Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



 

Курсова робота

Відносини власності: іх типи і форми, інформація як форма власності.

ПЛАН

ВСТУП(1-3cт.)

ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ(3-16ст.)

ІНФОРМАЦІЯ ЯК ФОРМА ВЛАСНОСТІ(16-17 ст.)

ВИПИСКИ З ЗАКОНІВ УКРАЇНИ(17-33ст.)

ВИСНОВОК (34ст.)

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (35ст.)

1. Вступ

Людське суспільство – категорія змінна, оскільки воно постійно знаходиться у стані розвитку .Звідси випливає, що етапи розвитку суспільства відрізняються й системами виробничих відносин, які, в свою чергу відрізняються відносинами власності.

Власність – основна складова економічних відносин, на якій тримається решта складових частин економічної системи .Це виключно складне суспільне явище, оскільки характеризується багатогранним змістом, який виражає різноманітність взаємовідносин між людьми .Усвідомлення даного твердження має велике значення для характеристики типа економічної системи .Саме власність обумовлює поєднання робітника із засобами виробництва, визначає кінцеву мету розвитку економічної системи, спосіб розподілу вже вироблених матеріальних благ та послуг і врешті – решт соціальну структуру суспільства.

Власність як економічне відношення формується ще на початку становлення людського суспільства .На привласненні різноманітних об’єктів власності ґрунтуються всі найважливіші форми примусу до праці. Так, наприклад, за античного засобу виробництва примус засновувався на праві власності на раба – безпосереднього виробника, при азіатському способі виробництва – на праві власності на землю, а в період феодалізму – на праві власності на землю і людину одночасно .Але всі вищенаведені методи примусу до праці мають позаекономічний характер, економічний же примус до праці ґрунтується на власності на капітал і на умови виробництва .Таким чином в розвиненій системі економічних відносин власність відображає найглибинніші зв’язки та взаємозалежності, тобто складає сутність економічного буття.

Проблема дослідження відносин власності як економічної категорії є центральною проблемою багатьох економічних наук, зокрема політекономії та економічної теорії .Вона виступає предметом ретельного вивчення багатьох вчених – економістів .Ці проблеми вже не одне десятиліття є об’єктом теоретичних сперечань і дискусій, що свідчить про актуальність даної теми на будь-якому етапі розвитку людської цивілізації .Так , одне з перших визначень власності з’явилося ще у 5 столітті в Кодексі імператора Юстиніана , де власність розглядається як право володіння, використання та розпорядження майном. Вивченням власності займалися і класики економічної теорії, зокрема Карл Маркс, який при трактуванні власності підкреслював домінування економічної природи власності над її юридичною формою, а також вбачав у них перш за все відносини між людьми на відміну від відношення людини до речі .До вивчення цієї категорії зверталися і неоінституціонилісти .Однією є найбільш видатних теорій цього напрямку є економічна теорія прав власності, розробкою якої займалися такі відомі американські економісти як Р. Коуз та А. Алчіан. У подальшій розробці цієї теорії активну участь приймали І.Баруель, Д.Норт, Р.Познер та інші .Особливість цієї “універсальної метатеорії” полягає в тому, що при тлумаченні власності вони оперують не економічним поняттям власності, а використовують термін “право власності”, тобто власністю є не речі і ресурси самі по собі, а комплекс прав на їх використання (право володіння, використання, управління, право на отримання доходу, відчуження, споживання та знищення блага, а також на передачу його у спадок та захист від пошкодження з боку зовнішнього середовища).

Що ж стосується України, то за умов переходу до ринкової економіки неможливо не зачепити власності, саме тому радикальна реформа відносин власності є базовою проблемою сучасних перетворень в українській економіці .Це знову таки зумовлено тим, що відносини власності складають підвалини будь-якої економічної системи, тому вже встановлені в Україні відносини власності, що складали основу адміністративно-командної системи господарювання не можуть залишитися без змін, бо в противному випадку становлення системи ринкових відносин буде приречене на невдачу, оскільки головною умовою функціонування ринкової економіки є плюралізм форм власності.

2. ВІДНОСИНИ ВЛАСНОСТІ: ЇХ ТИПИ І ФОРМИ.

Що ж таке власність ?В системі економічних відносин це поняття завжди асоціюється з певними благами, речами або продуктами інтелектуальної діяльності .Але насправді ресурси або речі самі по собі не є власністю .Наприклад, в доісторичну добу земля, рослинний і тваринний світ не перебували у чиїйсь власності .Лише пізніше, коли люди почали привласнювати елементи природи і продукти праці, речі стали власністю, тому що люди почали вступати між собою в економічні відносини з приводу їх привласнення і використання .Тому головним у відносинах власності є не те, що привласнюється, а те, ким і як воно привласнюється. Структура власності – різноманітна. Класифікується за основними системоутворюючими і структуровизначальними критеріями:

  • внутрішньогенетичними;
  • суб’єктами і економічними рівнями;
  • об’єктами;
  • формами;
  • видами власності.

