Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Пошукова робота

Історичні постаті

Акіхіто (1933) — імператор Японії з 1989 р., успадкував трон свого батька Хірохіто. Його правління називають ерою Хейсей (досягнення вселенського миру).

Арафат Ясір (1929) — палестинський лідер засновник організації ФАТХ у 1956 р. і президент Організації Визволення Палестини з 1969 р. У 1970-х роках боротьба за визволення Палестини зробила його одним з видатніших політиків світу, але поява у 80-х роках фракційних лідерів зменшила його вплив. Підтримка ним Саддама Хусейна після вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 р. послабила становище Арафата в світі. Лауреат Нобелівської премії миру 1994 р.

Асад Хафез (1930) — президент Сирії та генеральний секретар Партії арабського соціалістичного відродження з 1971 р., генерал армії (1968). У 1966—1971 рр. — міністр оборони, у 1970—1971 рр. — прем’єр-міністр.

Ататюрк Кайгісиз Серданович (1881—1938) — керівник національно-визвольної революції в Туреччині 1918—1923 рр. Перший президент (1923—1938) Турецької Республіки. Виступав за зміцнення національної незалежності й суверенітету країни, за підтримку дружніх відносин з Росією.

Бабушкін Іван Васильович (1873—1906) — один з перших російських соціал-демократів. Більшовик. Учасник Революції 1905—1907 рр., член комітетів Російської соціал-демократичної робітничої партії в Іркутську і Читі, один із керівників озброєного повстання в Читі. Розстріляний карателями.

Бадаєв Олексій Єгорович (1883—1951) — російський політичний діяч. З 1912 р. депутат 4-ї Державної думи, член Російського бюро ЦК РСДРП. Учасник Жовтневої революції (Петроград). У 1921—1935 рр. у системі споживкооперації. У 1937—1938 рр. нарком харчової промисловості РРФСР.

Бадольо Пьєтро (1871—1956) — італійський державний і військовий діяч, маршал (1926). У 1919—1921 рр. і 1925—1940 рр. начальник Генштабу, головнокомандувач в італійсько-ефіопській війні 1935—1936 рр. Учасник усунення Б. Муссоліні (липень 1943 р.). У 1943—1944 рр. прем’єр-міністр Італії, уклав перемир’я із союзниками.

Бакунін Михайло Олександрович (1814—1876) — російський революціонер, теоретик анархізму, один з ідеологів революційного народництва. У 30-х роках ХІХ ст. член гуртка М. С. Станкевича. З 1840 р. за кордоном, учасник Революції 1848—1849 рр. (Париж, Дрезден, Прага). У 1851 р. виданий австрійським урядом Росії, ув’язнений у Петропавлівську, а потім у Шліссельбурзьку фортецю, з 1857 р. в сибірському засланні. 1861 року тікає за кордон, співробітничає з О. І. Герценом і М. П. Огарьовим. Організатор таємного революційного гуртка «Інтернаціональне братство» (1864—1865) і «Альянсу соціалістичної демократії» (1868). З 1868 р. член 1-го Інтернаціоналу, виступив проти К. Маркса та його прибічників, у 1872 р. виключений рішенням Гаазького конгресу. Праця Бакуніна «Державність і анархія» (1873) справила великий вплив на розвиток народного руху в Росії.

Балладюр Едвард (1929) — французький консервативний політичний діяч, прем’єр-міністр з 1993 р., протеже колишнього президента Жоржа Помпіду, був міністром економіки і фінансів при прем’єр-міністрові Жаку Шираку (1986—1988). Користуючись підтримкою консерваторів, на виборах 1993 р. висував свою кандидатуру на посаду президента.

Бальфур Артур Джеймс (1848—1930) — прем’єр-міністр Великобританії в 1902—1905 рр.; консерватор. У 1904 р. уряд Бальфура уклав із Францією договір, який став основою Антанти. Неодноразово входив до складу уряду, у 1916—1919 рр. міністр закордонних справ. Автор Декларації (1917) про створення єврейського національного осередку в Палестині.

Барту Луї (1862—1934) — прем’єр-міністр Франції в 1913 р., з 1894 р. неодноразово міністр, у 1934 р. міністр закордонних справ. Прихильник франко-радянського співробітництва. Убитий у Марселі (разом з Олександром І Карагеоргієвичем) усташами.

Батіста-і-Сальдівар Рубен Фульхенсіо (1901—1973) — диктатор Куби в 1934—1944 рр. і 1952—1958 рр.; офіційно займав посаду президента. Повалений 1 січня 1959 р. у ході Кубинської революції.

Бауер Отто (1882—1938) — один з лідерів австрійської соціал-демо-кратії і 2-го Інтернаціоналу, ідеолог австромарксизму. У —1919 рр. державний секретар закордонних справ, виступав за приєднання Австрії до Німеччини. З 1934 р. в еміграції, де й помер.

