Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








мовну спорідненість саме з північнокавказькими хурритами (населяли в основному область на півдні Малої Азії — Кіццуватну, де сусідили з індоєвропейцями-лувійцями, а також вищезгадані Ханаан та Мітанні, і мігрували на північ, де в степах України відомі як носії старосільської археологічної культури), що дало підставу розглядати їх мову як етрусько-лемноський діалект хуррито-урартської прамови. Зокрема генетичною паралеллю міфологічному етруському богу Сатре (= латин. Сатурн) є хурритський sidar-ni- "закляття, прокляття", етруському eis-/ais- "бог, небо" — пн.-кавк. *Has "небо", заг.-єніс. Есь (es) "бог, небо", кельт. субстр. Єзус тощо.

Хеттського царя Pithanasa (Пітанаса) цілком можна співвіднести з грецьким міфологічним персонажем Піфоном (Python), а Anittassa (Анітаса) – з Антеєм. Якщо Антея перемагає Геракл (переказ про це схожий з хеттським міфом про перемогу бога Еа над Уллікуммі), то Піфона (як символа спроб експансії хеттів в Елладу) – бог Аполлон. Піфон тут символізує спробу контролю хеттів над стародавнім торговим шляхом з Сірії через країну хеттів у Північно-Західну Анатолію (Ахійяву; згідно з П. Гіндіним, прагреки – ахейці спершу перейшли Мармурове море на територію Анатолії, а потім змушені були повернутися в Європу та колонізувати власне Елладу) і далі через протоки у Європу, який вів до багатих оловом родовищ Богемії, Піренеїв та Британії Циркин Ю.Б. "Оловяный" путь и северная торговля Массалии // Вестник древней истории. — 1968. — № 3. — С. 96—104. (як аналогічно їм не вдалося встановити контроль над джерелом міді — Кіпром). Справа в тому, що олово, яке при сплавленні з міддю дає бронзу, не належить до числа поширених металів, а тому бронзовий вік знаменував подальше розділення суспільства на класи (володіти бронзовими виробами могла меншість), жорстоку боротьбу та далекі походи кочових племен Євразії, метою яких було заволодіти копальнями та джерелами доброї води для стад великої рогатої худоби. На часі інвазії праеллінів на Балкани і в Анатолію хетти вже володіли ефективними способами оброблення заліза і ретельно оберігали секрети виробництва. В їхньому середовищі цей метал був доступний багатьом, а не лише монопольно зосереджувався у руках вузької касти воїнів, з нього виготовляли сокири для вирубування лісів та плуги для підняття більш важких грунтів Косамби Д. Культура и цивилизация Древней Индии: Исторический очерк / Пер. с англ. Ред. и предисл. Н. Гусевой. — М.: Прогресс, 1968. — С.39.. Тому не дивно, що пієтет довколишніх етносів перед хеттською матеріальною культурою призвів і до такого ж ставлення до їх духовної культури.

