Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Аналіз впливу фінансової глобалізації на валютні кризи

Однією з провідних тенденцій у розвитку сучасної світової економічної системи виступає глобалізація, яка є якісно новим ступенем інтернаціоналізації, і передбачає встановлення безпосереднього зв’язку національної економіки і світового господарства. Економічна глобалізація проявляється у збільшенні обсягів міжнародної торгівлі, міжнародного руху капіталу, міжнародної міграції робочої сили і руху інформації між суб’єктами різних країн. Виникнення поняття фінансової глобалізації як однієї із складових економічної глобалізації пов’язано із різким збільшенням міжнародних валютно-кредитних і фінансових зв’язків протягом останніх десятиліть. Часто це явище розглядається як істотний фактор, з одного боку, економічного розвитку, а з іншого – загострення в світовому масштабі проблеми фінансових і, зокрема, валютних криз.

Процеси, які лежать в основі фінансової глобалізації, і їх зв’язок з кризовими явищами досліджується в працях закордонних і вітчизняних вчених: М. Бордо, П. Бустело, К. Гарсіа, Б. Ейхенгріна, Дж. Кіма, П. Кругмана, З.О. Луцишин, П. Мессона, І. Олівьє, К. Окіни, О.І. Рогача, Д. Чо, І. Шина, М. Ширакави, Ш. Ширацуки та інших. У більшості досліджень фінансова глобалізація розглядається як явище, що посилює залежність країн від міжнародного руху капіталу, а отже, робить країни більш вразливими до масового раптового відтоку капіталу, яке викликає валютні кризи. Проте зазначається і позитивний вплив фінансової глобалізації. У зв’язку з цим існує проблема визначення сукупного ефекту від фінансової глобалізації з використанням об’єктивних критеріїв. Тому метою дослідження, викладеного в статті, є якісне узагальнення і кількісна оцінка загального впливу фінансової глобалізації на імовірність виникнення валютних криз як у світі в цілому, так і по різних групах країн.

Спочатку необхідно визначити якісні ознаки фінансової глобалізації. Єдиного погляду щодо сутності фінансової глобалізації не існує. Згідно з одним твердженням фінансова глобалізація пов’язана з усуненням ізоляції національних ринків і формуванням зв’язків між окремими сегментами світового фінансового ринку [1]. При цьому фінансову глобалізацію можна розглядати, по-перше, як стан, по-друге, як процес. З іншого погляду, сутність фінансової глобалізації полягає у формуванні нового глобального механізму прийняття рішень „з принципово більш складним потоком інформації, яка підлягає обробці, з новим складом учасників і з абсолютно новим розкладом обов’язків і відповідальності”. По-перше, рішення, які приймаються колективним світовим інвестором, мають велике значення для економічної і соціально-політичної ситуації в багатьох країнах. З іншого боку, такі рішення не є прозорими і не забезпечують рівної участі у їх прийнятті національних держав і суспільства. По-друге, обсяг інформації, яку має переробляти колективний світовий інвестор, збільшується експоненціально. Через це складність в обробці інформації призводить до заміщення рішення на основі повного аналізу всієї інформації – рішенням за прецедентом або за аналогією, використанням апріорного правила поведінки, слідуванням стадній поведінці, передачі відповідальності на більш високі ієрархічні рівні (лідеру), які при цьому не завжди інституціоналізовані, а складаються спонтанно. У результаті загальна поведінка світового колективного інвестора може виявитись ірраціональною, що призводить до неоптимального розподілу світових фінансових ресурсів].

Фінансова глобалізація має дві основні форми прояву: торгівля фінансовими активами, або міжнародні потоки капіталу; і торгівля фінансовими послугами, або проникнення фінансових інститутів на ринки інших країн [3, с. 5]. Також як форми прояву фінансової глобалізації виділяють підвищення ефективності процентного арбітражу, який характеризується зменшенням процентних диференціалів [4, с. 9]. Основними рушійними силами фінансової глобалізації останніх десятиліть стали [5, с. 66]:– 

послаблення валютного контролю і розширення фінансової дерегуляції з метою посилення конкурентоспроможності національних фінансових інститутів і центрів;–

розпад Бреттон-Вудської валютної системи і перехід до плаваючих валютних курсів, що стимулювало розвиток міжнародного ринку фінансових деривативів;–

різний рівень дохідності на вкладений капітал у різних країнах;–

зростання ролі інституціональних інвесторів, які намагались диверсифікувати ризики за рахунок вкладень у більше коло країн; –

стрімкий розвиток технологій комунікацій та обробки інформації, зменшення витрат на комунікації;–

інші аспекти економічної глобалізації.

