Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Міністерство освіти і науки України

Педучилище Чернівецького національного Унівеститету ім. Ю. Федьковича

Курсова робота

на тему:

“Військова фізична підготовка на Запорізькій Січі”

Виконав студент

4 спортивної групи

Фрощевір Юрій Юрійович

Керівник: Подець Іван Григорович

Чернівці

2001 рік

Зміст.

І. Вступ 3

1.1. Етап формування 3

ІІ. Соціальні та політичні передумови формування

українського козцтва 5

2.1. Доба козаччини 5

2.2. Первиння організація козацтва 7

ІІІ. Особливості народної фізичної культури українського

народу в козацьку добу 9

3.1. Українське козацтво, як культурно-історичний феномен 9

3.2. Виховання фізичної і психофізичної культури 11

IV. Формування і всановлення Запорізько січі 14

4.1. Початки січі 14

4.2. Топографія Запорізького краю 15

4.3. Міські (реєстрові) козаки. Характеристика козака. 16

4.4. Гетьмани Запорозької Січі 19

V. Система військово-фізичної піготовки на Запорізькій Січі 24

5.1. Склад, засади й чисельність славного Запорізького війська 24

5.2. Одяг а озброєння

5.3. Збройні сили та бойові засади на Запорізькій Січі

VI. Висновки

VII. Використана література

І. Вступ.

Етап формування.

Відтоді, як у 1240 році було зруйновано Київ, головною ареною подій української історії стали Галичина і Волинь. Проте, на кінець XVIст. Центр подій знову переміщується на схід Придніпров‘я, яке протягом довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та кочовиками, посилювана затятим протистоянством християнства та ісламу. Гнут, що поширювався у заселених районах, породжував числених утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед кріпатством. Внаслідок цього з‘являється новий стан – козацтво, що селилося на побіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати напади татар, сприяючи втакий спосіб освоєнню країн. Але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію здобуваючи щораз переконливіші вимогинад татарами та їхніми сюзереними – оттоманськими турками, українське суспільство стало дивитися на них не менше як на борців проти мусульманської загрози, а й як на оборонців від національного, релігіного та суспільно-економічного гноблення польської шляхти. Поступово виходячи на провідне місце в українському суспільстві, козаки стали брати дедалі активнішу участь у розв‘язанні цих ключових питань українського життя, на кілька наступних століть заберпечивши українське суспільство тим проводом, який воно втратило в наслідок колонізації української знаті.

ІІ. Соціальні та політимчні передумови формування українського козацтва.

2.1. Доба козаччини.

З появою козаків починається нова доба в історії українського війська. Всі наші давніші військові формації організувалися з початку дерави, а мали характер державного війська. Козаччина повстала таким способом, вона вийшла з суспільних низів, була від початку народним військом. Перші козацькі ватаги складалися з людей різного походження, різних станів, і навіть різних народів: їх лучила разом тільки охота до воячки, потреба переживатись, охота погуляти у степах, здобути собі здобичу і як скоро добути, так і скоро потратити. “Доки жита, доки бита” – була приповідка цих добитчиків.

Але боротьбу з татарами вони вели з завзяттям і ненавистю, готові були на найсміливіші і найрискованіші походи, не жалувавши свого труду й крови та цим добували собі славу і любов усього громадянства.

Та це, буйне, нестримне козацтво легко могло піти на бездоріжжя та пропасти в нетрях анархії. Але найшлися талановиті, ідейні поводирі, такі як Дмитро Вишневецький, Сагайдачний, Михайло Дорошенко, що зуміли опанувати небезпечну течію й перетворити козацькі ватаги у правильне , дисципліноване військо. Вони очистили козацькі ряди від усякого шумовиння й анархічних елементів, до війська людей втягнули осілих, зв‘язаних із землею та хліборобством, кинули між Козацьке військо нові гасла й дали стану нові завдання. Козаччина почала прислуховуватися до змагань усієї України, проганялася ідеєю оборони віри й народу, зрозуміла необхідність політичної організації, зацікавилася культурою – почула себе частиною громадянства та його представником. Запорозьке військо стало українським національним військом.

