Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








суцiльний жах, за рiк в Українi вимерло з голоду до 10 млн чоловiк. I що найстрашнiше - зареєстровано 10 тисяч судiв над людожерами. Так це тi, що зареєстрованi...

Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi "Жовтий князь", створивши символiчний образ Жовтого князя - демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.

Розділ IV. Міфологічні уявлення та родинна обрядовість українців у романі Василя Барки “Жовтий князь”

Сучасний соціум визначається рівнями розвитку різних сфер життєдіяльності людства та окремих націй: інтелектуально-наукової, політико-адміністративної, технологічної, культурної тощо. Щодо досконалості та прогресивності існування державно-правової та наукової підсистем суспільства майже не виникає сумнівів. Стосовно ж культурологічної підсистеми можна означити таку рису, як регресивність, яка передбачає низький рівень морально-національної свідомості представників окремих націй, зокрема української, та нігілізм у ставленні до здобутків власної культури. Свідченням цього може бути спрощення родинної обрядовості, незнання національної пісні, інших фольклорних жанрів, ставлення до рідної мови як до мови сільського побутування і т. д. Все це є результатом глобальної європеїзації та сформувалось під впливом технічного прогресу і політичних зрушень упродовж кількох століть, особливо протягом найтрагічнішого ХХ ст.

Звичайно, окремі регіони України зберегли елементи традиційних родинних обрядів, піснетворчість та мову у її традиційному варіанті, та, на жаль, не можна говорити про масштабність цього явища та його дієвість на всій території України. Важливим моментом національної культури є те, що у багатьох літературних творах відображені елементи календарних та родинних обрядів-ритуалів. Це свідчить про спробу відтворити і зафіксувати значущість одвічної традиції для нації.

Художньо-літературним зразком, у якому знайшли місце риси традиційної національної обрядовості та взагалі української ментальності, є роман-мартиролог Василя Барки “Жовтий князь”. У художній простір твору включені зовнішні ритуалізовано-обрядові елементи та відображені у ньому окремі міфологічні уявлення українців. Звичайно, все це перебуває у співдії (інтерференції) та визначає пріоритети у духовному житті нації. Такими домінантами виступають поняття дім, родина, рід, поріг, мати тощо. Безпосередньо ці явища визначаються через родину Катранників, яка потерпає від голоду (події 1932–1933 рр.). Письменницька майстерність виявляється у трансформації споконвічних міфологічних уявлень українців на реальну дійсність.

Поняття дому у В. Барки має подвійну семантику: дім глобальний, національний (Україна) та дім особистий (хата). “Українська хата, в “якій народжувались і жили наші прадіди, діди і батьки, яка відходить в історію, виконавши свою благородну місію, зафіксована і в словнику Б. Грінченка як дім, окрема кімната, могила. Хата для української селянської родини була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю, була свого роду Всесвітом, місцем на землі, де все рідне, де долівка – земля, стіни – гори й ліси, а стеля – небо з зірками й кометами” [5, с. 28]. Так і для родини Катранників – бабусі, батька – Мирона Даниловича, матері – Дарії Олександрівни, дітей – Миколи, Андрійка та Оленки – дім, їхня оселя була духовною фортецею, та коли у ній запанував голод, вона перетворилась на могилу: “В хаті німо і всім така зимність, як в могилі: не від самого нетоплення, коли стіни вихолодніли, але також від занепалості, з голоду” [1, с. 94].

Для Катранників світ розділився на два протилежних світи: світ свій (власне обійстя) та світ чужий, зовнішній (те, що поза домівкою). У цьому маємо паралель із міфологічними уявленнями слов’янського язичництва: “Гранично “свій” простір – хата – відгороджується від світу “чужого”, і кордон, межа, край “свого” відіграє виняткову роль. Можна рухатися по хаті як завгодно, але коли переступаєш поріг, маєш пам’ятати, що тут пролягає межа між “своїми” та “чужими” [4, с. 33]. Свідченням цього є сцена, коли батько вирушає у дорогу з метою пошуку чогось їстівного, а для того йому потрібно відійти від рідного порогу: “Поклав речі в торбу господар, а цю торбу – в другу більшу. Почав прощатися з рідними. Коли відходив від порога, стривожився дуже – вслід йому тихо плакали” [1, с. 86]. І коли Дарія Олександрівна йде з хати, щоб врятувати дітей від голодної смерті, “наказує чоловікові: “Хати гляди! Якщо зайдуть і розвалять, де дінемось? Пропадеш на снігу. А поки є куток…” [1, с. 124].

