Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Інституційні аспекти державної та фінансової політики держави у контексті стратегії економічного зростання

Пошук новою владою шляхів формування і проведення раціональної фінансової політики передбачає приділення особливої уваги осягненню світового досвіду, нагромадженого як в економічній теорії, так і в конкретних заходах державної економічної політики в розвинених країнах. У централізованій економічній системі фінансова політика являла собою в основному сукупність розпоряджень і настанов, характерною особливістю яких, як правило, було недостатнє врахування макроекономічних закономірностей. Натомість, у ринковій економіці стійкі взаємозв’язки компонентів економічної системи зумовлені, зазвичай, самостійною, безпосередньою взаємодією господарських одиниць. Відповідно, формуючи державну політику в умовах ринку, необхідно спиратися на теоретичні знання, які існують в сучасній економічній думці розвинених країн. З іншого боку, потрібно враховувати, що методи економічного аналізу і державного регулювання, напрацьовані західною школою, в Україні доцільно застосовувати тільки враховуючи реалії стану інституційного середовища в нашій країні.

Необхідно зазначити, що, на думку багатьох авторитетних економістів, проблема формування останнього – це складний, тривалий і витратний процес, який не зводиться лише до ліквідації обмежень на вільну підприємницьку діяльність. Відсутність необхідних інституційних меж стримує економічне зростання. Саме тому в історії людства прослідковується здебільшого або відсутність економічного зростання, або його нестабільність. Останні приблизно сто п’ятдесят–двісті років бурхливої підприємницької активності на Заході визнаються науковцями як унікальний етап [1]. Його початок багато в чому пов’язується з інституційними змінами, які відбулися в західному суспільстві. Адже країни Заходу пройшли тривалий і складний шлях становлення приватої власності, складних форм обміну і початкового нагромадження капіталу, що створювало умови для поступового збільшення сукупної пропозиції продукції на ринку. Історично це відбувалося за рахунок залучення до ринкового обігу особистої власності представників домінуючого класу і окремих незалежних виробників [2]. Досвід розвитку як розвинених країн, так і економік колишніх соціалістичних країн, і зокрема України, свідчить, що даний процес не починається автоматично із започаткуванням процесів лібералізації економіки. Вирішальним фактором є встановлення державою „правил гри”, які можуть як заохочувати ділову активність, так і гальмувати її, спрямовуючи суспільство до стагнації. Тобто необхідною умовою забезпечення високих темпів економічного зростання є наявність сильних інститутів державної влади, які спроможні твердо гарантувати права власності та неупереджене посередництво в справі розв’язання господарських суперечок. Про складність забезпечення вказаних параметрів свідчить той факт, що більшість країн у світі не змогли досягти такого високого рівня розвитку економіки, який демонструють провідні країни Заходу. Таким чином, розробка інституційних умов переходу до випереджального типу економічного розвитку і сьогодні виступає основним, до цього часу недостатньо розробленим у вітчизняній економічній літературі питанням.

Метою даної роботи є дослідження теоретичних засад формування в суспільстві сприятливого інституційного середовища для реалізації державної політики економічного зростання.

На нашу думку, серйозні напрацювання з цієї проблематики можна знайти в інституційній теорії. Зокрема, інституційний підхід до макроекономічної політики ґрунтується на розгорнутій моделі, яка описує залежність темпів економічного зростання від державної політики та інституційної структури.

Основними структурними одиницями інституційної структури є інститути. Інститути – це система регуляторів, які контролюють виконання правил і норм поведінки. Призначення інститутів – структуризувати акти взаємодії між людьми, для яких характерна повторюваність [3]. О. Уільямсон розуміє під „інститутами” механізми управління контрактними відносинами в суспільстві [4]. Відомий польський економіст Л. Бальцерович доповнює визначення інституту новими аспектами. На його думку, інститут – це сукупність усіх нематеріальних і відносно стійких факторів, які є зовнішніми щодо окремих особистостей і які можуть впливати на їх поведінку. Інститути можна поділити на три пов’язані між собою категорії:

1) загальний законодавчий порядок і його складові;

2) створені суспільством організації, які об’єднують осіб навколо єдиної мети (партії, парламент, фірми, церква, профспілки тощо);

3) інституційно визначені суспільні механізми (сім’я, вибори, ринок тощо) [5].