Повстання Богдана Хмельницького ввело козаччину на ще ширшу арену. Запорозьке військо опанувало цілу Наддніпрянщину, завело тут свій військовий лад, перетворило соціальні відносини, добуло признання для козацької влади, - стало творцем нової української держави. Під запорозький прапор перейшли всі живі елементи українського громадянства, кожний уважав за честь належати до “козацької нації”. До війська вливається широкою рікою міщанство й селянство; українська шляхта вміщує свої амбіції в державній службі, в організації країни, в широких політичних та дипломатичних змаганнях. В обороні своїх надбань, в обороні держави, козаччина зводить героїчні бої з польською шляхтою та з Царською Москвою. Епопея воєн Хмельницького зробила відомим ім‘я України в цілому світі. Полтава виявила, що Україна вже змагатиметься до волі. У цих війнах безнастанно розвивається і перетворюється саме військо; Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Сірко, Мазепа творять усе нові й нові формації; українська піхота добуває собі признання всіх знавців воєнної справи.

А потім приходить сповола занепад. Українська державність залишається тільки на Лівобережжі і з кожним десятиліттям стає слабша й більш обмежена.

В міру того, як вужчають політичні цілі, затінюється і завмирає військо. Правда, існує ще вироблена, здисциплінована армія з цілим військовим апаратом із характерним побутом, з добрим воєнним духом, але вона не має місця й нагоди виявити свою силу і боєздатність. Завмирає Гетьманщина, та й буйне Запорожжя затрачує мету свого існування. І в решті-решт, залишається тільки одна традиція визвольних змагань, але ж традиція така сильна і така живуча, що покоління за поколінням живуть нею, вони в ній обновлюються та починають на ній будувати своє нове життя...

2.2. Первинна організація козацтва.

Підсумком формування на рівнинах Придніпров‘я нового суспільства стала поява нового стану, що міг народитися лише на порубіжні, - стану козаків. Тюркське за походженням слово “козак” означало вільних, незалежних від пана людей, які не мали чітко визначеного місця в суспільстві й населяли безлюдні окраїни. Вперше слов‘янські козаки з‘явилися у 1480-х роках, але тільки з поширенням козацтва в середині ХVI ст. їхня чисельність зросла. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, біли серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани, ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров‘я становили українці. Російський різновид козацтва розвинувся далі на схід, на р. Дон.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них виникають перші елементи організації. Вирушаючи у “Дике поле”, вони обирали своїми ватажками, або, як їх ще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ровах і в рибальстві, групувалися у тісно зв‘язані загони – ватаги. Згодом у степу заснувалися укріплені загони – Січі з невеликими цілорічними залогами, а для козакування перетворилося на постійне заняття. Королівські старости на пограничних землях непокоїлися, спостерігаючи, як зростає кількість озброєних незалежних козаків, котрі часто виявляли неповагу до влади. Щоправда, старості ці як члени магнатських родів самі наважилися на ситуації та отримували чималі гроші, обладаючи великими поборами козаків, що намагалися торгувати у містах рибою, шкурами тварин тощо. Однак важливішим було те, що вони знайшли в козаках ідеальних оборонців від татрських наскоків, а одним з найважливіших обов‘язків старостів якраз і був захист кордонів.

Перші магнати, що організовували козаків, були православними не спольщеними українцями. До найславетніших серед них належав Дмитро (“Байда”) Вишневецький, канівський староста. Пам‘ять про подвиги Байди зберегли численні українські народні пісні.

ІІІ. Особливості народної фізичної культури українського народу в козацьку еру.

3.1. Українське козацтво як культурно – історичний феномен.

Національна ідея є провідною, об‘єднуючою в історичному бутті кожного народу, нації 9етносу0. українська національна ідея проходить через всю педагогічну спадщину минулих епох. Вона надихала покоління освітніх діячів, педагогів на вірне служіння рідному народу. Дослідження витоків, становлення і розвитку національної системи виховання, вітчизняної педагогіки є першорядною проблемою, від розв‘язання якої залежить вихід незалежної української держави на сучасний рівень світових стандартів у галузі освіти і виховання.

Творчий підхід до історично-педагогічної спадщини нашого народу дозволяє стверджувати , що чільне місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалу, який найдоцільніше назвати українською козацькою педагогікою. Щоб розкрити її основні ознаки, необхідно насамперед з‘ясувати, що таке українське козацтво як культурно-історичний феномен.

Козацький рух в Україні був однією з найяскравіших сторінок літопису боротьби народу за політичну і державну незалежність. У тому, що ми, українці, сьогодні є народом, нацією, провідна роль належить козацтву, яке із століття в століття було єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України, як незалежної держави. Недарма іноземці часто називали Україну “Козацькою республікою”, “Країною козаків”, а українців – “козацькою нацією”.