Аналогічно героями міфів виступають царі хеттів Телепінус (він же грецький Телеф), Суппілуліума (герой троянського циклу Сіпіл). Богинею полювання у хеттів була Рутас (~ грецька Артеміда), бог шляхів Яяс “Прочанин” (~ грецький Ясон), Хепа (~ семітська Хева/Єва або Sibyllai/Сивіла). На основі прочитання хеттських клинописних табличок вченими встановлено запозичення хеттських божеств давньо-грецькою міфологією: Ахіллес — “морський приплив”, його батько Пелей — “прибережний, змочений водою пісок”, його мати Фетіда — “вода, зрошуюча землю”, Паллада — богиня “срібного міста” Афін (Hattinai), Посейдон — “Господар (Ваал) Сідону”, Пріам (perramos) — “цар” тощо Eisler Rob. Boghazkoj—Studien zu Homer und Hesiod // L’Antiquite classique. — 1939. — Vol.VIII, N 1. — P.41—69.. Також герої Трої мають цілком хеттські імена: Андромаха — Andra-m-aku “блакитноока”, Телемах — Pawah-telmah, Александр (ім’я Паріса) — Alak-sandus (де друга частина імені вказує на теонім Santas, Sandon, який греки передали в “Ілліаді” як Ксанф, ім’я бога ріки Скамандр), його носій згадується в археологічних даних як цар Vilusa, тобто Іліону (Трої) Ушаков П.Н. Эпиграфические памятники Лидии // Вестник древней истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3—4. — С.47—48, 54.. Лідійці, мовні та етнічні нащадки хеттів, знають богів Аснянь — Афіну, Артімус — Артеміду (з неодмінним епітетом adalus — “сестра”), Ламетрус — Деметру, Бакіс — Вакха (Бахуса), Армас — Гермеса, Елос — Геліоса, Арес — Ареса, Пільданс (Pldans) — Аполлона (з епітетом tavsas — “великий”) Ушаков П.Н. Эпиграфические памятники Лидии // Вестник древней истории. — М.: ОГИЗ СОЦЭКГИЗ, 1940. — №3-4. — С. 54..

Хетським богом воріт був саме Апулунас (Апалунас), якого хетти ототожнювали з хурритським Тешшубом (Тешубом), а семіти — з Елем. ("Баб-Ель", Вавилон — "Ворота Бога"). Зображення останнього хетти помістили у своїй столиці у вигляді воїна-охоронця воріт, тримаючого типово «амазонську сокиру» Меликишвили Г.А. Возникновение Хеттского царства и проблема древнейшего населения Закавказья и Малой Азии // Вестник древней истории. – М., 1965. — №1. – С.22—23.. Тож не дивно, що у Гомера Аполлон виступає оборонцем малоазійців. Цікаво також, що хетти полюбляли прибивати над воротами в якості оберега опудало орла з роздвоєною головою.

Аполлон — покровитель будівельників, митців і жерців Дельфійського храму, покровитель родючості, захисник урожаю, цілитель, даруючий дощ. Він виключно македонцями наділявся епітетом “володар” (ст.-грец. кэсйпт, арам. мбсЬ). Народжений богинею Лето на “неправильній” землі – острові, спеціально для цього створеному Зевсом, в той час як Гера закляла породіллю неможливістю народити на землі — Геї (пор. з вищенаведеними мотивами “неправильного” народження героїв в (на) могилах або від предмету — коштовності, горошини, комахи).