Бауман Миколай Ернестович (псевдо Грач) (1873—1905) — діяч російського революційного руху з 90-х років ХІХ ст. Ветлікар. У  р. керівник Московського комітету та Північного бюро ЦК партії. Убитий 18 жовтня 1905 р. чорносотенцями. Похорони Бау-мана 20 жовтня в Москві перетворилися на багатотисячну демонстрацію.

Бебель Август (1840—1913) — один із засновників (1869) і керівників німецької соціал-демократичної партії і 2-го Інтернаціоналу. Неодноразово обирався в рейхстаг. Борець проти мілітаризму, прибічник емансипації жінок. За виступ у захист Паризької комуни, критику державної колоніальної політики та ін. зазнавав репресій (усього пробув в ув’язненні близько шести років).

Бевін Ернест (1881—1951) — один із правих лідерів Лейбористської партії Великобританії, член (1925—1940) і голова Генеральної ради Британського конгресу тред-юніону. Міністр праці в 1940—1945 рр., міністр закордонних справ у 1945—1951 рр.

Бегін Менахем (1913—1992) — ізраїльський політичний діяч. Був лідером екстремістської організації Іргун Зван Леумі в Палестині з 1942 р. і прем’єр-міністром Ізраїлю в 1977—1983 рр. як голова правої партії Лікуд. У 1978 р. Бегін разом із президентом Єгипту А. Садатом був нагороджений Нобелівською премією миру за роботу над Кемп-девідськими угодами з мирного врегулювання на Близькому Сході.

Бейкер Джеймс-Аддісон (1930) — американський республіканський політичний діяч. При президентові Р. Рейгану був главою адміністрації Білого дому (1981—1985) і секретарем казначейства (1985—1988). Після організації успішної передвиборної кампанії Джорджа Буша (старшого) у 1988 р. Бейкер отримав посаду державного секретаря (1989) і відіграв основну роль у вирішенні кризи у Перській затоці (1990—1991) і наступних пошуках мирного врегулювання конфліктів на Близькому Сході.

Бен-Гуріон Давид (1886—1973) — прем’єр-міністр і міністр оборони Ізраїлю в 1948—1953 рр., 1955—1963 рр. (з перервою в 1961). Один з організаторів і лідерів (1930—1965) соціал-демократичної партії МАПАІ.

Бериша Салі (1944) — президент Албанії з квітня 1992 р. Лідер правлячої (з березня 1992) Демократичної партії Албанії (створеної в ) у вересні 1991 р. — квітні 1992 р.

Берія Лаврентій Павлович (1889—1953) — радянський політичний діяч. З 1921 р. на керівних посадах у Надзвичайній комісії ДПУ Закавказзя. У 1931—1938 рр. 1-й секретар ЦК КП (більшовиків) Грузії. У 1938—1945 рр. нарком, у 1953 р. міністр внутрішніх справ СРСР. У 1941—1953 рр. заступник голови Ради Народних Комісарів СРСР. З 1941 р. член, з 1943 р. заступник голови Державного Комітету Оборони. Член ЦК партії в 1934—1953 рр., член Політбюро ЦК в 1946—1953 рр. (кандидат з 1939). Маршал Радянського Союзу (1945). Входив до найближчого політичного оточення Й. В. Сталіна; один із найбільш активних організаторів масових репресій 1930-х — початку 50-х рр. У червні 1953 р. був заарештований, за вироком спеціальної судової присутності Верховного Суду СРСР у грудні 1953 р. розстріляний.

Бернштейн Едвард (1850—1932) — один із лідерів німецької соціал-демократії та 2-го Інтернаціоналу, ідеолог реформізму. Брав участь у виробленні Готської програми. У другій половині 90-х років ХХ ст. спирався на власні спостереження тенденцій суспільного розвитку, виступав із критикою теоретичних основ марксизму як застарілих. Відкидав наукове обґрунтування соціалізму, вчення про неминучість краху капіталізму, про революцію, диктатуру пролетаріату, висунув програму реформування капіталізму на засадах широкої демократії.

Берут Болеслав (1892—1956) — президент і голова президії Державної ради (1947—1952), голова ради міністрів (1952—1954) Польщі. Голова (грудень 1948 — березень 1954), 1-й секретар (з березня 1954) ЦК Польської об’єднаної робітничої партії.

Бєлобородов Олександр Георгович (1891—1938) — радянський політичний діяч. Голова виконкому Уральської облради в 1918 р.; підписав рішення Ради про розстріл Миколи ІІ і його родини. У 1923—1927 рр. нарком внутрішніх справ РРФСР. Репресований; реабілітований посмертно.

