Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Антична філософія

Виникнення різноманітних філософських шкіл, напрямків в стародавній Греції припадає на VI століття до нашої ери і було зв’язане з формуванням рабовласницьких суспільних відносин, розвитком торговельних, політичних, культурних зв’язків грецьких міст-держав між собою і країнами Сходу, особливо Єгипту та Вавилону. Центрами бурхливого розвитку ремесел, торгівлі, культури античності стали такі міста-держави, як Мілет і Ефес (Мала Азія). В енциклопедичному словнику про ці місця мовиться таке: 
Мілет - це стародавнє місто в Іонії (Мала Азія), торговий, ремісничий і культурний центр античності котрий відігравав провідну роль в грецькій колонізації (ним засновано біля 80 колоній). Строге планування Мілета кінця V століття до нашої ери - один з кращих зразків містобудування (Див. Советский энциклопедический словарь. М., 1982, стор. 814). 
Ефес - стародавнє місто в Карії (на західному узбережжі Малої Азії), торговий, ремісничий і релігійний центр. В Ефесі знаходиться одне з семи “чудес світу” – храм Артеміди Ефеської. Заснований греками в XII столітті до нашої ери (там же, стор. 1575).

Саме тут, в цих містах-державах, і виникли перші філософські школи в стародавній Греції – мілетська школа, яку заснував Фалес і ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.

Філософські школи Мілета і Ефеса вели гострі дискусії з різними напрямками в філософії, зокрема з піфагорійською і елейською школами, для яких характерними були тенденції містично-ідеалістичного ґатунку. Ця боротьба точилася з широкого кола філософських проблем, як-то: розуміння розвитку, руху, першоначал всього існуючого, сутності гармонії, протилежностей, суперечностей діалектики, космогонії, релігії, об’єктивності природних явищ тощо.

Почнемо із з’ясування основних ідей Стародавньої філософії і, звичайно, необхідно почати з Фалеса (624 – 547 рр. до нашої ери) - родоначальника не лише античної, а й взагалі європейської філософії, одного з семи наймудріших філософів античного світу. Серед них, окрім Фалеса, були: Солон, Біант, Піттак, Хілон, Клеобула і Періандр.

Щоб мати конкретне уявлення про цих філософів, слід викласти хоча б деякі їхні судження, афоризми, оригінальні думки, настанови, які вони проголошували і яких вони, очевидно, дотримувалися.

Солон: 1. Нічого надмірного; 2. Уникай задоволення, котре породжує страждання; 3. Добропорядність вдачі дотримуй вірніше присягання; 4. Скріплюй слово печаткою мовчання, а мовчання - печаткою підходящого моменту; 5. Не бреши, але говори правду; 6. Батьки завжди праві; 7. Не поспішай набувати друзів, а набувши їх, – не поспішай від них відмовлятися; 8. Навчившись підкорятися, навчишся управляти; 9. Чого не бачив, того не говори; 10. Поважай друзів; 11. Знаєш – так мовчи; 12. Не будь зарозумілим; 13. Не приятелюй з дурними; 14. Вимагаючи, щоб відповідальність несли інші, неси її сам; 15. Про таємне догадуйся по явному.

Біант: 1. Більшість людей є дурними; 2. Берись за справу не поспішаючи, а почате доводь до кінця; 3. Слухай побільше; 4. Бери переконанням, а не силою; 5. Говори доречно; 6. Набувай у молодості благополуччя, а в старості – мудрість; 7. Безрозсудності не схвалюй; 8. Розсудливість – люби; 9. Подивись на себе в дзеркало і коли виглядаєш прекрасно, – поступай прекрасно, а якщо виглядаєш потворно, то виправляй природний недолік добропорядністю; 10. Набуваєш: справою своєю – пам’ять про себе, належною мірою – обережність, характером – благородство, працею – терпіння, словом – переконання, рішенням – справедливість, відвагою – мужність, діянням – владу, а славою – верховенство.

