Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



РЕФЕРАТ

На тему:

Історична психологія XX століття

Історична психологія XX століття — одна з найлегших і разом з тим найважчих тем для сучасного історика психології, адже він сам є учасником подій цього часу, відображає незліченні впливи цих подій та їхні ідеологічні висвітлення, діє водночас несвідомо й свідомо і бачить певні розходження між очікуваннями та сподіваннями і тим, що реально постає. Так, свідомість є і самим буттям, і його відображенням, вона забігає вперед, від-штовхуючись від нього і незмірно відстає від нього, не в змозі збагнути його повноту.

Можна закопатися у фактичному матеріалі, не роблячи спроб його ос-мислити, але тоді цей матеріал перестає бути фактом історичної психології, адже без відповідних зв'язків з історичними феноменами він стає цілком некорисним і втрачає свій предмет. Можна побудувати теоретичну схему психології історичного буття людини, підібрати до неї мальовничі або навіть типові факти, але у цьому випадку надія і наміри накреслити основні риси психології XX століття виявляться, зрештою, саме теоретичною схе-мою — заманливою та оманливою водночас.

Бачити й переживати сучасне і бути його справедливим та об'єктивним теоретиком надто важко, а то й узагалі неможливо. Для викладу історичної психології має створитися певна часова дистанція, віддаленість подій для їхнього достатнього та належного розуміння. І все ж таки спроби видатних майстрів психології, які жили й працювали в самому XX столітті, слугува-тимуть незамінним матеріалом для історика психології, адже це були кори-феї психологічної думки. Тому навіть "однобічності" та "хиби" їхніх міркувань є важливими феноменами нашого часу.

Можна зрозуміти важливі риси XX століття, спираючись на давню ідею "втечі від свободи", і це було майстерно викладено німецько-американським психологом Е.Фроммом. Проте, як і завжди, його намір запропонувати продуктивні форми співжиття людей зводився до ідеї гуманного соціалізму, де людина здобуде свободу і зможе цілком наслідувати себе згідно зі своєю природою.

Проте проблема свободи як вирішальної сили поведінки, як головного вістря історичного здобутку людства хоч і має класичні взірці розкриття у філософських трактатах і політичних гаслах різних епох, одначе мало сприяє розумінню дійсної історичної психології народів, їхнього прагнення реалізувати потенції свого буття.

"Всі люди смертні, Сократ — людина, Отже, Сократ смертний".

Кожна людська істота будує для себе, по-новому його осмислюючи, та-кий силогізм, а разом з ним і ті уявлення, які допоможуть їй уникнути цієї участі Сократа і всіх людей, які жили до неї і житимуть після неї. Але для цього треба мати безсмертну опору, її знаходять у продуктах діяльності, в іншій людській істоті, більш точно — в сукупному людському існуванні, в історичному русі людства. Адже одне з найшаленіших відкриттів люди-ни й полягає в тому, що вона бачить безсмертну опору саме у смертній лю-дині. Сукупна смертна істота виявляється дійсно безсмертною, і до неї звер-тається погляд окремої смертної істоти.

Інша людина як безсмертна опора буття має в собі духовне вмістилище, і в ньому ця істота намагається вкорінитися. Цього можна досягти шляхом уніфікації іншого або, що складніше, — поставитись до нього як до унікального і разом з тим усезагального буття.

Історична психологія XX століття має розглянути дві тенденції в міжлюдських, міждержавних стосунках, котрі визначають саме історичний рух людської психіки, який скеровує зі свого боку історію людства даного періоду. Це насамперед ідея уніфікації (етатизму) людей, груп, страт, на-родів, яка є передумовою їхньої єдності, спрямованої як до матеріальної, так і до ідеальної форм існування. Ідея етатизму, що постала в одчайдушній формі саме в XX столітті, вимагала для свого здійснення цілковитої ідеологічної та буттєвої уніфікації людей, народів.

Ідея такої тотожності проймає наскрізь людську свідомість та вира-жається у певних принципах ідеології та соціального співжиття. Це, зокрема, знаменита формула "самодержав'я, православ'я, народність", не менш відомі ''патріотизм", "морально-політична єдність", що охоплює усі верстви суспільства, усі вікові рівні людей. Уся ідеологія з її філософськими засада-ми, літературою, мистецтвом і т.д. спрямована на досягнення такої єдності. Вожді, партія, клас, маси — це складові однієї з форм такої єдності. Одяг, пісні, ритуали, поклоніння, портрети, символіка, привітання — все має по-легшувати спілкування .між вірнопідданими. Ідеологічна вертикаль по-чинається з надання людського імені — вулиці, підприємству, місту тощо — і завершується послідовною філософією, від якої можуть вімалужуватися хіба що вказівки, як слід поводитися у певних ситуаціях.

