Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

“Інститути фінансового ринку”

У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансового ринку включають наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі, комерційні банки, брокерські компанії, інвестиційних дилерів та андеррайтерів, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв'язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії і а інвестиційні управляючі, фінансово-промис­лові групи або фінансові холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети, страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему, реєстраторів цінних паперів, інформаційно-консультативні центри, розрахунково-клірингові установи та інші кредитно-фінансові й інвестиційні інститути.

Фінансові інститути в силу самої природи грошових по-токів, що проходять через них, важко поділити на загальні (на-приклад, транспорт в інфраструктурі товарних ринків) та спеціальні (товарні біржі та торговельна мережа інфраструктури товарних ринків). Так як грошова форма капіталу є найуніверсальнішою й обезличеною, що пронизує всі сторони життя сучас-ного суспільства й об'єднує всі сфери життя, при характеристиці інститутів грошового ринку їх можна більш-менш чітко розділи-ти на приватні інститути та державні. Стосовно приватних інститутів, то, відповідно до основних функцій грошей (міра вартос-ті, засіб обігу і засіб збереження вартості), історично сформува-лась мережа фінансово-кредитних установ, ключове значення в якій відіграють банки. У силу поточності та мобільності грошо-вого капіталу, банки перетворились у найбільш універсальній еле-мент інфраструктури фінансового ринку, що забезпечує як взаємодію суб'єктів господарювання, так і здійснення інвестицій, так як і зниження підприємницьких ризиків.

Як показує світовий досвід, прогрес створення оптимальної банківської мережі є тривалим. Період екстенсивного росту, з яким був пов'язаний перший етап становлення системи ко-мерційних банків в Україні, закінчився (на 1 січня 1998 року нара-ховувалось 227 комерційні банки), але з точки зору готовності банківської сфе-ри стати кровоносною системою ринкової економіки, вияв-ляється, що вона в Україні ще далека від досконалості. Перш за все, це стосується генерального напряму її трансформації, в якості якого виступає створення дворівневої банківської системи класичного типу: "центральний банк - система комерційних банків ". У цілому цей напрям витримується, але досить супереч-ливо і непослідовно.

Труднощі у становленні та розвитку мережі КБ відбувають-ся не тільки через непослідовну політику НБУ, але і внаслідок мо-лодості самої системи КБ. Серед факторів, що стримували розви-ток мережі КБ, слід виділити несприятливу макроекономічну си-туацію, в умовах гіперінфляції 1993-1994 рр. більшістю КБ було обрано інфляційну модель стратегії розвитку, при якій процес за-робляння грошей банком максимально полегшений, а довгостро-кові програми розвитку просто ігнорувались, протягом 1994 р. ставка податку на прибуток банків складала 55%, при стандарт-ному рівні оподаткування інших суб'єктів підприємницької діяль-ності 22%. Все це, разом узяте, стимулювало активізацію участі банківської системи у тіньовій економіці, головними формами якої стали махінації з кредитними ресурсами, грошовою готівкою і переказами валюти за кордон. Негативні тенденції в розвитку банківської системи, будучи віддзеркаленням несприятливих про-цесів, що відбуваються як у ній самій, так і в економіці в цілому, спричинили відповідний вплив на суспільну свідомість.

Мережа комерційних банків, що склалася, далеко не оп-тимальна як із точки зору співвідношення великих, середніх і дрібних банків, так і з точки зору їх регіонального розміщення. Прослідковується хибна лінія, яка направлена на стимулювання скорочення чисельності банків у регіонах з метою підвищення ступеня якості управління банківською системою. У зв'язку з цим в основі політики НБУ має лежати положення про те, що банків не повинно бути мало, їх повинно бути стільки, скільки потрібно, включаючи великі, середні і дрібні.

