Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Cухомлинський В.О. – педагогічна спадщина

Яскравим прикладом розв'язання зазначеної проблеми є педагогічний досвід вітчизняного гуманіста Василя Олександровича Сухомлинського, творча спадщина якого має велике те-оретичне і практичне значення. Нині, коли педагогічна наука і всі ланки сис-теми освіти намагаються вирішити складні завдання, одним із яких є вихо-вання гуманістичних цінностей у під-ростаючого покоління, у науково-практичному доробку В.О. Сухомлин-ського можна знайти поради і шляхи для їх успішного вирішення, що і зу-мовлює актуальність нашої розвідки.

Творча спадщина Василя Олексан-дровича з кожним роком привертає все більшу увагу наукової і педагогіч-ної спільноти як у нашій країні, так і за рубежем. Серед багатьох напрямів досліджень творчості В.О. Сухомлин-ського виокремлюється плідна праця уманської школи під керівництвом акад. В.Г. Кузя (Н.В. Безлюдна, Г.Л. Бон-даренко, Т.Д. Кочубей, Л.І. Мамчур, Л.В. Ткачук). Розроблена українським практиком педагогічна система не тіль-ки збагатила педагогічну науку нова-торськими ідеями й положеннями, значно розширила теорію і освітню ви-ховну практику, а й була своєрідним революційним етапом розвитку вітчиз-няної педагогічної думки.

У своїй діяльності В.О. Сухомлинський багато уваги приділяв становленню особистості, зокрема гуманістичному вихованню. Це засвідчують його чис-ленні монографії, брошури, етапі та оповідання, його практична діяльність і, головне, її результати — навчальні успі-хи вихованців Павлиської школи, їхнє життя, моральна культура і, звичайно, гуманність, яка є візитною карткою кожного учня. Василь Олександрович в умовах радянського тоталітаризму та формалізму створив оригінальну ви-ховну систему, яка відповідала не лише вимогам свого часу, а й певною мірою випередила його. Вона виявилася жит-тєздатною, тому що у своїй основі орієнтувалася на Людину, її почуття, пере-живання, емоції, на Людину, яка була рівною у правах та обов'язках з інши-ми, на Людину, як найвищу цінність.

Педагогіку В.О. Сухомлинського ми по праву називаємо гуманістичною, оскільки вона є джерелом розвитку те-орії і практики національного вихован-ня, в якому чільне місце належить вихо-ванню загальнолюдських духовних цін-ностей. В.О. Сухомлинський був твер-до переконаний, що «в житті людини не повинно бути жодної хвилини, коли б вона не набувала 6 духовних ба-гатств» 15, с.142].

Павлиський педагог розглядає ви-ховання як процес, наслідки якого за-лежать від утвердження в освітньому закладі гуманістичних взаємин, культу-ри як основи навчання і виховання, визнання прав особистості дитини. Він був переконаний, що вимогливість, підпорядкування, керівництво, управ-ління, система залежностей — не го-ловні для створення колективу. Голов-ними є гуманні людські взаємини між учнями, між вихователями і вихованця-ми, і на цій основі формуються єдині поняття про добро і зло 14, с.563].

Василь Олександрович, аналізую-чи фактори гуманістичного виховання, підкреслює провідну роль сім'ї у фор-муванні гуманістичних цінностей. Адже те, що набувається в сім'ї, зберігається дитиною протягом усього життя. Від гармонійності і стабільності стосунків у сім'ї, її психологічного клімату, мо-рального здоров'я, панування естетич-них смаків та етичних норм поведінки залежать і рівень розвитку суспільства, бо «якщо дитина виростає в обстанов-ці безсердечності, вона стає байду-жою до добра і краси» /5, с.92].

Сім'я може бути як позитивним, так і негативним фактором виховання. По-зитивний вплив на ще не сформовану особистість полягає в тому, що ніхто, крім матері, батька, бабусі й дідуся, сестри чи брата, не ставиться до них з такою любов'ю і турботою. Однак жо-ден інший соціальний інститут не може завдати стільки шкоди вихованню ди-тини, скільки це може зробити сім'я. Тому передусім у сім'ї має панувати ат-мосфера доброзичливості, довіри, любові, взаємодопомоги.