Піттак: 1. Про те, що маєш намір зробити, не розповідай: не вийде – засміють; 2. Що обурює тебе у ближньому, того не роби сам; 3. Покладайся на друзів; 4. Довірений тобі залог – віддай; 5. Друга не ганьби і ворога не хвали: не обачливо це; 6. Володій своїм; 7. Що страшно пізнати? – майбутнє, що безпечно? – минуле, що надійне? – земля, що ненадійне? – море, що ненаситне? – користолюбство; 8. Плекай благочестя, виховання, самообладання, розсудок, правдивість, вірність, досвідченість, вправність, товаришування, старанність, господарність, майстерність.

Хілон: 1. Знай себе; 2. Випиваючи, не базікай; 3. На обіди до друзів ходи повільно, на біди – швидко; 4. Весілля влаштовуй дешеве; 5. Не ганьби ближніх, а то почуєш таке, від чого будеш прикро вражений; 6. Небіжчика величай; 7. Старшого поважай; 8. До того, хто втручається у чужі справи, май ненависть; 9. Віддавай перевагу втраті, ніж ганебному прибутку: перше засмутить один раз, друге буде засмучувати завжди; 10. Над тими, хто потрапив у біду – не смійся; 11. Якщо в тебе крута вдача, виявляй спокій, щоб тебе скоріше поважали, ніж боялись; 12. Будь захисником своєї сім’ї; 13. Язик твій хай не випереджає розум; 14. Не бажай неможливого.
Клеобула: 1. Батька треба поважати; 2. Будь здоровий і тілом, і душею; 3. Будь любослух, а не багатослів; 4. Будь стриманим на язик; 5. До несправедливості стався з ненавистю; 6. Плекай благочестя; 7. Співгромадянам давай найкращі поради; 8. Силою не роби нічого; 9. Дітей виховуй; 10. Ворога народу вважай супостатом; 11. В достатку не чванься, в нестатку не принижуйся; 12. Насмішкою дотепника не смійся, а то будеш ненависний тому, на кого вони спрямовані.

Періандр: 1. Що чудово? – спокій; 2. Що небезпечно? – необачність; 3. Старанність – все; 4. Демократія ліпше тиранії; 5. Задоволення – смертні, доброчесності – безсмертні; 6. Нечесний прибуток викриває нечесну натуру; 7. Стань гідним своїх батьків; 8. З друзями будь одним і тим же і в удачі, і в біді; 9. Дав слово – дотримайся його; 10. Таємниці не розголошуй; 11. Невдачі приховуй, щоб не радувати своїх ворогів (Див. Фрагменты ранних греческих философов. Часть 1, М., 1989, стор. 92 - 93).
Фалес: 1. Не збагачуйся нечесним шляхом; 2. Які послуги робиш батькам, такі і сам матимеш в старості від дітей; 3. Що важко? – пізнати самого себе; 4. Що легко? – наставляти інших; 5. Що приємно? – досягнення того, чого бажаєш; 6. Що шкідливо? – нестриманість; 7. Що стомливо? – неробство; 8. Що нестерпно? – невихованість; 9. Учи і вчись кращому; 10. Дотримуйся міри; 11. Не довіряй всім підряд; 12. Знаходячись при владі, управляй самим собою; Що є божество? – те, у чого немає ні початку, ні кінця (там же, стор. 93, 103).
І насамкінець слід підкреслити, що ці фрагментарні настанови (імперативи) античних мудреців були висловлені ними понад 2500 років тому, за 500 років до народження Ісуса Христа і його вчення, але і насьогодні вони не втратили своєї актуальності. В них відображені педагогічні, психологічні, моральні, виховні, глибокі життєві принципи античних філософів, котрі мають загальнолюдське значення. Чи неправда?