Сьогодні в Україні більше половини фінансового ринку контролюють 6 найбільших рейтингових банків: Промінвестбанк, Ощадбанк, Приватбанк, "Україна", Укрсоцбанк і "Аваль". Щодо регіональної структури розміщення комерційних банків в Україні, то найбільше їх у Київській (53 банки або 41% із 30 найбільших ко-мерційних банків по всій Україні), Харківській (13 банків або 10%), Дніпропетровській (11 банків, або 8,5%),. Донецькій (8 банків або 6,2%), Одеській (8 банків або 6,2%), АР Крим (8 банків або 6,2%), Запорізькій (6 банків або 4,6%), Львівській (5 банків або 3,8%) об-ластях. Із 51 найбільших комерційних банків ЗО припадає на Київську область, по три банки — в Дніпропетровській і До-нецькій областях, чотири - в Запорізькій, п'ять - у Харківській, два - в Одеській, по одному - у Львові, Кременчуці та Луцьку.

Таке розмежування територіальної банківської інфраструк-тури пов'язане з нерівномірністю територіального розміщення при-родно-ресурсного потенціалу та продуктивних сил. Тобто існують "багаті" і "бідні" території. Оздоровлення фінансів області по-требує збільшення розмірів місцевих бюджетів та посилення їх ролі у формуванні дохідної частини своїх бюджетів. Розміри відрахувань у бюджети повинні відповідати рівню економічного та соціального розвитку регіону і визначатися на основі його за-гальноекономічних показників, зокрема питомої ваги у загальній сумі валового національного продукту і національного доходу держави. Держава і місцеві органи самоврядування повинні вес-ти своє бюджетне господарство самостійно та незалежно одне від одного. Регіональна політика України є компетенцією місцевих органів самоврядування. Через систему регіональних програм і гнучку податкову систему можна заохочувати капіталовкладен-ня в інші регіони. Тому нині повинна підвищуватися роль місце-вих податків і зборів, які повинні становити основну частину дохідної бази місцевих бюджетів.

Однією з актуальних проблем нинішнього перехідного періоду є становлення в Україні мережі муніципальних банків, покликаних забезпечувати централізоване обслуговування вико-навчих органів місцевої влади, об'єктів міського господарства й організацій, що фінансуються з міського бюджету, а також аку-мулювати значні засоби для реалізації міських програм, проводи-ти операції з муніципальними цінними паперами.

Розглядаючи регіональний аспект формування банківсь-кої системи України, необхідно враховувати економічні, політич-ні та соціальні особливості розвитку окремих регіонів. Об'єктив-на оцінка такої специфіки дозволяє банкам краще, оперативніше визначати сфери і географію реалізації своїх інтересів. Існуючі регіональні банки відстають від столичних, більшість із них не володіють сучасними банківськими системами через слабку підготовку персоналу, а також низький рівень комп'ютеризації і комунікаційних мереж.

Досить бідним залишається набір банківських послуг, що надаються клієнтам у регіонах. Гострою є проблема кризи регі-ональних банків, врятування яких у більшості залежить від відповідної політики місцевої влади. Схема організації муніци-пальної банківської структури в нашій країні на сучасному етапі поки що не спрацьовує і зводиться до використання для муніци-пальних потреб (за умови укладеної угоди) вже існуючих комер-ційних банків. Наприклад, міські органи влади Харкова уклали подібні угоди одразу з двома комерційними банками - "Грант" і "Регіон - банк", що були відібрані на конкурсній основі (в розра-хунок при цьому приймались реальні величини капіталу, прибу-ток, рентабельність активів, вільні рейтинги банків).

Комерційні банки, що створюються в регіонах, відповід-но до світового досвіду, повинні знаходитись під контролем те-риторіального резервного банку. Резервні банки є певною мірою самостійними територіальними центральними банками, що про-водять свою політику облікової ставки відповідно до місцевих умов, але під наглядом Ради управляючих.

