Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Історія філософії України

План

Особливості формування філософської думки в культурі Київської Русі. Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та ін.

Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших народів.

«Філософія серця» Григорія Сковороди.

Проблема людини та нації в творчості Кирило-Мефодіївського товариства. Філософські погляди Т. Шевченка.

«Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха і М. Чернишевського.

«Філософія серця» та її вплив на формування філософських концепцій В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Фран¬ка, П. Флоренського.

Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Грушевського та їх вплив на формування національної самосвідомості українського народу.

1. Особливості формування філософської думкив культурі Київської Русі. Філософські, етичні та соціально-політичні ідеї в поглядах Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського та ін.

У сучасній літературі найбільш поширеною є точка зору, згідно з якою початок історії вітчизняної думки ведеться з Х—XII ст., тобто періоду формування могутньої держави — Київської Русі. Дві важливі обставини радикальним чином вплинули на своєрідність цього процесу — проникнення християнства в культуру Київської Русі, яке прийшло на зміну давньослов’янському міфологічному пантеону на чолі з Перуном та засвоєння греко-римської і візантійської філософської думки. Загальна спрямованість філософської думки в культурі Київської Русі визначалась суворими ідеологічними та політичними завданнями побудови міцної централізованої держави. Поширення християнства, яке пов’язують з розвитком письменності й освіченості на Русі, позитивно вплинуло на підвищення загального культурного рівня народу, залучення його культурних верств до надбань європейської, насамперед античної, філософської та соціально-політичної думки. Разом з тим слід підкреслити своєрідність, оригінальність вітчизняної філософської думки того періоду, яка спирається на особливості світоглядних позицій, культури і традицій народу. Останню характеризує певна «дуальність», паралельне існування «книжної» і народної культур, що ведуть між собою інтенсивний діалог.

Завдяки створенню перекладної літератури, зокрема окремих біблійних книг, текстів отців церкви, уривків текстів античних та елліністичних авторів, відбувався творчий процес засвоєння важливих світоглядних ідей, формувалися підходи до розуміння світу, його пізнання. Слід звернути увагу на значення творів сирійця Іоана Дамаскіна для розвитку вітчизняної філософії, його визначення філософії, яке обґрунтовує думку: філософія є любов’ю до мудрості, істина ж мудрості є Бог. Отже, любов до Бога є істинною філософією.

Провідне місце за своїм світоглядним і філософським значенням належить твору київського митрополита Іларіона «Слово про Закон і Благодать», написаного в період князівства Ярослава Мудрого, відомого своїми культурними і просвітницькими починаннями. Цей твір водночас є пам’яткою красномовної культури, публіцистики, моральної проповіді. Він складається з трьох частин, у яких зіставляються Закон і Благодать, описується поширення християнства на Русі і висловлюється подяка князю та його сину Ярославу. Перша частина є своєрідним «Філософсько-історичним вступом», що витлумачує смисл світової історії.

Аналіз першого питання цієї теми неможливий без звернення до літописних джерел, зокрема знаменитої «Повісті минулих літ» ченця Києво-Печерського монастиря Нестора, через яку проходить ідея єдності руських земель, засуджується князівська міжусобна боротьба, обґрунтовується необхідність згуртування всіх сил перед зовнішніми ворогами. Цікаво відзначити, що монах не тільки ретельно, з хронологічною послідовністю описує події, які відбувалися рік у рік, але й моралізує з приводу злощасних подій, вбачаючи в них кару божу за людські гріхи.

Для філософської традиції Київської Русі характерною є етична спрямованість, яка виразно звучить у «Повчанні» видатного державного діяча і мислителя князя Володимира Мономаха. Мономах дає своєрідну настанову володарю держави, суть якої полягає в тому, що разом з отриманням влади зростає міра відповідальності, що моральний обов’язок князя — завжди залишатись справедливим. Мірою справедливості є знання. Отже, володар повинен вміти все, бо інакше він стане залежним від інших. У творі Мономаха виразно звучить принципово нова думка про світську роль держави, роль загальногромадської справи, незалежної від церкви. У настанові Мономаха досить чітко вимальовується думка про індивідуальну відповідальність особистості перед суспільством і Богом, стверджується перевага добра над злом. Настанови Мономаха значною мірою звернені до душі, моралі особи, яка повинна мати страх божий у серці, пам’ятати про тяжкість гріха, творити добро і справедливість.