Постають монолітність, держава, суспільство, народи, нації. Спо-стерігаються монолітна спрямованість щодо майбутнього (адже мета спрямовує на досягнення певного ідеального устрою), монолітність щодо оцінки сучасного та певні заідеологізовані, обмежені погляди у висвітленні минулого, адже "історія є політика, звернена у минуле". Мова йде про своєрідну тотальність мислення і поведінки, без чого народ розпадається на певні суспільні конгломерати, вороже налаштовані один до одного. Харак-тер виробництва і місце людей у ньому мають відповідати певній ідеології. Інші суспільства роблять акцент на виробництві товарів, і це виробництво насамперед, а не ідеологія, міцно поєднує людей. Мова йде про "соціалізм" і "капіталізм" XX століття. У першому випадку — повна ідейна мо-нолітність народу, у другому — монолітність економічних зв'язків, які та-кож зі свого боку мають виражати суспільну єдність. У першому випадку — ідеалізм (рух від ідеології до поведінки), у другому — матеріалізм (рух від виробництва до ідеології).

Стосовно життя та його глибинних надр, включаючи інтереси кланів. держави тощо, постає тотальна гостра полеміка про спосіб життя, і кожна з сторін доводить свою перевагу. Це не просто полеміка, а гостра суб'єктивістична непримиренність позицій — способу життя та ідеології. Велика кількість людей набуває спеціального фаху — критикувати інших та отримувати за це певну винагороду. Та головне в цій полеміці — не дійсний стан справ, а те, як цей стан відображається у головах ідеологів, яга відшукують підстави для критики ворожого табору.

Певний спосіб життя — це не тільки справжня реальність (рівень, спря-мування тощо), а й відображення цього способу життя в ідеології. Вона не є сторонньою щодо життя, а виступає ідеальним його відображенням, його спрямовуючою силою і, зрештою, ідеальним способом життя. Вона не тільки залежить від нього, а сама є певною формою життя, його змістом, навіть самим життям. Вона має його оберігати, виправдовувати, пояснюва-ти, стимулювати, усвідомлювати, надавати йому смислу. Адже у XX столітті у зв'язку з науково-технічними досягненнями та суспільно-політичними спрямуваннями ідеологія набуває абсолютизованого значення та визначає мотивацію поведінки особистості, страт, народу, людства, спо-нукаючи, скеровуючи їх до певних дій.

Це неподільне панування ідеології спричиняє до того, що людина відчужує від себе світ, особистісні мотиви поведінки і робить щось в ім'я запропонованої кимось великої справи. Завдяки цьому вона увічнює себе в пам'яті нащадків, здобуває реально можливе безсмертя. Адже народ є тим єдиним, що дійсно, а не тільки метафорично, існує у вічності. Ось чому за-хопитися справою, якій присвячує себе народ, — означає знайти найреальнішу опору "вічного" існування.

Саме ідеологія вказує на рівні, аспекти, риси-життя, які покладені в основу об'єднання людей. Це рівні від органічно-біологічного до ідеально-соціального. Те, що може беззастережно об'єднати всіх представників дано-го народу, є його природна база, те, що виходить безпосередньо з інстинкту, крові, генетичного коду, фізіологічних потягів тіла. Такою постала, зокрема, теорія раси Ж.А. Гобіно (1816—1882) — французького соціолога і пись-менника, що прокладав перші стежки расистської ідеології, на яких далі виникли постаті Ц.Форта, Р.Бенедикта та інших. Тут відсуваються на задній план усі культурно-історичні засади міжлюдського спілкування, а головна ідея стосується чистоти раси; індивідуальні внески з боголюдської особистості не варті уваги. Так, це дає підставу для об'єднання цілого наро-ду, але водночас цей народ стає в опозицію до інших рас. Ідея науковості визначає цінність людини незалежно від того, який внесок у культуру дано-го народу або людства вона здійснює.