Вільнолюбне українське козацтво виникло на славній Запорізькій Січі, на легендарному острові Хортиця, за порогами Дніпра-Славути. У національній свідомості поняття Запорізької Січі зливається в єдиний духовний комплекс минулих поколінь. Запорізьке козацтво – гордість української нації. Його ідейно-моральний потенціал – це ядро козацької духовності, яка є невичерпною скарбницею громадського загартування підростаючих поколінь.

Про українське козацтво значна частина сучасної молоді має поверхове і спрощене уявлення. Насправді воно було не тільки військовим, а й соціальним, політичним, державним, педагогічним, культурно-історичним явищем. Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що кожен українець прагнув стати козаком.

Епоха козацтва створила багатогранну глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою української національної культури. Її освітньо-виховний, емоційно-естетичний потенціал покладено в основу не лише козацької, а й усієї української національної теми виховання. Козацтво було в кращому розумінні цих понять аристократією національного руху, високоморальною елітою своєї нації. Палкий український патріотизм козаків був могутнім стимулом до державотворчого і незалежного життя.

Творче відродження культурно-освітніх і виховних козацьких традицій – одна з необхідних і найважливіших граней зміцнення незалежності України.

3.2. Виховання фізичної і психофізичної культури.

Цілісна система козацького тіло виховання викристалізувалася ідеями найвищого ступеня розвитку саме в запорозьких козаків. Свій етногенез вони вели від предків, яких представники зарубіжної історіографії називали по-різному (анти, скіфи, руси та ін.).

Козаки та їхні предки проявляли місцевий фізичний гарт, високу техніку самооборони в таких ризикованих, сповнених відваги і мужності видах діяльності, як лови. Вони сміливо йшли зі списом чи рогатиною на ведмедя, ставали “на прю” в лісових пущах з буй-турами, приборкували диких коней тощо. В умовах незгасаючих воєн, боротьби за збереження власного етносу, виживання в надзвичайно складних життєвих обставинах у змаганнях із стихійними силами природи гартували дух і тіло козаків. Суворий час вимагав і суворої нерідко залізної дисципліни в процесі підготовки молоді, формування в неї готовності захищати рідну землю. Відтак складалася спеціальна система фізичного і психофізичного загартування підлітків, юнаків, що поступово набирали рельєфних і чітких форм.

Ще в епоху Київської Русі дітей з семи років навчали стрільбі з лука, володінні списом і арканом, їзді верхи, а з 12 років – справжнім військовим хитрощам, тобто мистецтву бою.

Традиції фізичного та психофізичного загартування підростаючих поколінь продовжувалися в козацьку епоху. Загартовуючи себе і готуючи організм до ускладнень випробувань долі, козаки влітку стали просто зоряного неба уявою і думкою сягалив невідомі світи, прагнули проникнути в таємниці космосу.

Як і завзяте козацтво, молодь на свята народного календаря у процесі народних ігор змагалося силою, спритністю і прудкістю, винахідливістю, точністю попадання в ціль тощо. Традиційними були різноманітні змагання на конях (скачки, перегони та інше). Козаки любили своїх витривалих і прудконогих людей, це ставлення закріплено у теплих зверненнях до своїх чотириногих друзів (“брате мій”, “товаришу мій”), у прислів‘ях (“козак без коня – не козак”).

Козацька молодь систематично розвивала природні здатності, вдосконалювала тіло й душу в іграх, танках, хороводах, різних видах змагань і боротьби. Підлітки і юнаки охоче брали приклад з дорослих, які відчували психологічний комфорт завдяки тому, що вони турбувалися про свій інтелектуальний, моральний, духовний і фізичний розвиток розвиток. Це створювало в них настрій внутрішнього задоволення , хорошого самопочуття, сприяло єдності слова і діла, думки і вчинку, гармонії душі і тіла.

Велике пізнавальне й виховне значення, зокрема для сучасної молоді, має опанування нею мистецтва єдиноборства, яких було кілька систем, найвідоміша лягла в основу танцю гопака. У сучасному вигляді гопак втілює в собі численні специфічні прийоми, наприклад “повдунці”, “голубці”, “тинки”, “пістоль”, “розпіжка”, “шулик” тощо, реалізація яких вимагає гнучкості всіх частин тіла, блискавичної реакції.