Фалес. Найвидатнішим представником мілетської школи був, безумовно, Фалес. Його називали “першим мудрецем”, “першим філософом”, “першим природодослідником”, “першим фізиком”, “першим геометром”, “першим астрономом”. За свідченням його сучасників, Фалес “першим взявся за філософію природи”, “першим відкрив, що затемнення Сонця відбувається внаслідок покриття його Місяцем”, “першим зайнявся астрономією і передбачив сонячне затемнення”, “першим довів, що діаметр Сонця складає одну сімсот двадцяту частину сонячної орбіти, рівно як і величина Місяця складає одну сімсот двадцяту частину місячної орбіти”, “першим назвав останній день місяця тридцятим”, “першим вписав в коло прямокутний трикутник”, “першим довів, що коло поділяється діаметром навпіл”, “першим встановив, що при пересіканні двох прямих вертикальні кути рівні”. Будучи в Єгипет, Фалес “першим виміряв висоту піраміди по її тіні, підмітивши момент, коли наша тінь дорівнювала нашому зросту”, не маючи потреби в будь-яких інструментах (Див. Фрагменты ранних греческих философов, стор. 100 - 101, 104, 113).
Фалес був видатною особистістю і тому з повною підставою його сучасники називали першим.
В письмовому вигляді філософ не залишив нічого, окрім “Морської астрономії”. Те, що ми знаємо про Фалеса – це свідчення його сучасників. Помер Фалес на 78 році життя, спостерігаючи за змаганнями атлетів, від тісняви і спеки. На могилі філософа його прихильники накреслили такі слова: “Поглянь на цю могилу – вона мала, але слава глибокодумного Фалеса висока до неба”.
В чому сутність філософської концепції Фалеса?
Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає в тому, що всю його багатоманітність речей і явищ він звів до єдиної загальної першооснови – води. Все з води, стверджував філософ, і все в воду перетворюється. Вода з легкістю втілюється в різні речі, набуває різних форм. Частина води, котра випаровується стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осадок, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішим елементом є вода. Вона – найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи.
Аргументуючи своє уявлення про воду як першооснову всього існуючого, Фалес зазначає, що, по-перше, начала, зародки всього живого – вологі, оскільки всі речі беруть свій початок з води; по-друге, всі рослини, маючи воду, ростуть, розвиваються, плодоносять, а позбавлені цього – засихають. Вода – основа, без чого не може існувати жодна істота; по-третє, сам вогонь Сонця і зірок живиться водяними випаровуваннями, так само як і космос.
Космологічна концепція Фалеса зводилася до трьох основних положень: 1) Сонце, Місяць, зірки мають землеподібну природу. Земля там розжарена; 2) Земля плаває на воді, подібно до шматка деревини (Фалес пояснював у зв’язку з цим такі природні явища, як коливання ґрунту, землетруси тощо); 3) начало і кінець Всесвіту – вода.
Філософське значення концепції Фалеса полягало в тому, що він вперше в історії людства поставив питання, котре в подальшому стало основним питанням всієї світової філософії, а саме: що є першим, єдиним, основоположним у цьому світі і дав відповідь на це: все є вода - матеріальний елемент природи.
Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксімандр (610 – 546 рр. до н. ери) – другий великий представник мілетської філософської школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало.
Один з сучасників Анаксімандра про відмінність його філософської концепції пише, що помітивши взаємоперетворення чотирьох елементів, які були в основі всіх речей, за вченням філософів, – води, повітря, вогню і землі, – він “не вважав жодного з них гідним того, щоб прийняти його за субстрат інших, але визнавав таким субстратом щось інше, відмінне від них (Фрагменты..., стор. 117). Цим іншим був апейрон – загальна, нескінченна, невизначена першоречовина, суміш всіх елементів, з котрих складається світ.
Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу філософську проблему – про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Протилежності (тепле і холодне, сухе і вологе) споконвічно наявні в речах і виділяються з них. На думку філософа, апейрон “сім’ятворно” містить у собі самому народження всіх речей. Вони виникають завдяки виділенню ними “протилежностей внаслідок вічного руху” (там же, стор. 117).