На противагу попередньому можна говорити про· культурно-історичні засади єдності людей, і тут із розгорнутою теорією виступив психолог Л.С.Виготський.

Пімотовку нових ідей історичної психології було здійснено у першій чверті XX століття В.Вундтом в його ''Психології народів". Він розкрив психологічні підвалини тих факторів, які об'єднують народ і роблять його дійсним, гідним інших народів. Ці засади Вундт визначив так: мова, світогляд, звичаї. Це була вже не антропологічна або ж біологічна, а саме психологічна теорія об'єднувальних засад для індивідів, особистостей дано-го народу. Ця теорія показувала більш "людяні" принципи об'єднання лю-дей. Разом із цим тут уже постає ідея самореалізації індивіда в межах да-ної спільноти — треба лише оволодіти цими трьома засадами людського співіснування. Людина виражає себе через ці засади і стає безсмертною са-ме тому, що безсмертними є мова народу, його світогляд і звичаї.

Для ствердження або ліквідації самостійного буття народу найбільш серйозним важелем виступає саме мова, адже вона виявляється тим зрізом, тим емоційним, вольовим, інтелектуальним аспектом людського буття, який дає можливість своєрідного відкриття, бачення світу. Про це переконливо повідали великі лінгвісти — В.Гумбольдт, О. Потебня, також О.М.Веселовський, Д.М. Овсянико-Куликовський, К. Бюлер та інші. Це підтверджується й дослідженнями психологів. Зокрема, канадські діти, які живуть у двомовному лінгвістичному середовищі, сприймають і виражають світ через мовні особливості, відтак він постає в якомусь новому світлі при переході від однієї мови до іншої. Адже слово вириває із неозначеної темряви буття певні його визначеності, своєрідні структури, а також оцінювання таких структур. Спираючись на мовні особливості, постає сам світогляд народу, який зі свого боку впливає на характер мови. Цей світогляд (насамперед йдеться про народний світогляд, виражений у фольк-лорі) виражає певну вкоріненість людини у світ, забезпечує їй необхідні знання про особливості світу, щоб належним чином орієнтуватися і діяти в ньому. Саме дія, діяльність концентрується і стабілізується у звичаях, а по-передньо в ідеях та ідеалах, які ще зберігають живу конфліктність соціального та індивідуального буття людини. Звичаї вже характеризуються психологічною заспокоєністю, невимушеністю, усталеністю, несвідомою вірою у реальність потрібних життєвих зрушень. Таким чином, мова, світогляд, звичаї дають субстанціальні засади впевненості людини в тому. що вона перебуває у безсмертній основі, створеній народом, творчістю його духу·

Народна творчість, яка виражається у розгортанні трьох базових атри-бутів народного буття (мови, світогляду, звичаїв), є незамінною засадою постання великих творчих індивідуальностей, які уособлюють дух народу, виражають його психологію, його духовність найбільш глибоким та істотним чином. Вони виходять із народу — і повертають пащ свої індивідуальні творчі надбання. Тому й історична психологія XX століття має розкрити характер, особливості породження індивідуального, неповтор-ного духу творця будь-якої спеціалізації та його повернення до культури та долі свого народу1.

У XX столітті сталося так, що головні межові лінії між народами посту-пово вимальовувалися через відступ великих творців до спеціальних інтересів свого народу. Вже І.П. Павлов зауважував на одному із всесвітніх конгресів з фізіології (1936): ось тепер ми творимо науку разом, а коли роз-почнуться війни, то опинимося у ворожих таборах і будемо працювати на ті сили, які протиставляють одні народи іншим.

Разом із тим час від часу ширилися думки про об'єднання народів не для створення військових коаліцій, не для взаємного протиставлення, а для за-гального добробуту. ООН за своїм задумом могла стати таким органом примирення народів, органом їхньої співпраці, але це виявилось однією з найважчих справ людства. Пошуки всезагального, вселюдської» як засади об'єднання народів були надзвичайно складними, а водночас практичні інтереси того або іншого народу — надзвичайно актуальними, головним чином ·— привабливими. Питання вселюдського як субстанціального, того, чим би мали жити народи, відчувши свою екзистенціальну спорідненість, яка безмірно вища за спорідненість будь-яку іншу, виявляло-ся щоразу таким тендітним і навіть ефемерним, що лише спроба згадати про нього кваліфікувалась як зрада своєрідного "основного інстинкту" — забез-печити існування окремої нації, народу — і оцінювалася принаймні як політична короткозорість.

