Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








Реферат на тему:

Інтер’єр у прозі І.Франка

У парадигмі прийомів і засобів художнього зображення прози І.Франка важливе місце займає інтер’єр*. Наше дослідження – це спроба аналізу мікропоетики інтер’єрних описів І.Франка в двох основних аспектах: типологічному та функціональному. Щодо першого, то детальні студії художніх творів письменника дають підстави виділити декілька найчастіше вживаних типів інтер’єрів.

Інтер’єр селянської хати Франко описує переважно в темних або сірих тонах, намагаючись таким чином підсилити дискомфортне враження від споглядання безпросвітних злиднів, нужди і занепаду, у яких селянин, по суті, не живе, а заживо хоронить себе, як у могилі : “А в хаті Максима в тім часі сумно, понуро, мов у гробі” [7; т.15; с.41] (“Патріотичні пориви”).

Порівняння хати з могилою зустрічаємо й у Франковій “Місії”: “Глиняна піч без комина займала чверть хати; чорні від диму стіни понуро, як могила, гляділи на нього; дощана постіль і безногий, топором тесаний стіл, – отсе, крім грубої верстви пилу і сміття, був ввесь спряток в тій нужденній хаті” [7; т.16; с.289].

Очевидно, певним стереотипом у творчій свідомості І.Франка був образ “хати-пустки”, який так часто зустрічається в художніх творах письменника, зокрема у “Петріях і Довбущуках”:

“…Уже пізня пора, в Довбущуківці всі, здається, полягали спати, тільки в одинокій престарій пустині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі. […]

Каганець світився блідо, і через шпари полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порохняві і погризені хробаками. В хаті самій не було нічого, кромі старої дерев’яної лави і товстої ялової колоди на середині, котра, здавалося, була ще забутком тих времен, коли на подібних колодах під топорами ляхів падали руськії голови”[7; т.14; с.75–76].

Образ “хати-пустки” Франко використовує для створення цілої гами почуттів у реципієнта – дискомфорту, суму, здивування, жалю, відрази, страху і навіть відчаю:

“Коли ввійшли до сіней, Андрієві первий раз стало чогось страшно, як побачив тую пустку, тії відлюднії, самотнії стіни, як побачив тую колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, на обох кінцях затесане і закарбоване, і сокиру” [7; т.14; с.82].

Артефакт пустки, незаповненого жодними предметами простору, несе важливе смислове навантаження в архітектоніці інтер’єрних описів І.Франка, подібне до того, що має пауза в музичному творі:

“Мендель сів на лаві і розглядався по хаті. В хаті було пусто і сумно: голі стіни, голі полиці, піч давно не топлена, а в ній кілька щербатих черепів. Пахло пусткою” [7; т.16; с.343] (“Яць Зелепуга”).

Часом зі скрупульозністю лихваря Франко складає список речей …відсутніх у інтер’єрі:

“Щоправда, хата була обширна і, очевидно, за добрих часів порядно збудована, але дуже занедбана і опущена. Ані приладів господарських під шопою, ані сусіків із збіжжям в обширних сінях, ані скринь з полотнами та шматтям у відчиненій коморі, ані кожухів на жердці, ані подушок на постелі – нічого не було” [7; т.14; с.347] (“Яць Зелепуга”).

Творчий метод І.Франка формувався під впливом М.Драгоманова, європейських філософів-позитивістів (О.Конта, Г.Спенсера, Ч.Дарвіна, І.Тена), то ж не дивно, що письменник оволодів феноменалістською методологією мислення з її опорою на факт. Фактографічно точного відтворення явищ реальної дійсності, “шматків життя” вимагала від І.Франка й ідейно-естетична доктрина натуралізму, з якою письменник познайомився за посередництвом творчості Е.Золя та інших європейських письменників-натуралістів. Тому деякі описи інтер’єрів у Франка сповнені так званих “неестетичних”, відразливих, часом навіть драстичних деталей, які проте дозволяють правдиво й життєвідповідно відтворити реалії побуту певної соціальної верстви:

