Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








Реферат на тему:

Наука як сфера людської діяльності

План:

Поняття про науку

1.2. Наукова комунікація. Наукова школа

1.3. Науково-дослідницька діяльність студентів

1.4. Підготовка та атестація наукових і науково-педагогічних кадрів

1.4.1. Докторантура. Аспірантура

1.4.2. Здобувачі наукового ступеня, які працюють над дисертаціями поза докторантурою або аспірантурою

1.1. Поняття про науку

Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику й організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття.

Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на ви-роблення нових знань про природу, суспільство і мислення.

Як специфічна сфера людської діяльності вона є результа-том суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямова-ну на здобуття нового знання, так і результат цієї діяль-ності — суму здобутих наукових знань, що є основою науко-вого розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для на-зви окремих галузей наукового знання.

Закономірності функціонування та розвитку науки, струк-тури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сфера-ми матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеці-альна дисципліна — наукознавство.

Одним з основних завдань наукознавства є розробка кла-сифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мис-лення.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об'єктивну необхідність здобуття знан-ня. Знання — перевірений практикою результат пізнання дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності.

Рис. 1.1. Двоконтурна структура процесу пізнання

Процес руху людської думки від незнання до знання на-зивають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтво-рення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне своїми особли-вими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці мож-ливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною природою. Наукове пізнання покли-кане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні осно-ви для вирішення практичних проблем.

Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності.

Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктив-ної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:

Що? скільки? чому? яке? як? — на ці запитання має дати відповідь наука.

Як зробити? — на це запитання дає відповідь методика.

Що зробити? — це сфера практики.

Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі нау-ки — описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її ви-вчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широко-му значенні — теоретичне відтворення дійсності.

Істинні знання існують як система принципів, законо-мірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання об'єктивне. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об'єктом. Абсолютне знання — це повне, вичерпне відтворення уза-гальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Безперервний розвиток практики уне-можливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об'єктивно істинні знання від помилкових по-глядів.

Наука, як специфічна діяльність спрямована на отриман-ня нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:*

наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпо-тез, основних понять, фактів);*

наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослі-дження;*

практичною значущістю як явища (процесу), що ви-вчається, так і знань про нього.

Розглянемо основні поняття науки.

Наукова ідея — інтуїтивне пояснення явища (процесу) без проміжної аргументації, без усвідомлення всієї сукуп-ності зв'язків, на основі яких робиться висновок. Вона ба-зується на наявних знаннях, але виявляє раніше не помічені закономірності. Наука передбачає два види ідей: конструк-тивні й деструктивні, тобто ті, що мають чи не мають значу-щості для науки і практики. Свою специфічну матеріаліза-цію ідея знаходить у гіпотезі.

Гіпотеза — наукове припущення, висунуте для пояснен-ня будь-яких явищ (процесів) або причин, які зумовлюють даний наслідок. Наукова теорія включає в себе гіпотезу як вихідний момент пошуку істини, яка допомагає суттєво еко-номити час і сили, цілеспрямовано зібрати і згрупувати фак-ти. Розрізняють нульову, описову (понятійно-термінологіч-ну), пояснювальну, основну робочу і концептуальну гіпотези. Якщо гіпотеза узгоджується з науковими фактами, то в нау-ці її називають теорією або законом.

Гіпотези (як і ідеї) мають імовірнісний характер і прохо-дять у своєму розвитку три стадії:*

накопичення фактичного матеріалу і висунення на його основі припущень;*

формулювання гіпотези і обґрунтування на основі при-пущення прийнятної теорії;*

перевірка отриманих результатів на практиці і на її основі уточнення гіпотези;

Якщо при перевірці результат відповідає дійсності, то гіпо-теза перетворюється на наукову теорію. Гіпотеза висуваєть-ся з надією на те, що вона, коли не цілком, то хоча б частково, стане достовірним знанням.

Закон — внутрішній суттєвий зв'язок явищ, що зумов-лює їх закономірний розвиток. Закон, винайдений через здо-гадку, необхідно потім логічно довести, лише в такому разі він визнається наукою. Для доведення закону наука викори-стовує судження.

Судження — думка, в якій за допомогою зв'язку понять стверджується або заперечується що-небудь. Судження про

предмет або явище можна отримати або через безпосереднє спостереження будь-якого факту, або опосередковано — за допомогою умовиводу.

Умовивід — розумова операція, за допомогою якої з пев-ної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов'язане з вихідним.