Вічний рух є причиною народження світів. Земля – матеріальне утворення, ніщо її не тримає, на місці ж вона залишається внаслідок рівної віддаленості від усіх точок периферії космосу. Форма Землі – кругла. Вона складається з двох плоских поверхностей; по одній ми ходимо, а інша їй – протилежна. Все розвивається природно, без будь-якого втручання надприродних, божественних сил, тобто для Бога Анаксімандр не залишає ніякого місця. Не випадково, відомий релігійний філософ, єпископ і богослов Августін “Блаженний” Аврелій (V ст. н. ери) дорікає Анаксімандру за те, що тай в своїй концепції народження нескінченних світів “не приділив ніякої ролі божественному розуму” (“Фрагменты, стор. 123).
Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першим винайшов сонячний годинник (так званий гномон) – стародавній астрономічний інструмент, котрий складається з вертикального стержня, встановленого на горизонтальній площині. За довжиною і спрямуванням тіні даного стержня можна було визначити висоту і азимут Сонця. Анаксімандр першим накреслив на карті заселену людьми частину Землі (ойкумену).
Анаксімен. Останнім видатним представником мілетської школи був Анаксімен (588 – 525 рр. до н. ери). Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу.
Всі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Воно є рухливим. Бо коли б воно не рухалося, то все що змінюється, ніколи не могло б змінитися. Рух повітря є вічним, без нього неможливе ні виникнення, ні зникнення. Коли повітря урівноважене, однорідно-усереднене, то воно себе нічим не виявляє і ми його не помічаємо. Повітря виявляє себе лише тоді, коли стає холодним, теплим, вологим, рухливим. Тобто, відчутні відмінності повітря набуває лише тоді, коли воно рухається: нагрівається чи охолоджується.
Всі речі природи виникають через протилежності гарячою і холодного, котрі є у самому повітрі. Це здійснюється або шляхом розрідження повітря, коли воно нагрівається, або його згущення, коли воно охолоджується. Все існуюче “розрідженням і згущенням” виникає. Розріджуючись, повітря стає вогнем, згущаючись – вітром, поміж хмарою; згустившись ще більше стає водою, потім землею, потім камінням, а з них – все інше, навіть Бог.
Уже відомий нам філософ-містик Августин “Блаженний” про це пише так: Анаксімен “богів не заперечував, тільки він вважав, що не ними створене повітря, але самі вони виникли з повітря (Фрагменты..., стор. 131). Тому, на думку Анаксімена, повітря повинно розглядатися як вище першоначало у порівнянні з іншими простими елементами (водою, вогнем, землею).
Таким чином, повітря є найпершим, основоположним елементом всього існуючого, яке завдяки своїм протилежностям – гарячого і холодного – породжує весь світ. Анаксімен не лише визначив першоначало всіх речей, але й вказав на механізм їх утворення через взаємодію зовнішніх протилежностей. Це була одна з перших наївних спроб з’ясування сутності руху, зміни через взаємодію протилежностей, котрі внутрішньо притаманні усім цим речам і явищам об’єктивної дійсності.
Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби, ми знаходимо в творчості іншого видатного мислителя стародавньої Греції – Геракліта.
Геракліт. Геракліт Ефеський (544 – 488 рр. до н. ери) – творець античної діалектики, оригінальний і яскравий філософ. Вчення Геракліта стало одним з величних досягнень древньогрецької культури. Напрямок, яким він очолював в античній філософії, відіграв важливу роль в подальшому розвитку надбань мілетської школи і діалектичного погляду на світ речей і явищ. Філософ виступив на захист своїх попередників (Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена), їх уявлення про матеріальні начала всього існуючого, проти ідеалістичних та антидіалектичних вчень Піфагора і елеатів – Парменіда, Зенона (кінець VI – початок V ери). Останні виражали інтереси реакційної аристократії і вели непримиренну боротьбу проти мілетської філософської школи і Геракліта.