Цілі покоління нашого народу оволоділи й іншою системою козацької боротьби – гой док. Вона була призначена в основному для розвідників – пластунів.

Ще дуже мало ми знаємо про козацьку систему боротьби – спас. Вона мала не атакуючий, а суто оборонний характер. Для неї характерне філігранне, сурпульозне відпрацювання блокування дії супротивника.

Тілесне і психофізичне загартування козаків було складовою частиною комплексної і цілісної системи ідейно-морального, емоційно-естетичного і військово-спортивного виховання. Чимало компонентів цієї системи нна сьогодні забуто.

Висока ефективність дії козацької педагогіки втілення нею найвищих досягнень національної педагогічної спадщини має забезпечити глибоку і всебічну етнізацію підростаючого покоління.

Пізнавально-виховний потенціал козацької педагогіки сприяє створенню таких соціальних ситуацій, умов, які найбільше відповідають сутності української нації.

ІV. Формування та встановлення Запорізької Січі.

4.1. Початки Січі.

Сильніший розвиток козаччини почався тоді, коли козаки опанували простори нижче дніпрових порогів, т.зв. Низ або Запорожжя. Дніпро плив тут низовиною, розливався широко, ділився на багато річищ та малих островів. На цих островах козаки знаходили для себе безмежний захист від татар. Бо доступ був важкий, найти дорогу серед лабіринтів річок було не легко. Деякі острови заросли лном, можна було найти добре місце оселитися, до того ж було досить звірят та риби. Козаки пробували тут не тільки і літі, але частина з них залишалася тут на зиму, живучи по землянках та зимовниках. Їх почали називати низовими козаками.

На Запоріжжі повстали також козацькі укріплення, січі. Цю назву виводять від слова “сікти”, “рубати”

, запорожці забезпечувалися засіками, фортифікаціями з дерева. Від Січі пішла назва січові козаки, січовики.

Першу Січ чи власне городок на Запоріжжі збудував князь Дмитро Вишневецький. Це був заможний пан із Волині, мав значні маєтки, але кинув спокійне життя й цілою душею приліг до “козакування” і боротьби з татарами. В 1553 році Вишневецький зібрав “роту” козаків із пограничних осель, більше ніж 300 людей, озброїв їх і пішов на Дніпрові пороги. Там на острові Мала Хортиця побудував замок і почав із відтіль воювати з татарами. Маючи опору у своїм замочку, він міг татарам шкодити більше ніж дотеперішні козаки-уходники.

Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях оспівували його під ім‘ям Байда. В історії козацького війська він займає важливе місце. Він перший побудував на Запоріжжі замок, як бували тоді замки скрізь на Україні.

Від Вишневецького на Запоріжжі вже постійно стояла козацька Залога. Січ не мала ще означеного місця: козацький кіш, тобто табор, переносився з одного острова на інший, - але всі признавали Січ осередком цього Запорозького війська. Серед січових укріплень стояли курені для залоги, тут мала захист артилерія, тут резидувала старшина. На вічі збиралося військо для походів.

Хоч Запорозьке військо зростало під впливом литовського та польського воєнного устрою, то все його організація , побут і звичаї пройшли зовсім окремий самобутній характер.

4.2. Топографія Запорізького Краю.

Запорізькі козаки займали величезний простір степів, прилежних до обох берегів Дніпра в його нижній течії, від східних кордонів Польського королівства і південної окраїни володінь українського і слобідського козацтва до ріки Бугу. З одного боку й уздовж правого берега річки калинки й до річки Кальміусу, що тече в Азовське море, з другого.

Весь простір землі зайнятої запорізькими козаками, мав переважно степовий характер. Запорізький степ мав своєрідну особливість: “відкритий, безмовний, всипаний природними пагорбами, переритий ярами й долинами, він іноді вражав очі чудовою грою зелені, інколи здавався висушеним пекучим промінням сонця”.

Характерним явищем запорізьких степів є так звані балки, яри й байраки. Балками називають тут більші чи менші глибокі долини з пологими берегами, вкриті травою, часом лісом.

Характерним явищем запорізького краю був також брак лісу: ліси тут росли лише в низинних місцях, найвологіших або найбільш суглинистих чи супіщаних, тобто по берегаг рік, озер, лиманів, по річкових островах, схолах балок, ярів пагорбів.

4.3. Міські (реєстрові) козаки.