Наука — це сукупність теорій. Теорія — вчення, систе-ма ідей, поглядів, положень, тверджень, спрямованих на тлу-мачення того чи іншого явища. Це не безпосереднє, а ідеалі-зоване відображення дійсності. Теорію розглядають як су-купність узагальнюючих положень, що утворюють науку або її розділ. Вона виступає як форма синтетичного знання, в межах якого окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи.

До нової теорії висуваються такі вимоги:*

адекватність наукової теорії описуваному об'єкту;*

можливість замінювати експериментальні досліджен-ня теоретичними;*

повнота опису певного явища дійсності;*

можливість пояснення взаємозв'язків між різними ком-понентами в межах даної теорії;*

внутрішня несуперечливість теорії та відповідність її дослідним даним.

Теорія являє собою систему наукових концепцій, принципів, положень, фактів.

Наукова концепція — система поглядів, теоретичних по-ложень, основних думок щодо об'єкта дослідження, які об'єд-нані певною головною ідеєю.

Концептуальність — це визначення змісту, суті, смислу того, про що йде мова.

Під принципом у науковій теорії розуміють найабстракт-ніше визначення ідеї. Принцип — це правило, що виникло в результаті об'єктивно осмисленого досвіду.

Поняття — це думка, відбита в узагальненій формі. Воно відбиває суттєві й необхідні ознаки предметів та явищ, а та-кож взаємозв'язки. Якщо поняття увійшло до наукового обігу, його позначають одним словом або використовують су-купність слів — термінів. Розкриття змісту поняття нази-вають його визначенням. Останнє має відповідати двом най-важливішим вимогам:*

вказувати на найближче родове поняття;*

вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять.

Поняття, як правило, завершує процес наукового дослі-дження, закріплює результати, отримані вченим особисто у своєму дослідженні. Сукупність основних понять називають понятійним апаратом тієї чи іншої науки.

Науковий факт — подія чи явище, яке є основою для висновку або підтвердження. Він є елементом, який у сукуп-ності з іншими становить основу наукового знання, відбиває об'єктивні властивості явищ та процесів. На основі науко-вих фактів визначаються закономірності явищ, будуються теорії і виводяться закони.

Рух думки від незнання до знання керується методоло-гією. Методологія наукового пізнання — вчення про прин-ципи, форми і способи науково-дослідницької діяльності. Метод дослідження — це спосіб застосування старого знан-ня для здобуття нового знання. Він є засобом отримання на-укових фактів.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямо-ване пізнання, результати якого виступають як система по-нять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундамен-тальні та прикладні. Фундаментальні наукові досліджен-ня — наукова теоретична та (або) експериментальна діяль-ність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. При-кладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знан-ня, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних нау-кових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інфор-мації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової до-повіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. На-уково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

До основних результатів наукових досліджень належать:*

наукові реферати;*

наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, на-радах, семінарах, симпозіумах;*

курсові (дипломні, магістерські) роботи;*

звіти про науково-дослідну (дослідно-конструкторську; дослідно-технологічну) роботу;*

наукові переклади;*

дисертації (кандидатські або докторські);*

автореферати дисертацій;*

депоновані рукописи;*

монографії;*

наукові статті;*

аналітичні огляди;*

авторські свідоцтва, патенти;*

алгоритми і програми;*

звіти про наукові конференції;*

препринти;*

підручники, навчальні посібники;*

бібліографічні покажчики та ін.

Суб'єктами наукової діяльності є: вчені, наукові праців-ники, науково-педагогічні працівники, а також наукові уста-нови, наукові організації, вищі навчальні заклади III—IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері наукової та нау-ково-технічної діяльності.

Науково-дослідницькою діяльністю займається значне ко-ло людей. Тих, хто робить це постійно, називають дослідни-ками, науковцями (науковими працівниками), вченими.

Дослідником називають людину, яка здійснює наукові дослідження. Науковець — це той, хто має відношення до науки, виробляє нові знання, є спеціалістом у певній галузі науки. Вчений — фізична особа, яка провадить фундамен-тальні та (або) прикладні наукові дослідження з метою здо-буття наукових та (або) науково технічних результатів. На-уковий працівник — вчений, який за основним місцем ро-боти та відповідно до трудового договору (контракту) про фесійно займається науковою, науково-технічною або науко-во-педагогічною діяльністю та має відповідну кваліфікацію, підтверджену результатами атестації.

Люди науки мають відповідну спеціальність і кваліфіка-цію, працюють як самотужки, так і об'єднуючись у наукові колективи (постійні чи тимчасові), створюють наукові школи.