“... Аполлон спершу шанувався в Анатолії, потім – на Кріті, до того ж спершу він уособлював колообіг рослин, а пізніше – колообіг Сонця. Цей бог, котрий колись втілював надії землероба, забезпечував родючість, котрий шанувався у Делосі, разом зі своєю матір’ю – богинею родючості в Дельфах вже не пов’язаний з орною землею, із селянською працею... Шанований як дитя Зевса, як Сонце, як промінь, як джерело світла, він стає патріархальним богом, носієм божественного одкровення, котре дане людям через посередництво оракулів. Ми знаємо, що ці пророцтва мали на меті ... перш за все політичні цілі. Чи є випадковим, що розквіт дельфійського оракула випадає на той же час, що й розквіт політичної влади аристократії поліса, котра вже відірвалася від виробництва? Очевидно, що за протиставленням неба і землі, Аполлона і Діоніса приховується протистояння політичної влади і народу, аристократії і селянства (с. 163). Аполлон представляє створений богами порядок у космосі і полісі. В його особі на людину дивиться бог, освячуючий існуючий стан речей, а виробничі відносини, що виникають як наслідок діяльності людини у дійсному світі, постають перед людьми у дійсному світлі, постають перед людьми як щось божественне, надприродне, і це приховує загадку їх дійсного походження внаслідок відчудження діяльності. Класичний спокій Аполлона в дійсності є перш за все відображення консерватизму аристократії, абсолютизація того порядку у полісі, при котрому олігархія панує, виходячи з природних прав. Аполлон втілює у собі принцип такого об’єктивного суспільного середовища, котре береться у відриві від суб’єктивної діяльності і зводиться на рівень надприродного. Він – релігійне вираження апології спокою, порядку, даної структури” Лукач Й. Пути богов: К типологии религий, предшествовавших христианству / Перев. с венг. – М.: Политиздат, 1984. – С.163 – 164.. “... На Делосі виступає культ Аполлона на аграрному тлі. Зв’язаний з матір’ю Лятоною, ... культ на Делосі сягає, можливо, часів матріярхату, що в’яжеться з раннім осілим життям і початками агрокультури. Тому гіперборейські дівчата, чи жінки (їхні імена — Арга та Опіда або Опіс і Гекаерга, які супроводжували породіллю Лето, та Гіперіоха і Лаодіка, після смерті яких на Делосі гіпербореї перестали надсилати дари, — О.Г.), а не мужчинии є послами й приносять дари з земних плодів на Делос (а не до ближчих їм Дельф!), де аграрний стиль релігії розвинувся сильніше, як це слідує з Геродотового оповідання про гіпербореїв (4, 32-36). Отже, як виходить з вищеподаного, аграрний мотив релігії праукраїнського населення, яке правдоподібно виступає в даному оповіданні під назвою гіпербореїв, має зв’язки з аграрною релігією Делосу. В оповіданні говориться, що гіперборейські жертви принесено на Делос Артеміді, а не Аполлонові, що знову вказувало б на матріярхальний мотив. Та непевність, чому гіпербореї приносили дари сестрі, а не братові, може свідчити між іншим про те, що у первісній стадії делійського вірування обидва ті культи становили найправдоподібніше один культ з тим, що Артеміда була відповідником жіночої статі до Аполлона, маючи майже ті самі компетенції та атрибути. Бо як на підставі солярних вірувань Аполлон перебував якийсь час року, під час зими в Греції, далеко в країні гіпербореїв, так само на підставі люнарних вірувань Артеміда перебувала головно за таврійськими горами тоді, тоді, коли греки не бачили місяця, отже в день, або у темні, безмісячні ночі... А. Picard догадується, що початків міту про гіпербореїв треба дошукуватися радше на Кріті... Щойно опісля “перенесено” гіпербореїв до Тракії..., з Тракії більш на північ, отже на північне побережжя Понту, тобто південну смугу античної України (у Страбона зазначається, що гіпербореями називаються мешканці побережь Понту Евксинського, Істру та Адріатики, "Географія", 11, 6, 2; румунський дослідник Гетікус-Васіле Ловінеску у своїй праці "Dacia Iperborea" констатує, що Гіпербореєю в індоєвропейській традиції завжди називається північ стосовно півдня, — О.Г.), далі до прибалтійської й вкінці скандинавської смуги...” Домбровський О. Вплив ранньої грецької духовности на розвиток поняття античної України // Записки НТШ. – Париж—Нью—Йорк—Мюнхен—Торонто—Сідней: НТШ, 1962. – Т. CLXIX. — Збірник на пошану Зенона Кузелі: Праці філологічної та історично—філософічної секцій / За ред. В. Янева. – С. 340 – 342.. Вергілій у "Георгіках" (ІІІ, 349-389) мешкаючими "під гіперборейською Ведмедицею" та "повівом рифейського евру" (тобто вітру з Репейських гір — Уралу) називає скіфів, які населяють землі від Меотидського озера (Азовсього моря) до Родопських гір (беруть початок з Фракії), що "простягаються до середини полюсу". І їхнє зимове життя під рудими шкурами тварин, у теплих землянках та з чашами, повними кумисом та кислим соком горобини сповнене справжнього блаженства. Йому вторить Сенека у "Діалогах": "... Вони здаються тобі жалюгідними? аж ніяк не шкода те, що звичка зробила (другою) природою: бо те, що розпочате з необхідності, поволі переходить в насолоду... Те, що здається тобі бідуванням, є способом життя стількох племен ..." (Seneca, Dialogorum Liber I, IV,14).