Що ж стосується вивчення власності як економічної категорії, то різні економічні школи трактують її по-різному .Наприклад, Західні вбачали у власності лише відношення людини до речі, тобто відносини власності розглядалися як відображення взаємодії власника з його майном, його розпорядженням та використанням .З точки зору Марксистської теорії власність як економічна категорія виражає відношення привласнення або відчуження засобів виробництва і створюваних за їх допомогою матеріальних благ у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання .Тут акцентується увага на тому, що сам факт належності матеріальних благ суб’єкту повинен визнавати не тільки він сам, а й інші суб’єкти, тому виникає право власності як суспільне відношення .Згідно цієї теорії власність існує незалежно від волі і свідомості людей . Ще в законах Солона (594 рік до н.е.) і Кліофена (509 рік до н.е.) зазначалося, що закони не створюють відносин власності, а лише закріплюють відносини, що склалися у суспільстві .Головним у законі власності є привласнення, тобто відчуження об’єкта власності суб’єктом від інших суб’єктів .Вивчаючи категорію привласнення можна виділити привласнення через працю і, врешті-решт як акт, що здійснюється у процесі виробництва .Власність пов’язана з такими поняттями як володіння, використання і розпорядження.

Володіння – це, так би мовити, неповне або часткове привласнення .Власником є володар засобів виробництва, тобто привласнення передбачає наявність двох сторін відносин власності – суб’єктів і об’єктів привласнення .В якості суб’єктів привласнення виступають фізичні та юридичні особи, об’єктами ж є ресурси, виробниче обладнання, фінансові кошти, об’єкти інтелектуальної власності і.т.д. Привласнення завжди передбачає збільшення власності, у противному випадку власність втрачає свій економічний сенс .Основними формами збільшення власності є прибутки, доходи, дивіденди і рента .Іншою стороною привласнення виступає відчуження – процес передачі власності іншій юридичній чи фізичній особі, перерозподіл її між класами і навіть допускає фізичне її знищення .Так, взагалі відбувається знищення власності ВПК, а внаслідок аварії на ЧАЕС знищені величезні об’єкти державної власності, виведені з експлуатації значні площі сільськогосподарських угідь.

Використання – це застосування речі в залежності від її призначення .Використання є формою реалізації володіння, його функцією .Воно означає вилучення з об’єктів власності їх корисних властивостей з метою виробництва матеріальних благ та надання послуг .У кінцевому рахунку використання передбачає споживання речей або виготовлених з них виробів.

Розпорядження – це прийняття власником чи іншими особами рішень з приводу функціонування об’єкта власності, засноване на праві підприємця передавати майно у межах, визначених власником . Розпоряджатися об’єктами власності може лише реальний власник, який має на них юридичне право . На свій розсуд він може продати власність, здати її в оренду, подарувати її або віддати у спадок і.т.д. Інші особи зробити цього не можуть. У зв’язку з цим важливо відмітити, що підприємець в ринковій економіці може і не бути власником, але обов’язково повинен мати право володіння, використання і розпорядження.

Відчуження – процес перетворення діяльності та здібностей людини на самостійну силу, уречевлення результатів функціонуючої індивідуальної та суспільної праці з перетворенням власності суб’єктів на об’єкти економічних відносин.

Поряд з власником завжди присутній не власник. Привласнити можна тільки те, що відчужується. Акт привласнення об’єкта власності одним суб’єктом є одночасно моментом відчуження його для іншого суб’єкта.

Процеси привласнення і відчуження – це дві діалектичні сторони сутнісних відносин власності. Протиріччя в системі “привласнення – відчуження” є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв’язку.

Обирати ті чи інші форми привласнення і відчуження економічних суб’єктів спонукають як об’єктивні, так і суб’єктивні обставини. Механізм примусу грунтується на сукупності економічних і позаекономічних методів.

Таким чином складовими елементами власності є володіння, використання , розпорядження і відчуження. Розпорядження визначається використанням, використання визначається володінням, а останнє в свою чергу визначається формами власності.

Іншим важливим чинником у змісті власності, згідно Марксистської теорії ,є відносини власності на засоби виробництва, оскільки саме вони визначають мету, характер виробництва, його соціально – економічну структуру, а також взаємовідносини між класами і різними соціальними групами.

