Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Реферат на тему:

Cередньовіччя в Європі. Озброєння, військова система, дипломатія

План

1. Зброя і військове спорядження

2. Військова система.

3. Дипломатія.

Вступ

Варварські королівства, на відміну від Римської імперії, не мали регулярних армій. В них кожна соціальна група чи сім’я сама дбала про свою безпеку. Король закликав до війська усіх спроможних носити зброю, причому упродовж усієї воєнної компанії вони мали самі себе утримувати. За ухиляння від військової служби страчували. У франків військову повинність виконували не лише вільні, а й літи (напівраби) та раби. У вестготів із невільників складалося ядро війська. Щоб військових механізм працював бездоганно, дозволялося усім носити зброю.

На світанку Середньовіччя використовувалася проста зброя. Франкські воїни були озброєні мечем і щитом, вікінги — мечем і грізною дворучною датською бойовою сокирою.

У X — першій половині XII ст. основну роль у боях уже відігравали озброєні довгим списом і мечем вершни-ки-рицарі, захищені шоломом і гнучкою кольчугою та іншими обладунками,

У другій половині XII й упродовж XIII ст. зросла роль у бою піших лучників і арбалетників. Лук і арбалет (поєднання лука й ложа з прикладом та спусковим ме-ханізмом) мали свої переваги. Перевагою лука була ско-рострільність (із нього за хвилину випускали десяток стріл, із арбалета — лише дві), зате убивча сила стріли, ви-пущеної з арбалета, була більшою. Візантійська принцеса Анна Комніна (XI ст.) стверджувала: "Випущена [з нього] з величезною силою стріла... наскрізь пробиває і щит, і товсті лати і летить далі... Отож, здається, що із нього лука стріляє сам диявол". II Латеранський собор (1139) заборо-нив застосування лука й арбалета у війнах між християна-ми, проте наприкінці XII ст. з легкої руки англійського короля Річарда І Левове Серце тогочасні армії знову вда-лися до цієї грізної зброї (до речі, цьому монархові вкоро-тила віку стріла, випущена з арбалета). Коли арбалетник перезаряджав свою зброю, інший піхотинець прикривав його великим щитом.

Хоча стабільний мир і спокій були для західноєвро-пейського Середньовіччя недосяжним ідеалом, усе ж не всі можновладці при вирішенні політичних питань покла-далися лише на голу силу. Багато хто з них прагнув улад-нати суперечки чи конфлікти за допомогою дипломатії.

Ще в період утворення "варварських королівств" дип-ломатія відігравала важливу роль у замиренні ворогуючих сторін. Варвари швидко засвоїли "секрети" римської дип-ломатичної служби й обзавелися своїми дипломатами, причому поширили на них принцип недоторканності. На-приклад, Аттила не стратив змовника, який готував замах на його життя, лише тому, що не хотів порушувати дипло-матичних норм. Римлянин Кассіодор, провідний політик остготського короля Теодоріха Великого, спираючись на традиції римської дипломатії, навіть розробив низку прин-ципів міжнародної політики. Він рахував за мирне вирі-шення міжнародних конфліктів (за допомогою третьої держави), наголошував, що порушення договору однією стороною звільняє іншу сторону від його дотримування, надавав важливого значення шлюбним зв'язкам для під-тримування миру між державами тощо. Кассіодор вважав дипломатію "великим мистецтвом", обов'язки посла — дуже відповідальними, його особу — недоторканною.

1. Військова система.

У X—XIII ст. у військовій системі Західної Європи з'явилися значні регіональні відмінності. Так, у Франції, яка на той час була роздроблена на десятки й сотні майже самостійних герцогств, маркграфств, графств, баронете, ледь не кожна з них "держав у державі" мала свої війсь-кові сили й могла оголошувати війну й укладати мир. Не дивно, що полум'я міжусобних чвар у цій країні не вщухало. У нескінченних воєнних баталіях значну роль віді-гравали замки, то належали місцевим володарям, їхнім родичам і васалам чи були незаконно побудовані або ж за-хоплені магнатами й усілякими авантюристами. Ядром французького війська стало рицарство. Проте й піхота відігравала в ньому поважну роль. Селяни, мобілізовані до війська, не лише виконували ремонтно-будівельні і транс-портні роботи, а й брали безпосередню участь у боях.