Фінансова глобалізація по-різному протікає в різних групах країн. Якщо торговий аспект глобалізації переважно стосується країн, що розвиваються, то фінансововий – розвинених країн. Так, з 1981–1985 по 1997–2001 рр. відбулося зростання зовнішньоторгового обороту щодо ВВП на 3,9 % у розвинених країнах і 15,4 % у країнах, що розвиваються. У той же час відношення суми зовнішніх активів і зобов’язань до ВВП в розвинених країнах зросло на 77,3 %, а в країнах, що розвиваються, – лише на 19,9 % [6, с. 108]. Склалася ситуація, при якій основні обсяги міжнародних фінансових операцій відбуваються між розвиненими країнами. Наприклад, лише незначна частина вкладень інвестиційних фондів розвинених країн спрямовується у країни, що розвиваються (2 % у США, 3–4 % у Великобританії) [2].

З іншого боку, порівняно менші обсяги міжнародних фінансових операцій у країнах, що розвиваються, відіграють значно більшу роль (зважаючи на менший розмір їх економіки). Під час кризи чистий відтік іноземного приватного капіталу з основних країн-отримувачів Латинської Америки і Південно-Східної Азії становив 15–20 % їх ВВП [2]. У середньому ж чисті міжнародні потоки капіталу для країн, що розвиваються, зросли з 2,3 % ВВП у 1978 – 1982 рр., до 4,2 % ВВП у 1990–1997 рр. [5, с. 104]. Особливо зросли іноземні портфельні інвестиції до країн, що розвиваються – з 1978 по 1997 рр. у 30 разів, у той час, коли прямі іноземні інвестиції зросли в 8 разів, а інші інвестиції зменшилися [5, с. 64].

Різні оцінки часових меж економічної глобалізації коливаються в межах від останніх трьох десятиліть до останніх двох з половиною тисяч років. Відрізняються і оцінки початку фінансової глобалізації. Б. Ейхенгрін і М. Бордо називають часом початку глобалізації середину ХІХ ст., одночасно зазначаючи, що цей процес не відбувався лінійно, а в певні періоди спостерігались обернені явища. Таким чином, вони виділяють два періоди глобалізації (розглядаючи як торговий, так і фінансовий її аспекти). Перший період розпочався в 1860-х рр. із прокладенням трансатлантичного телеграфного кабелю і закінчився з початком Першої світової війни. Другий період розпочався в 1971 р. і донині триває [7, с. 3].

До Першої світової війни відтік капіталу з Великобританії, Німеччини, Франції та Нідерландів становив до 9 % ВВП, а відношення дефіциту поточного балансу країн-імпортерів капіталу досягало до 10 % ВВП [8, с. 3]. У середньому чисті міжнародні потоки капіталу розвинених країн у цей період становили 3 % від ВВП [4, с. 7]. У 1920–1930-і, 1950–1960-і рр. це співвідношення знизилось до 1,3 % (у періоди Першої і Другої світової війн відбулося зростання завдяки воєнним позикам), а з 1970-х рр. цей показник зростав і досягнув 3 % [9, с. Такі зміни у чистих міжнародних потоках капіталу пов’язують з вибором цілей макроекономічної політики. Відомо, що не можна одночасно досягнути три з наступних цілей: стабільності валютного курсу, відсутності обмежень на міжнародний рух капіталу і незалежної монетарної політики, спрямованої на досягнення внутрішніх цілей. До Першої світової війни розвинені країни обрали стабільність валютних курсів і вільний рух капіталу між країнами. За часів Бреттон-Вудської системи пріоритетними були незалежна монетарна політика і стабільні валютні курси за рахунок обмеження міжнародного руху капіталу. З переходом до плаваючих валютних курсів основними цілями стали стабільність внутрішньої економіки і досягнення свободи руху капіталу [4, с. 8]. Якщо розглядати ефективність процентного арбітражу, то поточні процентні диференціали зараз значно менші, ніж у міжвоєнний період і період дії Бреттон-Вудської системи і трохи менші, ніж у період до Першої світової війни [4, с. 16].