Златоустом, що прославив себе красномовністю, називали в Київській Русі Кирила Туровського (близько 1130—1182 pp.), єпископа з Турова. Його проповіді, звернені до людини, характеризуються яскравістю стилю і мови, символічністю й оригінальністю думки. Його знаменита притча про сліпого і кульгавого розкриває ідею єдності морально чистої душі і здорового людського тіла. Сліпець і кульгавий — це алегоричне тлумачення людських вад душі і тіла, які, об’єднуючись, творять зло. Але ця притча виходить далеко за межі моралі і поведінки особистості, оскільки єпископ князівства Туровського ганьбить політику, що базується на обмані і злочині. Звідси випливає постійна, як рефрен у пізній вітчизняній філософській думці, ідея боротьби добра і зла, що визначають смисл людської історії. Кирило Туровський виступає не тільки як мораліст, а й як хороший психолог, що вміє зачепити людей за живе, закликаючи приборкати людську гординю, звільнитись від вад, знайти душевний спокій.

2. Києво-Могилянська академія, її просвітницький вплив на філософську думку українського, російського та інших народів

Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Києво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 p. Тривалий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. У процесі вивчення матеріалів про діяльність Академії зверніть увагу на терміни навчання, структуру гуманітарної підготовки, джерела, які вивчали студенти. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2—3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів як античності, Середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII—XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думки посі-дали Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, І. Галятовський, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Прокопович, Л. Барановський та ін.

Феофан Прокопович (1677—1736 pp.) — це один з найбільш яскравих діячів Академії, професор і ректор, який перебував у тісних стосунках з Петром І. Він мав значний вплив на формування філософських і суспільно-політичних поглядів А. Кантемира, М. Ломоносова. Діяльність Прокоповича в Академії позначилась на рівні організації й викладання більшості предметів. І хоч за своїми поглядами він був ідеалістом релігійного гатунку, проте велику увагу приділяв природознавству, математиці, викладав ідеї, які не збігались з християнським віровченням.

Прокопович зближує і ототожнює бога з природою. «Під природою, — пише він у філософському курсі «Натурфілософія», — розумію Бога». Повне визначення природи збігається з Богом відносно природних речей, у яких він неодмінно існує і які він рухає. З цього випливає, що це визначення не тільки природи, але воно, зрозуміло, стосується матерії і форми. Прокопович стверджує, що ні матерія, ні форма, взяті окремо, не є тілом або субстанцією. Тільки поєднуючись, вони утворюють тіло, яке є їх єдністю, завершеністю. Реально матерія і форма існують лише в цій єдності, а її поділ можливий тільки в абстракції. Ці погляди, які поділяли інші професори, протистояли поглядам томістів і були близькими до позицій філософів епохи Відродження. Критика поглядів томістів проводиться у двох напрямах: по-перше, Прокопович не погоджується з роз’єднанням сутності (essentia) і існування (existentia), вважаючи їх єдиними і неподільними; по-друге, заперечує те, що матерія бере свій початок від форми. Він виходить з думки, що сутність не може існувати без того, суттю чого вона є. Сутність і існування становлять визначеність природного тіла і невіддільні від нього та одне від одного. Критика томізму, спрямована проти применшення значення матерії, проти схоластики, віддзеркалювала потреби боротьби проти унії та католицизму.

Прогресивні погляди Прокоповича пов’язані з розвитком природознавства і, хоч вони набули пантеїстичної форми, проте мають велике світоглядне значення. Формулювання М. В. Ломоносовим законів збереження матерії і руху виникло саме завдяки ідеям Прокоповича.

Своєрідні погляди розвивав Феофан Прокопович на живе. Він писав, що все живе має принаймні три властивості: вегетативність, яка включає живлення, ріст, розмноження (притаманна рослинам, тваринам і людині), чуттєвість, яка є у тварин і людини, та розумність, яка властива тільки людині. Звідси він розвиває погляди на процес пізнання, які зближують його з Локком, оскільки стверджує, що «кольори, смак, запахи не можна віднести до першочергових властивостей». Разом з тим він відхиляє принцип «вроджених» знань.