Відомо, що розвиток суспільного виробництва проходить чотири ступеня “до індустріальний”, “індустріальний”, “постіндустріальний” і “інформаційний”, і в кожному з цих ступенів власність відіграє якусь певну роль. Наприклад, до індустріальний ступень суспільного виробництва(первіснообщинний), рабовласницький лад а, епоха феодалізму характеризується використанням ручної праці рабів та ремесловим виробництвом. Звісно. За таких умов власність на засоби виробництва не відігравала економічного верховенства власника даних засобів виробництва ,головна роль у процесі виробництва належала робітнику – він був головною цінністю в економічному плані .Саме тому доіндустріальне суспільство характеризується насильницьким перерозподілом результатів суспільного виробництва, а роль власності на засоби виробництва не була вирішальним фактором доіндустріального суспільства. Цю роль вона набула лише в індустріальному процесі, коли лише власник засобів виробництва може бути визначальним економічним суб’єктом суспільного виробництва, а робітник, тобто робоча сила, як вважав К.Маркс, знаходився у підкоренні капіталу.

Що ж стосується постіндустріального суспільства, що характеризується бурхливим розвитком науки і техніки, а також впровадженням досягнень НТР безпосередньо у виробництво, людина знову стоїть над засобами виробництва, тобто ефективність суспільного виробництва визначається не технічними даними машини, а особистими якостями і здібностями робітника .Тобто соціальне значення власності на засоби виробництва зменшується на користь робітника, тому що вдосконалені засоби виробництва вимагають не фізичного, а інтелектуального втручання людини .Тепер робітник виводиться із процесу виробництва і стоїть над ним. Змінюється також мотивація до праці – тепер домінантну роль відіграють не матеріальні потреби, а духовні. Варто зазначити, що зараз відбувається процес становлення нового типу суспільства – інформаційного .Основною рушійною силою у процесі виробництва в ньому займає інформація, тому одним із найголовніших типів власності стає інтелектуальна.

Підсумовуючи усе сказане вище, можна зробити висновок, що роль власності на засоби виробництва в історії суспільства об’єктивно змінювалася .Вона напряму залежить від ролі самих засобів виробництва у процесі виробництва, тобто найбільше значення вони мають в індустріальному суспільстві, а найменше – в інформаційному. Зараз у суспільстві домінуючими є суб’єктно-суб’єктні відносини, тобто такі, що складаються між людьми з приводу привласнення факторів виробництва і виробленого продукту, а не суб’єктно – об’єктно, з якими пов’язується інтерес на володіння засобами виробництва. Історична тенденція розвитку еволюції відносин власності полягає в тому, що зміст власності як відношення власник-невласник витісняється більш обширним поняттям – повний власник – неповний власник.

Як уже зазначалося вище, власність – категорія многогранна, тобто її можна назвати і історичною категорією, бо в процесі розвитку цивілізації змінювалися і відносини власності, приймаючи найрізноманітніші форми, види і типи.

Тип власності – це найбільш фундаментальне її утворення, що складається залежно від її суб’єктів (суспільство в цілому, трудовий колектив, особистість).

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас-ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав-на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо-вого господарства, зокрема у межах Європейського еко-номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку-ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов-лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор-ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор-мами власності.Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер-віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор-мується, розглянемо приватний, колективний та держав-ний типи власності та їх структуру.Приватна власність (як економічна категорія) — при-власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма-них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно-земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають ра-зом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са-дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго-товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна-чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар-тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда-вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної влас-ності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіта-лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко-номічної власності, що розкривається передусім в якісно-му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не-трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивіду-альної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при-ватної капіталістичної власності виникає на підставі ве-дення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан-ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної влас-ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законо-давстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при-власнення асоційованими власниками результатів колек-тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис-тема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко-лектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, спо-живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо-відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо-вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо-живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма-ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма-них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо-давством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юри-дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших ци-вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо-жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос-подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер-них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чин-ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос-подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор-ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си-стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов-ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль-нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко-мунальну власність ще називають власністю адміністра-тивно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загаль-нодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Вер-ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди-ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної влас-ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'яз-ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство-рювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів дер-жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-кому-нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по-бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя-щих державна власність переростає в суспільний тип влас-ності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви-щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви-ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

3. Інформація як форма вланості

Інформатика перетворюється на провідну ланку виробничого процесу, а сама інформація – на форму багатства, домінуючий об’єкт власності. На відміну від власності на уречевлені засоби виробництва духовна власність не може розвиватись на суто приватній основі.

Інформації притаманні специфічні риси як товару, що поступово перетворюється на головний виробничий ресурс постіндустріального суспільства. З одного боку, як носій вартості інформація є об’єктом купівлі-продажу і в цьому відношенні мало чим відрізняється від звичайного товару-послуги, що є об’єктом приватної власності. У країнах, які стають на шлях розвитку в напрямі постіндустріального суспільства, посилюється конкурентна боротьба за володіння інформацією. Відбувається процес її монополізації, перетворення на безпосередній об'єкт приватної власності, інституцію економічної влади. Відповідно формується новий соціальний прошарок людей - власників інформації.