Бідо Жорж (1899—1983) — прем’єр-міністр Франції в 1946 р. і 1949—1950 рр. У 1940—1944 рр. учасник Руху Опору; один із засновників (1944) і керівник партії Народно-Республіканського руху. У —1954 рр. неодноразово міністр. У 1961 р. ввійшов до ОАС, у 1962 р. утік з Франції; після амністії 1968 р. повернувся.

Благоєв Димитр (1856—1924) — діяч революційного руху в Росії та Болгарії. У 1883 р. заснував у Санкт-Петербурзі соціал-демократич-ну Благоєву групу. Організатор Болгарської соціал-демократичної партії, у 1903 р. — партії тесняків, у 1919 р. — компартії.

Блюм Леон (1872—1950) — лідер і теоретик Французької соціалістичної партії. У 1936—1938 рр. голова уряду Народного фронту. Проводив курс на «умиротворення» фашистських агресорів. Після німецької окупації Франції (1940) заарештований та інтернований у Німеччину. У грудні 1946 — січні 1947 рр. очолює уряд, який розв’язав війну в Індокитаї.

Болдуїн Стенлі (1867—1947) — прем’єр-міністр Великобританії в 1923—1924 рр., 1924—1929 рр., 1935—1937 рр.; консерватор. Уряд Болдуїна придушив загальний страйк 1926 р., розірвав дипломатичні стосунки із СРСР (1927).

Брежнєв Леонід Ілліч (1906—1982) — радянський керівник епохи Сталіна й Хрущова, прийшов до влади після змови в Політбюро ЦК КПРС, наслідком якої стала відставка М. Хрущова. З до 1982 рр. генеральний секретар КПРС і Голова Президії Верховної Ради СРСР (1977—1982). Проводив консервативну внутрішню політику, яка призвела до застою. Під час його керівництва СРСР став військовою й політичною наддержавою, чий вплив досягав навіть Латинської Америки та Африки. За рішенням вузького кола його прихильників у Політбюро було прийнято рішення про здійснення військових акцій у Чехословаччині (придушення «Празь-кої весни» 1968 р.) та Афганістані (грудень 1979 — травень 1989 рр.).

Булганін Микола Олександрович (1895—1975) — радянський політичний і військовий діяч. Його кар’єра розпочалась у 1918 р. Організував оборону Москви під час Другої світової війни, став маршалом Радянського Союзу в 1947 р. і міністром оборони в 1947—1949 рр. і 1953—1955 рр. Після відставки Г. Маленкова — Голова Ради Міністрів у 1955—1958 рр., знятий з посади за рішенням М. Хрущова.

Бухарін Микола Іванович (1888—1938) — політичний діяч, академік АН СРСР (1928). Учасник Революції 1905—1907 рр. і Жовтневої 1917 р. У 1917—1918 рр. лідер «лівих комуністів». У —1929 рр. редактор газети «Правда», одночасно в 1919—1929 рр. член Виконкому Комінтерну. У 1929—1932 рр. член Президії Вищої ради народного господарства СРСР, з 1932 р. член колегії Наркомважпрому. У 1934—1937 рр. редактор «Известий». Член ЦК партії в 1917—1934 рр. Член Політбюро ЦК у 1924—1929 рр. Член Центрального виконавчого комітету СРСР. У кінці 20-х років виступав проти застосування надзвичайних заходів під час здійснення колективізації та індустріалізації. Його позиція в цих питаннях була оголошена правим ухилом у Всеросійської КП(б). Репресований; реабілітований посмертно.

Буш Джордж (1924) — 41-й президент США (1989—1993), республіканець. Був директором ЦРУ (1976—1981) і віце-президентом у 1981—1989 рр. Його реакція на дипломатичні ініціативи М. Горбачова була спочатку розцінена як неадекватна, у той час як рішення послати війська в Панаму для повалення свого колишнього союзника Нор’єги сприяло піднесенню його популярності. Успіх у війні у Перській затоці ще вище підніс його авторитет як рішучого політика та керівника держави. Економічні труднощі 1991—1992 рр. призвели до його поразки на президентських виборах 1992 р. і перемоги демократа Білла Клінтона.

Бхутто Беназір (1953) — пакистанська політична діячка, лідер Народної партії Пакистану з 1984 р. (у засланні з 1986 р.), прем’єр-міністр Пакистану в 1988—1990 рр., опозиція була незадоволена її правлінням і звинуватила в корупції. Була першою жінкою—керівником мусульманської держави. У 1993 р. знову була обрана прем’єр-міністром.