Учений добре розумів, що є речі, яким не можна навчити і які розвивають-ся у процесі спілкування спочатку з най-ближчими людьми, а згодом утверджу-ються, міцніють, або ж, навпаки, атрофу-ються під впливом соціального середо-вища. Не можна в школі навчити дітей любити, якщо ця здатність не розвинула-ся в сім’ї. Саме тому приязні стосунки між матір'ю і батьком, батьками і стар-шим поколінням (тобто бабусею та діду-сем) є передумовою виховання у дітей доброзичливості, чуйності, поваги. Про такі стосунки В.О. Сухомлинський писав: «Як важливо, щоб перші думки про доб-ре, сердечне, найпрекрасніше, що є в світі, — про любов людини до людини -пробуджувались на особистому досві-ді, щоб найдорожчим для дитини стали батько й мати [там само, с.93]. Материн-ська і батьківська любов не повинна бу-ти сліпою, а має виховувати в дитині Лю-дину, бути підтримкою, утверджувати ві-ру в себе, у свої сили, захищати і водно-час рухати вперед, а не бути своєрідним ковпаком, ізолятором. Духовна серце-вина справжньої материнської і батьків-ської любові у тому, щоб син, донька відчували повагу до себе, прагнули бути хорошими людьми. Багаторічні спосте-реження за розвитком молодших шко-лярів дали підставу В.О. Сухомлинському зробити висновок, що діти, душі яких надломлені переживаннями, потребу-ють особливої уваги, тому батьки мають щадити легковразливу, хворобливу пси-хіку дитини, оберігати дітей від зайвих переживань, пробуджувати життєрадіс-ні почуття, ні за яких обставин не виявля-ти своє ставлення до них, як до хворих [там само, с.52].

В.О. Сухомлинський вибудовував свою виховну систему на принципах етнопедагогіки, в якій образ матері по-сів значне місце. Матір у нього випро-мінює любов, чуйність та повагу до ди-тини; матір — джерело загальнолюдсь-ких цінностей, чеснот, Берегиня. Без перебільшення можемо сказати, що саме Василь Сухомлинський є єдиним педагогом радянського періоду, який створив «культ Матері». Матір у нього не всесильна, як до цього привчала радянська педагогіка, а звичайна лю-дина, яка потребує уваги, чуйного ставлення, поваги, ласки, любові. Ні школа, ні суспільство не може замінити матір. А тому любов до матері, вважав педагог, потрібно виховувати і в школі у процесі формування стосунків між хлопчиками і дівчатами.

Не менш важливою, на думку педа-гога, у вихованні дитини має бути і роль батька, особливо коли в сім'ї підростає син. Для хлопчиків батько є еталоном мужності, хоробрості, сміливості, все-могутності, вони мріють бути схожими на своїх батьків. Ці якості назвали основ-ними у своїх відповідях молодші школярі на запитання: «В чому ви хочете бути схожими на батька?». Нині соціально-економічні причини не зможуть виправ-дати відірваність батька від сім!, дитини. Не є виправданням і «заробіток гро-шей»: «Я забезпечую сім'ю усім необхід-ним. Ходять взуті, одягнені. Чого їм ще треба?!» І цю проблему не оминув В.О. Сухомлинський, який зазначав: «У сім!, де батько розуміє свої обов'язки лише як забезпечення матеріальних пот-реб дітей, і мати не стала центром їх ду-ховного життя, дітей оточує атмосфера духовної порожнечі, убозтва. Вони жи-вуть серед людей і не знають людей — ось що найнебезпечніше в таких сім'ях: серцям цих дітей незнайомі й недоступні тонкі людські почуття, передусім ласка, співчутливість, жаль, милосердя. Вони можуть виростати емоційними невігласа-ми» [4, с.545]. Проте вчений не примен-шував ролі матеріальних потреб у житті людини. Навпаки, Василь Олександро-вич був переконаний, що матеріальне благополуччя, створення відповідних умов для освітніх працівників сприяти-муть покращанню навчально-виховного процесу. Потрібно лише правильно формувати культуру потреб. І суть не в тому, щоб виховати матеріальні і духовні потреби, а в тому, щоб добитися їх гар-монійного розвитку, щоб у житті людини переважала діяльність, спрямована на становлення і задоволення потреб вищого порядку—потреб духовних. Як пе-реконує багаторічна діяльність В.О. Сухомлинського, уже в підлітковому віці та юності матеріальні запити не завжди ві-діграють провідну роль. Основою ж має стати потреба в іншій людині. Передусім ця потреба розвивається у процесі спільної діяльності і збагачує людські взаємини, є невичерпним джерелом ду-ховного багатства.