З іншого боку, інформація стимулює зворотній процес – не зміцнення, а, навпаки, знецінення відносин приватної власності. Це пов’язано зі специфікою споживчого використання інформації як товару. На відміну від звичайного товару інформація у процесі виробничого споживання не зникає. При продажу не вона відчужується від свого власника. Останній позбавляється лише повної монополії на її використання. Він може продати її вдруге. Те саме може зробити і покупець.

ВИПИСКИ З ЗАКОНІВ УКРАЇНИ

ЗАКОН УКРАЇНИ

Про власність

Із змінами і доповненнями, внесеними

Законами України

від 7 липня 1992 року N 2544-XII,

від 14 жовтня 1992 року N 2690-XII,

Декретами Кабінету Міністрів України

від 15 грудня 1992 року N 10-92,

від 31 грудня 1992 року N 23-92,

від 21 січня 1993 року N 9-93,

Законами України 

від 5 травня 1993 року N 3180-XII,

від 22 грудня 1994 року N 318/94-ВР,

від 28 лютого 1995 року N 75/95-ВР 

від 3 квітня 2003 року N 662-IV,

від 15 травня 2003 року N 762-IV, 

від 19 червня 2003 року N 980-IV

(В тексті Закону слова "індивідуальна власність" замінено словами "приватна власність" згідно із Законом України від 7 липня 1992 року N 2544-XII) 

(В тексті Закону слова "Українській РСР", "Українська РСР", "Української РСР", "Українською РСР", "державним арбітражем", "арбітражем", "державного арбітражу" замінено відповідно словами: "Україні", "Україна", "України", "Україною", "арбітражним судом", "арбітражного суду" згідно із Законом України від 14 жовтня 1992 року N 2690-XII) 

Українська держава є суверенною в регулюванні всіх відносин власності на своїй території.

Закон про власність спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України.

Метою цього Закону є забезпечення вільного економічного самовизначення громадян, використання природного, економічного, науково-технічного та культурного потенціалів республіки для підвищення рівня життя її народу.

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Національне багатство України - власність її народу

1. Національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв'язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

2. Національне багатство України забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема, у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством.

Стаття 2. Право власності

1. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

(пункт 4 статті 2 в редакції

Закону України від 07.07.92 р. N 2544-XII,

з доповненнями, внесеними згідно із

Законом України від 14.10.92 р. N 2690-XII)

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту.

Стаття 3. Суб'єкти права власності

1. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава.

Суб'єктами права власності в Україні відповідно до цього Закону можуть бути також інші радянські республіки, Союз РСР, інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

2. Майно може належати на праві спільної (часткової або сумісної) власності громадянам, юридичним особам і державам.

3. Допускається об'єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб і держави, та створення на цій основі змішаних форм власності, в тому числі власності спільних підприємств з участю юридичних осіб і громадян інших держав.

4. Громадяни, юридичні особи та Україна можуть мати у власності майно, розташоване на території інших держав.

Стаття 4. Здійснення права власності

1. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої не забороненої законом діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування, а також у довірчу власність іншим особам.

(пункт 2 статті 4 у редакції Закону

України від 19.06.2003 р. N 980-IV)

3. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності.

5. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.

При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства.

6. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Стаття 5. Використання праці громадян при здійсненні права власності

1. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян.

2. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Стаття 6. Використання власником належного йому майна для

підприємницької діяльності

1. Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності.

2. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором.

3. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою.

Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Стаття 7. Відповідальність власника і створених ним юридичних осіб

за своїми зобов'язаннями

1. Власник відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів.

2. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів.

3. Власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Стаття 8. Законодавство України про власність

1. Цим законом встановлюються основні положення про власність в Україні.

2. Відносини власності, не врегульовані цим Законом, регулюються Цивільним кодексом України та іншими законодавчими актами.

3. Особливості здійснення права власності на національні культурні та історичні цінності визначаються спеціальним законодавством України.

4. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, ратифікованими Україною.

Розділ II

ПРАВО ВИКЛЮЧНОЇ ВЛАСНОСТІ НАРОДУ УКРАЇНИ

Стаття 9. Об'єкти права виключної власності народу України

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України.

Стаття 10. Здійснення народом України права виключної власності

1. Народ України як єдине джерело державної влади в республіці має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони.

2. Народ України здійснює право власності на об'єкти, перелічені в статті 9 цього Закону, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів.

3. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування


Сторінки: 1 2 3