Теоретичні засади інституційного підходу до економічного зростання та державної політики. В основі інституційної парадигми знаходиться теза щодо істотності впливу формальних і неформальних правил, прийнятих у даному суспільстві, на економічну динаміку. Сутність моделі впливу інституційної структури суспільства на економічний розвиток полягає в наступному. Природні ресурси країни, а також нагромаджені в її межах основні фонди, технології, теоретичні, практичні знання та навички визначають межу продуктивності праці і обсяги випуску готової продукції та послуг, тобто, технологічну межу економічного зростання. Проте для кожного варіанта інституційного середовища в суспільстві існує своя, відмінна від технологічної, межа зростання, яка залежить від санкціонованих державою способів організації економічної діяльності. Тобто інституційна структура суспільства істотно впливає на технологічну межу економічного зростання. Можна навіть застосувати дефініцію „інституційна межа економічного зростання”, яка характеризуватиме результати динамічної взаємодії граничних можливостей продуктивності праці в суспільстві в умовах певного інституційного середовища.

Ключову роль в інституційній структурі суспільства відіграють форми організації відносин власності, які, в свою чергу, залежать від політичного устрою держави. Власність впливає на економічну результативність через механізм формування попиту та пропозиції. У першу чергу вплив власності відчуває сукупний попит: типи організацій і форми власності, які можуть бути створені в країні, визначають міру мотивації до покращання економічних результатів, тобто впровадження інновацій, підвищення продуктивності і зниження витрат. Ця мотивація діє, якщо суб’єкти, які приймають рішення, володіють достатньою мірою автономії. Проблема прав власності проявляється також і у сфері попиту в економіці, а саме – у мірі „приватності” купівельної спроможності економіки, адже державна бюрократія може демонструвати певні специфічні тенденції у витратах (наприклад, використання виділених коштів до кінця кожного бюджетного року для того, щоб уникнути скорочення фондів на наступний рік). Тому, на думку багатьох дослідників, навіть незначні зрушення в сфері прав власності спроможні спричинити серйозні зміни темпів економічного зростання і зумовити перехід національного господарства до стадії підйому чи, навпаки, спаду.

Ринкова економіка – це система взаємодії і розподілу праці в суспільстві, яка грунтується на приватній власності на засоби виробництва. Наведене визначення належить прибічнику неоліберального напряму економічної думки, австрійському економісту Л. Мізесу [6]. Поряд з іншими дослідниками він розглядає приватну власність як фундамент, на якому ґрунтуються всі соціально-економічні відносини ринкової системи. Потрібно визнати, що господарський прогрес останнього століття був досягнутий в умовах використання переваг системи, заснованої на приватній власності, і навпаки крах експерименту, здійсненого в країнах колишнього соціалістичного табору, в першу чергу пов’язаний з волюнтаристською спробою створення системи, яка грунтувалася на суспільній власності на засоби виробництва [7].

Категорія приватної власності складається з двох елементів: терміна „власність”, тобто суспільного інституту, що визначає обмеження прав суб’єктів щодо різноманітних благ, і „приватність”, що безвідносно до власності означає непричетність особи до елементів владних або державних структур [8]. Поняття приватної власності передбачає передачу конкретним суб’єктам владних повноважень на вибір серед дозволених методів використання певних благ. При цьому розрізняються права на використання активів, отримання доходу від них і передачі активів третім особам. В інституційному підході до економічних досліджень обмін або передача прав власності не просто опосередковує рух товарно-матеріальних цінностей, а відіграє самостійну роль і називається „транзакція”. Також транзакційні витрати протиставляються трансформаційним, які напряму пов’язані з виготовленням продукції. Саме тут у сучасних умовах, на думку прибічників інституційної теорії, витрачається близько половини ресурсів національного господарства і значною мірою визначаються майбутні напрями і перспективи економічного розвитку. Таким чином, теоретична інституційна концепція прав власності грунтується на переосмисленні сутності обміну. Об’єктом уваги є не передача благ, а передача пов’язаних з цим прав.