Англосакси спершу створили низку королівств, кожне з яких мало власну армію. Проте невдовзі вони утворили єдине королівство з армією, що підлягала монархові. Ви-рішальну військову роль в Англії відігравало не народне ополчення, а королівські дружинники. Однак напередодні нормандського завоювання Англії в ній відродилося на-родне ополчення: велике (оголошувалася загальна мобілі-зація вільних людей) і мале (від кожної сім'ї, згідно з дат-ським правом, призивався один чоловік, а п'ять портових міст виставляли від кожних 60 сімей озброєний екіпаж військового судна та 60 воїнів-веслярів). Вільгельм Заво-йовник навербував військо зі світських баронів, зобов'язав-ши їх нести безоплатну службу: під час війни — двомісяч-ну, в мирний час — 40-денну. Водночас використовувало-ся й народне ополчення та здійснювався військовий найм.

У Німеччині кожне королівство мало свої війська. Ве-лика, королівська, армія складалася з окремих формувань па територіальній чи навіть етнічній основі. Ані король, ані магнати не мали права вимагати від своїх васалів бе-зоплатної чи безстрокової військової служби. Монарх міг доручити військове командування відразу двом особам: світській і духовній (герцогу та єпископові), як це повело-ся ше з часів Каролінгів.

Нормани Північної Європи (вікінги) жили у воєнізо-ваному суспільстві, де кожен чоловік "до самої смерті не розлучався зі зброєю" (Ф. Контамін). їхні загони, які зде-більшого складалися з кількох сотень воїнів, здійснювали несподівані сміливі набіги одночасно на суші й на морі, використовуючи свої судна та захоплених у ворога коней. Сучасники вважали їх дуже жорстокими, підступними й зухвалими.

Іспанія практикувала кілька типів воєн. Не міжусобні конфлікти магнатів, війни з арабами-мусульманами, великі походи під проводом короля чи його намісника, ло-кальні кампанії, організовані здебільшого містами. В разі ворожого нашестя створювалося народне ополчення. У цій країні були "модними" раптові набіги на сусідні тери-торії. В одній із хронік ці події описані так: "Щоденно із замків виїжджають великі групи рицарів... і, розсипав-шись направо і наліво, грабують околиці Севільї, Кордови і Кремони, залишаючи після себе згарища".

Воєнна перевага угрів (мадярів), які упродовж кінця ІХ — середини X ст. здійснили з Паннонської рівнини понад три десятки спустошливих набігів на сусідів, поля-гала у їхній мобільності та несподіваності нападу. Воче-видь, грабіжницькі напади влаштовувала аристократична меншість, тоді як народні маси швидко стали осілими мирними землеробами. Облогових пристроїв угри не ма-ли, тому на замки і захищені міста вони нападали рідко, обмежуючись спустошенням їхніх околиць.

У XII—ХІІІ ст. ядром європейських армій, як і раніше, залишалося рицарство. Проте стати рицарем для багатьох було непосильним тягарем. Рицарська зброя та споряд-ження коштували дуже дорого; навіть звичайний рицар мав привести з собою коня і двох помічників, знатний же — двох коней і почет із п'яти осіб. Тому власники ри-царських ф'єфів почали під різними приводами ухиляти-ся від посвяти в рицарство (а відтак — від рицарської служби), то особливо проявилося в Англії наприкінці ХНІ ст. Як і раніше, важливу роль у війську відігравали лучники й арбалетники. Це були здебільшого піхотинці, але з'явилися також кінні арбалетники (легка кавалерія).

У другій половині XII ст. увійшли в практику щитові гроші — відкупні від військової служби. Причиною цього явища була демілітаризація окремих васалів, зростання грошового обігу, поява місцевих чи іноземних рицарів, готових за платню нести безстрокову службу. Нерідко ко-роль призивав до війська лише частину своїх васалів, іншим же дозволяв споряджати на власні кошти певну кількість воїнів.