Батькам, радив педагог, необхідно звертати особливу увагу на синівську

любов і вдячність. Адже ніхто не хоче, щоб його дитина виросла жадібною, грубою, злою. Проте таке трапляється навіть у благополучних родинах. Не-дарма народ каже, що для батьків не-має нічого гіркішого й сумнішого, аніж невдячність їхніх дітей, байдужість, безсердечність: «Добрі діти на ноги поставлять, а лихі й з ніг звалять», «Лю-бов до батьків — основа усіх доброчинностей» тощо. Чому так трапляєть-ся? На думку дослідників, «батьки просто-напросто не розуміють, звідки беруться добрість, гуманність, байду-жість. Виростити дитину нелегко. До-водиться багато чим жертвувати. Доб-ре, якщо жертви розумні. Пожертвуй-те, наприклад, — пропонують учені, — поганими звичками» [2, с. 141].

В.О. Сухомлинський уважав, що обов'язком кожного є виховання у ді-тей любові й поваги до старших, на-самперед до бабусі й дідуся. Проте, як показує дійсність, в українському сус-пільстві за період радянського режиму відбулася девальвація інституту батьків-ства. Взята нині за основу американсь-ка модель стосунків між дітьми і батька-ми цю девальвацію лише посилює. Ни-ні поширилася форма звертання на «ти» чи й просто по імені не лише до матері й батька, а й до бабусі та дідуся. Діти відкрито спекулюють формулою «внуків люблять більше ніж дітей». Най-частіше до старших звертаються, коли потрібно вивільнити час для розваг, то-ді онуки «відправляються до баби з ді-дом». Через напружений ритм життя, «технізацію» суспільства спілкування між членами родини перейшло з без-посереднього на телефонне. В.О. Су-хомлинський радив з пошаною стави-тися до старших — надавати їм найпочесніше місце, систематично відвідува-ти; писати листи, вітати зі святами, днем народження, а звичайна щоденна увага до них — обов'язок кожної дитини.

Проте одностороння любов бать-ків до дітей чи дітей до батьків не дасть потрібного, важливого для суспільства результату, якщо в сім'ї не пануватиме повага до дитини, яка досить часто під-міняється імперативними стосунками чи наданням «тепличних послуг». Так, М.Й. Боришевський підкреслює, що повага до дитини — це не шанобливі й запобігливі реверанси перед нею, не бездоганне дотримання у стосунках з нею правил етикету чи визнання її зас-луг, це насамперед сприйняття її як рів-ноправного члена сім'ї, уважне і щире ставлення до її інтересів та потреб, віра в її можливості, розвиток у неї почуття власної гідності [1, с. 7]. Повага до дити-ни виявляється в усьому—в інтонації го-лосу, формі звертання, наказу, прохан-ня, у пораді, співчутті. В.О. Сухомлинсь-кий зазначав, що «роки й роки ідуть на те, щоб навчити і вчителів і батьків бути чутливими до переживань дітей. Зрозу-міти дитяче почуття — значить підійти до дитини по-людському, принести їй спо-кій, розсіяти тривогу, навчити її бути доброю й чуйною. Дитина, відчувши,

що старші зрозуміли її душевний стан, стає м'якою, чутливою до добра. Те, що я називаю виховуваністю, є відповіддю дитини на наше вміння розуміти її стан. Якщо ж старші, не розуміючи дитини, байдужі до її душевних порухів, часом бур і ураганів, — дитина стає жорсто-кою, озлоблюється, воі^ може навмис-не робити зло» [4, с.255].