Сакральне ставлення родини до власної домівки підкріплене релігійним світосприйняттям, у якому “дім розглядається як сприятливе для людини середовище і надійний притулок, що захищає її особисте життя. Це Домівка у своїй батьківщині, там, де отчий Дім, що на нього ніхто не може навіть зазіхати, не те, що відібрати” [5, с. 28].

Згідно з традиційними уявленнями українців аура дому формується у сім’ї, у родині, де кожен її представник виконує вироблені віками родинно-родові функції: дружина, чоловік, батько, донька, син, онуки, невістка, свекруха тощо. Кожен виступає у найрізноманітніших ролях, що зобов’язує дотримуватись етикету стосунків, спілкування, взагалі ставлення один до одного. Зокрема, згідно з традиційними методами етнопедагогіки, не передбачається активне використання методу фізичного покарання (“Добрі діти доброго слова послухають, а лихі і дрючка не побояться”). У сім’ї Катранників також негативно ставились до такого методу виховання, наприклад, Дарія Олександрівна карається тому, що підвищила голос та ледь не вдарила наймолодшу дитину, тому що вона отримала незадовільну оцінку в школі. Дітям взагалі властиве шанобливе ставлення до старших, що свідчить про усталену традицію української родини. У дитячій свідомості сформувалось навіть особливе ставлення до смерті: “…Бабуся занедужала… Діти, забувши про свою біду, припадають до її плеча; беруть її зморщені стемнілі руки в свої долоні і до обличчя собі тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати її” [1, с. 94].

Показовою у плані відображення інтерференції міфологічних уявлень українців та ритуалу є обряд поховання бабусі. Вона була осередком дому, що є “зосередженням основних життєвих цінностей, щастя, єдності сім’ї та роду (усіх предків також)…” [5, с. 28]. Її смерть є початком хаосу у свідомості представників родини Катранників. Єдиний спосіб змиритися із невідворотністю смерті та вшанувати померлу – здійснення традиційних ритуальних дій. До ритуального дійства залучені діти. За християнською традицією до рук покійниці поклали свічку (“Андрійку! – наказує пошепки мати. – Піди принеси свічку”… Горить свічка в руках у бабусі, кидаючи блідий посвіт на обличчя…” [1, с. 95]).

За традицією у день похорону родичі і знайомі небіжчика прощалися з ним, ніби просячи у нього пробачення. На Закарпатті цей ритуал так і називався – прощі. Не відходить від традиційних ритуальних дій і В. Барка: просять вибачення у покійної бабусі Дарія Олександрівна (“Мамо! – втишуючи серце просить вона. – Я знаю: ви нас любили; все для нас віддали, собі не взяли нічого; ми такі винні перед вами, дуже винні”… [1, с. 97]) та Мирон Данилович (“Простіть, мамо!..” – сказав і знов затих. Поцілував руку матері і вийшов з хати, як поранений” [1, с. 100]).

Незмінним атрибутом поховального обряду українців є молитва. До молитви мати залучає і дітей: “Моліться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство!”; “Прокажіть зо мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царстві!” [1, с. 100]. Прочитання молитви є обов’язковою ритуальною дією, під час якої відбувається прощання з душею покійника, її очищення.

Цікавою є така деталь поховального обряду у романі В. Барки, як везення домовини на санях: “Нести труну в садок не змогли, поклали на санки, зразу ж за порогом” [1, с. 99]. Сані за порогом – символічний образ, що трактується як межа між світом “своїм” та “чужим”. У слов’янській язичницькій обрядовості померлого ховали на саночках – “той світ” асоціювався з північчю [4, с. 54]. Галина Лозко свідчить, “що традиція перевезення покійного на санях має дуже глибокі корені. Цей дохристиянський звичай побутував довго і в часи християнської доби. На санях перевозили тіла Ярослава Мудрого, Бориса і Гліба, Святополка та ін. Навіть до нашого часу в Карпатах подекуди перевозять покійного на санях, незалежно від того, зима чи літо ” [3, с. 305].