З метою наближення інституційної межі економічного зростання із технологічною часто необхідними є політичні зміни в країні (підтвердженням, чому є недавні події в Україні). Для забезпечення ефективності проведення реформ важливе значення має попередній аналіз співвідношення вигід і витрат, який би врахував витрати на інституційні перетворення і наступну стабілізацію політичної системи. Дане положення має важливе значення для сучасної України в умовах інтенсивного пошуку оптимальних методів і обмежень для державного втручання в економіку. Досвід перших місяців роботи нової владної команди показав, що погляди на роль держави в економіці Президента і Прем’єра дещо не співпадають: якщо перший є прибічником ліберального ринку, то другий – адміністративних методів управління [9]. У цьому контексті доцільно зазначити, що прибічники інституційної теорії на історичних прикладах доводять, що потенційні вигоди від розширення ринків і ускладнення форм кооперації в усьому світі були реалізовані тільки при одночасному посиленні регулюючої функції держави [10]. Державне регулювання економіки проявляється у формі економічної політики. Послідовна економічна політика держави в потенціалі можливостей спроможна створити необхідні умови для розвитку складних видів контрактних відносин, які є необхідними в сучасних умовах для забезпечення економічного зростання. У науковій літературі під економічною політикою розуміють сукупність заходів, спрямованих на впорядкування руху економічних процесів, здійснення на них впливу або безпосереднє визначення їх перебігу. Головним суб’єктом економічної політики є держава, яка наділена владними повноваженнями для того, щоб об’єднати інтереси різних груп і спонукати їх проявляти активність в напрямі певних єдиних цілей. У цілому економічна політика – це процес реалізації певних цілей. У процесі розвитку суспільства держава має одночасно працювати над розв’язанням декількох цільових напрямів. В економічній літературі найчастіше виділяють чотири головні: економічне зростання, повна зайнятість, стабільність цін і національної валюти та зовнішньоекономічна рівновага. Досягнення сформульованих загальних цілей може бути забезпечене лише за умови логічної узгодженості всіх напрямів економічної політики та здійснення їх у чітко окреслені строки.

Інституційні аспекти фінансової політики держави. Найбільш важливим напрямом і методом, за допомогою якого здійснюється державне регулювання в ринковій економіці, є фінансова політика. Фінансова політика – це управління фінансами або процес функціонування фінансової системи в межах розроблених на урядовому рівні заходів. Фінансова система, в свою чергу, – це сукупність різноманітних видів фондів фінансових ресурсів, сконцентрованих у розпорядженні держави, нефінансового сектора економіки (господарських суб’єктів), окремих фінансових інститутів і населення [11].

Державна фінансова політика здійснюється в двох напрямах: шляхом перерозподілу доходів і витрат, тобто податкової політики; за допомогою управління бюджетними процесами. Державні фінанси виступають невід’ємною частиною інституційної структури суспільства, тому проблеми формування та реалізації фінансової політики доцільно розглядати в інституційному контексті, адже заходи державної фінансової політики (податки, квоти, цінові обмеження тощо) опосередковано впливають на права власності і відповідно на цінність виробленої продукції. Якщо можливість отримання доходу є невід’ємною складовою прав власності, то цінність цієї власності може зменшуватись в умовах обмеження права на дохід за рахунок податків. Ще А. Сміт прирівнював за своїми наслідками для господарюючих суб’єктів високі податки із природними катаклізмами [12].

Фінанси – одна із складних і багатогранних категорій економічної науки. У фінансовій теорії немає єдиної думки щодо визначення меж фінансів у економічній системі держави. Як правило, під фінансами розуміють сукупність вартісних потоків, пов’язаних із створенням, розподілом і використанням грошових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій [13]. Грошові потоки поєднують ряд суб’єктів економічної діяльності: державу, підприємства і населення. У цілому роль фінансових потоків зводиться до обслуговування тих економічних зв’язків, які постійно виникають між цими суб’єктами.

Фінансовий механізм – це система відповідних організаційних методів і форм, а також закладів, які їх реалізують. Оскільки фінанси та фінансові відносини належать до категорій, які постійно змінюються під впливом еволюції економічної системи в цілому, то і фінансова політика та фінансовий механізм постійно оновлюються, наслідуючи загальні тенденції економічного розвитку суспільства.

Технічний прогрес і пов’язане з ним ускладнення технологій в довгостроковій перспективі спричиняє посилення ролі держави як ”арбітра” та гаранта інноваційного економічного зростання. У сфері фінансів зазначена закономірність проявляється в законі „розширення державної діяльності” або „зростанні державних потреб”, авторство якого належить німецькому економісту А. Вагнеру. Адже оскільки завдання держави в економічній сфері ускладнюються, то це аналогічно впливає і на державні витрати. Як вважає багато дослідників, така закономірність є однією з основних у розвитку державних фінансів. Збільшення державних витрат і пов’язана з цим зміна моделей управління та координації економічних процесів істотною мірою визначили траєкторію розвитку західної економіки.