Можливо, що уявлення про батьківщину Аполлона на північ від Греції наклалося на легенду про якусь могутню цивілізацію гіпербореїв на півночі Європи: “...до останнього льодовикового періоду, в ті часи, коли ще не існувало Північного моря, на землях Крайної Півночі розташовувалася велика країна гіпербореїв, що вже досягла значного ступеню цивілізації” Шарпантье Л. Гиганты и тайна их происхождения / Пер. с фр. – М.: Крон—Пресс, 1998. – С. 156.. Ідея премордіальної цивілізації була оригінально розвинута російським поетом В. Капністом у “Кратком изыскании о гипербореянах” (1815), де автор ставить питання про походження слов’ян від гіперборейців та атлантів.

Аналогічне зауважує Ю. Евола: “...Традиція гіперборейського походження, як у її відпочатковій олімпійській формі, так і в її реставраціях “героїчного” типу, лежала в основі цивілізаційної діяльності раси, котра в період між кінцем гляціальної епохи та початком неоліту поширилася євразійським континентом. Деякі гілки цієї раси прийшли безпосередньо із Півночі. Інші мали своєю вітчизною західно-атлантичні землі, де було створено щось на зразок копії суто нордичного центру. Ось чому у різних співпадаючих за суттю символах та легендах іноді говориться про північно-арктичну землю, а іноді — про західну... Так, наприклад, згідно з кельтською доктриною, першопредком людей був Бог Мертвих, Діспатер, мешкаючий в далекому регіоні по той бік океану, на “острові Межі”, звідки, за переданням друїдів, прийшла частина доісторичних мешканців Галлії (— d’Arbois de Jubainville G., “Le cycle mythologique irlandais”, Paris, 1884. Ірландська назва “Земля під хвилями”, — tir fa tonn..., можливо, було спогадом про затоплення цієї землі)”Евола Ю. Гіперборейська тема / З італ. // Головерса О.-М. Культура правих: Есеї та переклади. – Ів.-Франківськ: Мезогея, 2003. – С.144. (див.також: http://tradigr.freeyellow.com/graal3.html).

Дослідник А.В. Ільїн у праці "Геоморфологія рельєфу Атлантичного океану" констатує, що внутрішня будова рельєфу височини Роккол свідчить про занурення великої частини материка на північний захід від Британського острова. Про те, що північноамериканські береги з’єднувалися з Європою посередництвом Гренландії та Ісландії, а також сухопутним мостом між ними (умовна назва — Terranova або "поріг Томпсона" — лінія Гренландія-Ісландія-південна Норвегія), свідчать однакові види тварин, мешкаючих на півночі Європи та на півночі Америки Белов А.И. Антропологический детектив. — М.: ООО "АиФ-Принт", 2002. — С. 41..

Власне в Х тис. до н.е. закінчився останній льодовиковий період (його пік був біля 20 тис. років тому) Маркова А., Симакова А., Пузаченко А. Экосистемы Восточной Европы в эпоху максимального похолодания валдайского оледенения (24—18 тыс. лет назад), по флористическим и териологическим данным // Доклады Академии Наук. — 2002. — Т. 386, № 5. — С. 681-685.. Північний льодовик почав танути, і кількість води у Світовому океані додалася, його рівень підвищився на 125-150 км, виявилися затопленими гігантські частини суші. Це призвело до відокремлення Азії від Америки. Також на території сучасної Західно-Сибірської рівнини вирувало величезне Мансійське море (озеро), утворене підпруджуванням льодовиком північних рік, яке своїм стоком (і навіть стоки Обі, Єнісею та Лєни) впадало на південний захід — через Аральське та Каспійське моря (власне в них досі збереглися як релікт північнольодовиковий лосось та форель) у Чорне та Середземне моря. Разом з цілим комплексом русел-проток, спіллвеїв, прадолин та внутрішніх озер-морів це море утворювало Велику Західну систему стоку талих вод (втричі перевищувала басейн сучасної Амазонки), що простягалася на сім тисяч кілометрів від Саянського хребта на сході до Альп на Заході Гросвальд М.Г. Последнее великое оледенение территории СССР. — М.: Знание, 1989. — С. 38—39, 44—47..

