Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з філософії

1. Охарактеризуйте 3 етапи в історії розвитку

давньогрецької філософії

У розвитку давньогрецької філософії виділяється три основних етапи.

Перший етап - охоплює VІІ-V ст.ст. до н. е. і називається досократівським.

Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, атомісти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Перші грецькі філософи - мудреці займа лися осмисленням природи, Космосу, з'ясовуючи причини й початок світу, їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з'ясування першопричини усього сущого як основи, суті, їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя.

Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцен-тризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст.

Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія.

Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. е. - до кінця IV ст. до н.е. - класичний.

Софісти й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили антропологічний поворот у філософії.

Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Поява в Стародавній Греції в середині V ст. до н. е. софістів - явище закономірне. Софісти навчали (за плату) красномовству (риториці) і вмінню вести суперечки (евристиці). Мистецтво слова й мистецтво думки високо цінували у містах Афінського союзу, утвореного після перемоги афінян в греко-перських війнах. Уміння говорити і переконувати життєво важливе. Софісти якраз і навчали захищати будь-яку думку, не цікавлячись, у чому ж полягає істина. Тому слово софіст з самого початку набуло зневажливого, осудливого відтінку. Софісти вміли довести тезу, а потім не менш успішно - антитезу. Але саме це і відіграло важливу роль в остаточному зруйнуванні догматизму традицій у світогляді стародавніх греків.

Догматизм тримався на авторитеті. Софісти ж вимагали доказів, що пробуджувало від догматичної дрімоти. Позитивна роль софістів у духовному розвитку Еллади полягає також у тому, що створено науку про слово і закладено основи логіки: порушуючи ще не сформульовані, не відкриті закони логічного мислення, софісти сприяли їх відкриттю.

Головна відмінність світобачення софістів від поглядів попередніх мудреців - у чіткому розмежуванні того, що існує за природою, і того, що існує за установленням людини, відповідно до закону, тобто у розмежуванні законів Макрокосму. Увагу софістів перенесено із Космосу, природи на проблеми людини, суспільства, знання. У гносеології софісти свідомо ставили питання про те, як співвідносяться навколишній світ і думки про світ. Чи спроможне мислення людини пізнати дійсний світ? Софісти вважали, що світ не пізнаний, тобто були агностиками. Агностицизм походів із їх релятивізму - вчення про те, що все в світі відносне: у гносеології релятивізм означає відносність істини. Істина повністю залежить від умов, місця і часу, обставин, людини. Істина у кожного своя, - вчили софісти, - як кому здається, так воно і є, визнавали лише суб'єктивні істини, яких насправді безліч; об'єктивної істини не існує. Агностицизм софістів обмежений гносеологічним релятивізмом. У вченні софістів гносеологічний релятивізм доповнений релятивізмом моральним: немає об'єктивного добра і зла, що кому вигідно - те й добре, те й благо. В етиці (науці про мораль) агностицизм софістів переростає в аморалізм. Уже в античній культурі склалася негативна оцінка діяльності софістів та їх методу - софістики.

Третій етап у розвитку давньогрецької філософії - кінець ІV-ІІ ст.ст. до н.е. — звичайно називають елліністичним.

На відміну від попереднього, пов'язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм.

Усі школи об'єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Для філософів і філософських шкіл елліністичного (і тим більше римського) періоду античної історії характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду.

Інтерес до теорії, до теоретичного з'ясування картини світу, фізики,-космології, астрономії всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки питання як потрібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Філософ, який у період «високої класики» став ученим, дослідником, споглядав і осягав Макро- і Мікрокосм, тепер стає умільцем жити, добуваючи не стільки знання, скільки щастя. У філософії вбачається діяльність і склад думки, що звільняє людину від ненадійності, обманливості, від страху й хвилювань, якими так переповнене і зіпсоване життя. Зростає інтерес і змінюється ставлення до кінізму, адже внутрішньо розірване суспільство «зрівноважує» соціальну несвободу асоціальною свободою. Виникають і оригінальні, не «коментаторського» тлумачення філософсько-етичні концепції, породжені культурним станом елліністичної епохи, і, насамперед, це скептицизм, стоїцизм та етична доктрина матеріаліста-атоміста Епікура.

2. Розкрийте зміст загальнонаукових методів пізнання

(індукції і дедукції)

Метод, за допомогою якого відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є методом наукової індукції. Саме його Бекон вважає справжнім методом наукового пізнання природи.