Перебудова національної системи освіти підвищує вимоги до особистості, до ЇЇ гуманістичних цінностей, мораль-них якостей, рівня освіченості, культу-ри. На перший погляд, умови форму-вання особистості молодшого школяра істотно поліпшилися, але в той же час і значно ускладнилися. Розшарування суспільства, руйнування позашкільної ланки освітньої системи, збільшення кількості дітей з відхиленнями в поведін-ці, техногенний характер розвитку сус-пільства тільки підсилюють роль сім'ї у вихованні. Відбуваються зміни суспіль-них орієнтирів, суспільних ролей: бать-ки та педагоги, які ще до недавнього бу-ли головним авторитетом і джерелом інформації, поступаються в цьому засо-бам масової інформації (телебачення, кіно- та відеопродукція, періодична преса, Інтернет). Діти все частіше пере-бувають у неконтрольованому соціаль-ному середовищі. Спостерігається від-чутний розрив між тими ідеалами, які прищеплюють дитині батьки, школа, суспільство, та тими, що їх пропонує оточуючий соціум. На жаль, досить час-то перемагають ідеали вулиці. Нові складності у сфері гуманістичного ви-ховання виникли у зв'язку із змінами в змісті діяльності сім'ї — проблема мате-ріального забезпечення посіла основ-не місце в сім'ї. Водночас зменшилась участь дітей у домашній праці, сучасна сім'я послабила роль трудового вихо-вання. Звертаючи основну увагу на ма-теріальні потреби, батьки (як і популяр-ні телевізійні шоу) привчають дітей до легкого заробітку, забуваючи, що вмін-ня спілкуватися, гуманне ставлення до людини, неприйняття зла вирішують ча-сом у житті більше, аніж гроші. Батьки поступово перетворюються на «су-перменів», які «все знають» і «все мо-жуть», а тому вчитель для них не є авто-ритетом. Таке нівелювання батьками місця і ролі педагога в житті дитини шко-дить правильному вихованню.

За таких умов сімейного виховання першорядного значення набуває відпо-відальна позиція батьків, їх цілеспрямо-вана активність. Як стверджує В.О. Су-хомлинський, «всі шкільні проблеми стоять і перед сім'єю, усі труднощі, які виникають у складному процесі шкіль-ного виховання, сягають своїм корін-ням у сім'ю» [3, с.86].

Проводячи лінію співпраці школи і сім'ї у формуванні і духовному зрос-танні особистості, В.О. Сухомлинський найважливішу роль відводив мораль-ному вихованню, зокрема вихованню гуманістичних цінностей. Людину пе-дагог розглядав як взірець високої мо-ралі, гуманізму.

На батьків педагог покладав обо-в'язок створення в сім'ї необхідних умов для становлення особистості ди-тини, аби в неї могла виробитися пра-вильна соціальна орієнтація, утверди-лися почуття рівноправного і повно-цінного учасника життя своєї сім'ї, кра-їни. В.О. Сухомлинський небезпідстав-но вважав, що «до свідомості й серця матері і батька дуже важливо донести таку істину: маленька зернина, посіяна в людській душі у роки раннього ди-тинства, стає в зрілі роки могутнім де-ревом. Усе залежить від того, яку зер-нину посіяно і в який грунт» [4, с.541 ].

Центральне місце у виховній системі Василя Сухомлинського справедливо посідало виховання гуманності, процес становлення якої, як і інших цінностей, відбувається за такими закономірностя-ми: по-перше, знання мають перерости у звичку, а звичка, поступившись влас-ними інтересами, стати традицією; по-друге, звички повинні бути підкріплені емоційною оцінкою, переживанням власних вчинків; по-третє, має бути відповідність між принципами і вчинками. Гарантом цьому є цілеспрямована і сис-тематично організована поведінка ді-тей. Уважаючи молодший шкільний вік періодом, коли «душа дуже піддатлива до емоційних впливів», В.О. Сухомлин-ський радить саме в цей час розкривати перед дітьми сутність загальнолюдських цінностей, учити їх жити за людськими законами. Створена ним «Азбука мо-ральної культури» не втратила своєї ак-туальності й нині, коли особливо відчут-ний брак людяності, чуйності, добро-зичливості.