Одним з найдавніших звичаїв у поховальному обряді є голосіння. Вони є засобом полегшення відчуття горя, а також віддання шани покійному. За традицією голосять (плачуть) лише жінки. В. Барка також увів цей елемент у сцену поховання: “…Прихилилась тоді Дарія Олександрівна – глянула в обличчя старій, і враз такий страх і біль обгорнув всю істоту її, що вона не стрималася і розпачливо скрикнула: “Мамо!” [1, с. 95].

Суто християнським є обряд виготовлення надмогильного хреста (“Ще трохи постояли, перехрестились всі і пішли з похорон: господар вернувся в сарай – збивати хрест” [1, с. 100].

Ритуальний елемент похорону – кидання землі на домовину. Першим цю дію має здійснити господар: “Батько перший кинув грудку землі на домовину, за ним – інші” [1, с. 100].

Поняття материнства у В. Барки є одним із центральних для характеристики духовного макрокосму українців. Образ матері у нього подібний до пісенного (наприклад, “Ненько моя, вишня, чи я в тебе лишня”), про що свідчить яскраве порівняння з вишнею: “Матір не можна пізнати: за вечір стала іншою. Як вишня, що недосвіток поранив смертельно, – тоді опав цвіт, і зосталась вона темніти гілками, не відкликаючись на нове тепло” [1, с. 122].

Мати – берегиня родоводу, яка несе з покоління в покоління етнічну своєрідність нації – мову, календарну та родинну обрядовість, фольклорну скарбницю. У творі В. Барки маємо яскравий образ жінки-матері, рушійної сили роду, яка передає своїм нащадкам через казку своє бачення світу, власне його сприйняття: “Була жива бабуся – на печі спала. Менші діти коло неї: слухали казок, поки і заснули. Часом скаженіла хуртовина і, виючи, влітала в комин. А на печі так тепло від нагрітого зерна, що ним присипаний черінь. Бабуся оповідала про сіроманця і вкрадену королівну. Прикручена лампа або каганчик залишали примарний сутінок, в якому живо творилися події для настрахованої уяви” [1, с. 122].

Образ вдови у творі В. Барки має фольклорні риси: “…(Вишні) розцвітали першими в саду, і мати любила сидіти коло них, часом співаючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то – пригадані співи з молодого віку: співала і тужила, споминаючи покійного мужа. Забрано на німецьку війну зимою; прислав один лист і з того часу – жодної вістки” [1, с. 99]. Доречною буде паралель з фольклорними мотивами. Особливе ставлення українців до вдів фіксують пісні родинно-побутової тематики та балади, наприклад: “Да шумить, гуде дібровонька, / Тужить, плачеть удівонька. / Вона плаче і ридає, / На битий шлях поглядає”.

Отже, у художньому просторі В. Барки на прикладі роману “Жовтий князь” можна виокремити кілька домінантних рис: втілення в образній системі традиційних міфологічних уявлень українців, використання елементів родинної обрядовості як необхідних для художнього відтворення світосприйняття, виокремлення понять дім, родовід, мати як центральних національно-етичних категорій, створення образів на ґрунті фольклорних зразків тощо. Це дає можливість охарактеризувати художньо-літературні авторські прийоми як цілеспрямовані та цілісні. А тому можна говорити про приховану, глибинну трансформацію фольклорної образності та проблематики у літературному творі, що сприяє формуванню у свідомості читачів почуття родової та національної честі.

Розділ V. Сiм'я Катранникiв у романi Василя Барки "Жовтий князь" - втiлення страхiть голодомору

Все змiниться! Буде без

насильства, злиднiв, неправди. Хочемо

- не хочемо, змiниться...

Бо на небi Сонце.

