у світовому інформаційному просторі є найважливішим завданням державної політики інформаційної безпеки.

4. Кіберзлочинність: феномен і його прояви.

Сьогодні ми живемо і працюємо у світі глобальних можливостей взаємодії. Стрімке збільшення кількості персональних комп'ютерів, вільний доступ до Інтернету і швидкий розвиток ринку нових комунікаційних пристроїв змінили і способи проведення дозвілля, і методи ведення бізнесу. Змінюються і способи скоєння злочинів. Злочинність глобальних цифрових технологій відкриває нові можливості для діяльності злочинців. І бізнесмени, і споживачі позбавилися мільйонів доларів «за допомогою» злочинців, що володіють комп'ютерними знаннями. Більш того, комп'ютери і мережі можуть використовуватися для того, щоб викликати тривогу, посіяти паніку, очікувати насильницьких нападів – і навіть для координації і здійснення терористичних дій. На жаль, у багатьох випадках правоохоронні органи відстають від злочинців, не маючи необхідних технологій і кваліфікованого персоналу для створення перешкод нової і швидко зростаючої загрози, названої кіберзлочинністю [10].

Термін «кіберзлочинність» у правових актах офіційно не вказується. Разом з тим, саме поняття закріпилося в лексиконі правоохоронних органів розвинених держав Європи і Світу і має на увазі злочинність у сфері комп'ютерної інформації і телекомунікацій, незаконний обіг радіоелектронних і спеціальних технічних засобів, поширення неліцензійного програмного забезпечення для ЕОМ, а також деякі інші види злочинності.

Донедавна багато техніків-професіоналів не розуміли феномена кіберзлочинності й не виявляли інтересу до нього. У багатьох випадках працівники правоохоронних органів відчували недолік інструментарію, необхідного для того, щоб зайнятися цією проблемою [6].

У ряді міжнародних документів визнано, що кіберзлочинність сьогодні загрожує не тільки національній безпеці окремих держав, а й безпеці людства та міжнародному порядку. Стурбованість міжнародного співтовариства щодо розвитку кіберзлочинності знайшла відображення, зокрема, в таких міждержавних угодах, як Резолюція Ради ЄС “Про законний моніторинг телекомунікацій” (96/З 329/01) від 17 січня 1995 р. та Конвенції Ради Європи “Про кіберзлочинність” від 23 листопада 2001р.

З огляду на національну безпеку України, спостерігається небезпечна тенденція, пов'язана зі збільшенням технічної і технологічної залежності держави від транскордонних проявів кібертерористів. Останнім резонансним проявом комп’ютерного вірусного посягання на національну систему електронних телекомунікацій є пошкодження комп'ютерної мережі Укртелекому. Збитки від однієї кібератаки, за різними експертними оцінками, коливаються в межах 1 млн. дол. США.

Сьогодні кіберзлочинність набула тенденції поширення. Зазначена тенденція зумовлена такими чинниками:

- бурхливим розвитком глобальної системи електронної телекомунікації, на зразок Інтернет;
- приєднанням до процесу формування так званої глобальної кіберцивілізації нових країн через спеціальні національні програми на зразок інформатизації, розвитку інформатики, інформаційного суспільства, постіндустріального суспільства, електронного суспільства та подібних до них за змістом;

- зростанням у структурі національних економік і міжнародній економіці сектору торгівлі та надання послуг через електронні (комп'ютерні) засоби телекомунікації (зокрема, Інтернет-торгівля).

Що стосується України, слід відмітити такі негативні чинники, що стримують активну боротьбу з кіберзлочинами і не дозволяють нашій державі на рівноправній основі включитися у світове інформаційне суспільство:

- відсутність достатньої державної фінансової підтримки фундаментальних і прикладних вітчизняних досліджень у сфері попередження і боротьби з кіберзлочинністю;
- практично відсутній розвиток вітчизняного виробництва конкурентоспроможних засобів інформатизації і зв'язку, їх захисту;

- інформатизація державних і комерційних структур здійснюється переважно на базі закордонної технології та комп'ютерної техніки (стратегічна технічна і технологічна залежність від інших держав);

- недостатні професійні знання працівників правоохоронних органів (особливо МВС) у сфері боротьби з інформаційними злочинами.

Перш за все, органам державної влади слід звернути особливу увагу на діяльність правоохоронних органів, тому що тільки в їх обов'язки входить боротьба з кіберзлочинністю. Лише від якісної боротьби правоохоронних органів з кіберзлочинністю залежить, чи зможемо ми говорити про існування інформаційної безпеки особи та держави в цілому.

Дослідження діяльності спеціальних підрозділів правоохоронних органів України [1] щодо боротьби з кіберзлочинністю виявило ряд обставин, що не сприяють активізації та координації їх діяльності:

- низький рівень їх технічного та технологічного оснащення;
- вияви нездорової конкуренції між спецпідрозділами різних відомств: нерідко спецпідрозділи СБУ передають до спецпідрозділів МВС оперативні матеріали про факти тільки тих кіберзлочинів, які вважаються безнадійними


Сторінки: 1 2