Бхутто Зулфікар Аліхан (1928—1979) — голова країни й уряду Пакистану в 1971—1973 рр., прем’єр-міністр у 1973—1977 рр. У  р. заснував Пакистанську народну партію. 1977 року був заарештований. Страчений військовою адміністрацією.

Вайцзеккер Ріхард фон (1957) — німецький політичний діяч, президент ФРН у 1984—1994 рр. З 1969 р. в складі керівництва Християнсько-демократичного союзу (ХДС). У 1981—1984 рр. керуючий бургомістр Західного Берліна.

Валенса Лех (1943) — польський профспілковий лідер, президент Польщі 1990—1995 рр. У 1980 р. заснував профспілку «Солідарність», організацію, незалежну від комуністів, яка боролась проти польського комуністичного уряду в 1980—1981 рр., у результаті чого була заборонена. Лауреат Нобелівської премії миру 1983 р.

Вальдхайм Курт (1918) — федеральний президент Австрії в 1986—1992 рр. Генеральний секретар ООН у 1972—1981 рр. У —1970 рр. міністр закордонних справ Австрії.

Вашингтон Джордж (1732—1799) — 1-й президент США (1789—1797), головнокомандувач армії колоністів у Війні за незалежність у Північній Америці 1775—1783 рр. Голова конвенту з розробки Конституції США. Виступав за збереження Сполученими Штатами нейтралітету щодо відносин між європейськими країнами. Відмовився балотуватися на президентський пост у третій раз.

Вейцман Езер (1924) — президент Ізраїлю з 1993 р. Небіж Х. Вейц-мана. У 1966—1969 рр. заступник начальника генштабу збройних сил, у 1977—1980 рр. міністр оборони.

Вейцман Хаїм (1874—1952) — перший президент держави Ізраїль з 1948 р. Один із лідерів сіоністського руху, президент Всесвітньої сіоністської організації в 1920—1931 рр., 1935—1946 рр. Сприяв прийняттю Декларації Бульфура (1917) про створення єврейського національного осередку в Палестині.

Венкатараман Рамасвамі (1910) — президент Індії в 1987—1992 рр. Активний учасник національно-визвольної боротьби та діяч партії Індійський національний конгрес (з 1977 р. — ІНК(І)). У —1987 рр. віце-президент.

Вільсон Гарольд (1916—1995) — прем’єр-міністр Великобританії в 1964—1970 рр. Лідер Лейбористської партії в 1963—1976 рр.

Вільсон Томас Вудро (1856—1924) — 28-й президент США (1913—1921), від Демократичної партії. Провів ряд ліберальних законів. Ще до вступу США в Першу світову війну (квітень 1917) висунув ідею створення післявоєнного союзу держав у т. зв. Чотирнадцяти пунктах (січень 1918); виступав за створення Ліги Націй. Нобелівська премія миру (1920).

Вітош Вінценті (1874—1945) — прем’єр-міністр Польщі в 1920—1921 рр., 1923 р., 1926 р. Один із керівників (1913—1931) партії «Пяст». З 1926 р. в опозиції до т. зв. санаційного режиму. У  р. заступник голови Крайової Ради Народової.

Гавел Вацлав (1936) — чеський драматург, політичний і державний діяч, президент Чехословаччини 1990—1992 рр., після відокремлення Словаччини президент Чехії з 1993 р. Широковідомим став як борець за права людини. У 1979—1983 рр. перебував у в’язниці, був знову заарештований у 1989 р. за Хартію-77.

Гавірія-Трухильо Сесар (1947) — колумбійський політик, ліберал, президент з 1990 р.; у 1986—1987 рр. був міністром фінансів, у —1989 рр. міністром управління. Надавав підтримку в пошуках наркоторговців, розшукуваних у США, і вимагав від США додаткової допомоги за відшкодування руйнувань під час війни з наркомафією.

Гайдар Єгор Тимурович (1956) — російський політичний діяч, доктор економічних наук. Онук А. П. Гайдара і П. П. Бажова. З 1981 р. на науковій, а з 1987 р. на журналістській роботі. З  р. директор Інституту економічної політики Академії народного господарства і АН СРСР. З листопада 1991 р. заступник, з 1992 р. 1-й заступник; у червні — грудні 1992 р. виконуючий обов’язки голови уряду Російської Федерації; почав практичне здійснення курсу на реформування російської економіки. З грудня 1992 р. директор Інституту економічних проблем перехідного періоду. У вересні 1993 — січні 1994 рр. 1-й заступник голови уряду Росії, міністр економіки; пішов у відставку. З грудня 1993 р. до грудня 1995 р. депутат Державної Думи; лідер Фракції «Вибір Росії». З липня 1994 р. голова партії «Демократичний вибір Росії». Основні праці у сфері керування й економічних проблем реформ.