Становлення в Україні економіки ринкового типу потребує активної державної політики в сфері прав власності. При цьому дії держави не можуть обмежуватися скасуванням формальних обмежень на розвиток підприємницьких ініціатив. Якщо через будь-які причини (формальні чи неформальні) послаблюються права власника, інвестиції виявляються ризикованими, а найбільш вірогідною стратегією номінального власника може виявитися марнотратність. Відповідно, критично важливою в контексті забезпечення економічного зростання є спроможність держави надавати ті колективні блага, які забезпечують розвиток відносин власності та пожвавлення ділової активності в суспільстві.

Моделювання взаємозв’язку транзакційних державних витрат та економічної динаміки в країні. Одна з причин, що заважає урядовому фінансуванню вищеназваних заходів щодо забезпечення та специфікації прав власності, – це дефіцит державного бюджету. Для встановлення і підтримки певних „правил гри” необхідно нести певні державні витрати: разові, пов’язані з початковим проголошенням норм серед економічних суб’єктів, та регулярні, пов’язані з підтримкою раніше створених прав власності. Це ще один аргумент на користь важливості фінансової системи в справі забезпечення економічного зростання в суспільстві і необхідності її прогресивного реформування: зібрати податки за умови відсутності широкого прошарку власників, які володіють прозорими правами, настільки ж складно, наскільки й забезпечити названі права, не акумулюючи достатніх коштів.

У теорії фінансів державні витрати класифікуються за різними критеріями. Англійський економіст А. Пігу запропонував виділяти трансформаційні та трансфертні витрати. До перших відносяться потоки державних коштів, яким протистоять послуги, виражені в товарах чи праці, тобто відбувається „трансформація” фінансових коштів держави у форму інших благ. До таких витрат відносяться державне споживання, інвестиції та виплати працівникам бюджетної сфери. До другого варіанта належать витрати, які не передбачають зустрічну послугу, і є прямою передачею коштів, тобто трансфертом. До трансфертних витрат відносяться субсидії, соціальне забезпечення тощо [14].

Очевидно, було б доцільно виділити серед державних витрат групу так званих „транзакційних”, пов’язаних з державним управлінням, підтримкою правопорядку (включаючи суди, арбітраж і права власності) і внутрішньою безпекою. Поступово збільшуючи асигнування на ці витрати, держава сприятиме підвищенню ділової активності і економічному зростанню. У формалізованому вигляді це можна представити, використовуючи математичний апарат, запропонований Р. Файндлеєм та Дж. Уілсоном [15]. Передбачається, що економіка зусиллями приватних підприємців виробляє одне складне суспільне благо Y. При цьому використовується два фактори виробництва – праця (L) і капітал (K). Залежність між витратами факторів і випуском описується виробничою функцією (L, K). Потім до моделі включається додатковий параметр – рівень правопорядку в державі. Він визначається як сукупність державних послуг щодо забезпечення дотримання прав власності. Але правопорядок спроможна забезпечити тільки держава, яка несе транзакційні витрати на оплату єдиного ресурсу – оплати праці державних службовців (G). Відповідна виробнича функція має наступний вигляд: r (G). Таким чином, одержуємо сукупну виробничу функцію:

У моделі передбачається, що чисельність трудових ресурсів у суспільстві є фіксованою величиною, тобто населення працює або в приватному , або в державному секторі:

Оскільки Н – константа, а G = Н – L, то звідси випливає така функція: Y = э(G) (рис. 1).

Графік 2 відображає залежність між Y та G, тобто таку обставину – надання суспільних послуг державою спочатку збільшує обсяги національного виробництва Y, а потім в певній точці починає його знижувати. Максимального випуску можна досягнути в точці, де гранична продуктивність працівників, зайнятих у приватному та державному секторах, є однаковою. Щоб виплатити заробітну плату державним службовцям за G* відпрацьований час, держава збирає податки. Якщо припустити, що держава запроваджує пропорційний податок (t) на всі доходи (Y), то її виручка становитиме (t ЧY).

Рис. 1. Рівень виробництва як функція розміру державного сектора

Для досягнення оптимальних макроекономічних показників держава регулює зайнятість у державному секторі (G*) і встановлює таку ставку податку (t*), яка перевищить витрати і дозволить звести бюджет. На рисунку 2 відображені функції державних витрат і доходів за умови, що (t = t*).