/ Василь Барка /

У свiтовiй iсторiї не зафiксовано голоду, подiбного тому, що випав на долю України - однiєї з найродючiших i найблагословеннiших країн свiту. Житницею називали Україну впродовж багатьох столiть. Але по-хижацьки грабували її, не давали вiльно дихати. Через те й була Україна вбогою i знедоленою, як шевченкiвська Наймичка, та була ж вона завжди сильною духом. Хоча i випало на долю нашого народу найстрашнiше - голод. Померлих вiд голоду 33-го року бiльш нiж у два рази бiльше, нiж загиблих у вiйну. Вимирали родини, села. Моторошно стає, коли читаємо спогади тих, хто пережив це зло, коли ознайомлюєшся iз архiвними документами, а ще бiльше завмирає серце, коли разом iз родиною Катранникiв стаєш свiдком голодомору, проймаєшся їхнiм жахом, вболiваєш за них.

Чи не єдиним з усiєї української людностi, кому художнiм словом вдалося вражаюче вiдтворити не бачену ще нiде у свiтi, а пережиту, страшну картину голодних рокiв, був Василь Барка (Василь Костянти нович Очерет). Повiльно повертаються до нас твори українських письменникiв iз дiаспори, а, безперечно, i В. Барки, якого в Українi не те, що не читали, а навiть i не згадували, бо склалося так, що його iм'я потрапило пiд багатолiтню заборону. Голодомор повернув нам забуте iм'я. Саме його роман "Жовтий князь" розтривожив нашу iсторичну пам'ять про голод 1932-1933 рокiв.

Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський - родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiв ни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi - пiд безжалiсне колесо голоду. Як i всi голоднi, родина їла вночi кашу iз ще поки що схованого пшона, а голод ставав ще сильнiшим; потiм їли усе, що залишилося в полi - буряки, соняхи, мерзлу конину, зерно, вiдловловлених Мироном та Андрiєм ховрахiв, горобцiв, шпакiв. Але порятунку немає. Смерть голодна хапає у свої обiйми родину. Першою помирає берегиня роду, сiмейного затишку, бабуся Христина Григорiвна. Вона щедро надiляла всiх любов'ю, теплотою, мудрими порадами - дорослих, казками - дiтей. Вона вчила доброти, людяностi й своїх дiтей та внукiв, й чужих. Другим забирає смерть старшого сина Миколу, розумного, доброго, справедливого. Це вiн дає влучнi назви людям i нелюдам, залежно вiд того, як вони заробляють свiй хлiб на прожиття: хлiбо-труди, хлiбо-куси, хлiбо-проси, хлiбо-вози, хлiбо-дани...

Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранни ком i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони - люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона - християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна - партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого "свiтлого майбутнього". А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання - це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше - вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш - ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислюва лись ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?

Коренi її - в одвiчнiй родиннiй педагогiцi, в основi якої лежить глибока повага до людини, дотримання законiв християнської моралi. У сiм'ї Катранникiв всi жили один для одного. Висока етика родинних стосункiв передавалася дiтям, потiм внукам. А йшли вони вiд бабусi Христини Григорiвни.

Василь Барка, переймаючись болем, розповiдає, якими засобами кривава бiльшовицька влада руйнувала одвiчнi устрої життя українцiв. Перший удар прийняла звичайна селянська хата, пiд час обшуку все розгромили, розкидали. Це було першим кроком до знищення, бо хата для селянина - це надiйне родинне гнiздо, запорука миру, достатку, оберiг. А її зруйнування - це початок власної смертi, як фiзичної, так i духовної. Другий удар спрямовано на ламання вiками усталеного українського сiмейного устою, обрубування родинних коренiв. Поступово вимирає сiм'я Катранникiв, бо її традицiйний годувальник - батько не здатен утримати родину. Помирає донька Олена, мамина радiсть i надiя, помирають усi Катранники, крiм Андрiя. Село доведене до вiдчаю, їсти бiльше нiчого - починається людоїдство. I все ж, чого в романi бiльше: людоїдства чи людяностi? Хоча людьми править в час голоду зло, страх, безнадiя, але ж людяностi бiльше. Люди як можуть пiдтримують один одного.