Найбільш високий рівень Світового океану внаслідок танення льодовика був у 9600 р. до н.е. Платон (427-347 рр. до н.е.), з посиланнями на свідчення предка своїєї матері афінського архонта Солона (640-559 рр. до н.е.) з роду легендарного Кодра, опускання Атлантиди датує 9570 р. до н.е. Саме тоді ж відбулася перебудова ландшафтів на території Європи та Передньої Азії. Така ж перебудова відбулася і в Америці Свідченням цього є Ніагарський водоспад, кам'яні ступені якого зазнають тиск падаючої води. Коли якийсь ступінь розмивається, то вода спрямовується на наступний. Спеціалісти встановили, що Ніагарський водоспад виник внаслідок різких геологічних зрушень у часовому відділі між 8-м і 13-м тис. до н.е. Дані, отримані у Європі, говорять, що в 9880 р. до н.е. відбулася вулканічна катастрофа у басейні ріки Рейн у Німеччині. Спеціалісти назвали її "Помпеями льодовикового періоду”. В результаті цієї вулканічної діяльності величезні околиці разом з поселеннями були залиті потоками вулканічної лави, шар котрої сягав п’ятнадцятиметрової товщини, а дощ з попелу досяг сучасної Польщі.

Перерва у спадковості між людськими культурами спостерігається археологами в Америці та Європі десь в 10 400-х рр. до н.е. Замість слідів людини в цей час спостерігаються відклади осадових морських порід, перемішаних з каменем, що падав зі стелі. Цей факт наявний навіть у знаменитій печері Шанідар в Курдистані (вона знаходиться тепер на 750 м над рівнем моря), котру населяли люди, починаючи з 100 тис. років до н.е.. Новий культурний шар у печері сформувався тільки через 5 тис. років перерви. Аналогічно у франко-кантабрійських печерах, відомих своїм верхньопалеолітичним мистецтвом, в цьому ж інтервалі часу зникають наскельні малюнки. Якщо на час льодовика кількість людства на Землі досягала 20 млн, то за одне тисячоліття після цього чисельність збільшилася в 32 рази (демографічний вибух) і в 11 800-11 600 рр. до н.е. складала 640 млн чоловік. Після цього почав різкий спад кількості населення. За 200 років воно зменшилося в десять разів, а на межі 8000 - 8600 рр. до н.е. чисельність населення Землі становила лише 8 млн чоловік. Саме з цього часу й до тепер спостерігається ріст населення.

За даними Нобелівського лауреата У.Ф. Ліббі, близько 10 400 років тому в Америці раптово зникають будь-які сліди людини. Разом з ними зникли єноти, гігантські бобри, пеккарі, наземні лінивці (мегатерії), верблюди, лами тапіри, коні, мамонти, мастодонти, шаблезубі тигри, гвинторогі антилопи (капромери).