До початку XIV ст. у Франції система обов'язкової військової служби по суті розвалилася. Це стало наслід-ком передусім територіальних обмежень (тулузці не хотіли служити за межами графства Тулузького, шампанці — за межами Шампані і т. ін.). В Англії принцип загальної військової повинності, навпаки, працював ефективно. Це пояснювалося збереженням у ній давніх англосаксонських традицій, досконалою державно-адміністративною органі-зацією, живучістю общинної свідомості. Англійський ко-роль Генріх II Плантагенет зобов'язав кожного власника рицарського ф'єфу мати зброю і військове спорядження. Менш успішну спробу запровадити в державі загальну військову повинність здійснив у скрутній ситуації також французький король Філіп IV Красивий.

Дедалі ширше практикувався військовий найм — ос-кільки людей, змушених через життєві обставини шукати заробіток, завжди було вдосталь. Найманців, які жахали населення своїм розбоєм і мародерством, охоче набирали з воєнних міркувань. Вважалося, що вони високопрофесійні вояки. Особливої слави зажили арабські лучники, італійські арбалетники, гасконські піхотинці.

На схилку Середньовіччя (XIV—XV ст.) в Англії відій-шли в минуле війська, що складалися з рицарів, зобо-в'язаних нести феодальну службу, а залишилися, набрані військовими комісарами, національні підрозділи та зви-чайні добровольці. У Франції, як і раніше, долю воєнних операцій вирішували важко озброєні вершники за підтрим-ки лучників і арбалетників. Чимало воїнів билися пішими лише тому, що через свою бідність не могли обзавестися бойовим конем. В Італії ядром війська були найманці— кондотьєри. Там існували цілі родини, які постачали сус-пільству таких вояків.

Суттєвої відмінності між воїнами, які несли обов'язко-ву військову службу, і воїнами-добровольцями ще не було. Це пояснюється, мабуть, тим, що і ті, й інші одер-жували платню, а тому охочих служити безплатно зголо-шувалося небагато.

Наприкінці Середньовіччя почали формуватися постійні армії. Одну з перших спроб сформувати постійну піхоту здійснив французький король Людовік XI, йому наслідувала іспанська монархія. Проте окремі держави (скажімо, Англія) не квапилися запроваджувати нові вій-ськові структури, до того ж професійні армії в бою ще не почувалися упевненіше за традиційні.

Армії, хоч як це дивно, залишалися невеликими, налі-чували щонайбільше кілька десятків тисяч вояків. Особ-ливо вражає неправдоподібно малий склад тодішніх місь-ких і фортечних гарнізонів. Так, у роки Столітньої війни м. Руан, тодішній оплот англійського панування у Фран-ції, захищали двоє важко озброєпих вершників, 12 піхо-тинців і 38 лучників. Менш важливі укріплення захищали 5—6 важко озброєних рицарів чи десяток лучників. Злама-ти опір такого "гарнізону" було неважко, особливо, якщо вдавалося напасти зненацька.

Склад армій був надзвичайно строкатий. Крім ри-царських загонів, до них входили допоміжні війська, що складалися з абияк озброєних селян, жебраків, бродяг, колишніх в'язнів, маркітанок, прислужниць, повій (у то-му числі — озброєних "дам" і "баронес"). Уся ця публіка поводилася досить безцеремонне. Нерідко до війська пот-рапляли навіть монахи та клірики. Збереглися спогади Фруассара про одного капелана (приватного священика), який так завзято ганявся з сокирою за ворогами, що його підвищили по службі.

Воєнні кампанії

Варварські королівства спиралися на давні військові традиції, завдяки яким погано вишколеним і не краще озброєним варварським племенам удалося повалити Римського колоса. Військові загони варварів застосовували примітивну тактику, не мали тилового забезпечення. Проте вони мали інші військові переваги, то відіграли вирішальну роль у боях з римськими військами. Якщо в Римській імперії солдати становили близько 4 % від за-гальної кількості населення, то у варварів вояками були всі дорослі чоловіки, тобто 20—25 % населення. Від сте-повиків вони запозичили мистецтво верхової їзди.