Галіфакс Едвард Фредерік Вуд (1881—1969) — один із лідерів Консервативної партії Великобританії. З 1922 р. на державних посадах. У 1926—1931 рр. віце-король Індії (поєднував репресії з конституційними маневрами). У 1938—1940 рр. міністр закордонних справ; прибічник політики умиротворення фашистських агресорів.

Галлахер Вільям (1881—1965) — президент КП Великобританії (КПВ) у 1956—1963 рр.; голова Виконкому КПВ у 1943—1956 рр. У роки Першої світової війни керівник руху фабричних старост.

Галтьєрі Леопольдо (1926) — аргентинський генерал, президент 1981—1983 рр. З 1979 р. лідер правої правлячої хунти, командуючий армією. У 1981 р. став президентом. За його правління хунта напала на Фолклендські (Мальвільські) острови — британську колонію в південно-західній частині Атлантики. Після поразки від Великобританії зміщений з посади й ув’язнений.

Гамарник Ян Борисович (1894—1937) — радянський політичний і військовий діяч, армійський комісар 1-го рангу (1935). З  р. голова Одеського, Київського губкомів КП(б) України. З  р. голова Дальревкому, Крайвиконкому й 1-й секретар партії. У  р. 1-й секретар ЦК КП(б) Білорусії. З 1929 р. начальник Політуправління РККА, з 1930 р. 1-й заступник наркома оборони, у 1930—
1934 рр. заступник голови РВС СРСР. Член ЦК КПРС з 1927 р. В обстановці масових репресій покінчив життя самогубством.

Гамсархурдія Звіад Костянтинович (1939—1993) — грузинський політичний діяч, письменник. Син К. С. Гамсархурдія. З  р. на викладацькій і науковій роботі. У 70—80-х рр. зазнав репресій за правозахисну діяльність. Публікації з історії грузинської літератури й культури. Збірки поезій («Заручини місяця», 1989 р. та ін.), переклади. З 1990 р. Голова ВР Грузинської РСР, з  р. президент Грузії. У січні 1992 р. відсторонений від влади в результаті збройних виступів опозиції.

Ганді Індіра (1917—1984) — прем’єр-міністр Індії в 1966—1977 рр. і з 1980 р., міністр закордонних справ у 1984 р. Дочка Дж. Неру. Учасниця національно-визвольного руху. Один із лідерів партії Індійський національний конгрес (ІНК), із січня 1978 р. голова ІНК(І) — партії прибічників Ганді. Займала також різні міністерські посади (з 1964). Убита терористами. Міжнародна Ленінська премія (1985, посмертно).

Ганді Раджив (1944—1991) — індійський політичний діяч, прем’єр-міністр з 1984 р. (після вбивства його матері Індіри Ганді) до 1989 р. Як прем’єр-міністр викликав невдоволення байдужим ставленням до вирішення соціальних проблем. Убитий вибуховим пристроєм під час чергової передвиборчої кампанії.

Гардінг Воррен (1865—1923) — 29-й президент США 1921—1923 рр., республіканець. Народився в Огайо, членом сенату став у 1914 р. За час президентства уклав договори з Німеччиною, Австралією й Угорщиною, тоді ж скликав Вашингтонську морську конференцію для подолання суперечностей, що виникли в Тихоокеанському регіоні між США, Великобританією та Японією. Негативно ставився до членства США в Лізі Націй.

Гаха Еміль (1872—1945) — президент створеного в Чехословаччині німецькими фашистами «Протекторату Богемії і Моравії» у 1939—1945 рр. У травні 1945 р. заарештований як військовий злочинець. Помер у в’язниці.

Геббельс Йозеф (1897—1945) — з 1933 р. міністр пропаганди, голова пропагандистського апарату фашистської Німеччини. Ідеолог расизму, насильства та завойовницьких війн. У 1944 р. призначений імперським уповноваженим з тотальної військової мобілізації. Піс-ля вступу радянських військ у Берлін покінчив життя самогубством. На Нюрнберзькому процесі був визнаний нацистським військовим злочинцем.

Гевара Ернесто (Че) (1928—1967) — латиноамериканський революціо-нер. Народився в Аргентині. У 1959—1961 рр. президент Національного банку Куби, з 1961 р. міністр національної промисловості. У 1965 р. покинув Кубу для участі в революційному русі народів Латинської Америки. У 1966—1967 рр. керував партизанським рухом у Болівії; взятий у полон і убитий.

Генц Арпад (1922) — президент Угорщини з 1990 р., письменник. Філософська драма з історії єретичного руху в Швейцарії «Чоботар» (1974), монодрама про життя актриси «Угорська Медея» (1979), п’єси «Песимістична комедія», «Підсумок» про визначні події 1956 р. в Угорщині й ін. Книга «Зустрічі» (1980). Переклади з англійської та американської літератур.

