Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



РЕФЕРАТ

На тему:

Інтеріоризація у світлі теорії системної локалізації вищих психічних функцій людини. О. Р.Лурія (1902— 1975)

Цю теорію О.Р.Лурія створював як відповідь на питання щодо ло-калізації вищих психічних функцій людини. Це був один із важливих пред-метів нейропсихології, яку він створив як галузь психології. У нейропсихо-логії його цікавили нейропсихологічні синдроми, які постають при ура-женні тих або інших ділянок мозку (нейропсихологічна синдромологія). Лурія вивчав також форми порушень психічних процесів залежно від ло-калізації цих порушень (нейропсихологія пізнавальних процесів), сформу-лював принцип мозкової організації вищих психічних функцій людини.

Нейрохірургічна клініка дає нейропсихології унікальну можливість пе-ревірки нейропсихологічних гіпотез, тобто успіхи нейропсихології прямо залежать від нейрохірургії.

Лурія показав роль глибинних підкоркових і серединних структур у мозковій організації психічних процесів. Досліджувалися також порушення емоційно-особистісної форми хворих; ставилися проблеми лінгвістичного аналізу мовних порушень у клініці локальних порушень головного мозку. До праць ученого з нейропсихології можна залучити і психофізіологію в дусі природничо-наукових ідей І.М.Сєченова. Лурія прагнув створити "психологічно орієнтовану фізіологію", яка мала б своїм предметом фізіологічний аналіз свідомих психічних актів людини. Мова йшла не про просту відповідність (паралелізм) фізіологічного і психологічного, а про системні утворення, зокрема такі, про які писав П.К.Анохін.

Головною в дослідженнях Лурія є та ділянка в нейропсихології, що вивчає психофізіологію локальних уражень мозку, які пов'язані з вищими психічними функціями — увагою, сприйманням, пам'яттю, інтелектом, довільними рухами.

Таким чином, коло наукових проблем ученого включає загально-теоретичні проблеми психології, онтогенез, історичний розвиток психіки, дослідження мозкових механізмів психічної діяльності.

У Московському інституті психології Лурія працював під керівництвом К.М.Карнілава, гостро критикував ідеалістичну психологію, всіляко пропа-гував діалектичний матеріалізм. В ранні роки своєї творчої діяльності Лурія захоплювався фрейдизмом (як і багато інших відомих психологів), але зго-дом зрозумів несумісність цього напряму з марксизмом.

Розроблюючи проблеми психології емоцій, Лурія досліджував "афективні сліди" злочинів, що мало паралелі з відомими розробками “детектора брехні". Досвід теоретичних і експериментальних досліджень свідчив про те, що має бути побудована нова методологічна засада психо-логії, що реактологічний підхід вичерпав себе. Насправді там не було чому вичерпуватись. Адже реактологія базувалася на старій схемі — тріаді (суб'єктивна психологія, об'єктивна психологія та їхній синтез): безплідна з самого початку позиція.

Разом з Л.С.Виготським і О.М.Леоптьевим Лурія почав розробляти теорію культурно-історичного розвитку психіки. В результаті було написано книгу "Етюди з історії поведінки" (спільно з Виготським), де здійснювалася спроба довести соціально-історичну детермінованість свідомості, значення в індивідуальному розвитку психіки засвоєння суб'єктом досягнень культури.

Далі Лурія — керівник кафедри психології Академії комуністичного ви-ховання ім. Н.К.Крупської. Разом з Виготським і Леонтьєвим він продовжує розробку вузлових проблем психології (''Знаряддя і знак", 1931). Якщо практична діяльність, зазначає Лурія, опосередковується знаряддями ма-теріального виробництва, то психічна діяльність здійснюється за допомогою знарядь духовних (знакові системи), насамперед мовних. Спрямовані спо-чатку на спілкування як його засіб, вони далі стають засобами формування психічних властивостей людини — уваги, пам'яті, мислення.

Було висунуто гіпотезу про те, що тут має місце перехід від зовнішнього до внутрішнього. Поступово зникає необхідність у зовнішніх опорах (запам'ятовування тощо), і на перший план виступають внутрішні засоби. Так розкриваються опосередковані психічні процеси, здійснюється їхня інтеріоризація — перетворення зовнішньої комунікації у внутрішню діяльність, де процеси відбуваються вже в суб'єктивному плані.