Войовничість варварських королівств була різною. Проте загалом усі вони орієнтувалися на війну. В них навіть мирні сторони суспільного житгя "легко набували воєнного забарвлення" (Ф. Контрмін ІІ). За словами фран-цузького медієвіста Ж.Дюбі, "цивілізація, породжена вели-кими переселеннями, була цивілізацією війни та агресії",

На світанку Середньовіччя стерлися відмінності між війною публічною і приватною, між вендетою (кривавою помстою) і війною, яку розпочинав монарх для посилен-ня своєї влади й держави. У варварських королівствах від-бувалося етнічне й культурне злиття переможців і пере-можених.

Ані Меровінги, ані, тим паче, Каролінги не обходили-ся без воєн. Найбільше воювали Піпін II Геристадьський, Карл Мартел, Піпін ІІІ Короткий та Карл Великий. В пе-ріоди їхнього правління роки мирного перепочинку трап-лялися так рідко, що спеціально відзначалися в анналах.

У період високого Середньовіччя військовий Молох не полишав Західну Європу. Тривали Хрестові походи, аре-ною воєн стали Північна й Центральна Італія (їх намага-лися загарбати німецькі імператори). Та все ж кількість воєн дещо зменшилася порівняно з добою раннього Се-редньовіччя. Припинилися спустошливі набіги вікінгів і угрів, більшість західноєвропейських монархів уже не ор-ганізовували щорічні воєнні походи. Королі й князі дещо вгамували воєнний запал своїх підлеглих. Усе це поспри-яло демографічному та господарському піднесенню євро-пейських країн. Лише наприкінці ХІІІ ст. воєнний махо-вик знову почав розкручуватись (відновився воєнний конфлікт між французами і англійцями, англійська коро-на воювала проти шотландців тощо).

Воювали за тих часів без особливих хитромудрощів. "Армія шикувалася в одну лінію, рицарі безладно кидалися в бій, кожен вибирав собі гідного супротивника. Бій являв собою сукупність поєдинків, і воєначальник брав у ньому участь як звичайний воїн" (Р. Ван Оверстретон). Війна була "низкою облог, численних сутичок і спусто-шень, які коли-не-коли переривали великі й часто кро-вопролитні бої... Завершені кампанії були винятком, а пе-рервані — правилом” (Ф. Контамін). На війні основну увагу приділяли облозі міст. Замки штурмували зрідка, бо здобуття їх це обіцяло таких очевидних вигод, як захоп-лення міст, адже "саме міські центри, а не замки, були в XII—XIII ст. справжніми господарями території" (Ф. Контамін). Облога міста нерідко тривала місяці, а то й роки.

Воювати ефективніше не давали змоги нікудишній ви-шкіл вояків і примітивність зброї та військового споряд-ження. Військова підготовка в Середні віки здійснювала-ся не в спеціальних навчальних закладах, а безпосередньо на полі бою, на практиці. Щоправда, наприкінці XIV ст. Франція здійснила досить вдалу спробу підвищити рівень військової підготовки завдяки організації масових спор-тивних змагань зі стрільби з лука та арбалета, однак успішність цього заходу налякала Карла VI. Король збаг-нув, що загальний військовий вишкіл може посприяти соціальному вибухові, й рішуче припинив небезпечний експеримент.

У ХІУ-ХУ ст. військова активність Західної Європи зросла. Феодальна знать, як і раніше, прагнула розшири-ти свої володіння та реалізувати честолюбні задуми. Принци і дворянські діти, як і раніше, виховувалися в дусі рицарської моралі, мріяли про воєнні подвиги. Для ба-гатьох авантюристів, збіднілих дворян, не кажучи вже про розорених селян, війна стала годувальницею. "Поєднання двох чинників — економічного й психологічного — вили-лося в незмінну готовність воювати" (Г. Кенігсбергер).