Група вчених Флорідського університету (США) виявила докази геологічної катастрофи, відомості про яку дійшли до нас із міфів. Аналіз осадочних порід, піднятих вченими з великих глибин Мексиканської затоки, показує, що 11 600 років тому почалося інтенсивне танення льодовиків Північної Америки. На потепління клімату в ту епоху вказує, зокрема, зміна співвідношень ізотопів кисню-18 і кисню-16 у черепашках морських тварин, яка є відмінним індикатором температури віддалених епох. Відігрівання крижаного щита Америки спричинилося до надходження величезної маси талої води у Мексиканську затоку Вісник НАНУ. — 1995. — № 3—4. — С. 101.. Крім того, приблизно тоді ж, 12 тисяч років тому, територія між Норвегією та Шетландськими островами, що тепер становить дно Північного моря, була частиною острова Британія. Тут дослідники, які брали зразки з дна, на глибині більш як 100 метрів знайшли залишки доісторичного поселення. Надалі тут утворився цілий архіпелаг островів, аж доки його не поглинув океан ("Наука і суспільство", 1987, № 12, с. 60). Власне "тепла ріка" в Атлантичному океані — течія Гольфстрім, яка раніше не досягала Арктики, раптом прорвала якусь небачену перепону і залила на півочі Європи простори, перетворюючи їх на моря та зігріваючи льодовики. Останні розтанули, і звільнена від них суша стала благодатною місциною для тварин.

Також цікаво, що календарі стародавніх єгиптян, ассірійців вказують одну і ту ж дату катастрофи, яку беруть за точку відліку у своїх календарях — 11 542 р. до н.е. ("Наука і суспільство", 1985, № 9, с. 44), а за календарями аріїв та майя — 11 653 р. до н.е.(бо у майя рік складався з кількох циклів, кожен з яких тривав 2760 р.). Отже, точка відліку індійського місячно-сонячного календаря припадає на 11 652 р. до н.е. Ассірійські та єгипетські календарі беруть свій початок від моменту закінчення катаклізму. Так, сонячний єгипетський цикл нараховував 1460 років. Дата завершення одного з цих циклів нам точно відома із написів жерців — це 1322 р. до н.е. Від цієї часової точки ми можемо відкладати сонячні цикли у минуле. Отримуємо 11 542 р. до н.е. Що ж до ассірійського календаря, то він складався з місячних циклів — кожен по 1805 років. Тут також маємо дату кінця одного з циклів — 712 р. до н.е. Таким чином, відкладаючи місячні цикли від цього моменту у минуле, отримуємо той же 11 542 рік. Отже, висновок напрошується, що початок і завершення чергової премордіальної катастрофи відбулися між 11 652 (або 11 653) та 11 542 рр. до н.е. Також древні стверджували про неодмінну циклічність катастроф. Римлянин Цензорінус (3 ст. н.е.) писав, що Земля зазнає катаклізмів через кожні 10 800 років або 13 384 роки. За Орфеєм, цей період дорівнює 12 000 років, а за Кассандрою — 136 000 років. Аналогічний циклізм засвідчують і давньо-індійські тексти.

Без сумніву, напрошується згадка про Всесвітній Потоп, засвідчений майже у всіх давніх традиціях. Вчені дійшли висновку на основі аналізу описів катастроф, що епіцентр Всесвітнього Потопу був між Африкою та Америкою. За мірою віддалення від епіцентру характер міфів змінюється, вони стають більш "спокійнішими", "м'якшими".

Значна частина дослідників, базуючись на міфологічних твердженнях про те, що до Всесвітнього Потопу не було Місяця на небі, вважають, що він був не супутником Землі, а планетою і мав свій супутник. Начебто орбіта його була близькою до Землі і збити його з неї могло інше космічне тіло, що пролітало поруч. Дехто звинувачує у цьому планету Венеру (за Марком Теренцієм Варроном). Спершу Місяць наближався до Землі, із Землі вона виглядав у 20 разів більшим, ніж зараз. Природно, збільшилися місячні приливи. В результаті приливна хвиля сягала кількох кілометрів. Вона й затопила вершини гір. Потім під дією складних гравітаційних сил Місяць знову став віддалятися від Землі. Інші вчені вважають, що причиною катастрофи була зміна нахилу вісі нашої планети відносно площини, у котрій вона рухається (площини екліптики). Вісь змінюється кожні 400 000 років. При цьому вона ще й хитається, а період хитання — 26 000 років. Якщо змінився нахил осі, то сонячна енергія потрапляє на поверхню інакше. Як наслідок — інакше розподіляється в атмосфері, внаслідок чого змінюється клімат. Вчені виявили, що у період останнього зледеніння Північний полюс був там, де зараз проходить 60 градус північної широти. Зараз він знаходиться на 90 градусі. Отже, різниця у 30 градусів!