Таким чином, за кількісними показниками перший і другий періоди фінансової глобалізації схожі, в обох випадках спостерігалися більші обсяги міжнародних фінансових операцій і інтегрованість фінансових ринків. Відмінності між цими двома етапами розміщені переважно у якісній площині. Зазначимо, що до 1914 р. національні фінансові ринки були пов’язані через золотий стандарт, капітал пересувався між країнами за відсутності валютного ризику і обмежень на рух капіталу [10, с. 2]. У перший період не діяв регулюючий механізм МВФ, існували проблеми з інформацією про фінансовий стан позичальників внаслідок відсутності однакових аудиторських і бухгалтерських стандартів, не існувало Інтернету і агентств суверенного рейтингу. За структурою в перший період переважав міжнародний рух позичкового, а не підприємницького капіталу [7, с. 7–8], домінували портфельні інвестиції, переважно в облігації. У сучасний період іноземні прямі і портфельні інвестиції приблизно однакові за обсягами, а в структурі останніх приблизно однакове місце посідають інвестиції в акції і облігації. До Першої світової війни на міжнародному ринку домінували фінансові вимоги до урядів, залізничних і добувних компаній, які мали відносно прозорі активи, у той час коли зараз здійснюються операції із значно ширшим колом цінних паперів [10, с. 17 ].

Фінансова глобалізація створює ряд теоретичних і практичних проблем. У теоретичній площині ставляться під сумнів припущення про ефективний ринок, раціональну поведінку, постає питання про співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел економічного зростання, про нову роль валютно-фінансової і зовнішньоекономічної політики, змінюються уявлення про національний суверенітет і представництво інтересів [2].

У практичній площині за своїми наслідками фінансову глобалізацію не можна оцінювати однозначно. З одного боку, фінансова глобалізація створює додаткові умови для підвищення ефективності використання ресурсів, з іншого – є фактором посилення нестабільності економічної системи, що може призвести до виникнення валютних та інших криз. Наслідками цих криз можуть бути падіння ВВП, скорочення інвестицій і відтік капіталу, подорожчання кредитів у національній валюті, інфляція, падіння доходів населення, фондових індексів, накопичення державного боргу, зниження ліквідності банківської системи, політична криза.

Посилення міжнародної мобільності капіталу послаблює можливості держави проводити незалежну економічну політику. Відсутність істотних обмежень на рух капіталу дозволяє інвесторам, як тільки вони вирішать, що ситуація в країні є нестабільною, швидко перевести свій капітал за кордон. З іншого – таку загрозу швидкої втечі капіталу створюють надмірні надходження іноземного капіталу в попередні періоди. Якщо приватний сектор отримує можливість одержувати іноземні позики в будь-якій кількості, на будь-який строк і в будь-якій валюті, це фактично створює майбутні вимоги на валютні резерви країни. Слабкість можливості впливу центральних банків країн впливати на ситуацію на фінансових ринках доводить той факт, що сукупні офіційні золотовалютні резерви всіх країн (1573 млрд у 2000 р.) не покривають і денних обсягів торгівлі валютою [11, с. 81].

Крім того, відкритість до глобальних фінансових ринків підвищує ризик поширення валютної кризи на інші країни, оскільки короткотерміновий капітал може швидко залишити їх, якщо інвестори вважатимуть такі країни наступними кандидатами бути ураженими кризою, зважаючи на слабкі внутрішні економічні показники і зв’язки з уже охопленими кризою країнами. П. Мессон зазначає, що хоча фінансові і, зокрема, валютні кризи виникають через вразливість внутрішнього походження або зараження від інших країн, досвід криз 1990-х рр. показує, що вони супроводжувалися значно більшими коливаннями валютних курсів і платіжними дисбалансами, ніж це можна було б очікувати, виходячи з існуючої до цього нерівноваги [8, с. 13].

Таким чином, фінансова глобалізація часто зазначається як джерела більшого ризику виникнення валютних криз. Хоча слід зазначити, що не всі форми прояву фінансової глобалізації можна відносити до джерел нестабільності. Якщо портфельні інвестиції і банківські позики, які надходили до країн, що розвиваються, значно коливалися в 1970 – 1999 рр., то прямі іноземні інвестиції зростали постійними темпами [8, с. 9–10].