Геншер Ханс-Дітрік (1927) — німецький політичний діяч, очолював захід-нонімецьку партію вільних демократів 1974—1985 рр., міністр закордонних справ 1974—1992 рр. Умілий і прагматичний практик. Став одним з найпопулярніших політиків об’єднаної Німеччини.

Герхардсен Ейнар Хенрі (1897—1987) — один із лідерів норвезьких соціал-демократів (у 1936—1945 рр. секретар центрального управління Норвезької робітничої партії, у 1945—1965 рр. її голова); у 1945—1951 рр., 1955—1965 рр. (з перервою) прем’єр-міністр.

Герцог Хаїм (1918—1997) — президент Ізраїлю в 1983—1993 рр. У —1978 рр. голова делегації Ізраїлю в ООН.

Гесс Вальтер-Рихард-Рудольф (1894—1987) — німецький нацистський лідер. Перебував в ув’язненні разом з Гітлером у 1923—1925 рр., після чого став його особистим секретарем, записавши під диктовку «Майн Кампф». З 1933 р. став заступником Гітлера по партії. 10 травня 1941 р. прилетів до Великобританії з компромісними умовами миру, але був ув’язнений як військовополонений до 1945 р. На Нюрнберзькому процесі як воєнному злочинцю винесено вирок на довічне ув’язнення. Помер у в’язниці Шпандау (Берлін).

Гіндербург, власне Пауль-Людвіг-Ханс фон Бенкендорф-і-Гіндербург (1847—1934) — німецький фельдмаршал і «правий» політик. Під час Першої світової війни був верховним головнокомандуючим і разом з генералом Еріхом Людендорфом (1856—1937 рр.) фактич-но керував політикою Німеччини до кінця війни. Був президентом Німеччини у 1925—1933 рр.

Гітлер Адольф (1889—1945) — фюрер Націонал-соціалістичної робіт-ничої партії (з 1921), голова німецько-фашистської держави (у  р. став рейхсканцлером, у 1934 р. об’єднав цю посаду й посаду президента). Установив у Німеччині фашистський режим. Безпосередній ініціатор розв’язання Другої світової війни 1939—1945 рр., нападу на СРСР (червень 1941). Один із головних організаторів масового знищення військовополонених і мирного населення на окупованих територіях. Із вступом радянських військ у Берлін покінчив із собою. На Нюрнберзькому процесі визнаний головним нацистським військовим злочинцем.

Голль Шарль-Андреа-Жозеф-Марі де (1890—1970) — французький генерал, перший президент П’ятої республіки 1958—1969 рр. Організував у Лондоні рух «Вільна Франція» і воював проти нацистів у 1940—1945 рр., був главою Тимчасового уряду Франції 1944—1946 рр., лідером власної партії. У 1958 р. національні збори доручили йому сформувати уряд на період економічної відбудови Франції і вирішити проблему політичної кризи в Алжирі. Став президентом наприкінці 1959 р., змінив конституцію в бік зміцнення президентської влади і працював до 1969 р.

Горбачов Михайло Сергійович (1931) — радянський політичний діяч, перебував при владі у 1985—1991 рр. Перший і останній Президент СРСР. Був членом Політбюро ЦК КПРС з 1980 р. Генеральний секретар КПРС у 1985—1991 рр., Голова Верховної Ради СРСР у 1988—1991 рр. і глава держави у 1989—1991 рр. Розпочав ліберальні реформи всередині країни (перебудову), запропонував запровадження багатопартійної демократії (політичний плюралізм), зробив реальні кроки в обмеженні гонки озброєнь. Нагороджений Нобелівською премією миру 1990 р., але його міжнародна репутація постраждала після придушення демократичних виступів у прибалтійських республіках. Після невдалої спроби перевороту в серпні 1991 р., прискореного розпаду СРСР влада Горбачова була послаблена й у грудні 1991 р. він пішов у відставку.

Громико Андрій Андрійович (1909—1989) — голова Президії Верховної Ради СРСР у 1985—1988 рр. Посол у США з 1943 р., брав участь у конференціях глав трьох союзних держав у Тегерані, Ялті й Потсдамі під час Другої світової війни; як представник СРСР в ООН у 1946—1949 рр., 26 разів використовував право вето. Був міністром закордонних справ у 1957—1985 рр.

Гувер Герберт Кларк (1874—1964) — 31-й президент США (1929—1933), від Республіканської партії. У 1919—1923 рр. керував «АРА» («Американська адміністративна допомога», метою якої було надання продовольчої та ін. допомоги країнам, що постраждали в Першій світовій війні). У 1921—1928 рр. міністр торгівлі.