Характеристика козака.

Багато козаків проживало й у порубіжних містах. Зокрема населення Канева у 1600 році налічувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як і січові, так і міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише старшин. Розуміючи марність будь яких спроб підпорядкувати далеку і непокірну січ, польський уряд, проте, сподівався залучити до себе на службу міське козацтво чи принаймні його частину. В 1572 році король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Садовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецендентом – уперше польський уряд визнав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальнц верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.

Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578р., за правління короля Стефана Баторія. Король становив плату шести сотням козаків і дозволив їм розміститися у місті Терехтамирові свій арсенал шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старших призначених шляхтичів та стримувалися від “самочинних нападів на татар”, що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно вписаних до реєстру козаків потягнуло полегшало в охороні кордонів , що не менш важливо, в контролі за перереєстрованими козаками. До 1589 р. реєстрових козаків налічувалось 3 тисячі.

В основному це були вихідці з місцевих мешканців, що остаточно сформувалися як козаки й мали значну власність. Так заповіт реєстрового козака на ім‘я Тимко Волович включав будинок зі ставками для риби, ліси й пасовиська, 120 вуликів, 3 тис. золотих злитків.

Характеристика козака.

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми етносистемами запорозькі козаки загалов були характерними типами свого народу і свого часу. За описанням сучасників, вони були переважно середнього зросту, плечисті, ставні, міцні і сильні, на обличчя повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім‘ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх спочатку зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. Запорожець не знав ні “соб”, ні “цабе”, тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий і недовговічний:як дев‘яносто років прожив, то й стежки під собою не бачить, а в давнину у сто років тільки у силу вбивався, тому запорожці жили довго й весело. А молодці були: він сів на коня – не струснувся, не здвигнувся. Торкнув ногами – і пішов, і пішов, і пішов. І тільки пилюка стовпом.

Щодо столітніх людей запорізькі козаки були завжди привітними і гостинними.

На війні козак відзначався розумом, хитрістю і умінням. Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали на свою силу і непереможність неймовірну чутку, змушуючи й інших вірити в це. У вільний від походів час запорізькі козаки любили лежати на животах потеревенити, послухати розповіді інших.

4.4. Гетьмани Запорізької Січі.

На Русі за тогочасною урядовою формулою встановлені в тих трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім‘ям: одного – Коронного польського, Другого – Литовського, а третього – Руського.

На утриманні гетьманів та інших важливіших урядників визначено староства, або рангові села та інші угіддя, а для резиденції малоросійського гетьмана призначено місто Черкас, що лежить понад Дніпром нижче Києва: провінційний же поділ землі був на воєводства і повіти, і Руських воєводств засновано тоді чотири: Київське, Брацлавське, Волинське та Чернігівське, сукупно з Сіверією, названою Сіверію Дукату. Чини урядові та самі Гетьмани з урядниками міськими і земськими вибиралися з поміж лицарства вільними голосами і стверджувалися королем і сенатом; а Сенаї складався з осіб, вибраних сеймом, або загальними зборами, які складали Депутати, посланці народу, що склався тоді з трьох класів шляхетства, духовенства та поспільства.

Шляхетство за прикладом всіх народів і держав у природній спосіб складалося із заслужених, відмінних у землі родів і завжди на Русі воно іменувалося лицарством, що обіймало в собі Болярів, які походили з князівських родин, упорядників по виборах і простих воїнів званих Козаками з породи, які видаючи з себе всі чини виборами і їх по виконанню урядів в попереднє звання вертаючи творити один лицарський стан, споконвіку таким самим статутним правом затверджений, і вони мали вічною власністтюсвоєю одні землі з угіддями, а поспільством володіли по правах і рангах.

Після об‘єднання Малої Росії з Державою Польською першими в ній Гетьманами заставлено нащадків природних князів Руських Вітольдів, Ольговичів і Острозьких. По гетьманові Ленцкоронському обрано на гетьмана Дмитра Вишневецького, і він, бувши Гетьманом в час мирний, прославився громадянськими чеснотами, відбудовував поруйновані міста “публічні будівлі”, наглядав за правосуддям і правлінням земських та городських упорядників, заохочував народ до трудолюбства, торгівлі та господарських закладів і всіляким способом допомагав йому одужати після руйнівних= воєн, за що був пошанований батьком народу.