Автор очима Дарiї та Мирона бачить, що зникає краса i душi, i природи. А вони умiли бачити їх у життi. Знали вони, що саме краса живить людське серце, душу. А тирани хотiли її, красу, вбити, але не вдалося.

Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.

Висновки

Роману В.Барки “Жовтий князь” передує слово “Від автора”, в якому письменник знайомить читачів з фактологічними основами свого твору.

Переживши всі жахіття страшного голодокосу на Кубані та Полтавщині (у брата), “виснажений до краю, весь у ранах… з опухлими і водянистими ногами, вже не надіявся вижити, пізнавши муки голоду аж до передсмертної межі”, Василь Барка 25 років збирав свідчення очевидців голодомору 1933 року. В кінці 50-х років, вже у Нью-Йорку, письменникові довелося ще раз у житті пережити моторошне відчуття голоду. 25—35 центів на день вистачало лише на дешевий рис і раз на два дні можна було дозволити собі купити банку рибних консервів. Напівголодне існування, за свідченням Барки, відновило в його пам’яті 1933 рік на Кубані. І він взявся до роботи, нелегкої, виснажливої. Про створення роману автор говорить: “Там у мене було більше плачів, ніж писанини. Я дотримувався правила нічого не вигадувати… Автор у своєму творі — не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті”.

Напевне, не буде великим гріхом, коли ми слова професора Юрія Шевельова з його виступу з нагоди вручення 13 лютого 1982 р. Василеві Барці літературної нагороди фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів за строфічний роман “Свідок для сонця шестикрилих”, де він назвав цей твір “підсумком і звітом автора, свідченням перед людьми і Богом”, перенесемо на роман “Жовтий князь”.

Так, “Жовтий князь” Василя Барки — це правдиве свідчення перед людьми і Богом про те, що чинилось в Україні тридцять третього.

Головні події, зображені у творі, відбуваються в с. Кленотичі. А за цим селом — уся замордована Україна. В центрі розповіді — хліборобська родина Катранників: батько Мирон Данилович, його мати Харитина Григорівна, дружина Дарія Олександрівна і троє їхніх дітей: Миколка, Андрійко й Оленка, Поряд з ними односельчани, такі ж хлібороби — “гурт худих дядьків”. По інший бік — Григорій Отходін, столичний партпрацівник, його помічник Шкрятов, “партійці й сільрадівці з револьверами в кишенях, і також міліціонери з револьверами на поясах”.

Доля сім’ї Катранників — це доля України. Василь Барка психологічно послідовно відтворює ту розгубленість і страх, що їх породило в думках та настроях селян виморювання голодом власного народу. Вони не вірять, що політика їх винищення здійснюється за вказівкою згори. Перестрашені люди в усьому бачать знак біди: в біблійному числі 666, у завершенні ХІХ століття, яке повинне було, хай пізніше, але заявити про свій кінець якимось пекельством, в падінні з неба мертвих птахів, у червоному прапорі, що набухає й чорніє від пролитої крові.

“То тільки здається, що їх прапори червоні, вони темні”,— говорить Мирон Данилович.

Автор як би нагадує своїм читачам про дві форми вияву вічності — добро і зло. На початку роману він робить наголос на силі добра: сонячний ранок, мати одягає малу Оленку до церкви. Вічне почуття материнства у цьому епізоді заступає все як конкретний вияв добра. Саме це почуття допомагатиме людям лишатися людьми, боротися з невблаганними обставинами, не скоритися “жовтому князеві”. Але скоро, дуже скоро скрізь запанував “жовтий князь” — чорною буряною хмарою провисла над Клинотичами кампанія викачування хліба. Повисіла, затьмаривши людям сонце, та й покотилася далі Україною. А тут залишилася руїна, смерть, перше відчуття голоду. В душах людей — таке ж спустошення, як і по дворах, страх перед невідомістю.

Змальовані Барком докладні, часом вражаючі натуралізмом картини смерті селян та їх дітей, реалістичні описи голодних мук, пошуків їжі на зимових полях розкривають світові страшну правду про істинну сутність “процвітаючого суспільства”, розвінчують радянський тоталітарний режим, який так цинічно штовхнув у голодну прірву своїх громадян, селян-хліборобів. Є в романі метафорична сцена і конкретний образ прірви, де палає вогонь, наче в пеклі, і куди скидають із поїздів людей, які рушають розжитися на хліб до Вороніжчини.