Методами вивчення, з'ясування одиничного, особливого і загального є індукція і дедукція. Суть індукції, як відомо, полягає в русі думки від окремого до загального, від нижчого ступеня загальності до вищого рівня узагальнення явищ. Дедукція ж є рухом думки від загального до окремого, від знання загальних властивостей, характерних для багатьох явищ, до пізнання властивостей окремих явищ. Індукція акцентує увагу на спостереженні і вивченні окремих явищ, предметів, фактів. Узагальнення грунтується на цьому вивченні окремого і можливе лише в результаті руху думки від одиничного до загального. Оскільки категорії одиничного і загального мають зв'язок і єдність, то такий зв'язок і таку єдність мають також індукція і дедукція. Друга втрачає сенс без першої, бо загальне, що є висхідним моментом дедукції, — результат індукції.

У процесі пізнання ми спочатку пізнаємо одиничне, окреме, а потім шляхом узагальнення переходимо до знання загального. Знання одиничного — наочно-конкретне. Воно є первинним. Однак з допомогою такого знання не можна з'ясувати суть речей і явищ, розкрити причини їхньої зміни і розвитку. Одиничне, окреме — більш плинне, біжуче, нестабільне порівняно із загальним. Знання — загальноабстрактне, воно вторинне, але містить у собі більше усталеного, неперехідного, ніж окреме, одиничне. Загальне дає знання
суті речей, воно глибше відображає тенденцію розвитку, його закони, дає уявлення про природу понять, що має надзвичайно важливе значення в процесі пізнання. Арістотель з цього приводу писав, що "той, хто знає загальне, краще знає щось, ніж той, хто знає часткове".

Однак не слід протиставляти знання одиничного знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного — шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом "дурної нескінченності" — скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти 'їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати і роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ — до суб'єктивізму. Інколи особливе, що об'єктивно існує в речах, довільно видають за загальне, що веде до викривлення процесу пізнання, до його фальсифікації.

Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання. Вони є також важливими категоріями логіки, з допомогою яких створюються поняття, узагальнення, без чого неможливе пізнання взагалі, справжнє уявлення про суть розвитку і змін. Отже, категорії одиничного, особливого і загального є одночасно і категоріями діалектики, теорії пізнання і діалектичної логіки. І ця їхня особливість стосується усіх категорій діалектики, котрі можна розглядати в трьох аспектах — онтологічному, гносеологічному і логічному.

Основоположником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декорт, латинізоване ім'я — Ренатус Картезіус (1596—1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).

Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.

Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. У першому йдеться про вихідний пункт наукового пізнання — визначення принципів або начал. За істинні, згідно з цим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву і не потребують доведення, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і посту-пово сходити до складніших і важчих. Таке сходження, за Декартом, є процесом опосередкованого дедуктивного виведення, що спирається на інтуїцію. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу

Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати, на думку Декарта, перешкод у послідовному сходженні до істини.

3. Чому першу період (ІІ-VII ст.) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою?

Патристика (лат. patres - батьки) - напрямок філософсько-теологічної думки 2-7 ст., пов'язаний з діяльністю ранньохристиянських авторів - Батьків Церкви.

Семантико-аксіологічні джерела оформлення патристики - антична філософія (загально-раціональний метод і конкретний зміст таких філософських течій, як платонізм і неоплатонізм, стоїцизм і ін.), з одного боку, і християнська телеологічна доктрина (насамперед ідея одкровення, а також семантичні фігури теїзму, креаціонізму, телеологізму та ін.) - з іншої.

В еволюції патристики можуть бути виділені три змістовних етапи:

(1) - рання патристика, чи апологетика (2-3 ст.ст.), зв'язана з діяльністю таких авторів, як Юстин (біля 165, основні твори: "Апологія" до Антонина Пія і "Апологія" до Марка Аврелія, "Бесіди з Трифон-іудеєм" і ін.); Татіан (біля 120 - біля 175, основні твори: "Звертання до греків", зведення чотирьох Євангелій "Діатессарон" і ін.); Афінагор (біля 177, основні твори: трактат "Про відродження мертвих" і "Послання" до Марка Аврелію); Тертулліан; Климент Олександрійський (Тит Флавій, біля 215, основні твори: трактати "Умовляння еллінів", "Педагог", збірник есе "Стромати" ("Клаптевий килим"), бесіда "Який багатий врятується?"; Оріген.