1.2. Наукова комунікація. Наукова школа

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнан-ня, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.

Наукова інформація поширюється в часі та просторі пев-ними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комуніка-ція (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні ав-тори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впли-ває на інший".

У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допо-могою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій при-значена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реа-гує на неї).

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

Елементарна модель наукової комунікації подана на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Модель наукової комунікації

Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних по-токів у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі науко-вих комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дис-ципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного вили-ву публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. За-лежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу науко-вої роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені.

Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділить-ся нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформа-ція поширюється серед широкого кола фахівців у формі нау-кової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді).

Документована і (або) недокументована наукова інформа-ція — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові по-відомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зоб-ражень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (роз-шифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлен-ня зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть вико-ристати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади.

Між комунікантом та реципієнтом встановлюється ка-нал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб об-міну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліо-тека та інші канали, що забезпечують можливість безпосе-редньої чи опосередкованої наукової комунікації.

Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існу-вання зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отрима-не повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від бага-тьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зво-ротного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, поси-лання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін.

Одним з основних показників значення наукового резуль-тату є індекс цитування, який визначає кількість посилань на ту чи іншу статтю, автора, журнал, установу, країну. Чим вищий цей показник, тим авторитетнішим є автор, тим ви-щий його науковий рейтинг. Посилання свідчать про рівень поширення ідеї, її наукове і практичне значення, зростання людських знань, реальне здійснення наукової комунікації.

Є багато підходів до класифікації наукової комунікації, її поділяють на пряму (безпосереднє спілкування фахівців, зайнятих у науково-дослідницькому процесі); опосередковану (комунікація між ученими через їхні наукові публікації); вертикальну (між науковим керівником і дисертантом); горизонтальну (пов'язує здобувача з представниками нау-кової школи) та ін. Однак найпоширенішим є поділ науко-вих комунікацій на формальні і неформальні, документні і недокументні, між якими встановлено тісний взаємозв'язок.

Формальна НК — обмін науковою інформацією через спеціально створені структури для генерації, оброблення і поширення наукового знання. Це — видавництва, редакції газет і журналів, науково-дослідні установи, вищі навчальні заклади, радіо, телебачення, бібліотеки, інформаційні центри, музеї, архіви тощо. В наукознавстві формальну комунікацію часто розглядають як опублікування статті в журналі або наукової монографії і посилання. Пряме цитування одного автора іншим свідчить про створення формального каналу комунікації між ними — від цитованого автора до того, хто цитує. Якщо два дослідники цитують третього, то створюєть-ся формальна комунікація між першим і третім автором шляхом цитування. Ефективність формальної НК визна-чається кількістю та якістю опублікованих наукових резуль-татів.

Неформальна НК — це комунікація, що встановлюється між комунікантом (відправником) і реципієнтом (отриму-вачем) шляхом особистих контактів, зустрічей, бесід, теле-фонних розмов, листування тощо. Позитивним аспектом такої комунікації є економія часу, забезпечення глибшого взаєморозуміння. Ефективність неформальних НК визна-чається через самозвіти, опитування, спостереження. Окремі неформальні обміни науковою інформацією стають очевид-ними, коли науковці у співавторстві публікують результати свого дослідження.

Документна НК — комунікація, опосередкована науко-вим документом, побудована на обміні документованою інфор-мацією (ідеями, повідомленнями, знаннями). Науковий до-кумент — це публікація результатів теоретичних і (чи) експериментальних досліджень, а також підготовка науков-цями до публікації пам'яток культури, історичних документів та літературних текстів. Він містить зафіксовану на матері-альному носієві наукову інформацію для передачі її в про-сторі і часі.

У системі НК науковий документ набуває статусу комуні-ката. Він може бути у вигляді опублікованих тез, тексту наукової доповіді, статті, опису винаходу, монографії, звіту про НДР, дисертації, автореферату дисертації, аналітичного огляду, реферату тощо. Наукова інформація може передава-тися у формі книги, брошури, журналу, дискети та ін. Пере-ваги таких комунікацій:*

добре збереження наукової інформації;*

можливість вивчення, багаторазового перечитування інформації;*

ґрунтовність підготовки;*

можливість доведення до багатьох реципієнтів;*

можливість встановлення права інтелектуальної влас-ності.

Недоліки документних НК: складність поновлення, об'єм-ність інформації.