У XX столітті набула поширення марксистська ідеологія як ідеологія, по-перше, державна, а також як ідеологія тих страт, які ведуть боротьбу "за звільнення праці від експлуатації". Поступ марксистської ідеології саме як панівної особливо зріс після Другої світової війни, коли в Європі, Південній. Центральній Америці, Африці, Азії за відкритої чи прихованої підтримки Радянського Союзу до влади приходили уряди лівого спрямуван-ня. Ідеологічна боротьба відтак була тісно пов'язана з боротьбою збройною. Успіхи прихильників марксистської орієнтації були такими очевидними, що жартома говорили про можливість "збереження капіталізму в одній окремо взятій країні". На марксистськи орієнтованій Кубі почали налаштовувати пускові плацдарми для ядерних ракет. Світ опинився на грані нової світової війни — війни на повне знищення людства. Адже ядерної зброї на той час було досить, аби знищити повністю життя не тільки на Землі, а й на всіх планетах Сонячної системи (якщо там є життя).

Поряд із тим з'явилися теорії стосовно того, що наявність зброї масового винищення є фактором, що стримує можливість ядерного нападу. "Все, що зіпсовано у світі, зіпсовано на хороших підставах", —· зауважив якось Ге-гель. Але конфлікт щодо ядерних установок на Кубі, який викликав ней-мовірне напруження всього населення Землі, мабуть, все ж таки зробив якесь зрушення у свідомості керівників держав, партій, угруповань, народів, активних громадян. Було вжито заходів щодо відвернення можливості збігу таких обставин, коли світову війну приборкати вже не вдасться.

Проте табір держав з марксистськи орієнтованою ідеологією продовжу-вав нарощувати число своїх прихильників, особливо у державах, що мали слаборозвинену економік). Держави заможні не потребували цього, а марк-систські партії мали там символічне значення. І все ж ідея соціалістичних засад так чи інакше виступала як активна мотивація при вдосконаленні суспільного виробництва і відповідної ідеології.

Соціал-демократичне спрямування суспільного життя в ідеологічному плані позначилося не тільки сутичками між різними позиціями — маркси-стською і немарксистською, а й спробами їх перетину. Чисті, взірцеві форми ідеології нежиттєздатні, адже в житті реальному різні спрямування перети-наються між собою, як перетинаються долі людей та цілих народів. Гасла "техніка вирішує все" або "кадри вирішують все" постали не лише на одній шостій суходолу, а й у ряді країн так званого капіталістичного табору, зок-рема в Японії. Маркс сказав ще в минулому столітті, що виробництво стає суспільним таким чином, що залишається суспільному змісту надати відповідну форму, щоб змінити політичний устрій. Ця дифузія у вироб-ництві спричиняє дифузність в ідеології, і реально мислячі політики допус-кають, з одного боку, соціалістичні прийоми життя й виробництва за капіталізму, а з іншого, в "соціалістичних" країнах — капіталістичні при-йоми. Це приводить до того, що боротьба між двома соціально-економічними системами вичерпує себе, оскільки час чистих ідеологій уже минув. Мова може йти тільки про те, що та чи інша держава претендує на гегемонію у світі, пристосовує для цього ідеологічне підґрунтя і різними способами відвойовує для себе прихильників. Мова може йти про державні вчинки гегемонічного значення — як тих держав, котрі мають для цього реальні підстави, так і тих, що мріють про свою гегемонію.

Наші часи характеризуються великою всесвітньою антиномією, пов’язаною з рушійними силами людського буття стосовно приватної та суспільної власності. Це проблема не тільки економіки, а й психології. Людина прагне розкрити своє буття, зробити світ своїм — прямо та опосе-редковано. І ці лінії потягів фатально перетинаються. XX століття — епоха безкомпромісної боротьби за примхливу ідею: зробити світ своїм. На цьому перетині і виникає “війна всіх проти всіх", і здається, що людство ввійшло у стихію абсурдного існування, забувши про своє призначення. Люди вперто роблять наголос на другорядному, неістинному і зовсім не здогадуються про те, що їх найсуттєвішим чином об'єднує, а саме — характер психології бут-тя у світі, що єдино має визначати гідність людини. Адже увесь світ є ідейною, психологічною властивістю особистості. А вона втрачає ціннісні орієнтири у цінностях, а те, в чому вона перебуває безпосередньо і що є найвищою цінністю, вона вже не відчуває у гонитві за оманливими, при-марними цінностями, хоч і розвиває різні аксіологічні теорії.