Рис. 2. Оптимальний розмір держсектора в економіці

У моделі, яка зображена на рисунку 3, передбачається, що владні структури мають право вимагати сплати податків, але не можуть контролювати ставку оподаткування t, яка буде задана екзогенно на рівні t0. Це може бути наслідком того, що рівень податків контролюється будь-яким представницьким органом, обмежений звичаєм (який не можна порушити), або того, що владні інститути є слабкими (як, наприклад, в Україні). Це означає, що держава контролює єдиний параметр – свої витрати, які є еквівалентними виплатам заробітної плати працівникам державного сектора. Точка GR на рисунку 3 відповідає політиці „максимізуючого” уряду, яке прагне збільшити позитивне сальдо бюджету за рахунок зниження транзакційних витрат держави (максимальне позитивне сальдо відповідає тій точці на осі G, де відстань між двома кривими є найбільшою).

Висновок, який можна зробити, аналізуючи дані графіки, полягає в наступному: вирішення урядом завдання досягнення максимальної різниці між фіксованими доходами від оподаткування і державними витратами (за умови всіх перерахованих обмежень) може значно віддалити економіку від „технологічної межі зростання”, про яку згадувалось вище.

Більш конкретні результати аналізу:–

якщо функція державних доходів дорівнює t0 y(G), a державних витрат (1 – t0), VMPL G, то оптимальний з погляду владних структур рівень державних витрат (він досягається в точці GR) завжди буде зліва від G*. Оскільки G* відповідає максимальному випуску Y економікою, то це означає, що YR завжди буде меншим за Y*;–

високий рівень оподаткування може збільшити державні доходи і зменшити витрати (за рахунок податків, сплачених службовцями в державному секторі). Зменшення податків, навпаки, знизить доходи і збільшить витрати, але оптимальний з позиції влади розмір державного сектора GR ніколи не співпаде з точкою G*, в якій випуск блага економікою є максимальним, а YR < Y*;–

відбувається „недопостачання” суспільних благ з боку державного сектора: переміщення з точки GR в точку G* (і як наслідок – з YR до Y*) відповідає критерію Парето-ефективності;–

можна передбачити, що управлінці різноманітних служб будуть вимагати збільшення своєї влади і престижу, обгрунтовуючи необхідність збільшення бюджету і наймаючи все більшу кількість людей. Ця тенденція може спричинити ситуацію, за якої держслужбовці будуть „проїдати” всі забрані податки. На графіку це відповідає точці Gв. У даному випадку чиновники „перенасичують” економіку своїми послугами і сукупний випуск продукції знову буде на рівні, нижчому за максимальний Y < Y*.

Врахування інституційного аспекту економічних процесів дає підстави для таких висновків:–

забезпечення прав власності і правопорядку є головною функцією держави і невід’ємною частиною фінансової політики;–

для збереження протягом тривалого часу тенденції до економічного зростання держава має не тільки стимулювати сукупний попит за рахунок збільшення витрат бюджету, але й забезпечувати недоторканість прав власності та економічного правопорядку;–

за умови позитивних транзакційних витрат інституційна структура в цілому і, зокрема, опорядження та сила інститутів державної влади мають вирішальне значення для економічного зростання в країні.

Література:

1. Шастико А. Условия и результаты формирования институтов // Вопросы экономики. – № 3.– С. 67–82.

2. Иноземцев В. За пределами экономического общества. – М.: Akademia – Наука, 1998. – С. 364.

3. Иванова М.С. Институциональное обеспечение качественно нового экономического роста. – М.: МАКС Пресс, 2001. – С. 19.

4. Уильямсон О. Институты капитализма: Перевод с английского. – СПб: Лениздат, 1996. – C. 57–59.

5. Бальцерович Л. Социализм, капитализм, трансформация: очерки на рубеже эпох: Пер. с польск. – М.: Наука, Изд-во УРАО, 1999. – С. 12.

6. Мизес Л. Бюрократия: Перевод с английского. – М.: Дело, 1993. – С. 23.

7. Иноземцев В. За пределами экономического общества. – М.: Akademia – Наука, 1998. – С. 357.

8. Губин Б. Филосифия. – М., 1996. – С. 222.

9. 100 дней власти: разбег окончен // Зеркало недели. – № 18 (546). – 2005. – С. 2.

10. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. – М.: Фонд экономической книги “Начала”, 1997. – С. 52–55.

11. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС, 2000. – С. 20.

12. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. – М.: Наука, 1962, с. 521.

13. Василик О.Д. Теорія фінансів: Підручник. – К.: НІОС, 2000. - с. 7.

14. Cоколинский В. Государство и экономика. – М.: ФА, 1996. – С. 49.

15. Findlay R., Wilson J. The political economi of the Leviathan // Seminar paper # 285. – Stockholm: Institute fore international economic studies, 1984.