Жах від космічної катастрофи призвів до кардинального стрибка у свідомості людини, в результаті чого вона стала сприймати довколишній світ ментально-емоційно, недиференційовано міфологічно-дієво осмислювати довколишній світ як нероздільну цілісність та встановлювати між його явищами певні дологічні зв’язки, на відміну від наступної диференційованої (сюжетної) міфології (< міфологічне мислення < міфологічне усвідомлення < міфологічне сприйняття). До цього людина сприймала правильну послідовність відомих явищ (наприклад, схід сонця) у силу їх регулярності як щось дане, що не потребує пояснення. Все світосприймання їх виходить зі "сновидінь" (dream), минуле, теперішнє і наступне співіснують так, як у сні. Тільки коли звичний хід речей порушувався якоюсь раптовою подією, коли людина зіштовхувалася з чимось страшним і незвичним (як природного походження — затемненням світила, вогнем від блискавки, землетрусом тощо, так і "штучного" — галюциногени, напої, наркотики), тільки тоді вона — і то ненадовго — починала міркувати над причинами цих явищ. Механізм такої транформації свідомості давно прояснений наукою. Російський академік В. Казначеєв констатує, що у архаїчної людини головний мозок достатньо розвинений і кількість нейронів досягає 8-10 млрд. Якщо в кожній клітині-нейроні співіснують білково-нуклеїнові і полеві форми життя, то до певного рівня білково-нуклеїнові структури нейронів, що пов'язані нервовими провідниками, працюють як компютер провідникового типу. Якщо ж у зовнішньому середовищі виникає якась фізична чи географічна аномалія, то всі поля нейронів, які працюють у мозаїці контактного компютера, в один момент можуть об'єднатися в одному кооперативному полі: комп’ютер провідникового типу перескакує на організацію полевого типу. Це призводить до того, що істота-носій такого компютера починає сприймати оточуючий світ ІНАКШЕ, ПО-НОВОМУ. Для цього стрибка біологічних мутацій не потрібно. До цього стрибка гоменіди могли спілкуватися за допомогою тільки сенсорних сигналів (вигуку, зору, запаху тощо). Але достатньо, щоб їх "комп’ютери" перейшли на полеву організацію, як всі вони природним чином опинилися пов'язаними далекойдучим полевим зв'язком. Отже, те, що ми називаємо яснобаченням або телепатією, були обов'язковою формою, обовязковою властивістю на ранній стадії еволюції homo sapiens. Але не все людство зуміло розвинути цей "дар": воно розділилося на більш вдатних" ("Сини Божі", біблійні "нащадки Сифа-Дарунку", homo sapiens) і "менш вдатних" ("Сини людські", "нащадки Каїна", homo capiens). Протягом сотень тисяч років ці два види співіснували (як, наприклад, у тваринному світі співіснують вовки і собаки, і питання, хто з них володіє краще тим чи іншим аспектом "дару"). На жаль, саме злиття двох видів гомінідів призвело до фактичної втрати здібностей, що закріпили й наступні катаклізми.