Твір Геракліта, який дійшов до нас під назвою “Про природу” складається з трьох глав: про всесвіт, про державу і про богослів’я. Філософ приніс його в дарунок храмові Артеміди (одне з “семи чудес світу”), написавши його не дуже зрозумілою мовою, щоб книга була доступною лише здібним її зрозуміти. Сучасник філософа свідчив, що твір цей здобув для Геракліта таку славу, що “від нього пішли і послідовники його вчення, котрі були названі гераклітовцями” (Фрагменты..., стор. 177).
З твору Геракліта “Про природу” збереглося біля 130 фрагментів, суджень, висловлювань, настанов. Вони є основою для з’ясування філософського вчення мислителя.
Єдиним, матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь, бо “на вогонь обмінюється все і вогонь – на все, як золото – на товари і на товари золото” (Див.Фрагменты..., стор. 49). Вогонь, як першоелемент, лежить в основі всіх речей; сама природа є вічно живим вогнем, котрий ніколи не згасає. “Світ, єдиний із всього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно запалюється і закономірно згасає”. Це просто блискучий виклад початків стихійної діалектики.
Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу.
Всесвіт – плинний, змінний. Він знаходиться у вічному русі, як і всі речі, що нас оточують. Своє уявлення про це Геракліт висловлює в таких судженнях, які стали вже крилатими: “все тече, все змінюється”; “неможливо двічі ввійти в одну і туж річку” в один і той же час стосовно одного і того ж суб’єкта, “бо протікає інша вода” (Фрагменты..., стор. 209, 211, 212).
Глибокі загадки висловлює Геракліт стосовно протилежностей, їх взаємозв’язків, переходів одна в одну. Він один з перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей і висміював тих, хто цього не розумів. Ось судження філософа на цей рахунок: “ворогуюче з’єднується, те, що розходиться – складає чудову гармонію, і все відбувається через боротьбу”; і далі: “все відбувається через боротьбу і за необхідністю” (там же, стор. 42).
Протилежності, за Гераклітом, їх взаємодія, внутрішньо притаманні всім речам світу. Кожна річ – це єдність протилежностей. “Одне і теж у нас – живе і мертве, не спляче і спляче, молоде і старе. Бо це, що змінилось, є те, і навпаки, те, що змінилось, є це” (там же, стор. 49).
Необхідність взаємодії, боротьби протилежностей Геракліт називав “загальним логосом”. Цей “логос” “існує вічно”, “все здійснюється за цим логосом” (Див. Материалисты древней Греции. М., 1955, стор. 41). Це фактично була догадка філософа про всезагальність протилежностей про сутність самого джерела руху, котрий здійснюється через взаємодію протилежностей і їхню боротьбу.
Підсумовуючи вищевикладене, можна виділити у філософському вченні Геракліта три фундаментальних положення, котрі мають виключне значення для філософії, для розкриття сутності діалектики та її розуміння:
1. Це судження про зміну, плинність всіх речей і явищ, їх біжучість, взаємопереходу.
2. Це теза про всезагальність внутрішніх протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, їх єдність і боротьбу.
3. Це уявлення про матеріальний першоелемент всього існуючого – вогонь.
Таким чином, визначальним, своєрідним у античній філософії було те, що найперші філософи стародавньої Греції були матеріалістами, вони бачили світ таким, яким він є, який розвивається природним шляхом сам по собі, без втручання не лише людей, але й богів.
Патріарх античної філософії Арістотель (мова про нього йтиме далі) про перших древньогрецьких філософів говорив таке: “Більшість перших філософів вважали начала, котрі відносяться до розряду матерії, єдиними началами всіх речей: з чого всі речі складаються, з чого, як з першого, вони виникають і в що, як в останнє, вони знищуються...” (Фрагменты..., стор. 109).
Зведення всього існуючого до єдиного загального першоначала, – котре здійснили перші філософи Греції – це свідчення виникнення першої форми теоретичного філософського знання про цілісність світу, його походження, природу, зміну та розвиток.