За своїм характером і господарським статутом тери-торіальний резервний банк є корпорацією, власниками якої є комерційні банки даного регіону, що формують його капітал на пайовій основі. Територіальних обмежень для відкриття відді-лень банків у більшості економічно розвинених країн не існує. Належних методичних підходів до проектування регіональної мережі комерційних банків у нас ще не розроблено.

В основі створення регіональних мереж банків у за-рубіжних країнах лежать дві групи факторів. Перша пов'язана з рухом за клієнтами. Друга пов'язана з конкурентною боротьбою. Великі, фінансово міцні банки прагнуть поглинути слабкі фінан-сово-кредитні установи, перетворити їх на свої відділення. Мо-дель регіональної мережі зорієнтована на домінування інтересів банку у діяльності структурних підрозділів, відповідальності бан-ку як юридичної особи перед акціонерами, кредиторами, вклад-никами за ефективну та стабільну діяльність.

Для побудови моделі регіональної мережі банків в умовах України використано ідею визначення рейтингу привабливості регіонів, яка дає змогу виявляти потенціал подальшого розвитку мережі філій, а також пропонувати набір основних для даної фінансово-кредитної установи банківських послуг.

Будуючи модель регіональної мережі, слід враховувати, насамперед, можливості використання об'єктивної базової інформації, в тому числі статистичних даних. Для визначення рейтингу відносної привабливості регіонів необхідно враховува-ти такі фактори: банківський ринок, регіональна економіка, гео-графія, кадровий потенціал, перспективи регіону, матеріально-технічна база, місцева влада.

Доцільним щодо вдосконалення фінансової інфраструк-тури на місцевому ринку капіталів та міжбанківської конкуренції було б створення вільної банківської зони в Україні. Існує два варіанти створення вільної банківської зони: в межах однієї з існуючих економічних зон; окремо від існуючих спеціальних еко-номічних зон. На території певного міста створюється спеціаль-на банківська зона, в якій впроваджується спрощений порядок реєстрації банків з іноземним капіталом. Для цього необхідна відповідна правова база і політична воля керівників держави. За-вдяки спеціальній банківській зоні на території України підви-щиться привабливість країни для іноземних інвесторів; розвиток відносин між офшорними та зарубіжними банками у сфері банківських послуг сприятиме освоєнню банківських ноу-хау місцевими банками; з'являться нові робочі місця для жителів, які обслуговуватимуть банківський бізнес; збільшаться загальні ви-датки на обслуговування банківської системи (заробітна плата, орендна плата, плата за житло тощо); з'являться додаткові над-ходження до місцевого бюджету.

З точки зору довгострокових інтересів самої банківської си-стеми вона потребує стабільного і сприятливого для її розвитку за-конодавства, здорового конкурентного середовища. довіри з боку на-селення і суб'єктів підприємницької діяльності.

Удосконалення інфраструктури фінансового ринку України у просторовому вимірі передбачає у перспективі розширення кількості та якості системи небанківських інститутів, кожен окремий еле-мент якої лежить в основі функціонального механізму того чи іншого сегмента фінансового ринку. Вся небанківська частина інституційної складової фінансового ринку характеризується ще меншою впорядкованістю та керованістю порівняно з банківсь-кою сферою. Характерною рисою цього сегмента є хвороба рос-ту. Як правило, до складу небанківських фінансових інститутів відносять страхові компанії, державні пенсійні фонди, недержавні пенсійні фонди, пенсійні фонди (каси) підприємств, інвестиційні фонди та компанії, трастові компанії, фондові біржі, валютні біржі, депозитарії, реєстратори, ломбарди, кредитні спілки тощо.