Дослідження взаємозв'язку спадковості й середовища у психічному розвитку індивіда ґрунтувалися на "близнюковому методі" (в одного індивіда спеціально формувалися психічні функції, у другого ні). Вивчалося сприймання, пам'ять, мова близнюків. Було встановлено, що генетична зу-мовленість діє ефективніше стосовно простих психічних функцій. Вищі психічні процеси взагалі спадково не передвизначені. Головний вплив тут — із боку виховання та зовнішніх умов.

Поряд із проблемами загальної, дитячої та медичної психології Лурія вивчав історичний розвиток психіки в дусі культурно-історичної традиції. Одним із перших серед радянських психологів Лурія починає порівняльні дослідження психіки людей, що живуть у різних соціально-економічних і культурних умовах. Здатності людей (пізнавальні та ін.), стверджує вчений, не визначені наперед генетично, а є результатом соціального впливу.

Було досліджено роль мови у перетворенні недовільних, імпульсивних рухів у довільні, такі, що керуються свідомо. Порушення узагальнюючої, абстрагуючої та регулюючої ролі мови в аномальної дитини призводить до зниження рівня вольової організації поведінки. Вчений аналізує також ком-пенсаторні дії при психологічних дефектах.

У 20—30-ті роки Лурія досліджував мозкові механізми психічної діяльності. Цю тему він плідно продовжив у роки Великої Вітчизняної війни (проблеми діагностики і відновлення психічних функцій після ура-жень головного мозку).

По війні Лурія розробляє проблеми нейропсихології, а також питання за-гальної та генетичної психології, досліджує роль мови в регуляції довільних рухів у нормальних і аномальних дітей на різних стадіях їхнього розвитку. Піддослідні виконували складні конфліктні програми, оволодівали своєю поведінкою відповідно до інструкції. Це було внеском у справу дослідження генезису і механізмів людської волі.

У 70-х роках виходять праці Лурія “Маленька книжка про велику пам'ять" і "Втрачений та повернутий світ". Зокрема, мова йшла про двох людей: один мав феноменальну пам'ять, а другий значною мірою втратив її внаслідок мозкового поранення. Розкривалося значення пам'яті у структурі особистості, у баченні світу, в структурі свідомості, вплив пам'яті на пізнавальну та емоційно-вольову сфери.

В.В.Давидов прямо говорить про школу Виготського—Лурія— Леонтьева. Вищі психічні функції можуть існувати тільки завдяки взаємодії високодиференційованих мозкових структур, кожна з яких робить свій специфічний внесок у динамічне ціле і бере участь у функціональній системі. Це положення докорінно протилежне як вузькому локалізаціонізму, так і ідеї дифузної еквіпотенціальності мозку.

Вищі психічні процеси спираються на складну роботу спільно діючих функціональних комбінаційних центрів кори головного мозку. Мова йде про “динамічну локалізацію вищих психічних функцій у корі головного мозку". Лурія виходив із ідеї динамічної, системної локалізації функцій, висунутої Н.І.Павловым, і розробленої щодо вищих психічних функцій Виготським.

Лурія описав порушення вищих психічних функцій, що виникають при локальних ураженнях мозку, виділивши синдроми порушення окремих зон лівої півкулі. Вчений намагався показати, яку роль у формуванні вищих психічних процесів відіграють коркові відділи тих або інших аналізаторів і до яких системних порушень призводять ці ураження. При цьому праву півкулю Лурія називає субдомінантною.

Лурія вважав, що до нього у вирішенні проблеми "тіло й душа" були суцільні помилки. Але він сам потрапляє у сферу паралогізмів, коли тлума-чить проблему співвідношення психіки, суб'єктивності та функціональної будови мозку. Дійсно, післявоєнні роки були стрімкими у "фізіологічних" відкриттях: ідеї ретикулярної формації, активації, бадьорості мозку тощо. Саме на цій основі в науці відновився "лемент" щодо матеріальної основи психічного. Нарешті, не можна не зважати на славнозвісну ідею функціональних органів мозку, що була спрямована проти вузького локалізаціанізму та еквіпотенціальності мозку. Моделі сучасні, — архетипи споконвічні. Жодна концепція, навіть із найновіших, не вирішує питання про можливість психічного на ґрунті фізіології мозку як тілесного субстра-ту. Постає лише нова міфологія мозку замість старої.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург, 1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.