В.О. Сухомлинський у своїх працях не лише викладає свої погляди, а й підт-верджує їх яскравими прикладами, в яких розкривається велич Людини — Матері, Батька/Бабусі, Дідуся, Сестрич-ки, Брата, Вчителя, Друга, взагалі Стар-шого. Проте навіть ці приклади, на дум-ку вченого, будуть безсилими, якщо в сім'ї дітям не прищеплюють — нехай і елементарних, початкових — уявлень про гуманність, не формують навички спільної праці, не виховують доброзич-ливості у стосунках. І найважливішим при цьому є приклад гуманності самих батьків. Важливою передумовою гума-ністичного виховання педагог уважав звичаї батьків і того кола людей, серед яких живуть діти: «Дитина — дзеркало сім'ї: як у краплі води відбивається сон-це — так у дітях відбиваються моральна чистота матері й батька» [3, с.29].

Видатний педагог був переконаний, що виховувати у дітей чесність, правди-вість, доброту і чуйність, любов і повагу до старших потрібно ще змалку, оскіль-ки «дитячий світ — світ особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про честь і безчестя, про людську гідність: у них свої критерії краси, у них своє вимірювання часу: в роки дитинст-ва день здається роком, а рік вічністю» [З, с.81 «Добрі почуття, — зазначав Ва-силь Олександрович, — своїм корінням сягають у дитинство, а людяність, доброта, лагідність, доброзичливість народжу-ються у праці, турботах, хвилюваннях про красу навколишнього світу» [там са-мо, с.60]. Саме тому батьки мають піклу-ватися про те, щоб діти виростали тур-ботливими до всього живого. Така ду-шевна праця відточує сердечну чуйність, пробуджує бажання робити добро. «Азбука виховання людяності в тому, щоб дитина, віддаючи тепло своєї душі іншим людям, знаходила в цьому осо-бисту радість»,—стверджував учений [6, с.188]. Душевна чуйність—це вміння від-гукуватися думками, почуттями на все те, що відбувається в навколишньому світі; без чуйності до людини неможлива гу-манність. Батьки мають навчати дітей від-чувати іншу людину, розуміти і поважати інтереси інших, їхні прагнення, тобто засвідчувати поведінкою, вчинками своє ставлення до людей, бо «жити у сус-пільстві — це значить уміти пожертвувати своїми радощами в ім'я благополуччя, спокою інших людей» [5, с.91].

Справжня гуманність не може бути вихована без такої риси, як правди-вість. Для цього потрібно формувати у дітей звичку постійно говорити правду. І прикладом для наслідування для дітей є дорослі, їхня глибока повага до прав-дивості як цінної людської якості. Коли дитина втрачає віру у правду, то, за сло-вами В.О. Сухомлинського, стає «або озлобленою, жорстокою, або ж без-вільною і лицемірною, дволичною і брехливою — яким би бур'яном не про-росло насіння безвір'я, дитина стає мо-рально товстошкірою, для неї не існу-ють етичні цінності» 14, с.155]. «Людсь-ка товстошкірість» формується в сім'ї, і якщо цьому не запобігти, то отримаємо духовно збіднених, атрофованих спо-живачів. Виховувати у дітей чесність і правдивість, уважав педагог, потрібно на вірі й, особливо, на довірі. Адже діти не можуть жити без довіри. Без неї не-можливе самовиховання. Отримані уяв-лення про добро і зло, правду і неправ-ду, честь і безчестя знаходять відобра-ження в стосунках між дітьми.

Говорячи словами В.О. Сухомлин-ського, «сім'я з її взаєминами між дітьми і батьками — перша школа інтелекту-ального, морального, естетичного і фі-зичного виховання... Духовне і мораль-но-естетичне багатство сімейного жит-тя — найважливіша умова успішного ви-ховання дитини і в домашніх умовах, і в дитячому садку, і в школі» [6, с. 12—13]. Отже, дружні стосунки між членами сім'ї, доброзичлива атмосфера, злаго-да, взаємоповага, любов і поступли-вість батьків у ставленні одне до одно-го — головна сила виховного впливу на дитину. «Сім'я — це те первісне середо-вище, де людина повинна вчитися тво-рити добро. Сім'я щодня, щогодини, — стверджує В.О. Сухомлинський, — до-торкається до духовного життя шкіль-ного колективу; школа не може обійти-ся без сім'ї; моральна культура колек-тивізму в стінах школи в багатьох відно-шеннях є плодами тих квіток, які квіт-нуть у сім'ї» [3, с.536].