Якщо в період високого Середньовіччя віддушиною для войовничих елементів суспільства були Хрестові похо-ди, то в XIV—XV ст. ареною затяжних воєнних конфліктів стала Західна Європа — християни з дорогою душею ви-нищували християн. Найбільшими європейськими війна-ми були Столітня війна між Англією і Францією (1337— 1453), гуситські війни (1419—1434), збройні конфлікти між Тевтонським орденом і його сусідами, експансія турків-османів, війна Червоної і Білої троянд в Англії (1455-1485).

Як і раніше, в XIV—XV ст. воєнні конфлікти між дво-ма великими державами були рідкістю. Війну здебільшого вели "дрібні загони під командуванням капітанів чи, точніше, проводирів банд" (М. Дефурно). Французький історик-романтик Ж. Мішле писав, що у Франції після бою під Пуатьє "шляхи перетворилися на скупчення роз-бійницьких гнізд, села — па поля битви. Війна велася по-всюдно, й годі було зрозуміти, де ворог, а де друг".

Зросла роль піхотинців, які не потребували коней і за-довольнялися простою зброєю, а тому обходились дер-жавній казні значно дешевше, аніж вершники-рицарі. На полі бою піхота билася злагоджено і не поступалася рица-рям, успішно протидіяла атакам кіннотників. Особливо славились озброєні алебардами швейцарські піхотинці, яких охоче наймали на службу іноземні держави. Зростав авторитет і німецьких ландскнехтів, "нестримних і диких" (Ф. Контамін), великих майстрів воєнного грабунку. Роль рицарів з появою вогнепальної зброї, навпаки, зменшува-лась. Змінився характер рицарських турнірів, які вже не імітували справжню битву, а "скоріше стали ритуалізованим спектаклем.., демонстрацією дедалі жорсткіших ети-кетних норм" (Ф. Контамін).

Полум'я війни тривалий час не згасало й після її офі-ційного завершення. Оскільки регулярної армії те не існувало, король після того, як війна закінчувалася, від-пускав лише допоміжні війська, а загони пожадливих най-манців тимчасом й надалі реалізовували горезвісний принцип "війна годує війну". Французькі "шкуродери", італійські кондотьєри, німецькі ландскнехти, албанські стратіоти та інші доводили до розпачу середньовічний люд своїм розбишацтвом та пограбунками.

У бою заповітною мрією кожного воїна було "впійма-ти велику дичину" — захопити в полон вельможну особу, щоб дістати за неї багатий викуй. Таке "полювання" під-ривало військову дисципліну. Існував неписаний кодекс честі, який вимагав ставитися до полоненого відповідно до його соціального рангу і не правити за нього непомірний викуп; полонений, зі свого боку, мав чесно внести викупну суму. Траплялося, що зібрати необхідні кошти не вдавалося. В такому разі бранець проводив залишок сво-го життя у полоні. Іноді полонений доводив до розорення свого власника, змушеного в марному чеканні на викуп роками годувати й поїти його.

Висновок

Хоча війни в Середні віки здебільшого були нетрива-лими й характеризувалися порівняно незначною кількістю учасників, усе ж їхні економічні наслідки часто були ка-тастрофічними. Із захоплених територій вивозили, все, що можна було вивезти. Від посівів, будівель залишалися самі згарища. Англійський король Генріх V (1413—1422) заяв-ляв, що "війна без вогню — все одно, їло ковбаса без гірчиці". Воєнна розруха значною мірою була наслідком поширення найманства й участі у воєнних діях усіляких волоцюг та авантюристів. До того ж, війна нерідко става-ла народною, народна стихія ж була безмежно далекою від рицарських умовностей.

Утім окремі народи чи соціальні групи зуміли "приру-чити" війну — наживалися на ній.

Війна певною мірою посприяла технічному прогресові, особливо у сфері виробництва зброї, металургії, обробки металів, військової "інженерії", транспорту, картографії тощо.

2.Зброя і військове спорядження

На озброєнні тодішніх піхотинців були довгий сине чи бодай загострений кілок (його встромляли в землю перед ворожою лавою, щоб стримати натиск кінноти), алебарда, меч. Заможніші піхотинці захищали своє тіло залізним шишаком, нашийником, щитом, малою кольчугою, убогі ж покладалися в бою лише на боже милосердя.