Мова не йде про аскетизм, коли людина задля найвищих цінностей відкидає цінності буденного життя. Ці останні мають бути підпорядковані першим, але без суворого ригоризму, оскільки й цінності буденні, зрештою, можуть набувати вищого ґатунку. Всі рівні людського буття в ідеалі мають оцінюватися та сприйматися людиною sub specie aeternitatis — під знаком вічності. Проте ідея підпорядкування одних цінностей іншим (можливо, більш високим) захопила людство, і воно у своїй несамовитості намагалося це здійснити.

Без піднесених цілей людство, окрема людина жити не можуть. Але такі цілі певною мірою виступають як fata morgana — те, що захоплює, огортає людину туманним маревом, кличе в юнацьке несвідоме. Здається, такі цілі, оскільки вони надто бажані, можуть бути легко досягнуті, і наро-дам пропонують чітку, визначену в часі перспективу. Але народи й самі її очікують, щиро вірять у неї, адже віра дає наснагу для буденної роботи.

"Конечна ціль — ніщо, рух — усе!" — це гасло може якось охолодити рвійність до ідеалізованих цілей, але вони знов і знов постають у людській уяві, і не можуть не поставати, хоч би як дійсність їх спростовувала. А. Тарковський в останньому своєму фільмі показав жагуче прагнення до мети, яка в дійсності виявляється тим же феноменом, що й початок руху до цієї мети, задля якої людина йшла на запропоновані їй жертви.

XX століття можна прямо назвати жертовним. Населення земної кулі збільшилось, а самопожертви й жертви перевищили його природний приріст. Самопожертвування здійснювалося в ім'я великих, але духовно відчужених від людини цілей. Парадокс: праця усвідомлюється як ціль і сутність людини, а вона приноситься в жертву праці. Можна говорити навіть про жертовність людського існування. Коли ніхто ззовні начебто не примушує людину до жертвенності, вона сама себе покладає на олтар май-бутнього. Прямо чи опосередковано слід говорити й про примусовість жертви. Визначаються категорії людей, які, згідно з певними антропо-логічними теоріями, є неповноцінними. Необхідним визнається знищення психічно хворих, хоч проблема психічної хвороби не поширюється на тих, хто позбавляє життя мільйони людей. В якомусь безумстві (хвороба це чи ні!?) людство споконвічне прямувало шляхом самознищення — в еко-логічних лихах,, війнах, голодоморах тощо.

А.Кестлер, автор ґрунтовної праці про творців гострих політичних ро-манів, а також Фон Папец і Макліп спробували пояснити самознищення людства біологічними прорахунками природи, зокрема фактом створення людського мозку. Про це також твердив Ж.П.Дюрозель, звертаючись до ідеї рас як провідної у поясненні історії XX століття. Інстинкти, мовляв, неодмінно правлять усією поведінкою людства, таким є людство за своєю біологічною природою, і дітися від неї воно нікуди не може. Усі жахи людської історії — від давньої до новітньої ·— неминучі, адже тут діє саме біологічний закон.

Невже людство щоразу, в кожній історичній епосі хоче переконуватись у тому, що природа людини смертна? Змиритися з цим важко.

У XX столітті в усіх країнах відбувається інтенсивна політизація суспільного життя, яка охоплює всі вікові рівні та всі верстви суспільства. де різні форми керуючих і підлеглих утворюють жорстку субординацію. Куди подітись людині? Вона тікає зі своєї батьківщини, знаходить батьківщину іншу та віддає їй увесь свій талант. Та й на новому місці вона знову політизується. Може, не так вульгарно й відверто. Але може про це вільно писати.

І філософи піднімаються до високих узагальнень, намагаючись збагнути ''духовну ситуацію своєї епохи", "психологію світоглядів". Так вони підходять впритул до психології переображення.

Завершення історичної психології полягатиме в тому, що сама історія через своїх діячів починає себе усвідомлювати. У цьому процесі беруть участь не тільки духовна ситуація, а й мотивація, дія, післядія, включаючи суспільні канони поведінки. А вже на ґрунті усвідомлення цього канону вирішується питання про канонізацію народу і т.п.