Цікаві суспільно-політичні та етичні погляди мислителя, зокрема його ідеї про людське щастя, яке досягається лише із задоволенням духовних і тілесних потреб людини. В основі етичної концепції лежить розуміння людини як вершини макрокосму. Розвиваючи гуманістичні ідеї, Прокопович звеличував і реабілітував у людині те, що принижувалось середньовічним теологічним світоглядом: свободу людського розуму, красу тіла і почуттів. Він заперечував, що тіло людини є лише джерелом гріха і зла, оскільки від природи воно добре і прекрасне.

Ф. Прокопович — видатна фігура в Україні і Росії за часів Петра І, мислитель, релігійний і освітній діяч. Він підтримував всі починання Петра І, спрямовуючи свої сили на зміцнення Російської імперії. Але однозначно розцінювати його діяльність щодо політики репресій Петра І не можна.

3. «Філософія серця» Григорія Сковороди

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Його філософські твори можна поділити на чотири цикли. До першого належить праця «Наркіс. Розглагол о том: Узнай себе» та інші, де мислитель стверджує, що людина невіддільна від природи, спільна з нею за своєю натурою, а тому пізнання людини є водночас і пізнанням природи. Другий цикл, до якого входить декілька праць, зокрема «Дружня розмова про душевний світ», подає вчення про людину, щастя і мораль. У центрі циклу стоїть принцип так званої «спорідненої» («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людини. В третьому циклі («Ікона Алківіадська» та ін.») Сковорода узагальнює думки про духовний світ (світ символів), загальний ідеал життя. Четвертий цикл («Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легко бути благим») визначає те, з чим повинна боротися справжня людина. Останній твір Сковороди — «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний» формулює основну доктрину про три світи: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людину та світ символів — Біблію, а також вчення про дві натури. Кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої». «Видимая натура называется тварь, а невидимая — Бог».

За Сковородою, Бог і природа — єдине ціле. Це дві натури одного Всесвіту. Матеріальне змінюється, людина сприймає його органами відчуттів. Сама по собі фізична натура — «мертва стихія», вона піддається руйнуванню і переходить з одного стану в інший. Таким чином, Сковорода близько підходить до поняття про незнищуваність матерії, неперервність її руху. Незважаючи на суттєві матеріалістичні та діалектичні моменти світогляду мислителя, його філософію не можна тлумачити однозначно як матеріалістичну. Пантеїзм доповнюється своєрідним поглядом на реальність навколишнього світу, його предмети і явища. Явища — це видима тлінь, «одяг», який постійно змінюється і оновлюється, за ним ніби ховається сутність, яку він називає вічністю. Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель утверджував ідею вічності внутрішньої натури, яку ототожнював з Богом як початком і причиною, що визначає закономірність розвитку всього сущого. Тут в дусі неоплатонізму розкрито співвідношення духовного і матеріального.

Вивчення праць Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їхніх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного — як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власна ж природа людини не вибирається, вона — від Бога. Отже, у кожної людини своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Звідси вчення Сковороди про «сродну» працю, його інтерес до вчення тих Філософів, у яких етика має велике значення.

«Філософія серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер у період поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, які приносили б їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода бачив, що у суспільстві панують гноблення людини, несправедливість, що керівною, рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».

Але саме ці ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сьогодення.

Треба звернути увагу на ставлення Сковороди до Біблії, так званого світу символів. Вивчення цього аспекту творчої спадщини великого українського мислителя додає нових елементів в оцінку його життєвого шляху і поглядів.

4. Проблема людини та нації у творчості

Кирило-Мефодіївського товариства.