Під час облоги ворожих укріплень використовувалися громіздкі пристрої та споруди. Одні з них допомагали штурмовим загонам піднятися па захисну стіну міста чи фортеці, інші, балісти, жбурляли в захисників 100 – 150 кілограмові камені, запалювальні снаряди, трупи тва-рин і людей (щоб викликати спалах епідемії). За допомо-гою метальної машини також відстрілювали ворожих командирів (французького барона, Симона де Монфора, як свідчать джерела, відправили до праотців тулузькі жінки за допомогою каменюки, випущеної балістою). Для штурму укріплень використовувалися також пересувні щити, решітки, перекидні містки, розбірні драбини тощо.

В період пізнього Середньовіччя метальні машини поступово витіснила вогнепальна зброя, передусім арти-лерія. Повільність цього процесу пояснювалася малою ефективністю перших гармат (їх далекобійність була низь-кою та й влучністю вони не вирізнялися).

Переворот в артилерійській справі відбувся лише в середині XV ст., після вдосконалення виробництва пороху, коли кам'яні ядра поступилися місцем металевим. У середині XIV ст. арти-лерію мали всі армії країн Заходу. Спершу гармати вста-новлювали на козли чи спеціальну станину, а з середини XV ст. — на лафет із цапфами. У XIV—XV ст. відливали велетенські гармати вагою в десятки тонн, однак уже на зламі XV- XVI ст. від цієї гігантоманії відмовилися на ко-ристь стандартизованих гармат — скорострільних і лег-ших. Водночас з'явилася також легка вогнепальна зброя — ручні кулевріни, аркебузи.

Гармати були переважно облоговими, в польових боях вони використовувалися лише зрідка. Та й під час облоги користі від них було небагато. Рідко коли вдавалося ово-лодіти містом чи фортецею за допомогою артобстрілу, то-му їх здебільшого брали не штурмом, а тривалою облогою. Та оскільки вояків для щільної облоги завжди не вистача-ло, то вдавалися до випробуваного методу: шукали серед захисників зрадника, який би за винагороду відкрив місь-кі ворота.

Висновок

З появою вогнепальної зброї почали більше дбати про захист тіла. На зміну металевим пластинкам (вони при-кривали лише окремі ділянки тіла) й відносно легкій коль-чузі у другій половині XIV ст. майже все тіло (кінцівки, голову, тулуб) одягли в "білий обладунок" — металевий панцир. Він був таким важким, що іноді рицаря доводи-лось підсаджувати на бойового коня (також закованого у броню) за допомогою горизонтального коловороту. Щоб перемогти вершника в обладунку, досить було вибити його з сідла: на землі він не міг вільно пересуватися і ста-вав немічним.

Основною ударною силою війська в XIV—XV ст. зали-шалася важка кіннота, проте вже з'явилася й легка кава-лерія: кінні лучники й арбалетники.

3. Дипломатія.

Посол у варварів був особою вельми шанованою. "Салічна правда" захищала життя дипломата вергельдом у 1800 солідів, тобто втроє вищим, аніж життя королівсько-го дружинника.

На світанку Середньовіччя найдосконалішою вважала-ся дипломатична служба Візантії, де краще збереглися давні римські традиції. Саме вона найбільше вплинула на дипломатію італійських держав і західноєвропейських мо-нархій. Візантійські дипломати збирали корисну для дер-жавної політики інформацію про сусідні племена, про впливових людей, намагалися — заманливими обіцянка-ми чи брутальним підкупом — зробити їх союзниками Візантії, а якщо це не вдавалося, то бодай пересварити їх між собою. Візантійські впливи посилювали також місіонери.

Іноземні посли перебували у Візантії під пильним наг-лядом. Надовго їх у Константинополі не затримували, щоб вони не встигли зібрати шпигунську інформацію та навербувати агентів. Ліутіранд, посол короля Італії Беренгарія та німецького імператора Оттона І, у X ст. на влас-ному досвіді переконався, що візантійці "могли приго-ломшити іноземних послів пишнотою прийому, але вміли також і принизити їх, отруїти їхнє перебування в Конс-тантинополі" (Є. О. Космінський).