Зрештою, потреба комунікації з самим світом стала поштовхом до виникнення мови, яка прийшла на зміну вже достатньо розвинених та складних знакових комунікативних систем (необхідних для предметно-знаряддєвої діяльності; "тут ми також погоджуємося з І. Кантом: "... Музика, танці та гра складають безсловесне спілкування (адже ті малочисельні слова, що необхідні для гри, ще не утворюють бесіди, вимагаючої взаємного обміну думками)..." Кант И. Сочинения в шести томах. — М.: Мысль, 1966. — Т.6. — С.526.), що, у свою чергу, призвели до все більш точного, уважного сприйняття. "... А якщо в якості відмінної риси людської мови, — резюмує І. Топешко, — ми позначили можливість з її допомогою передавати абстрактні поняття, зокрема, поняття вищого начала життя, то й шукати витоки мови слід там, де з’являється уява про вище начало життя, ... про чудо — "міф є чудо", за визначенням О.Ф. Лосєва... Ми висловлюємо гіпотезу, що з усього, що могла бачити, чути і відчувати ця істота, до "чудесного" може бути віднесене уявлення постйної новизни оточуючого світу: світ довкола нас увесь час новий, увесь час змінюється, і рослини, і небо, і все живе, і співплемінники постійно змінюються, ніколи не залишаються такими ж, якими були щойно (це, власне, і є потік часу, але він ще довго не буде усвідомлений людиною саме як час) ... Якщо є вища сила, що керує всім колом оновлення, зникнення та повернень, то існують і зразки життя, котрих слід дотримуватися для збереження життя. Якщо світ — це живий єдиний організм, то з ним можна спілкуватися, як спілкуються між собою всі живі, отже, повинні бути сигнали, котрі цей вищий організм може сприймати і на котрі він реагує ... Для вираження узагальнених, а потім і абстрактних понять використовувалися все ті ж знаки або послідовності знаків..." Топешко И.Н. Культурно—мифологическая концепция происхождения языка // "Новые" и "вечные" проблемы философии. — Новосибирск, 2000. — С. 16—30.. Тут може бути переосмислена теорія стадіальності, яка свого часу була "новим вченням про мову" М.Я. Марра поставлена, образно висловлюючись, "з ніг на голову": ностратично-бореальні мови ("гіперборейські", за Г. Віртом; "прометеоїдні", за В. Абаєвим-М. Марром М.Я. Марр ставив знак рівності між "прометеоїдними" та індоєвропейськими мовами, з певних підстав відносячи семіто-хамітські мови до "яфетичних" (кавказьких, анатолійських, апенінських та піренейських та ін.) мов.) виникли з яфетичних як "новий етап розвитку людської мови в процесі їх трансформації" Марр Н.Я. Абхазский аналитический алфавит // Марр Н.Я. Избранные работы. — М.—Л.: , 1936. — Т.2. — С.324; Цит. за: Тревер К.В. Кавказ и античная культура в свете учения Н.Я. Марра // Известия АН СССР. Серия истории и философии. — 1950. —Т. VII, № 2. — С. 141..

Але І. Топешко, виходячи з того, що людину найбільше вражає "вічно новий світ", пропонує шукати сліди реліктового міфологічного сприйняття у надзвичайно складній сюжетній міфології (міф про оновлення птаха Фенікса, міф про метемпсихоз-переселення душ, міф про загробне царство, міф про вічну молодість, міф про воскресіння Христа, аналогічні казкові мотиви тощо) Топешко И.Н. Культурно—мифологическая концепция происхождения языка // "Новые" и "вечные" проблемы философии. — Новосибирск, 2000. — С. 16—30.. В дійсності ж людство обирає комунікацію з Вищими Силами саме з причини "граничної небайдужості" до ближнього (цьому буде присвячено наше спеціальне дослідження), а місію "посередників" здійснюють "царі-шамани" та їхні дружини-"жриці" шляхом "священного шлюбу" на вершинах штучно створених підвищень — "зіккуратів". І лише після цього перед останніми відкривається "профанаційний" шлях — закріплення головного становища в роді, збереження влади та контролю над господарчою діяльністю етносу та майновим станом його членів.

Ба, більше! З Х тис. до н.е. (хоча


Сторінки: 1 2 3