Даладьє Едуард (1884—1970) — лідер французької Республіканської партії радикалів і радикал-соціалістів, її голова в 1927—1931 рр., 1935—1938 рр., 1957—1958 рр. Неодноразово міністр, прем’єр-міністр у 1933—1934 рр. (з перервою) і 1938—1940 рр.; спочатку прийняв програму Народного фронту, потім сприяв розпаду та ліквідації ряду його завоювань. Підписав Мюнхенську угоду 1938 р.

Дан Федір Ілліч (1871—1947) — один із лідерів меншовизму. Соціал-демократ з 1894 р. У 1917 р. член виконкому Петроградської ради і Президії ВЦВК 1-го скликання. У 1922 р. висланий за кордон.

Демірель Сулейман (1924) — визначний турецький політичний діяч, президент Туреччини з 1993 р. З 1964 р. — лідер Партії справедливості, прем’єр-міністр у 1965—1971 рр., 1975—1977 рр., 1979—1980 рр. і 1991—1993 рр. Підтримував зв’язки із Західними країнами, які здійснюють серйозні інвестиції в турецьку економіку; за його президентства Туреччина стала повноправним членом Європейського Співтовариства.

Ден Сяопін (1904—1997) — китайський політичний діяч. Навчався у Франції і СРСР. З 1922 р. в комуністичному русі. У —1949 рр. учасник антияпонської й громадянської війн у Китаї, політкомісар Китайської Червоної Армії. З 1945 р. член ЦК КПК. Після перемоги комуністів у громадянській війні займав керівні посади в державному та партійному апараті. З 1952 р. заступник прем’єра Державної адміністративної ради (з 1954 — Державної ради) Китайської Народної Республіки, з 1955 р. член Політбюро, з 1956 р. генеральний секретар ЦК КПК. У 1966 р., під час «культурної революції» був репресований, знятий із займаних посад. У  р. повертається до активного політичного життя, займає ряд партійних, державних військових посад (у т. ч. в 1975—1982 рр. заступник голови ЦК КПК). Після смерті Мао Цзедуна в 1976 р. Ден Сяопін став ініціатором економічної реформи в Китаї. Починаючи з кінця 1980-х рр. він поступово залишав займані ним офіційні посади (у 1981—1989 рр. був головою Військової ради ЦК КПК, у 1982—1987 рр. головою Центральної комісії радників ЦК КПК, у 1983—1990 рр. головою Центральної військової ради КНР), але продовжував залишатись духовним лідером Китаю, чинив вирішальний вплив на внутрішню і зовнішню політику країни.

Джонсон Ліндон-Бейнс (1908—1973) — 36-й президент США у 1963—1969 рр., демократ. Обирався президентом у Конгрес від Техасу в 1949—1960 рр. Став президентом після вбивства Дж. Кеннеді, за якого був віце-президентом. За його президентства після інциденту в Тонкінській затоці США були втягнуті у В’єтнамську війну, загострилася внутрішня ситуація в країні. Зважаючи на це у 1968 р. Л. Джонсон не став висувати свою кандидатуру на переобрання.

Добі Іштван (1898—1968) — голова ради міністрів Угорщини в 1948—1952 рр., голова Президіуму Угорщини в 1952—1967 рр. У період Угорської Радянської Республіки 1919 р. в угорській червоній армії. У роки Другої світової війни в Русі опору. У 1947—1959 рр. голова партії дрібних сільських хазяїв (заснована 1909). З 1959 р. в Угорській соціалістичній робітничій партії (УСРП). Міжнародна Ленінська премія (1962).

Дольфус Енгельберт (1892—1934) — австрійський політик, християнський демократ. У 1932 р. був канцлером, у 1933 р. скасував парламент і управляв державою одноосібно. У лютому 1934 р. силою придушив протест робітників-соціалістів, у травні цього ж року оголосив Австрію «корпоративною державою». 25 липня нацисти вдалися до спроби державного перевороту, палац канцлера був захоплений, а Дольфус убитий.

Дубчек Олександр (1921—1992) — чехословацький політичний діяч, голова Федеральних зборів 1989—1992 рр. Був членом словацького Руху опору під час Другої світової війни, став першим секретарем Комуністичної партії 1967—1969 р. Був ініціатором кампанії лібералізації («Празька весна»), що йшла врозріз із політикою СРСР і привела до введення радянських військ у Чехословаччину в 1968 р. Арештований радянськими спецслужбами, виключений з партії в  р. У 1989 р. виступив із продемократичними промовами, і після падіння режиму був обраний спікером Національних зборів у Празі, переобраний у 1990 р. Загинув у автомобільній катастрофі.