Іноземні посли у Візантії мали пред'явити вірчі грамо-ти, вказати мету свого посольства (якщо не справжню, то бодай вигадану), принести подарунки (найчастіше василевсу дарували мощі святих). Імператор, щоб зберегти гідність, щедро віддаровував гостей. Остаточну відповідь двору посли отримували під час останньої аудієнції.

Візантійські посли таємно інтригували при чужих дво-рах, однак у рамках інструкцій, одержаних від свого уря-ду. Скріплені їхніми підписами міжнародні договори вва-жалися чинними лише після їх ратифікації імператором. Західноєвропейські монархи запозичили у візантійців дипломатичний етикет. Через брак освічених людей вони, на відміну від візантійців, використовували на диплома-тичній службі не лише світських, а й духовних осіб (єпис-копів, абатів). Дипломатичні відносини зі Сходом вони підтримували переважно через основних торгових посе-редників — євреїв.

За доби політичної роздробленості Західної Європи кожен сеньйор міг на свій розсуд укладати мирні догово-ри й союзи. Міжнародні відносини ускладнювалися й тим, що чимало великих феодалів володіли землями від-разу в кількох державах і були, таким чином, васалами кіль-кох монархів. Кордони між великими державами стирали-ся, державами стали сеньйорії. Державу, немов вотчину, ділили, заповідали, віддавали як посаг. "За допомогою шлюбів утворювалися нові держави... часто випадкові й недовговічні" (Є. О. Космінський). Повсюдно встановлю-валося право приватної війни, а відтак і приватної дипло-матії. Сеньйори підтримували дипломатичні зв'язки між собою, зі своїм й іноземними монархами. Самостійну політику вершили й міста, які оголошували війну своєму сеньйорові, одне одному, укладали союзи.

У період високого Середньовіччя дипломатичне життя особливо активізувалося — значною мірою завдяки Хрес-товим походам. Його пожвавленню сприяли також зітк-нення Західної Європи з мусульманським світом і Візан-тією, втягування Заходу і Сходу в іноді неймовірні союзи й коаліції, поява на Сході держав хрестоносців. Саме тоді з'явилися нові форми дипломатичних відносин (нап-риклад консульська служба).

Утворення національних держав у Європі ставило нові завдання перед дипломатією й зробило її більш реаліс-тичною та гнучкою. Найефективнішу дипломатію демон-стрували Апостольська Столиця, Франція, італійські міста-держави.

Папська дипломатія, яка спиралася на авторитет като-лицької церкви, задавала тон у політичному житії христи-янського Заходу впродовж усього Середньовіччя. Із сере-дини V ст. пани тримали при константинопольському дворі своїх резидентів — апокрисіаріїв (дослідники вважа-ють їх першими постійними дипломатичними представ-никами при іноземних дворах). Апокрисіарії не лише за-лагоджували церковні справи, а й виконували окремі спеціальні доручення політичного характеру. Серед самих пап траплялися талановиті дипломати. Так, неабиякий дипломатичний хист мав Григорій І Великий (590—604), який ''уміло використовував впливи жінок-католичок на своїх чоловіків-язичників чи єретиків" (Є. О. Косминський). Він скромно називав себе "рабом рабів Божих", що практикують папи в офіційних документах і дотепер. Про-те підмурівок папської дипломатії заклав за доби високо-го Середньовіччя Григорій VII. Він відряджав до коро-лівських дворів особливих уповноважених Апостольської Столиці — легатів, які могли зміщувати єпископів, про-голошувати анафему королям тощо. Утім, діяльність цих посланців папа контролював. Блискучим дипломатом був також Інокентій III, який став справжнім політичним арбітром цілої католицької Європи. Він використав боротьбу за імператорський трон наприкінці XII — на початку XIII ст. для зміцнення папських впливів у Свя-щенній Римській імперії, змагання між Капетінгами і Плантагенетами — для перетворення Англії у васала пап-ської курії.