“Андрій здивованим а заразом жалібним оком поглядав на тую нужденную оселю, на той образ убожества в найстрашнішім, відражаючім виді. Його очі падали то на нещасливу женщину, що, мов тінь підземна, стояла коло печі, то на внутр помешкання. Все було обдерте, занедбане, немите, нечищене і грязне, все наповняло якимсь обридженням, якоюсь непреодолимою відразою. Олекса в подертій, чорній, як сажа, сорочці лежав на голих досках, служачих замість постелі, а під його головою лежав напівзогнилий і здрухнілий приколоток соломи, накритий подертою, грязною і чорною вереткою. Горішню часть хати наповняв дим, – як звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого нужденного обиталища і не міг собі представити, як тут можуть жити… люди!” [7; т.14; с.80–81] (“Петрії і Довбущуки”).

Але не кожен опис селянської хати сповнений у Франка драстичних картин. Ось як змальовує письменник оселю отця Чимчикевича:

“Світличка невеличка, чиста і попросту обставлена дерев’яними меблями; дерев’яне ліжко в куті, прикрите старосвітським ліжником сільської, але дуже красної роботи, збоку столик, завалений метрикальними книгами в міцній шкіряній оправі, на котрій, насупір загальному сільському звичаєві, не було видно ані одної порошинки; в другім куті невеличка за склом шафка з книжками, а на стіні під старосвітським образом св. Миколая висів круглий і великий, як возове колесо, вівсяний вінець, переплетений гілками червоної калини. Посеред світлиці стояв великий, чотиригранний дубовий стіл, накритий мережаною скатертю, а на ньому в дерев’яній мисці лежали тільки що вирізані золотисто-бурштинові крижки меду і заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом” [7; т.16; с.317–318] (“Чума”).

Змалювання потворних, неестетичних деталей в інтер’єрних описах Франка – не самоціль, бо, на відміну від того ж “мономана” Золя, Франко вміє бачити й світлі хвилини в житті українського селянина, особливо ж, якщо намагається дивитися на світ очима своїх героїв – обдарованих багатою уявою та фантазією дітей (“У кузні”, “Під оборогом”, “Малий Мирон”). Дивовижний внутрішній світ малого Мирона переноситься на оточуючі предмети і таким чином персоніфікує, “оживляє” їх:

“А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться “дідів у кутах”, т[о] є[сть] тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від сажі, боїться грубої дерев’яної клюки, вбитої в віконце, що в повалі для пропускання диму від скіпок, якими світять зимою” [7; т.15; с.68] (“Малий Мирон”).

Так само в автобіографічній новелі “У кузні” Франко згадує, як у дитинстві в батьковій кузні лякала його дика баба, котра нібито жила в ковальському місі й “надувала свій шкіряний живіт майже аж до стелі” [7; т.21; с.160].

Протилежну тенденцію, до “опредмечування” людей, спостерігаємо в деяких Франкових описах житла заробітчан. Письменник показує, як нелюдські умови життя робітників позбавляють їх власне людських рис, роблять їх бездушними елементами інтер’єру:

“Вже пізно вночі. Тісна, брудна і душна цюпка наповнена робітницями. Стіни голі, ледве побілені вапном по дошках, на одній наліплено якийсь образок і кавалок дзеркала, в однім куті тапчан, збитий з трьох дощок і прикритий сінником та плахтою, а край вікна маленький столичок на трьох високих ногах – бо вікно високо. Ось і все, що можна було добачити в хаті. Ані печі, ані кухонної посуди, ані постелі, ані скрині. На тапчані не було нікого, та зате на помості набито, мов оселедців у бочці, якихось людських істот, що голосно, важко дихають, але в сутінку, який стоїть у хаті, подібні до одної простеленої по долівці верстви брудного шмаття, свиток, хусток та чобіт. Се нічліг робітниць” [7; т.21; с.28] (“Ріпник”).