Недокументна (усна) НК — передача наукової інфор-мації в незакріпленій на матеріальному носієві формі. Це — телефонні розмови, публічні виступи, наради, конференції, симпозіуми, безпосереднє спілкування, бесіди тощо. Позитив-ним аспектом усних комунікацій є економія часу, можливість більшого порозуміння між науковцями.

З розвитком комп'ютерних і телекомунікаційних кана-лів комунікації можливості вільного дистанційного обміну науковими ідеями розширюються. Автор може сам ство-рити оригінальний рукопис в електронній формі, через ме-режу Internet передати його безпосередньо в редакцію жур-налу і відразу ж опублікувати його. Мережеві канали спри-яють оперативному формальному і неформальному обміну інформацією між ученими. Деякі електронні бази даних крім статей (рефератів) містять також адреси авторів. Це дозволяє звернутися безпосередньо до автора і встановити з ним контакт. Електронний журнал є місцем інтегрованої НК, в якій автори, редактори і видавці працюють в одній системі.

Науковець повинен знати переваги та недоліки кожної форми наукової комунікації, вміти відшукати оптимальні шляхи її використання та уникати можливих проблем.

Наукова школа (НШ) — неформальний творчий колек-тив дослідників різних поколінь, об'єднаних загальною про-грамою і стилем дослідницької роботи, які діють під керів-ництвом визнаного лідера. Це об'єднання однодумців, що розробляє життєво важливі для суспільства проблеми під керівництвом відомого в певній галузі дослідника, має значні теоретичні і практичні результати своєї діяльності, визнані у наукових колах і сфері виробництва.

У діяльності наукової школи реалізуються такі основні функції:*

виробництво наукових знань (дослідження і навчання);*

поширення наукових знань (комунікація);*

підготовка обдарованих вихованців (відтворення). Науковій школі властива сукупність ознак, які дають змогу

ідентифікувати таке творче об'єднання дослідників.

Головною ознакою НШ є ефективне засвоєння і досліджен-ня її членами актуальних проблем з висунутих керівником наукових напрямів. Мінімальний цикл, що дає підстави фіксу-вати існування школи, становлять три покоління дослідників: засновник школи — його послідовник — учні послідовника.

Ключова фігура НШ — її лідер, ім'ям якого названо шко-лу. Це — видатний, авторитетний учений, котрий розробляє фундаментальні та загальні питання науки, продукує ідеї, нові напрями досліджень, здатний об'єднати навколо себе колек-тив однодумців.

Серед інших ознак НШ виділяють такі:*

багаторічна наукова продуктивність, що характеризуєть-ся як кількісними (кількість публікацій, посилань), так і

якісними показниками (лідер і члени НШ є авторами фунда-ментальних наукових праць, членами редколегій провідних професійних журналів і збірників);*

широта проблемно-тематичного, географічного, хроно-логічного діапазонів функціонування НШ;*

збереження традицій і цінностей НШ на всіх етапах її становлення та розвитку, забезпечення спадкоємності в на-прямах наукових досліджень, стилю наукової роботи;*

розвиток атмосфери творчості, новаторства, відкритості для наукових дискусій як у професійній пресі, так і в спілку-ванні;*

об'єднання в НШ певного кола талановитих учених, постійне її поновлення обдарованими вихованцями — по-слідовниками лідера, здатними до самостійного пошуку;*

постійні комунікаційні зв'язки (горизонтальні і верти-кальні) між учителем та учнями, рядовими членами школи;*

активна педагогічна діяльність (кількість здобувачів, аспірантів, докторантів, підручників, навчальних посібників, розробка нових курсів);*

офіційне визнання державою (науковою спільнотою) важливості наукових досліджень НШ (число академіків, док-торів, кандидатів наук, професорів, доцентів, заслужених діячів і працівників).

Вважається, що лідером НШ є переважно доктор наук. У її складі має бути не менше трьох докторів наук за спеці-альністю. Проблематика наукових досліджень учнів обов'яз-ково має бути пов'язана з тематикою вчителя — лідера шко-ли. Інколи вказують на географічну дислокацію як одну з ознак школи. Ця формальна ознака може бути використана як додаткова в процесі ідентифікації НШ.

Найпоширенішим методом ідентифікації НШ є вивчення потоку кандидатських і докторських дисертацій науковців, які входять до цього неформального колективу. Такий підхід правомірний, оскільки виявляє взаємовідносини "вчитель — учень", що є особливо суттєвим для НШ. Він є ефективним, оскільки дає змогу отримати конкретні результати, що базу-ються на кількісних даних про захищені під керівництвом того чи іншого вченого дисертації, свідчить про відповідність тематики дисертацій учнів проблематиці дисертації лідера. Цей метод простий, оскільки зводить завдання ідентифікації до встановлення формальних показників. Виявленням до-кументних потоків методом контент-аналізу можна дослі-дити змістовну єдність проблематики НШ. Бібліометричні методи допомагають вивчити частоту цитування праць керів-ника його учнями.