Філософські погляди Т. Шевченка

Визначну роль у суспільно-політичному житті України зіграло Кирило-Мефодіївське товариство — таємна антикріпосницька організація, що була створена в Києві в січні 1846 p. Його засновниками були М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. У квітні до нього вступив Т. Шевченко. Члени товариства різнилися своїми поглядами, але одностайні були щодо необхідності ліквідації кріпосництва, національного визволення українського народу. В програмних документах «Статут і правила товариства», а також у «Книзі буття українського народу» розвивались ідеї щодо самобутності українців, необхідності встановлення справедливого суспільного ладу, де всі люди будуть рівними, а земля буде власністю народу. Ліберальне крило товариства, на противагу радикалам, не вважало за можливе революційні дії проти царизму, просвітники наполягали на необхідності йти в народ, до селян, пропагувати ідеї народного правління. Царський уряд жорстоко розправився з товариством у 1847 p.

Т. Г. Шевченко (1814—1861 pp.) — видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності українського народу. У творах великого Кобзаря простежується еволюція його поглядів. Поетична творчість Шевченка відображала думи і сподівання українського народу, являла собою певною мірою прапор класової і національно-визвольної боротьби. Кріпацтво і самодержавство він вважав основною причиною соціальних і економічних проблем у Російській імперії. Протягом усього свого життя він був непримиренним противником царизму, національного і соціального гноблення, рішуче відстоював почуття національної гідності, боровся за національну свободу. Поет високо цінував волелюбний дух українського народу, уособленням якого вважав Запорізьку Січ. Ідея свободи — центральна в його творчості.

Оригінальні погляди Шевченка, що стосуються проблем соціального прогресу, пов’язаного з прогресом техніки, промисловості. Філософські погляди поета дуже складні. В центрі його уваги перебуває насамперед людина, її багатий духовний світ, її свобода, щастя і доля. Елементи матеріалізму переплітаються з ідеалізмом, звернення до бога — з критикою релігії. Шевченко відіграв величезну роль у розвитку української літератури і мистецтва, в поширенні революційно-демократичної ідеології в Україні.

5. «Філософія серця» П. Юркевича та його ставлення до матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського

Відомим філософом другої половини XIX ст. був П. Юркевич (1827—1874 pp.), професор Київської духовної академії. У 1860 p. він опублікував статтю «З науки про людський дух», де виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля. У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв’язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

6. «Філософія серця» та її вплив

на формування філософських концепцій

В. Соловйова, М. Бердяєва, С. Франка, П. Флоренського,

В. І. Вернадського

Філософські погляди Юркевича, який пізніше викладав у Московському університеті, мали значний вплив на формування поглядів російських філософів. Так, В. С. Соловйов (1853—1900 pp.) — представник об’єктивного ідеалізму, засновник так званої «філософії всеєдності». Головна його праця — «Виправдання добра». Надзвичайно складна філософська система Соловйова складається з трьох частин — вчення про моральність, про знання, про красу.

Прагнучи поєднати в одне ціле філософію, науку і теологію, Соловйов наслідує ідеї платонізму — «царство вічних ідей», яке є інше буття Бога. Природа є породженням «світової душі», результатом гріхопадіння, відходу від Бога. Людина пов’язана з двома світами — природним і божественним, з першого вона вийшла, до другого прагне. Ідеальним втіленням Бога у людині є Христос. Завдання християнської релігії полягає в об’єднанні світу в боголюбстві.

Творений, гріховний світ, що «відпав» від Бога, еволюційним шляхом знову збирається в єдине ціле, він проходить кілька ступенів: мінеральне царство, рослинне царство, тваринне царство, людське царство, божественне царство. Існує, таким чином, світовий прогрес, єдність Всесвіту, його прагнення до Бога — відродження всеєдності.

Привертають увагу моральні погляди цього християнського філософа, зокрема його твердження, що стимулом до морального способу життя є впевненість людини у розумній підставі свого існування. Моральна людина живе заради того, щоб творити добро.

М. О. Бердяєв (1874—1948 pp.) — представник київської філософської школи, в подальшому видатний російський мислитель, що справив великий вплив на розвиток філософії сучасного екзистенціалізму та персоналізму. Основні праці — «Зміст творчості», «Філософія вільного духу» та ін.