Розглянемо проблему оцінки впливу фінансової глобалізації на валютні кризи в двох площинах: відносно частоти валютних криз і їх наслідків. Одразу слід зазначити, що така оцінка не є простою. Перша проблема полягає у визначенні валютної кризи, оскільки в різних джерелах можуть застосовуватися різні критерії визначення валютної кризи. По-друге, для більш ранніх періодів статистичні дані наявні лише для невеликої групи країн і можуть бути недостатньо надійними.

За даними Б. Ейхенгріна і М. Бордо, за період з 1880 по 1913 рр. країна (вибірка з 21 країни, переважно розвинених) у середньому мала 1,23 % імовірності бути ураженою валютною кризою, з 1919 по 1939 рр. – 4,30 %, з 1940 по 1971 рр. – 6,85 %, з 1972 по 1998 рр. – 5,18 %, а за умови збільшення вибірки до 56 країн – 7,48 % [7, с. 40]. Отже, у довготерміновому плані кількість валютних криз збільшувалась, зокрема, і в період послаблення глобалізаційних тенденцій з 1914 по 1971 рр. Враховуючи, що збільшення вибірки відбулося за рахунок країн, що розвиваються, настання нового етапу глобалізації супроводжувалося зменшенням вразливості до валютних криз розвинених країн і збільшенням її у країн, що розвиваються.

Якщо розглянути менший проміжок часу, то слід зазначити, що кількість валютних криз з 1975 р. у цілому знижується. Якщо з 1975 по 1987 рр. спостерігалося 99 валютних криз, то з 1987 по 2000 рр. їх було лише 67. Роками найбільшої нестабільності (з кількістю валютних криз на рік більше 8) можна вважати 1975–1976, 1981–1984, 1986, 1988 і 1992 рр. У середині 1970-х рр. підвищення частоти валютних криз пояснюється впливом зовнішніх нафтових шоків, а в середині 1980-х рр. кризою заборгованості країн, що розвиваються. З 1975 по 1986 р. валютні кризи переважно відбувались у розвинених країнах, а з 1987 року спостерігається протилежне явище [12, с. 179-180]. З 1972–1980 рр. по 1981–1989 рр. кількість криз у країнах, що розвиваються, збільшилася майже в двічі, а в 1990–1998 рр. відбулося незначне зменшення. У регіональному аспекті в країнах Африки і Центральної та Південної Америки пік кількості валютних криз припадає на 1980-і рр., в країнах Азії – на 1990-і рр. [7, с. 52–55].

Для ілюстрації наслідків сучасних валютних криз П. Кругман наводить такий приклад. Якщо уявити собі типову країну, що розвивається, з середнім рівнем доходу на душу населення двадцять п’ять років тому назад, вона б не мала ризику бути ураженою кризою, подібною до тих, які притаманні 1990-м рр. По-перше, національна валюта була б лише частково конвертована, що б затримало відтік капіталу у випадку кризи. По-друге, зовнішній борг був би невеликим, переважно офіційним і довгостроковим. Проблеми з платіжним балансом були б, оскільки негативне сальдо поточного балансу у разі негативних шоків було б складніше компенсувати притоком іноземного капіталу. Платіжний дисбаланс міг змусити країни вдатися до девальвації, яка, до речі, була б необхідною умовою надання допомоги з боку МВФ. Аналогічна країна в сучасних умовах має лібералізований валютний ринок і багато інших сфер економіки. Товарна структура її експорту більш диверсифікована, виробництво більш продуктивне. До країни надійшли досить великі обсяги іноземних інвестицій. Одночасно приватний сектор отримав позики в іноземній валюті як із-за кордону, так і з джерел у середині країни. У результаті економіка такої країни більш успішно розвивається за умов стабільної ситуації, і є значно більш вразливою в умовах раптової кризи. Якщо капітал почне втікати з країни, наслідки девальвації можуть бути руйнівними внаслідок великого боргу деномінованого в іноземній валюті [13].