Тоді настає усвідомлення характеру, смислу експансії, поневолення, ви-ни, спокутування вини, здійснення добра, усвідомлення суперечностей доб-ра, нарешті, здійснюється підхід до реалізації блага, благодіяння, яке не має суб'єктивістської зацікавленості.

Сучасна епоха має усвідомити себе через психологію, психологічні кон-цепції. Адже таке усвідомлення піднімає психологію до найвищого світоглядного рівня, а сама психологія починає корелювати у структуруванні епохи із засадничими ідеологічними положеннями інших дисциплін. Так здійснюється перехід від психологічного відображення епохи до усвідомлення самого духу в психології, тобто до історії психології XX століття.

Історична психологія породжує новий образ психології і через цей ос-танній сама себе усвідомлює. Це відбувається головно на ґрунті усвідомлення основного смислу особистішого і суспільного буття люди-ни, яке виступає насамперед як людська гідність. Поклик гідності є основним мотиваційним рушієм людської поведінки. Головне тепер полягатиме в тому, щоб надати ідеї гідності належного змісту. Цей зміст визначається, по-перше, універсальним охопленням інтелектом світових явищ, входжен-ням в їхню сутність; по-друге, це охоплення тяжіє до оригінального, унікального змісту і має бути виражене лише через оригінальну, унікальну форму. Але, на жаль, в історичному бутті людини універсальні моменти відокремлюються від унікальних та оригінальних і стають тоталітарними.

Гідність, отже, слід розглядати як основну рису особистості. Історична особистість, або особистість в історії, має історичну форму гідності, що виражається, зокрема, у володінні матеріальними і духовними скарбами, а також людьми — з різними формами їх поневолення та приниження їхньої гідності як засади гідності власної.

Споконвічною формою такого заперечення гідності є поневолення фізичне, рабовласницького ґатунку: керувати людьми, спрямовувати їх ку-ди завгодно, насамперед на антилюдяні дії, чужі їхнім інтересам. Цю найп-ростішу форму самопіднесення, на жаль, успадкувало й XX століття. Особи-сте існування поглинається державою, подібною до Левіафана. Привлас-нення чужої волі — ось основа такого державного і суспільного буття.

Таким чином постає увесь тяжкий комплекс виші XX століття. Навіть нащадки тих, хто розв'язував Другу світову війну, відчувають провину за скоєне лихо, намагаючись будь-що спокутувати її. У цьому — своєрідний вияв людської гідності.

Сучасний характер феномена провини пов'язаний із цілим комплексом понять. Це експансія як життєвий принцип, уява розширення буття; вина як реакція на поневолення з боку суб'єкта поневолення; спокутування війни через добро; суперечність добра, яке має свій негатив, адже добром понево-люють більш підступно, ніж іншими формами примусу. Лише благодіянші уникає суперечностей добра, оскільки не підміняє собою активність людини, а розкриває для іншого реальні можливості власного діяння.

Благо є умовою відкритих можливостей. Дон Кіхот у знаменитому на-становленні Санчо Пансі говорив саме про таке благо як основну засаду спілкування людей. Фантастичні за розмірами і мотивацією винищення лю-дей, здійснені у XX столітті, породили теорії вини у психології, філософії, естетиці. У Фрейда ця теорія має міфологічне забарвлення, хоч постає із реальних історичних фактів.

Проте головні стикопсихологічні відношення у XX столітті — це злочин і помста, злочин і кара. Про це заявили учасники антигітлерівської коаліції, яга здійснили Нюрнберзький трибунал. Але наступні покоління вважають, що їх помста не торкнеться, і роблять нові злодіяння.

М.Бодкін, досліджуючи психологічні засади уяви, у своїй теорії прото-типів у поезії досить своєрідно показує роль почуття вини. Гілберт і Куп переказують ці думки таким чином: "Мандри, які спонукаються почуттям вини; спроби героїв, яких переслідує доля, сховатися в печерах; грізні дра-кони, джерела молодості і кохання — все це не більше ніж своєрідні але-горії одвічного страху людини перед падінням і темрявою, алегорії її потягів до втіхи й воскресіння. Вода як поетичний образ означає водночас стихію, що приносить смерть та цілющу втому: руйнуючи все, повінь, з од-ного боку, несе загибель, але є джерелом життя і купіллю хрещення — з іншого. Повітря, вітер і легкий зефір уособлюють життя і сильні подихи людської душі, уособлюють владу. Основні критичні моменти людського життя, пов'язані з народженням, любов'ю, батьківськими почуттями і са-мосвідомістю, складають внутрішній смисл більшості великих драм, а все грецьке мистецтво знаходить тьмяне відображення в символічному образі Сфінкса".