Філософська концепція Бердяєва базується на визнанні свободи головною цінністю, поряд з цінністю людини, її творчості. Власне, у творчості Бердяєв і бачить смисл свободи, так би мовити, «прорив за межі повсякденного буття», у невідоме. Генеза свободи складає три ступені. Перший — коли сама можливість свободи закладена Бердяєвим в існуванні «добуттєвої основи буття», ірраціонального хаосу, що передує Богу і природі. Цей первісний хаос абсолютно вільний, не має ніяких перешкод для своєї діяльності. З нього виходить Бог, який творить природу і людину. Таким чином, Бердяєв малює космічну систему творіння, систему, в якій людина ніби приречена за своїм походженням на роль творця. Другий ступінь свободи Бердяєв пов’язує з існуванням людини, її діяльністю. Основний зміст діяльності людини Бердяєв вбачає у творчості. Людина фактично творить з нічого. Творчість нічим не зумовлена, вона вільна за своєю суттю. Мислитель розмірковує над проблемами цивілізації XX століття, бачить у ній великий розрив між цілями і наслідками людської діяльності, бачить кризу гуманізму. Технічна цивілізація поневолює людину, розриває її цілісність. Третій ступінь свободи Бердяєв пов’язує з майбутнім людства, яке не піде ні капіталістичним, ні соціалістичним шляхом. Його ідеал — вільне суспільство, збудоване на християнській ідеології і моралі, об’єднання вільних трударів. Це буде суспільство, роль держави в якому зведеться до мінімуму, де не буде експлуатації людини людиною.

С. Франк (1877—1950 pp.) — російський релігійний філософ і психолог, професор Московського і Саратовського університетів, що, як і Бердяєв, був висланий з Росії у 1922 p. Основний мотив його поглядів — прагнення примирити раціональну думку і релігійну віру. Він сприйняв деякі ідеї В. Соловйова, зокрема концепцію «всеєдності», йому також притаманні елементи інтуїтивізму. Пізнання здійснюється в процесі самозаглиблення особистості, через її духовний світ.

Цікаві погляди іншого послідовника Соловйова П. Флоренського (1882—1943 pp.) — російського релігійного філософа, який намагався створити систему первісних духовно-матеріальних структур, відповідно до яких формуються різні сфери дійсності, сфери культури. Філософ займався проблемами лінгвістики, математики, логіки, мистецтва.

Вернадський В. І. (1863—1945). В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук (1918—1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з’ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав на увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. І. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи. За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов’язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, з насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

7. Філософські погляди І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Грушевського та їх вплив на формування національної

самосвідомості українського народу

І. Франко (1856—1913 рр.) — класик української літератури, видатний мислитель, філософ, соціолог. Здобув у Відні ступінь доктора філософії. Брав активну участь у національно-визволь¬ному русі на Галичині, був у складі керівництва української радикальної партії, яка прагнула змінити спосіб виробництва на колективних засадах власності, наданні землі селянству.

Його філософським поглядам притаманний матеріалізм, свідомий діалектичний підхід до природи і суспільства, впевненість у пізнанні навколишнього світу. Згідно з марксизмом він надавав великого значення економічному фактору в суспільному розвитку, ролі народних мас як рушійної сили історії. Він був великим просвітителем-гуманістом українського народу, переклав на українську мову частину творів К. Маркса і Ф. Енгельса, пропагував вчення Ч. Дарвіна та його послідовника — матеріаліста Е. Геккеля. У цілому погляди І. Франка можна розцінити як матеріалістичні. Це був мислитель з енциклопедичною освіченістю, глибокий історик свого народу.

Велике значення для розвитку філософської думки має оригінальне світорозуміння видатної української поетеси Лесі Українки (1871—1913 рр.). У творах Лесі Українки відчутний вплив еволюційної теорії для розуміння історії і природи, роль вчення Дарвіна. Поетеса розвивала діалектичний погляд на суспільство, природні процеси. Велике світоглядне значення має поезія Лесі Українки, її роздуми над долею українського народу. Поетеса мужньо закликала пригноблені маси до боротьби за соціальне і національне визволення. Вона обстоювала гідність людської особистості, вважала необхідним розвивати духовні сили народу, вивчати духовні скарби людства.