За оцінками Б. Ейхенгріна і М. Бордо, зменшення приросту ВВП у рік валютної кризи порівняно з трирічним трендом у 13 країнах, що розвиваються, в 194–1971 рр. становило 4 %. У 1973–1998 рр. цей показник у 10-ти країнах, що розвиваються, становив мінус 1%. Через 3 роки після кризи приріст ВВП у перший період збільшувався на 3 %, у другий – лише на 1 %. Отже, у другий період глобалізації валютні кризи призводили до менш руйнівних наслідків з погляду падіння ВВП, але і до повільнішого відновлення (аналогічні висновки можна зробити порівнюючи перший період глобалізації і період з 1919 по 1971 рр.). Проте значна дисперсія отриманих результатів не дозволяє прийти до такого висновку у кожному конкретному випадку [14].

Розглянемо детальніше питання частоти кризових періодів у сучасний період глобалізації. Розширимо вибірку до 146 країн і застосуємо розроблений нами метод визначення часових меж валютних криз на основі наступного індексу тиску на валютний ринок:

,

де E – компонент зменшення валютного курсу, який дорівнює ;

R – компонент валютних інтервенцій, який дорівнює ;

I – компонент процентної ставки, який дорівнює або якщо немає даних по m, то ;

D – компонент прискорення зменшення валютного курсу, який дорівнює ;

де у свою чергу et, rt, Lt, mt, ct, dt – курс національної валюти до СДР, золотовалютні резерви, зовнішні зобов’язання монетарної влади, процентна ставка грошового ринку, облікова ставка центрального банку і темпи зниження валютного курсу в t-й місяць (показники розраховані за [15]);

, , , , – їх середні значення протягом попередніх 12 місяців;

Гe, Гr, Гm, Гc, Гd – їх стандартні відхилення (крім для зобов’язань монетарної влади) протягом попередніх 12 місяців.

Будемо вважати, що перевищення індексу Іch2 нуля у відповідному місяці свідчить про наявність валютної кризи. У разі відсутності даних по R або I один з цих компонентів прирівнюється до одиниці. Як показник поширеності валютних криз у відповідному році в масштабах світу або групи країн будемо брати відношення країно-кризових місяців до всіх країно-місяців з доступними даними у відповідній групі країн. Цей показник (далі – кризовість) показує середню тривалість валютної кризи в частках року в країні світу або відповідної групи у відповідний рік. При цьому кризовість розраховується за двома методами (методи 1 і 2): по країнах, для яких доступні дані принаймні в частині аналізованого періоду (1970–2003 рр.), і лише по країнах, для яких доступні дані за весь аналізований період. У динаміці кризовість по всіх країнах світу показана на рис. 1. З рисунка видно, що основна частина кризових періодів припадає на початок 1980-х рр. – тобто на середину сучасного періоду глобалізації, після цього їх кількість спадає.

Рис. 1. Динаміка кризовості в 1970–2003 рр. у світі

Однак цікавим є і те, якою була динаміка кризовості в різних групах країн (за класифікацією в [16]). З узагальнених результатів у табл. 1 видно, що в країнах з середнім і низьким доходом (на душу населення) спостерігається така сама закономірність, як і по всіх країнах (особливо серед країн з низьким доходом, Латинській Америці і Африці). Відмінності від загальної закономірності такі. Країни з високим доходом переживали три кризові піки: в кінці 1970-х рр., в середині 1980-х рр. і на початку 1990-х рр. У Східній Азії і Океанії – на початку 1980-х рр. і в кінці 1990-х рр. У країнах з перехідною економікою основний кризовий період – на початку 1990-х рр., на Близькому Сході і в Північній Африці – в кінці 1980-х рр. І лише в Південній Азії відбулось явне посилення кризових тенденцій із часом.

Таблиця 1

Динаміка кризовості по групах країн

Групи країн | Кризовість по періодах за методом 1 (методом 2), од.

1970-74 | 1975-79 | 1980-84 | 1985-89 | 1990-94 | 1995-99 | 2000-03

Світ у цілому | 0,028 | 0,06 | 0,125 | 0,09 | 0,071 | 0,045 | 0,028

(0,025) | (0,056) | (0,115) | (0,085) | (0,067) | (0,031) | (0,026)

Країни з високим доходом | 0,003 | 0,013 | 0,018 | 0,006 | 0,009 | 0,005 | 0

(0,003) | (0,014) | (0,01) | (0,005) | (0,01) | (0,005) | (0)