Наукові школи є головною неформальною структурою на-уки, роблять значний внесок у її розвиток. їх представники, як правило, досягають значних наукових результатів.

1.3. Науково-дослідницька діяльність студентів

Науково-дослідницька діяльність студентів (НДДС) вищих навчальних закладів України є одним із основних чинників під-готовки висококваліфікованих кадрів відповідного профілю.

Поняття "науково-дослідницька діяльність студентів" вклю-чає в себе два взаємопов'язаних елементи:*

навчання студентів елементам дослідницької діяльності, організації та методики наукової творчості;*

наукові дослідження, що здійснюють студенти під керів-ництвом професорів і викладачів.

Для НДДС вищих навчальних закладів характерним є єдність цілей і напрямів навчальної, наукової і виховної ро-боти, тісна взаємодія всіх форм і методів наукової роботи студентів, що реалізуються в навчальному процесі та поза-навчальний час. Це забезпечує їхню участь у науковій діяль-ності протягом усього періоду навчання, тісно пов'язану як із науково-дослідницькою діяльністю, що проводиться підроз-ділами ВНЗ, так і з громадською діяльністю.

Зміст і структура НДДС забезпечує послідовність її засобів і форм відповідно до логіки і послідовності навчального про-цесу, що зумовлює спадкоємність її методів і форм від курсу до курсу, від кафедри до кафедри, від однієї дисципліни до іншої, від одних видів занять до інших, поступове зростання обсягу і складності набутих студентами знань, умінь, нави-чок у процесі виконання ними наукової роботи. Реалізована в комплексі науково-дослідницька діяльність студентів за-безпечує вирішення таких основних завдань:*

формування наукового світогляду, оволодіння методо-логією і методами наукового дослідження;*

надання допомоги студентам у прискореному оволодінні спеціальністю, досягненні високого професіоналізму;*

розвиток творчого мислення та індивідуальних здібно-стей студентів у вирішенні практичних завдань;*

прищеплення студентам навичок самостійної науко-во-дослідницької діяльності;*

розвиток ініціативи, здатності застосувати теоретичні знання у своїй практичній роботі, залучення найздібніших

студентів до розв'язання наукових проблем, що мають суттє-ве значення для науки і практики;*

необхідність постійного оновлення і вдосконалення своїх знань;*

розширення теоретичного кругозору і наукової ерудиції майбутнього фахівця;*

створення та розвиток наукових шкіл, творчих колек-тивів, виховання у стінах вищого навчального закладу резер-ву вчених, дослідників, викладачів.

Науково-дослідницька діяльність студентів — це систем-не утворення, яке має свою структуру, зміст і форми.

У вищих навчальних закладах склалася певна структу-ра НДДС: проректор з наукової роботи — рада НДДС інсти-туту — рада студентського науково-творч^го товариства (СНТТ) факультету (факультетів), СНТТ кафедри (кафедр) (див. рис. 1.3).

Наукове керівництво СНТТ здійснюється науковим керів-ником, який обирається вченою радою вищого навчального закладу. Голова (з числа студентів) і члени ради СНТТ призна-чаються і затверджуються наказом ректора по інституту. Рада СНТТ вузу:*

створює факультетські ради СНТТ і керує ними. Органі-зовує разом з факультетськими СНТТ гуртки, творчі секції, бюро та ін.;*

інформує громадськість інституту про роботу СНТТ;*

щорічно організовує підсумкові студентські наукові конференції;*

організовує і проводить внутрівузівський конкурс сту-дентських наукових робіт, контролює діяльність гуртків, студій на кафедрах;*

організовує виставки і презентації кращих наукових праць студентів;*

забезпечує участь студентів у регіональних та всеукраїн-ських конкурсах, оглядах, конференціях, олімпіадах;*

сприяє широкому впровадженню результатів студент-ських робіт у практику, публікуванню статей, тез доповідей у наукових збірках;*

організовує взаємодію СНТТ інституту з іншими ВНЗ, закладами освіти, культури та ін.*

морально та матеріально заохочує студентів, які ефек-тивно здійснюють науково-дослідницьку діяльність.

Рада СНТТ інституту працює в тісному зв'язку з СНТТ факультетів і кафедр.