Основні її напрями повинні бути направлені на зміцнення банківської системи України та враховувати наступні положення:

- політика адміністративного витіснення малих банків не відповідає принципам ринкової конкуренції, а відсутність у деяких регіонах територіальних банків (Кіровоградська, Вінницька, Миколаївська) неприпустиме явище на економічному полі регіону та країни;

- процеси консолідації банківських установ повинні визначатися економічною доцільністю і ринковими механізмами, а не адміністративно-командними метода-ми; слід посилити ринкові процеси в регіонах та роль у них місцевих органів самоврядування;

- економічні нормативи не є Інструментом регулювання конкуренції, вони повинні використовуватись лише з мстою забезпечення стійкості кредитної організації;

- необхідний диференційований підхід до капіталу банків у регіонах;

- повинні бути переглянуті норми обов'язкового банків-ського резервування. Альтернативою може бути сти-мулювання розвитку практики страхування банківсь-ких операцій (на основі визначення їх ступеня ризику);

- при застосовуванні законодавства про банкрутство підходи не повинні бути занадто жорсткі: хвиля масо-вих банкрутств банків не має ані економічного, ані політичного сенсу; комерційні банки, що створюються в регіонах, згідно зі світовим досвідом, повинні знаходитись під контролем територіального резервного банку. Резервні банки є самостійними територіальними центральними банками, що проводять свою політику облікової ставки відповід-но до місцевих умов та під наглядом Ради управляючих;

- при побудові моделі банківської системи регіону не-обхідно враховувати соціально-економічний розвиток регіону та якість життя населення відповідного регіону (потрібно розраховувати інтегральні показники на ос-нові показників офіційної регіональної статистики);

- регіональні (територіальні) банки повинні мати, мере-жу філій в інших регіонах, що дає змогу клієнтам налагодити зв'язок з діловими партнерами в різних части-нах країни; для відстоювання своїх прав на місцевому та всеук-раїнському рівні повинні створюватися територіальні банківські спілки.

Проблема створення ринкових інститутів, які не є суб'єктами ринку цінних паперів (як, наприклад, емітенти, інвес-тори та фінансові посередники), а належать до його інфраструк-тури, особливо загострилася в Україні у зв'язку з розвитком ма-сової приватизації та активним формуванням вторинного ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів, як сегменті фінансового ринку, здійснюється емісія та купівля-продаж цінних паперів як титулів власності з метою отримання прибутку та встановлення контро-лю над виробництвом і власністю. Формується він на підставі різноманітних форм власності.

Як відомо, поділяється ринок цінних паперів на певну кіль-кість простіших ринків: біржовий і позабіржовий, первинний і вто-ринний. Усі вони існують у залежності та взаємозв'язку між со-бою, доповнюють один одного, прискорюють обіг сукупного ка-піталу, сприяють розвитку, розподілу та перерозподілу власності та грошей. Ринок цінних паперів мас складну структуру, де перехрещуються інтереси багатьох учасників, кожен з певною інфраструктурною то функціональною особливістю, властивістю та ме-тою діяльності. До них належать: емітенти - це держава або якась юридична особа, що має право відповідно до закону випу-скати цінні папери, та інвестори. Інвестори: інституціональні ін-вестори (пенсійні фонди, поштові фонди, страхові компанії, тор-гові та фінансові будинки, трастові компанії, інвестиційні фонди тощо), які, відповідно до закону працюють із власними або залу-ченими коштами на фондовому ринку; банки та акціонерні това-риства, що працюють із власними коштами або прибутком; усі юридичні та фізичні особи, які мають вільні кошти і можуть при-дбати на них цінні папери (до речі, фізичній особі для цього пот-рібно мати мінімум 1 000 дол. США). До учасників фондового рин-ку належать посередники це юридичні та фізичні особи, які от-римали відповідний сертифікат, що надає їм права проводити операції з цінними паперами на біржовому та позабіржовому ринках.

Крім названих активних учасників фондового ринку, є па-сивні. Це юридичні особи, які безпосередньо не проводять емісії, не вкладають коштів у цінні папери, але роблять розрахунки та реєструють рух цінних паперів. До них належать реєстратори угод із цінними паперами, які повідомляють емітентам та інвесто-рам про стан фондового ринку та рух їхніх цінних паперів, а також: депозитарії, де міститься інформація про рух цінних паперів та розрахунки на підставі електронних записів.