Країни з середнім і низьким доходом, у т. ч.: | 0,038 | 0,078 | 0,166 | 0,119 | 0,092 | 0,056 | 0,033

(0,035) | (0,075) | (0,161) | (0,121) | (0,093) | (0,042) | (0,032)–

країни з високим середнім доходом | 0,047 | 0,062 | 0,096 | 0,107 | 0,04 | 0,021 | 0,035

(0,061) | (0,07) | (0,102) | (0,109) | (0,038) | (0,030) | (0,013)–

країни з низьким середнім доходом | 0,030 | 0,063 | 0,132 | 0,119 | 0,089 | 0,053 | 0,031

(0,022) | (0,069) | (0,154) | (0,106) | (0,084) | (0,038) | (0,049)–

країни з низьким доходом | 0,038 | 0,094 | 0,218 | 0,124 | 0,118 | 0,073 | 0,032

(0,033) | (0,082) | (0,191) | (0,136) | (0,121) | (0,049) | (0,03)–

Східна Азія і Океанія | 0,026 | 0,016 | 0,051 | 0,048 | 0,01 | 0,085 | 0,004

(0,018) | (0,0146) | (0,059) | (0,023) | (0,005) | (0,073) | (0,006)–

Європа і Центральна Азія | - | - | - | - | 0,135 | 0,068 | 0,014

- | - | -–

Латинська Америка і Карибські о-ви | 0,06 | 0,099 | 0,224 | 0,138 | 0,086 | 0,034 | 0,080

(0,065) | (0,102) | (0,221) | (0,118) | (0,083) | (0,038) | (0,054)–

Близький Схід і Північна Африка | 0,021 | 0,058 | 0,023 | 0,143 | 0,0651 | 0,007 | 0,01

(0,003) | (0,058) | (0,017) | (0,144) | (0,0861) | (0,003) | (0,003)–

Південна Азія | 0,015 | 0,01 | 0,02 | 0,017 | 0,02 | 0,02 | 0,017

(0,013) | (0,008) | (0,013) | (0,021) | (0,025) | (0,025) | (0,021)–

Африка південніше Сахари | 0,037 | 0,095 | 0,23 | 0,135 | 0,126 | 0,071 | 0,036

(0,031) | (0,079) | (0,194) | (0,151) | (0,124) | (0,054) | (0,025)

Але хоча в розглянутий період у цілому відбувалось посилення глобалізаційних тенденцій у фінансовій сфері, цей процес був переривчастим. Тому доцільно замість часового розрізу динаміки кризовості розглянути її зв’язок з об’єктивними показниками фінансової глобалізації. В узагальненому вигляді про рівень глобалізації може свідчити абсолютне значення і динаміка відношення валових міжнародних потоків приватного капіталу до ВВП (далі – потоки капіталу) у світі, а також окремо по групах країн. Так, з 1970 по 2000 р. у світі це відношення зросло з 4 до 29 %, але також тимчасово зменшувалось, особливо в 1975, 1982–1983 та 1994 рр. [16]. Розглянемо на основі кореляційного аналізу характер і значимість (рівень значимості менше 0,05) впливу цього показника і його зростання на валютні кризи (з лагом 0-5 р.) за період 1970–2003 рр.

У світі в цілому потоки капіталу здійснювали позитивний антикризовий вплив (значимі негативні коефіцієнти кореляції з лагом за різними методами 0-5 або 3-5 р.), а їх зростання – також позитивний (0 р. в лише за одним з методів). У країнах з високим доходом – позитивний (1 та 4-5 або 4-5 р.), зростання – позитивний (1 р. з а одним методом). У країнах з середнім і низьким доходом – позитивний (0-5 р.), зростання – незначний. У країнах з високим середнім доходом – незначний негативний, зростання – незначний. У країнах з низьким середнім доходом – позитивний (0-3 або 0-5 р.), зростання – позитивний (2 р.). У країнах з низьким доходом – позитивний (0-5 р.), зростання – незначний. У Східній Азії і Океанії – незначний негативний, зростання – позитивний (2 або 3 і 5 р.) або негативний (4 р.). У Латинській Америці і Карибських островах – незначний позитивний, зростання незначний. На Близькому Сході і в Північній Африці – позитивний (1-3 або 2-4 рр.), зростання – незначний позитивний. У Південній Азії – незначний позитивний, зростання – негативний (4 р.). В Африці південніше Сахари – позитивний (0-5 р.), зростання – незначний.