Рис. 1.3. Структура СНТТ вищого навчального закладу

Залучення студентів до науково-дослідницької діяльності здійснюється через академічну групу. На початку навчаль-ного року на стаціонарі, під час настановної сесії на заочно-му відділенні в групах, на курсах і факультетах проводяться бесіди про науково-дослідницьку діяльність, де висвітлюють-ся найзначніші досягнення студентів за минулі роки, подаєть-ся докладна інформація щодо запланованої наукової тема-тики інституту, факультетів, кафедр.

Зміст і форми НДДС відповідають основним напрямам науково-дослідницької діяльності вищого навчального за-кладу, базою її організації і проведення є кафедри. У керів-ництві НДДС беруть участь висококваліфіковані викладачі ВНЗ.

Зміст і характер НДДС визначаються:

а) проблематикою дослідницької і науково-методичної діяльності кафедр, факультетів, інституту;

б) тематикою досліджень, що здійснюються кафедрами у творчій співпраці з закладами культури, освіти, з усіма про-фільними для ВНЗ установами та організаціями;

в) умовами дослідницької роботи студентів, наявністю бази дослідження, можливістю отримання необхідних документів, наявністю комп'ютерної техніки, Internet та Intranet; за-безпеченням НДДС науковим керівництвом та ін.

Науково-дослідницька діяльність студентів ВНЗ здійсню-ється за трьома основними напрямами:*

науково-дослідницька робота, що є невід'ємним еле-ментом навчального процесу і входить до календарно-тема-тичних та навчальних планів, навчальних програм як обо-в'язкова для всіх студентів;*

науково-дослідницька робота, що здійснюється поза навчальним процесом у межах СНТТ — у гуртках, проблем-них групах (лабораторіях), перекладацьких та інформацій-них студіях, фольклорних експедиціях та ін.;*

науково-організаційні заходи: конференції, конкурси

та ін.

Науково-дослідницька робота студентів у межах на-вчального процесу є обов'язковою для кожного студента і охоплює майже всі форми навчальної роботи:*

написання рефератів наукової літератури з конкретної теми в процесі вивчення дисциплін соціально-гуманітарного циклу, фундаментальних і професійно-орієнтованих, спеціаль-них дисциплін, курсів спеціалізацій та за вибором;*

виконання лабораторних, практичних, семінарських та самостійних завдань, контрольних робіт, що містять елемен-ти проблемного пошуку;*

виконання нетипових завдань дослідницького харак-теру в період виробничої практики, на замовлення підпри-ємств, установ, організацій, закладів культури тощо;*

розробка методичних матеріалів з використанням до-слідницьких методів (глосаріїв, кросвордів, програм і мето-дик соціологічних досліджень тощо);*

підготовка і захист курсових та дипломних робіт, по-в'язаних з проблематикою наукових досліджень спеціаль-них кафедр.

Методика постановки і проведення НДДС у навчальному процесі визначається специфікою ВНЗ, його науковою і ма-теріально-технічною базою, набутими традиціями.

Для проведення цієї роботи студенти отримують робоче місце в лабораторії кафедри, комп'ютерному класі, бібліотеці.

У деяких вищих навчальних закладах навчально-дослід-ницькій роботі передує спеціальний курс з основ організації та методики проведення наукових досліджень, з організації бібліографічної та патентно-ліцензійної діяльності.

Чітка організація НДДС у навчальному процесі сприяє поглибленому засвоєнню студентами спеціальних навчаль-них дисциплін, дозволяє найповніше виявити свою індивіду-альність, сформувати власну думку щодо кожної дисциплі-ни. При цьому особлива увага приділяється залученню сту-дентів до збору, аналізу та узагальнення кращого практично-го досвіду, проведення соціологічних та експериментальних досліджень, підготовки доповідей і повідомлень.

Науково-дослідницька робота студентів поза навчаль-ним процесом є одним із найважливіших засобів формуван-ня висококваліфікованих фахівців. Нею передбачається:*

участь студентів у роботі наукових гуртків, проблем-них груп, творчих секцій, лабораторій та ін.;*

участь студентів у виконанні держбюджетних або госп-розрахункових наукових робіт, проведенні досліджень у ме-жах творчої співпраці кафедр, факультетів, комп'ютерного центру із закладами культури, освіти тощо;*

робота в студентських інформаційно-аналітичних та культурологічних центрах, перекладацьких бюро;*

рекламна, лекторська діяльність та ін.;*

написання статей, тез доповідей, інших


Сторінки: 1 2