Ейзенхауер Дуайт Девід (14 жовтня 1891 — 25 березня 1969 рр.) — американський воєначальник, генерал армії, 34-й президент Сполучених Штатів Америки (1953—1961). Світову популярність набув у роки Другої світової війни як Верховний головнокомандуючий експедиційними силами союзників у Європі. Закінчивши коледж у 1909 р., Ейзенхауер продовжив освіту у Військовій академії у Вест-Пойнті (1911—1915). Після вступу США в Першу світову війну (квітень 1917) був направлений на підготовку американських добровольців у табір Кемп-Копт. Найбільш значними подіями в його подальшій кар’єрі були: служба в зоні Панамського каналу (1922—1925); навчання в школі командного складу та штабу армії (1925); робота помічником начальника штабу армії генерала Д. Макартура (1933—1935) і під його ж керівництвом служба на Філіппінах (1935—1939); призначення начальником штабу 3-ї армії під командуванням генерала В. Крюгера (березень—грудень 1941). На цій посаді успішно провів учбові маневри в Луїзіані. Після вступу США в Другу світову війну в грудні 1941 р. відбувається стрімке сходження Ейзенхауера від керівних посад у відділі військового (потім оперативного) планування в штабі армії, на чолі з генералом Дж. Маршаллом (грудень 1941 — червень 1942), до командуючого англо-американськими силами в стратегічному наступі західних союзників у Північній Африці, Сицилії й Італії (листопад 1942 — жовтень 1943). Після того, як на Тегеранській конференції було прийнято остаточне рішення про відкриття другого фронту, Ейзенхауер став Верховним головнокомандуючим експедиційними силами. Найзначнішими своїми досягненнями як полководця Ейзенхауер вважав висадку англо-американського десанту на узбережжя Нормандії 6 червня 1944 р. (день «Д»), і рейнську кампанію (лютий—березень 1945). Еволюція генерала Ейзенхауера на позицію прихильника «холодної війни» відбулася до кінця його перебування на посаді начальника штабу американської армії (1945—1947). Як першому Головнокомандуючому об’єднаними збройними силами НАТО (жовтень 1950 — червень 1952 рр.) йому належить вирішальна роль у переозброєнні Західної Німеччини й підготовці її вступу в цей військово-політичний блок. Ставши президентом (січень 1953), Ейзенхауер поклав кінець війні в Кореї і прагнув відновити радянсько-американські зустрічі на вищому рівні (Женева, 1955 і Кемп-Девід, 1959). Разом з тим він був твердо переконаний у реальності комуністичної загрози й необхідності зміцнення американської національної безпеки. Основою його офіційної оборонної політики стала доктрина «масованої відплати», що передбачала значне збільшення стратегічної авіації з ядерною зброєю і можливість нанесення раптового ядерного удару по СРСР і КНР. «Доктрина звільнення» (стосовно країн Східної Європи) і «Доктрина Ейзенхауера» (щодо країн «третього світу») були складовими курсу президента та державного секретаря Дж. Ф. Даллеса на збереження за США ролі світового лідера. Другий термін президентства Ейзенхауера (після перевиборів 1956) був відзначений інтервенцією американських військ у Ліван (1958) та інцидентом з розвідувальним літаком У-2, збитим над територією СРСР, що призвело до зриву зустрічі з М. С. Хрущовим у 1960 р. Після відставки Ейзенхауер поступово відійшов від активної суспільно-політичної діяльності. У 78-річ-ному віці помер у шпиталі.

Ерхард Людвіг (1897—1977) — західнонімецький політичний діяч, християнський демократ, канцлер ФРН у 1963—1966 рр. Економічне диво відновлення Західної Німеччини після Другої світової війни відбулося головним чином завдяки політиці Ерхарда, що заохочувала вільне підприємництво. Був федеральним міністром економіки в 1949—1963 рр.

Еттлі Клемент-Річард, граф (1883—1967) — британський політик, лейборист. У коаліційному уряді під час Другої світової війни зай-мав ряд важливих посад. Будучи прем’єр-міністром 1945—1951 рр., він запровадив програму приватизації й нову систему в соціальній сфері.

Єжов Микола Іванович (1895—1940) — радянський політичний діяч, генеральний комісар державної безпеки (1937), нарком внутрішніх справ СРСР у 1936—1938 рр. З 1922 р. на партійній роботі, у 1935—1939 рр. секретар ЦК ВКП(б). У 1938—1939 рр. нарком водного транспорту СРСР. У 1935—1939 рр. голова КПК при ЦК ВКП(б). У 1939 р. заарештований, розстріляний. Очолюючи органи внутрішніх справ, був одним із головних виконавців масових репресій.

Єльцин Борис Миколайович (1931) — російський державний діяч, перший президент Російської Федерації (вибраний 1991). У 1996 р. вибраний на


Сторінки: 1 2 3 4