Центральна проблема патристики - проблема співвідношення християнства з античною спадщиною, у рамках рішення якої оформилися як напрямок, орієнтовані на гармонійний синтез християнської ідеї одкровення з філософською традицією античного раціоналізму (Юстин, Афінагор, Климент Олександрійський та ін.), так і напрямок, який прокламував їх несумісність і різко дистанцийоване християнство як "мудрість варварів" (Татіан) еллінської книжкової вченості (Татіан, Тертулліан та ін.); ідея гостро актуалізувалася в християнської містиці, яка ціннісно акцентувала "щире мовчання безграмотного простолюдина" у порівнянні з витончено-спекулятивним мудруванням ученого теолога з його "хтивістю слів" (Ієронім) і безстрасністю замість серцевої віри, а також у протестантизмі в ранніх його версіях);

(2) – зріла патристика (3-5 ст.ст.), яка реалізує себе на грецькому Сході - у діяльності каппадокійського кружка: Василь Великий Кесарійський (біля 330-379, основні твори: "Про святого Духа", "Шестоднів"), його брат Григорій Нісський (близько 335 - близько 394), Григорій Богослов Назіанзин (близько 330 - близько 390, основні твори: "Про моє життя", "Про мою долю", "Про страждання моєї душі"), Амфілохій Іконійський та ін., що синтезували християнське віровчення і філософські методи античності; а на латинському Заході - у діяльності Августина.

Центральний напрямок у розвитку патристики цього періоду - боротьба з єресями (аріанство, монтанізм, докетизм, монофізитство, гностицизм і ін.), що зв'язано зі знаходженням християнством статусу державної релігії й офіційним формулюванням християнського Символу віри на Нікейському всесвітньому Соборі (325), що конституював основні догмати віровчення.

У рамках зрілої патристики оформляються тексти Псевдо-Діонісія Ареопагіта ("Ареопагітики"), які заклали основи апофатичної теології і християнської містики в цілому;

(3) - пізня патристика (5-7 ст.ст.), що центрується на проблемі систематизації християнського віровчення. Ключова фігура - Іоанн Дамаскін (біля 675-753) - візантійський богослов і поет, що завершив систематичне оформлення основ християнської теології; також Леонтій (біля 475-543) на Сході і Боецій (Анцій Манилій Торкват Северин, біля 480-525, основні твори: "Розрада філософією") на Заході. Систематизаційна діяльність Іоанна Дамаскіна й орієнтація Боеція на античну філософську традицію (насамперед, коментарі до Аристотеля і Порфирія) заклали основи середньовічної схоластики. Незважаючи на те, що багато тез патристики (особливо в ранньому її варіанті) були засуджені після прийняття Нікейського Символу віри (ідеї Орігена про множинність світів, загального порятунку, передіснування душ, пріоритетності другої іпостасі - Бога-Батька - у структурі Трійці; заперечення Татіаном двоїстої природи Христа (у "Діатессороні" була опущена земна біографія Христа і зведення про його походження з роду Давидова) і його докетизм - навчання про ілюзорність тілесності Ісуса), патристика зіграла видатну роль у розвитку християнської культури. У рамках патристики були закладені основи систематичної християнської теології як у катафатичному (від Климента Олександрійського й Орігена до Іоанна Дамаскина), так і в апофатичному (від Августина до Псевдо-Дионисия Ареопагита) її варіантах, сформований вихідний фундамент екзегетики (від Оригена до Григорія Нисского), оформлені перші християнські катехізиси, введені багато основних понятійних структур християнської теології (наприклад, Тертулліаном - стосовно структури Трійці). Патристика не тільки значно сприяла змістовної стабілізації християнської догматики, але й істотно вплинула на розвиток глибинного психологізму християнства з його рафінованою культурою рефлексивної інтроспекції (від Григорія Богослова до Августина). Саме в рамках патристики остаточно конституювалася концептуально фундаментальна для християнства ідея пріоритету індивіда стосовно абстрактного людства (антропологія Григорія Нісського). Проблематика патрістики багато в чому визначила проблемне поле як православної (порівняльні паламітські дискусії в рамках ісихізму й аналіз христологічної проблеми в патристиці), так і в католицькій (порівн. проблему волі і благодаті в патристичній і антилютеранській літературі) теології. У цілому зміст патристики визнаний у християнстві (православ'я і католицизм) найважливішою складовою Священного переказу; вивчення патристики оформилося в рамках богослов'я як дисциплінарну патрологію. Багато ідей патристики актуалізуються в рамках історико-філософської традиції, як, наприклад, просвітительська інтерпретація християнства Климентом Олександрійським у контексті гуманізму Ренесансу (Еразм Роттердамский, Мор та ін.).