Значну увагу В.О. Сухомлинський приділяв особистості вчителя. На його переконання, вчителі — це батьки, а школа — це сім'я. Тому вимоги до вчите-ля були такими ж, як і до батьків. На дум-ку вченого, «учитель повинен бути не тільки наставником, а й другом учнів, разом з ними переборювати труднощі, переживати, радіти і засмічуватися... Найкращий учитель для дитини той, хто, духовно спілкуючись із нею, забуває, що він учитель, і бачить у своєму учневі друга, однодумця. Такий учитель знає найпотаємніші куточки серця свого ви-хованця» [6, с.12]. Педагог радив учи-телям бути доброзичливими, ставитися до дитини так, як би вони поставилися до власної дитини. «Доброзичливість, — зазначав В.О. Сухомлинський, — треба виховувати, і виховується ця властивість душі тільки тоді, коли вона - взаємна, тобто коли педагог бажає добра учневі, а учень — педагогові» [3, с.433]. Дитину потрібно вчити пізнавати світ серцем, відчувати інших людей. У сім'ї доброзич-ливість формується насамперед теплом материнської любові, у школі — пове-дінкою вчителя, його авторитетом. «Ди-тина, яка відчуває серцем іншу людину, стає доброзичливою» [4, с.435].

Розумів учений і роль початкової школи у становленні особистості дити-ни. І хоч основним завданням П педагог уважав «навчити вчитися», проте небез-підставно стверджував, що «роки нав-чання в початкових класах — цілий пері-од морального, інтелектуального, емо-ційного, фізичного, естетичного роз-витку, який буде реальною справою, а не пустою розмовою лише за умови, що дитина живе багатим життям сьогод-ні, а не тільки готується до оволодіння знаннями завтра» [5, с.100]. Дієва нас-танова сучасним учителям: не відмовля-тися від здобутків минулого, а активно використовувати їх, трансформуючи досягнення сучасності в площину люд-ського виміру, не перетворюючи лю-дину на «гвинтик» суспільного поступу.

Творча спадщина В.О.Сухомлинського переконує нас у різноманітності педагогічних підходів до формування особистості учня. Нині, у період актив-них пошуків ефективних методів вихо-вання гуманістичних цінностей, прак-тична діяльність Василя Олександро-вича є надійним помічником у вирі-шенні цих важливих завдань.

Педагогіка, виховання, навчання

Байченко С. Щоб не згас інтерес // Поч. Школа – 1999.– № .– с.49-51.

Бондаренко Г. Уроки мислення як засіб формування творчих здібностей молодших школярів // Поч. школа – 1999.– № – с. 51-53

Варакута О. Пізнавальні завдання для формування природничих понять // Поч. школа – 1999.– № .– с. 53-56

Громик Є. Гра – найсерйозніша справа // Поч. школа – 1999.– № .– с. 

Коваль Н., Воло щук В. Картки з природознавства для учнів 3 (2) класу // Поч. школа.– 2000.– № .– с. 31-34

Логачевська С. Постійний взаємозворотний зв’язок – одна з передумов диференціації навчання // Поч. школа – 1999.– № .– с 

Мечник Л.А., Мечник І.І., Посібник для вчителів.– Тернопіль, 1998.

Пустовіт Н.О., Плечова З.Н. Екологічні ігри та тести. – К.: Веселка, 1991.

Амоношвили Ш. А. “ Здраствуйте дети “ – М.: Просвещение, 1983

Амоношвили Ш. А. “Как живете дети ? “ – М.: Просвещение, 1991

Педагогика, ред. Пидкасистого П.И., М., Российское педагогическое агенство, 1995

Ильина Т.А. Педагогика: курс лекций, М., 1984

Харламов И.Ф. Педагогика, М., 1990

Педагогика, ред. Бабанского Ю.К., М., 1988