Вторинний обіг цінних паперів неможливо налагодити без впровадження на ринку цінних паперів системи установ, що здійснюють реєстрацію прав власності на цінні папери, облік цих цінних паперів та розрахунково-клірингові операції з ними. Світові стандарти сучасного ринку цінних паперів передбачають обов'язкову наявність у країні, де випускаються та перебувають в обігу цінні папери, депозитаріїв, реєстраторів (для іменних цінних паперів) та розрахунково-клірингових банків чи корпо-рацій. Цілісність ринку забезпечується функціонуванням єдиної біржової системи, що діє під егідою Національної фондової біржі, систем Національного депозитарію та клірингу (розра-хунків) за цінними паперами.

Структура національної депозитарної системи. Для забез-печення функціонування єдиної, системи депозитарного обліку у формі відкритого акціонерного товариства в Україні створено Національний депозитарій. Законодавство про Національну депозитарну систему складається із Закону "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та інших законодавчих актів України. Перелік цінних паперів, що обслуговуються Національною депозитарною системою, встановлює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, вона с також уповноваженим органом управління часткою держави у статутному фонді Національного депозитарію.

Національна депозитарна система складається з двох рівнів.

Нижній рівень - це зберігачі, які ведуть розрахунки власників цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Верхній рівень - це Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть розрахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів.

Учасники Національної депозитарної системи:*

прямі учасники - депозитарії, зберігачі, реєстратори
власників іменних цінних паперів;*

опосередковані учасники - організатори торгівлі цінними
паперами, банки, торговці цінними паперами та емітенти.

Депозитарії. Депозитарна діяльність- надання послуг що-до зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів)1-4 та обслуговування операцій емі-тента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарій цінних паперів - юридична особа, яка прова-дить виключно депозитарну діяльність та може здійснювати кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Кліринговий Депозитарій - депозитарій, який одержав дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення клірингу щодо операцій з цінними паперами.

Депозитарій - відкрите акціонерне товариство, учасниками якого є не менше, ніж десять зберігачів, і яке здійснює виключно де-позитарну діяльність. При цьому частка одного учасника в статутному фонді депозитарію не може перевищувати 25% цього фонду.

Фондова біржа чи учасники організаційно оформленого позабіржового ринку можуть бути засновниками депозитарію.

Клієнтами депозитарію є зберігачі, які уклали з ним депо-зитарний договір, емітенти щодо рахунків власних емісій, а та-кож інші депозитарії.

Зберіганні цінних паперів. Комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними паперами при наявності відповідного дозволу мають право бути зберігачами, проводити за дорученням власни-ка операції з депонованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитарну діяльність, пов'язану з обігом цінних паперів, за ви-нятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

У статутному фонді зберігача частка іншого зберігача або торговця цінними паперами, інвестиційної компанії, страхової компанії та іншого інституційного інвестора не може перевищувати 5%. Зберігач не може бути інвестиційним керуючим депонента, який є інституційним інвестором.

Реєстратори власників іменних цінних паперів. Реєстратор - юридична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, який одержав у встановленому порядку дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів. Юридичні особи мо-жуть одержати дозвіл на ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, якщо реєстраційна діяльність передбачена їх ста-тутом. Органи державної влади не можуть бути засновниками або учасниками реєстратора. Центри сертифікатних аукціонів і їх правонаступники не можуть вести реєстри і бути засновниками та учасниками реєстратора.

Частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєст-ратора не може перевищувати 10%. Емітент може вести власний реєстр самостійно, якщо кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної Державною комісією з цінних па-перів та фондового ринку.

Оплата послуг депозитарію, зберігача, реєстратора здійснюється за тарифами, які вони самі встановлюють.

Юридичні особи, які згідно із Законом є учасниками Наці-ональної депозитарної системи, здійснюють такі види діяльності:*

зберігання й обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах та операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів;*

кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів;*

ведення реєстрів власників іменних цінних паперів.