Проти Геракліта, його вчення про біжучість, плинність всього існуючого, єдність та боротьбу протилежностей, котрі притаманні всім речам і явищам, виступили відомий античний філософ і математик Піфагор і представники так званої елейської філософської школи – Ксенофонт, Парменід і Зенон.
Піфагор. Піфагор (580 – 500 рр. до н. ери) – засновник піфагорійської філософської школи. Він і його послідовники відкидали вчення мілетських філософів і Геракліта про єдине матеріальне начало, про розуміння розвитку, руху, космогонії тощо.
Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ – це гармонія чисел та їх відношень. Навіть душа є числом, котре само по собі спричиняє рух. Завдяки числам утворюється “космічний порядок”. Пізнання світу – це не що інше як з’ясування чисел, які цим світом управляють. Завдяки числам всі речі піддаються обрахункам, вони можуть визначатися числами, наприклад, точка – це не що інше, як одиниця; лінія – двійка; поверхня – трійка; тіло – четвірка і т.д. “Числу всі речі подібні” – підкреслював Піфагор (Див. Фрагменты..., стор. 149). Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.
Ось розміркування піфагорійців стосовно значення одиниці: одиниця, котра додана до парного числа, дає непарне (2 + 1 = 3), а додана до непарного, дає парне (3 + 1 = 4). Отже, одиниця має властивості робити парне і виходить, що сама повинна бути парною. Єдність таким чином сама в собі містить різні визначення. Одиниця – “мати богів”, загальне першоначало і основа всіх природних явищ.
Слід відзначити, що Піфагор і його послідовники, відкидаючи уявлення Геракліта про протилежності, їх єдність і боротьбу, значну увагу приділяли протилежностям таким, як межа – безмежно, парне – непарне, праве, ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, світло – темрява, пряме – криве, добро – зло, прямокутник – квадрат тощо. Однак у вченні Піфагора – це зовнішні протилежності і вони не переходять одна в одну, як це здійснюється у філософії Геракліта. З цього приводу можна сказати так: тут ми маємо деякі елементи стихійної діалектики.
Слід також відзначити, що Піфагор і його школа мають певні заслуги перед наукою і філософією. Вони сприяли розвиткові математичних, фізичних та астрономічних знань, особливо геометрії (згадаймо “Піфагорову теорему”: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів).
Однак у вченні Піфагора і піфагорійців про числа та їхню сутність неприховано відображена ідеалістична тенденція в древньогрецькій філософії, перебільшення, абсолютизація чисел, перетворення їх у самостійні сутності, визнання за ними незалежного існування. Навіть сучасники Піфагора ставили таке уявлення про числа під сумнів. Один з них, наприклад, писав: “елліни вважають, що Піфагор говорив, що все народжується з чисел. Однак це вчення викликає подив: яким чином те, що навіть не існує, мислиться таким, що народжує? (Фрагменты..., стор. 149)
Гегель у своїх лекціях з історії філософії наводить таке судження стосовно чисел і їх інтерпретації у філософії Піфагора:
“Числа, де вони? Відокремлені простором, існують вони самі по собі в небі ідей? Вони не суть безпосередньо самі речі, оскільки річ, субстанція є щось інше ніж число – тіло не має ніякої схожості з останнім” (Цит. по В.И. Ленин. Соч., т. 38, стор. 247).
Ксенофан. Ксенофан (565 – 473 рр. до н. ери) – чільний представник елейської філософської школи. Школа ця отримала свою назву від міста Елеї, розташованого в південній частині Апеннінського півострова. Ксенофан – засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичного світогляду. Пантеїзм (від грец. дослівно: усе бог) – філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожній усій природі.
Ксенофан прожив довге життя. Сучасники свідчать що він помер, коли йому було 91 рік (Фрагменты..., стор. 157).
У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога, як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розум, свідомість. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам – він “зрісся” з ними (Фрагменты..., стор. 166). Цицерон свідчить, що Ксенофан “приписав Всесвіту не лише свідомість, а й нескінченність і визнав його богом” (там же).
Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не може бути. Припустимо, що богів багато. Якщо при цьому вони в чомусь будуть переважати один одного, а в іншому випадку – поступатися, то тоді вони не будуть богами, тому що божество за своєю природою не терпить над собою панування. Якщо ж вони будуть рівними, то не будуть володіти природою бога, тому що бог повинен мати перевагу над всіма, а не бути рівним. Тому, завершує своє доведення Ксенофан, оскільки бог є, то він повинен бути лише один. Крім того, якби їх було багато, то бог не мав би силу здійснити все, що він бажає. Отже, він лише один (там же, стор. 160).
Виступаючи проти мілетських філософів стосовно вічності руху, Ксенофан доводив, що руху у природі як такого не існує – “ніщо не рухається”, “все є одне, причому без змін”, “ ніщо не виникає, не знищується і не рухається”. “Все є одне, воно не підвладно зміні і що це одне є Бог – ніколи не народжений, вічний, кулеподібний” (там же, стор. 165). І далі: Бог “вічно на місці одному перебуває, не рухаючись зовсім. Проходити то туди, то сюди йому не личить.” (там же, стор, 173)
Парменід. Ксенофан був засновником елейської школи. Але справжнім її родоначальником був Парменід із Елеї (кінець VI – V ст. до н. ери). Мав аристократичне походження. Був знатний і багатий. Своє філософське вчення він виклав у поемі “Про природу”.
Сутність його філософських поглядів: Світ – нерухомий, незмінний, постійний. Думка про те, що речі і явища природи, як стверджує Геракліт, рухливі, біжучі є хибною. Єдиним, що заслуговує а увагу, є “буття”. Все – буття. Небуття немає. Виходить, що немає і самого руху: куди ж йому рухатися. Таке “буття”, за Парменідом, – не змінне, стабільне. Воно не виникає і не зникає. Воно просто є. У нього немає ніяких суперечностей (це все спрямовано проти вчення Геракліта). Таке буття рівне думці, воно тотожне їй. “Одно і теж думка і те, на що ця думка спрямована”. Фактично Парменід ототожнював уявлене ним “незмінне буття” з мисленням. “Незмінне буття” Парменіда було відірване ним від реальної природи і тлумачилося як самостійна, самодостатня абстрактна сутність.
Парменід заперечував значення відчуттів як джерела знань, оскільки, на його думку, лише розумом можна досягти знання, пізнати істину. “Розумом ти розв’яжи це надзвичайно важке завдання” (Цит. по История философии, в 4-х томах, том 1, М., 1957, стор. 88). Це теж було все спрямовано проти вчення Геракліта і його уявлення про роль відчуттів у пізнанні.
Таким чином, відкинувши думку про біжучість, плинність речей і явищ природи, ототожнивши “незмінне, вічне буття” з мисленням, заперечивши значення чуттєвого пізнання, Парменід фактично продовжував розвивати ідеалістичні антидіалектичні засади свого попередника Ксенофонта.
Зенон. Зенон Елейський (490 – 430 рр. до н. ери) – учень послідовник Парменіда, яскравий і оригінальний представник елейської філософської школи. Поділяв погляди свого вчителя, відомий в історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія (від грец. – безвихідь) – утруднення у розв’язанні проблем руху, простору і часу. Сучасники Зенона свідчать, що ним було визначено 45 апорій, з яких до нас дійшло лише 9. В чому суть цих апорій?
Як і його попередники – Ксенофан і Парменід – Зенон продовжував розвивати вчення елеатів про нерухомість і незмінність буття. Він доводив, що “суще за необхідністю одне і є нерухомим” (Фрагменты..., стор. 303). Визнання того, що це “суще” рухається призводить до нерозв’язних суперечностей, до апорій.
“Дихотомія” (поділ навпіл) – перше заперечення Зенона проти руху. Суть: предмет, що рухається, повинен пройти


Сторінки: 1 2