Папи використовували в політичних цілях укладання і розриви шлюбів між коронованими особами, право рим-ської курії вирішувати всі судові справи католицької церкви (це право трактувалося дуже широко й давало змогу церкві втручатися у внутрішні справи католицьких дер-жав). Світська влада, щоб захистити свої інтереси в папській курії, направляла туди прокураторів — своїх пос-ланців, їм доводилося надовго затримуватися при папсь-кому дворі, що робило їх фактично постійними диплома-тичними представниками.

Французькі королі, особливо Людовік IX Святий, Філіп IV Красивий та Людовік XI, у міжнародній полі-тиці більше покладалися не на військову силу, а на дип-ломатію. Людовік IХ успішно вирішував політичні проб-леми шляхом взаємних поступок. Зокрема, він поро-зумівся з королем Генріхом III Англійським (1216—1272), і коли французькі барони дорікали йому за надмірну пос-тупливість, він відповів їм: "Мені здається, що я добре ви-користовую те, що дав йому (Генріху III), адже раніше він не був моїм васалом, а тепер став ним". За правління Людовіка IX Франція здійснила спробу встановити дипло-матичні зв'язки з могутніми монгольськими ханами. При цьому французькі посли зуміли вивідати важливі для Заходу військові таємниці монголів.

За правління Філіпа IV було закладено підвалини всієї подальшої французької дипломатії. Якщо його попе-редники обмежувались спорадичним направленням не-тривалих дипломатичних місій, то він споряджав посоль-ства досить часто, а головне — започаткував регулярне дипломатичне листування з іноземними посольствами. Філіпп IV прагнув надавати своїм територіальним загар-банням видимість законності. Задля цього він часто орга-нізовував судові процеси, започаткував традиції королівської канцелярії, оточив себе юристами й нотаріусами, без участі яких не вів жодних міжнародних переговорів.

Однак найбільші здобутки на дипломатичній ниві мав Людовік XI (1461 — 1483), якого нерідко називають "бать-ком сучасної дипломатії”. Цей неперевершений дипломат обрав основним знаряддям досягнення своїх політичних цілей дипломатичні хитрощі й інтриги. Від своїх дипло-матів він вимагав уміння одурити досвідчених іноземних майстрів обману: "Вони вам брешуть? Гаразд! Брешіть їм більше". Король прислухався до порад свого італійського союзника у боротьбі з коаліцією феодальної знаті: "Роз'єд-нуйте своїх ворогів, тимчасово задовольніть вимоги кож-ного з них, а потім розбийте їх поодинці й не дайте їм знову об'єднатися".

Правління Людовіка XI, об'єднувача Франції, дуже вплинуло на розвиток західноєвропейської дипломатії, до-корінно змінило її методи і форми. На зміну тимчасовим дипломатичним відносинам прийшли постійні представ-ництва при дворах. Невдовзі жодна європейська держава вже не могла обійтися без дипломатичної служби. Услід за Людовіком XI інші європейські монархи зробили дипло-матичні відносини монополією держави. Дипломатів зо-бов'язували також шпигувати і вербувати агентів.

Проте, на думку багатьох дослідників, справжньою батьківщиною сучасної дипломатії була Італія. Активному розвиткові дипломатії в Італії сприяли чвари між містами-державами, часті зміни урядів і політичних режимів, ба-ланс політичних сил, загальна нехіть до політичного об'єднання країни, наявність на півострові папської дер-жави з її обширними міжнародними зв'язками й відноси-нами, політична відособленість Південної Італії та Сицилії й іноземне володарювання в них. Дипломатична служба в Італії була поставлена так добре, що окремі італійські міста-держави (особливо Флоренції!) постачали дипломатів для Франції, Англії, Угорщини та інших дер-жав Європи. До плеяди блискучих флорентійських дипло-матів входили в XIV ст. Данте, Петрарка, Бокаччо, па по-чатку XVI ст. — Макіавеллі, Гвічарді та ін.

Не відставала на схилку Середньовіччя від Флоренції в


Сторінки: 1 2