Але тут зовсім не ставиться питання про подолання почуття вини, про характер цього подолання. В дійсності вина не може бути подоланою так, щоб зникнути з людської душі. Вона заперечується, але у певних трансфор-маціях продовжується. Особливо вона постає щодо рідних, найбільше — батьків, перед якими ми залишаємось з вічній провині, що не змогли в усій повноті віддячити їм, — адже вони дали нам життя, а разом з ним усю без-конечність СВІТ).

Оскільки вдячність не може бути виповненою, нам, тим що живуть, залишається страждати від невдячності. Наше бажання бути вдячними приво-дить до несамовитого страждання від неможливості заповнити безмірний простір вдячності. А до цього спонукають усвідомлення умов нашого життя, відкриття світу зовнішнього і внутрішнього, збагнення їхнього перетин, а в ньому — найвизначнішу і найпатетичнішу глибину: "Я єсмь".

Але на цьому буттєвому ґрунті вдячності має постати вдячність долі. вдячність ситуативна, яка згремить до вищих форм буття.

Повертаючись до ідеї гідності, зазначимо, що XX століття породило мотиваційний пріоритет: країни, що мають ядерну зброю, і ті, що її не ма-ють. П'ятірка великих держав поповнюється Індією, Пакистаном — країнами, порівняно економічно відсталими, але такими, що вважають себе великими у своїй історії. Зрушення економічні, поліпшення добробуту — важке завдання; зробити ядерну зброю легше — за рахунок того ж добробу-ту. Деякі держави офіційно її не мають, хоча фактично володіють або мо-жуть володіти вже сьогодні (Ізраїль, Іран та ін.). На цьому тлі лише Україна зробила незбагненний історичний крок, який мав би бути взірцем для інших. Але це був єдиний випадок у співжитті держав і, мабуть, останній. Вона добровільно відмовилася від статусу третьої ядерної держави, очікуючи на аналогічне. Просперо із "Бурі'' В.Шекспіра немовби робить заклик із початку XVII століття до століття XX: він зрікається своєї магічної зброї перед ворогами і закликає їх цим до толерантності взаємин. У цих двох учинках присутня справжня гідність і відчуття власної моральної сили.

В Радянському Союзі розуміння гідності людини полягало насамперед у належності до "передових начал" існування: народу, класу, партії і т.д. Гідність самотворення, гідність творчості були похідними від цієї належ-ності субстанціального характеру. Але найяскравіше гідність людини мала поставати в різних критичних ситуаціях: перед неминучістю смерті, у над-людських випробуваннях тощо. Адже гідність не може розтрачуватись у ситуаціях буденних. Інше питання: як людина усвідомлює свою гідність і в чому вона її бачить. Гідність виявляється і хибною, і уявлюваною, і т.п.

Чи не слід звернутися до І.Канта: роби так, аби твої вчинки могли стати засадою законодавства. Такі вчинки є дійсно такими, що відповідають кате-горичному імперативу, належать до найзагальнішого, вселюдського, дають засаду Для розуміння природи справжньої гідності.

З ідеєю гідності особистості безпосередньо пов'язана проблема статевої поведінки людини. XX століття намагається звільнити себе від багатьох табу щодо цього, зокрема у зв'язку з загальною розкутістю вчинків. Ідея кохання відокремлюється від сексу, секс відокремлюється від практичної сфери — народження дітей. Статева сфера піддається експлуатації, уподібнюється до таких речей, як витончена їжа, мандри, колекціонування, накопичення багатства тощо. Спеціальні газети і журнали у великій кількості подають сексуальний "матеріал", який тлумачиться або сам по собі, або у зв'язку з поведінкою знаменитих людей. Повісті, романи, кінофільми, мистецькі твори, телефонний зв'язок. різноманітна відеопродукція немовби змагаються у репрезентуванні сексу, взятого осібно. Саме така форма подання


Сторінки: 1 2