Сферою діяльності Національної депозитарної системи є: *

стандартизація обліку цінних паперів згідно з міжна-родними стандартами;*

уніфікація документообігу щодо операцій із цінними паперами і нумерація цінних паперів, випущених в Ук-раїні, згідно з міжнародними стандартами;*

відповідальне зберігання всіх видів цінних паперів як у документарній, так і бездокументарній формах;*

реальна поставка чи переміщення з рахунку в цінних паперах з одночасною оплатою грошових коштів відповідно до розпоряджень клієнтів;*

акумулювання доходів (дивідендів, процентних виплат та виплат із погашення тощо) щодо цінних паперів, взятих на обслуговування системою, та їх розподіл за рахунками;*

регламентація та обслуговування механізмів позики та застави для цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;*

надання послуг щодо виконання обов'язків номінального утримувача іменних цінних паперів, що беруться на обслуговування системою;*

розробка, впровадження, обслуговування і підтримка комп'ютеризованих систем обслуговування обігу ра-хунків у цінних паперах і здійснення грошових виплат, пов'язаних із банківськими або з іншими системами грошового клірингу на щоденній чи іншій регулярній основі.

Обслуговування обігу державних цінних паперів, у тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Наці-ональний банк України. Особливості здійснення депозитарної діяльності з державними цінними паперами встановлюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку спільно з Національним банком України.

Сьогодні інституційну базу інфраструктури ринку цінних паперів, крім банків, складають: Українська фондова біржа (УФБ), що має філії в усіх обласних центрах; позабіржова фондо-ва торговельна система (ПФТС); Східно-Український фондовий центр (Харків); Київська міжнародна фондова біржа (КМФБ); Донецька фондова біржа; фондова секція Української міжбанківської валютної біржі (УМВБ); Український і регіональні центри сертифікатних аукціонів; Київська універ-сальна біржа (КУБ), що веде торги з деяких видів цінних паперів; УЦСА; позабіржові торгово-інформаційні системи (ТІС); реєстратори та зберігачі цінних паперів; депозитарії; депозитар-но-клірингові компанії; Центральний депозитарій державних цінних паперів; ФДМ України; Професійна асоціація реєстра-торів і депозитаріїв (ПАРД); Асоціація торговців цінними папе-рами, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Національна агенція з управління державними пакетами акцій приватизова-них підприємств; інвестиційні компанії; інформаційно-консал-тингові майданчики, створено 27 регіональних відділень Фонду державного майна в областях України і регіональне відділення в АР Крим. Значна роль в інфраструктурі ринку цінних паперів відводиться реєстраторам, зберігачам та депозитаріям.

Список використаної літератури

Ван Хорн Дж. К. Основи управління фінансами: / За ред Я.В.Соколов. – М.: Фінанси та статистика, 1997.- 800с.:іл..- (серія бухгалтерської звітності та аудиту).

Иванов В.М. Финансовый рынок: Конспект лекций: - К.: МАУП, 1999. -112с.

Лизолетт Сурен Валютные операции. Основи теории й практика. Пер. с нем. - М.: Дело, 1998. -176с.

Мельник В.А. Ринок цінних паперів. К.: А.Л.Д., ВІРА - Р, 1998. - 560 с.

Рынок ценных бумаг. Теория й практика. Калина А.В., Корнеев В.В., Кощеев А.А. Учебное пособие. - К.: МАУП, 1997 - 214 с.с.

Фредерік С. Мишкін Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків / Пер. з англ. С. Панчишин, Г.Стеблій, А.Стасишин. - К.: Основи, 1998. - 963 с.

Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика. Навчальний посібник.- Київ.: ЦУП, 2002.-616 с.

Ющенко В.А., Міщенко В.І. Управління валютними ризиками. Навчальний посібник. – К.: КОО т-ва “Знання”, 1998. – 443 с.