Викривальність “Жовтого князя” не лише в таких алегоричних схемах. Вона супроводжує весь текст твору. З особливою силою стримує викривальний пафос через зображення трагедії родини Мирона Катранника, у якій вимерли всі, лишився тільки наймолодший пагінець — Андрійко.

Спочатку до невпізнання була спустошена хата Катранників, хата-святиня, де ікони споконвіку осявали хліб на столі. Не лише хати, а й цілі села перетворювалися в пустку, згарище, руїну. “Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю… Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрізь, над всенародною пусткою, і через шляхи відлітають геть: на степи, обернені в океан бур’янів”. Під колесо, яке самі розкрутили, потрапляють і самі партійці, пристосуванці (Гудина, Лук’ян), бо були рабами, слухняними гвинтиками людиноненависницької системи.

Конкретним носієм зла, його невід’ємною частиною у творі Барки є “рудий”, “золотозубий” жовтий князь — представник високої партійної верхівки. Це він — той звір, “який вилазить із багна в образі компартії” у напівфантастичній оповіді діда Прокопа.

Вдається автор і до містичних видінь, символіки, казкових образів, щоб підсилити викривальний пафос твору. Всі негативні персонажі твору — це запроданці своїх душ нечистому — жовтому князю.

Викриваючи та розвінчуючи, Василь Барка не береться судити.

Проблема духовності, людяності, як одна із основних, розкривається через символічний образ церковної чаші, яку, ризикуючи життям, селяни врятували і зберегли. До речі, про цю схованку знає Андрійко. Може, тому й залишився він єдиним із усієї родини живим, щоб віднайти цю чашу,— нехай вона знову у свій час засіяє в церкві.

Такий обнадійливий символічний фінал роману “Жовтий князь”. Духовне його наповнення спонукає нас до гордості за українську націю, в дітей якої навіть голодна смерть не може вбити найголовнішого — людяності і любові.

Список використаної літератури

Барка В. Жовтий князь. – К., 1991. – 266 с.

Всесвіт.— 1990.— №7.— С.139.

Дроботько Н. Характеристика родини Катранників (за романом Василя Барки “Жовтий Князь”)// Дивослово. – 2000. - №6. – с. 37.

Думанська О., Лисенко М. Тема голодомору в українській поезії і прозі. – Львів, 2000.

Забарний О. Роман Василя Барки “Жовтий Князь” (до пробдеми сприйняття старшокласниками літературного героя)// Дивослово. – 1999. - №10. – с. 31.

Логвиненко О. На відстані у 37 літ (В. Барка “Жовтий Князь”)// Літературна Україна. – 1998. – 5 лютого.

Лозко Г. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – 368 с.

Літературна енциклопедія. – К., 1994.

Наулко В. І., Артюх Л. Ф., Горленко В. Ф. Культура і побут населення України. – К., 1993. – 288 с.

Орлюк Я. Василь Барка і його роман “Жовтий Князь”// Дивослово. – 2000. - №6. – с. 34.

Попович М. Нарис історії культури України. – К., 2001. – 728 с.

Різун В.В. Літературне життя України. ХХ ст. – К., 1996.

Смірнов С.А. Творчість Василя Барки – світоч української літератури ХХ століття. – Львів, 1999.

Українська літературна історія. – К., 1998.

Усатенко Т. “…Те, чому ми назавжди належимо”: Дім, домівка, рід, родина // Дивослово. – 2003. – № 1. – С. 27–30.

Хрестоматія. Українська література ХХ ст. – К., 2000.

Шевченко Л.Ю., Лисенко Ю.В. Літературна мова ХХ ст. – К., 1996.

Юрченко І.С. Біографічний портрет Василя Барки. – К., 1999.

Ярмак М. Василь Барка “Жовтий Князь” (допоміжні матеріали)// Поліття. – 1998. - №8. – с. 45


Сторінки: 1 2