М. Драгоманов (1841—1895 pp.) — мислитель і громадський діяч, історик і публіцист. Остаточно світогляд Драгоманова сформувався після еміграції за кордон з причин «неблагонадійності». На його погляди мали вплив твори російських революційних демократів, соціалістів-утопістів. Свої погляди Драгоманов називав позитивізмом, у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях. Критично розцінював християнство. Драгоманов вірив у безмежні можливості людини пізнавати світ, відкривати його закономірності. На його розуміння суспільства вплинув певним чином марксизм, хоч учений і звертав увагу на неприпустимість перебільшення економічного фактора.

Соціологічні погляди Драгоманова базувались на визнанні головною одиницею суспільства людської особи. Тому критерієм прогресу суспільства він вважав покращення життя людини. Разом з тим вчений творить оригінальну соціалістичну концепцію, згідно з якою наголошує на понятті «громада». Основною формою організації суспільства проголошується вільна спілка громадян, об’єднаних спільною мовою. Народи з окремою мовою становлять нації. Звертає на себе увагу близькість поглядів Драгоманова до поглядів Прудона щодо мирної еволюції суспільства.

Громадянський ідеал Драгоманова мав гуманістичний характер, відповідав ідеалам і прагненню українського народу до самостійної державності.

С. Подолинський (1850—1891 рр.). Багатогранна діяльність С. А. Подолинського знайшла відображення у працях Л. Я. Корнійчук, І. М. Мешко, A. I. Пашука та інших дослідників його життя і творчості. Проте в цих працях в основному розглядаються економічні та соціально-політичні погляди українського мислителя. Що стосується його філософських поглядів, то вони, як правило, трактуються у межах методології діалектичного і історичного матеріалізму, марксистського філософського світогляду, утопічного соціалізму. Такі дослідження цілком виправдані, але не вичерпують усіх особливостей і наслідків ідейної спадщини цього мислителя.

С. А. Подолинський розробив самостійну і оригінальну теорію про роль праці в збереженні, перетворенні і нагромадженні сонячної енергії на поверхні Землі. Він вважав, що людина, пізнаючи і розкриваючи таємниці природи, може й повинна використати свої знання для свідомого перетворення природи відповідно до своїх потреб. Розуміючи енергію будь-якої системи тіл як «суму здатностей тіл цієї системи до будь-яких дій», С. А. Подолинський доводить, що повна енергія системи тіл «є величиною незмінною для всіх станів, до яких система може бути послідовно приведена, що вона є величиною скінченною». Сутність розвитку думок С. А. Подолинського про так звану досконалу машину, тобто таку термічну машину, в якій тепло переходить у роботу, а робота — знов у тепло, передбачає ідеї сучасної філософської думки геліотараксії О. Л. Чижевського, синергізму І. Пригожина, коеволюції М. М. Мойсеєва.

Ф. Енгельс, з одного боку, називав ідею С. А. Подолинського про енергію систем «дуже цінним відкриттям», а з іншого — критично ставився до його бажання «знайти новий природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму», до його прагнення «перемішати фізичне з економічним». Але ідеї зв’язку «фізичного, природного» з «економічним, соціальним» були пізніше розвинуті в теорії циклів М. Д. Кондратьєва і теорії етногенезу Л. М. Гумільова.

М. Грушевський (1866—1933 pp.) — український історик і громадський діяч. Основні твори — «Історія України-Руси», «Нарис історії київської землі» та ін. Це був учений, що мислив широкими історично-філософськими категоріями. В центрі його уваги стояло питання національного визволення українського народу, яке він пов’язував із загальнодемократичними перетвореннями. Вчений підняв багато цікавого фактичного матеріалу, змальовуючи самобутню історію українського народу. Історичні праці Грушевського мають неабияке значення для розбудови української держави і відродження самосвідомості народу в сучасний період.

Література

Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій: В 2 т. — К.: Либідь, 1993.

Вандишев В. М. Філософія. Ч. . Історико-філософський вступ: Конспект лекцій. Ч. 2. Антропологія. Гносеологія. Соціологія. — Суми: Вид-во СумДУ, 2000.

Історія філософії України: Підруч. / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин (керівники авт. колективу), І. В. Бичко та ін. — К.:


Сторінки: 1 2