Якщо розглядати відносний рівень і динаміку фінансової глобалізації окремих груп країн (порівняно із світовим рівнем), результати будуть такими. У країнах з високим доходом відносно більші потоки капіталу впливають позитивно (1 р.), відносно більше їх зростання – також позитивно (2 р. лише за одним методом). У країнах з середнім і низьким доходом – негативно (3-5 або 4-5 р.). У країнах з високим середнім доходом – негативно (0-5 або 0-2 і 4-5 р.). У країнах з низьким середнім доходом – позитивно (1-2 р.), зростання – позитивно (5 р. лише за одним методом). У країнах з низьким доходом – позитивно (4-5 або 5 р.). У Східній Азії і Океанії – негативно (3-4 р.). У Латинській Америці – негативно (0-4 або 0-2 і 5 р.). На Близькому Сході, в Північній Африці і Південній Азії – незначно негативно. В Африці південніше Сахари – позитивно (5 або 1 і 5 р.).

Для аналізу впливу середніх значень незалежної змінної обрахуємо коефіцієнт кореляції між кризовістю і квадратом відхилення потоків чи їх зростання від середньої. Якщо середню незалежної змінної розглядати окремо для кожної групи країн, то значимі результати будуть такими. В усіх країнах середні значення потоків капіталу здійснюють негативний вплив (0-2 або 0-3 р.). У країнах з середнім і низьким доходом – негативний (0-3 або 1-3 р.). У країнах із високим середнім доходом – позитивний (5 р. лише за одним методом). У країнах з низьким доходом – негативний (1-3 р. лише за одним методом), зростання потоків – негативний (1-2 або 2 і 5 р.). У Східній Азії і Океанії зростання – позитивний (5 або 4-5 р.). Якщо середню незалежної змінної брати для всіх країн однакову (10,7 % ВВП для потоків капіталу і 1,05 для їх зростання), то значимі результати по групах країн відрізняються. Вплив середніх значень потоків капіталу є значно позитивним із різними лагами (але переважно майже з усіма розглянутими) в країнах з доходом нижче середнього, а по регіонах – в Африці та на Близькому Сході. З лагом 5 р. вплив негативний у країнах із високим середнім доходом. Щодо впливу середніх темпів зростання потоків капіталу, то його характер такий самий як і при різних середніх по групах країн, різниця полягає лише у лагах впливу.

Таким чином, питання негативного чи позитивного впливу фінансової глобалізації за критерієм ризику виникнення валютних криз залишається дискусійним. З одного боку, порівняно з повоєнним періодом сучасний період глобалізації призвів до зростання частоти валютних криз, але з середини 1980-х рр. при продовженні процесу фінансової глобалізації спостерігався обернений ефект. Усередині сучасного періоду глобалізації валові міжнародні потоки приватного капіталу, як один із проявів фінансової глобалізації, здійснюють, навіть, швидше позитивний антикризовий вплив. Але просування країн із високим середнім доходом, Східної Азії та Латинської Америки швидше за інших у напрямі залучення до фінансової глобалізації негативно відобразилося на стабільності валютних ринків цих країн. Країни з високим доходом і доходом нижче середнього навпаки внаслідок відносно більшого руху капіталу вигравали у стабільності. Існують аргументи на користь наявності певного середнього рівня фінансової глобалізації, яка максимізує або мінімізує рівень валютної стабільності. Але застосування різної методології дає суперечливі результати щодо характеру впливу цього середнього рівня. Надалі можливе використання аналізу ефекту від фінансової глобалізації на валютні кризи з урахуванням кількості населення в країнах або значення цих країн у світовій економіці.

Література:

1. RogachWorld Financial Architecture // Modern Problems of International Relations. – 2002. – Vol. 37 (Part IІ). – Р. –42.

2. Евстигнеев В. Финансовая глобализация – явление и методологический инструмент // Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 3. – С. –76.

3. Shin І., Cho D. Financial Globalization as the Culmination of Economic Liberalization. – Korea Development Institute. Working Paper. – № 2002-02 .– 2002. – 32

4. ShirakawaOkinaShiratsuka Sh. Financial Market Globalization: Present and Future. – Institute for Monetary and Economic Studies. Bank


Сторінки: 1 2