По смерті гетьмана Вишневецького року 1514-го обрали гетьманом Евстія Ружинського, котрий змолоду навчившись і подорожуючи довго на чужих краях, а найбільше по Німеччині і Франції, надбав у різних науках, особливо у військовій, великих знань. Першим його заходом було провести а Малоросії реформу військову і влаштуванню його в інший од каменного способу. Війська тії за стародавнім звичаєм рахувалися вжитлах своїх по околицях з одного селища і по куренях з кількох селиш об‘єднаних, і називалися всі мешканці курінною, або околичною шляхтою, служиві них – старі товариством, а молоді – Козаками, курені і околиці управлялися обраними з них отаманами й товаришами, які й маловажні незгоди між ними розбирали та мирили їх; а по землських суперечках та назвах і по важливих справах розбиралися і судилися у повітових та городських судилищах. По службі ж відомі були хорунжими повітовими, які чинили перегляди і описи козаками і їхній зброї, і у них зустрічалися прапори, або хоругви повітові під сторожею товариською, на яких герби були – з одного боку повітовий, а з другого – національний. Та коли виникла потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто були Біловіж на Ніжином, та Крилов з Дніпром та інші, де із зібраних козаків складалися полки і сотні і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, поверталися у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу.

По скону Гетьмана Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів Генеральних Венжика Хмельницького. Він, діставши повеління від короля Жиг мунда першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а полки, розчленивши на багато ватаг розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли татари, повелівши їм нападати на татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська , татари обурені такими маневрами вважаючи всі війська, що нападали на них малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна йшли далі безпечно і посунулись на табір гетьманський біля міста Засловля, татари вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильнім залтом, і оточені з двох сторін військовими злякалися, замішалися і розбіглися в розтіч полем.

Після смерті гетьмана Вижика Хмельницького гетьманом був вибраний із воєвод князь Михайло Вишневецький. Гетьман з полками реєстрових козаків вирушив у похід з міста Черкасу і йдучи походом приєднав до себе прокирдонні охоронні війська і частину запорозьких козаків, і з тими силами, перебираючись степами досяг міста Астрахані, а там оглянувши табори турецькі і татарські, що стояли нарізно побіля міста, розташував свій табір вище від ворожих над рікою Волгою і укріпивши його шанцями та артилерією звелів робити наїзниками своїм часті мар міцелі або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір турецький, і обходячи навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертатися.

Року 1579-го був вибраний Гетьманом з полковників Павло Підкова. Гетьман спорядивши сім полків реєстрових козаків і два охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах Малоросійське військо волохів розбили. Але напали на Підкову зненацька в самому долі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного старшину і двох козаків малоросійських. Тіло підкови з головою поховали козаки з почестю в Канівському монастирі.

На продовження на Малоросію польських утисків полки малоросійські погоджені на послух короною гетьмана, а решта порозумівшись з козаками запорозькими року 1598 – го вибрали собі з гетьмана Петра Конашевича – Сагадачного і він перший почав писатися гетьманом Запорозьким, а по сьому і всі наступні гетьмани в титулах своїх додавати війське запорозьке почали.

7-го серпня року 1647-го на Запорізьку січ прибув Хмельницький, де знайшов готови і здатних до бою козаків лише трохи більше як триста чоловік, а решта розпорошені були по їхніх промислах ловитвах, рибних та звірних. До них примикав і зібрав Хмельницький режєтрових козаків, котрі лишилися були від командування гетьмана та по зимівниках запорозьких проживали, трит тисячі сто п‘ятнадцять чоловік, яким і оголосив волю Королівську, як дозвіл на оборону вітчизни і закликав їх підняти зброю супроти поляків, спільних своїх супостатів.

На початку 1648 року мав Хмельницький готового при собі війська, добре озброєного сорок три тисячі сімсот двадцять чоловік, і в тому числі реєстрових козаків 35 тисяч, очекомонних, або волонтерів 4900 та запорозьких козаків 3820 чоловік.

V. Система військово - фізичної підготовки на Запорізькій Січі.

5.1. Склад, засади і чисельність славного війська запорізького.

Запорізькі козаки, живучи в січі без жінок і без нащадків і водночас щорічно, а часом і щоденно зменшуючись у кількості від війни, хвороб і старості, всіляко намагалися поповнити свій склад і збільшити своє військо. Отож зрозуміло, чому козаки приймали у


Сторінки: 1 2 3