Загалом селянські й заробітчанські помешкання у Франка настільки схожі, що це дає підставу відносити їх до одного й того самого типу інтер’єру. Зрештою в цьому немає нічого дивного, адже на зламі ХІХ–ХХ століть пролетаріат у Галичині тільки зароджувався і формування його відбувалося якраз на базі збіднілого селянства. Тому-то особливості життя та побуту селян й заробітчан схожі. До того ж спільним знаменником для нижчих верств населення були безпросвітні злидні, які заживо ховали у хатах-гробах своїх мешканців:

“В хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило о страшній нужді і занедбанні. Тісна хатина з голими, давно не біленими, закоптілими стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою. От і тілько всієї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном, висіло кілька лахів жіночих, а над тапчаном на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тілько всієї посуди побачив Герман всередині” [7; т.14; с.437] (“Boa constrictor”).

Наступним типом інтер’єрів у творчості І.Франка виступає помешкання міщанина.

Як правдивий позитивіст Франко дотримується тези про так званий “всезагальний детермінізм”, конституюючими домінантами якого є поняття “раси”, “середовища” і “моменту”. Досліджуючи причинно-наслідкові зв’язки між умовами соціального середовища та мотиваційно-поведінковою сферою людської життєдіяльності, письменник описує інтер’єри міських помешкань представників різних суспільних верств: від найбідніших – до найбагатших, від неосвічених – до інтелігентних. У цьому аспекті певні, навіть незначні на перший погляд, деталі інтер’єру можуть виконувати важливу соціально-ідентифікуючу функцію. Скажімо, помешкання Лімбаха в новелі “Гірчичне зерно” за своєю вбогістю нагадує житло селянина чи заробітчанина. Присутність великої кількості книг – це та деталь, яка дозволяє ідентифікувати Лімбаха як збіднілого освіченого міщанина. У цьому випадку знаходимо підтвердження тези про те, що “оселя – продовження людини” [6;с.238].

“Хатина, де жили Лімбахи, була вбога передміщанська ліп’янка, під соломою, брудна та обшарпана. Малесенькі темні сіни, з яких ішли маленькі чорні дверцята направо й наліво; праворуч, у нужденній цюпці з одним вікном, жили Лімбахи…

В цюпі, де жили Лімбахи, було темно, брудно й непривітно. Голісінькі стіни, два нужденні ліжка, накриті якимись брудними не то веретками, не то коцами, холодна і давно не білена піч і кривоногий столик, завалений шкільними книжками та зошитами молодшого Лімбаха. На підсліпуватім віконці стояла невеличка лампа, а в темнім куті, над ліжком – біднішим і бруднішим з-поміж обох, очевидно, батьковим – була прибита до стіни поличка, на якій видно було також книжки, накидані досить безладно купками або поставлені хребтами назверх” [7; т.21; с.323–324].

Франкова проза була співзвучна тенденціям розвитку європейського літературного процесу. Теми і проблеми, що цікавили західноєвропейських письменників, порушував у своїх творах і український письменник. Однією з них була тема жіночої емансипації. Контрастом до занедбаного помешкання Лімбаха є прибрана і доглянута кімната емансипованої панни Целі у творі “Маніпулянтка”. Світло й чистота в помешканні Целі асоціюються з душевною чистотою самої емансипантки, а також виявляють симпатію та співчуття автора до своєї героїні: “Лагідним рожевим поблиском просвічувало сонце крізь спущену ролету до покоїка молодої дівчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішався з запахом колонської води, яка стояла в флакончику на туалетці, і резеди, що цвіла в великім вазоні на вікні. […]

На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальні” [7; т.18; с.34–35].

Ми вже згадували про натуралістичний фактографізм, з яким Франко описує деталі того чи іншого інтер’єру, однак висунутий в літературно-критичних статтях письменника постулат “наукового реалізму”, на думку відомого франкознавця І.Денисюка, “...передбачає поруч із соціологічними, постановку важливих психологічних проблем людинознавства” [3; с.59]. Завдяки синтезуючій здатності власного творчого методу І.Франко поєднує в деяких інтер’єрних описах риси екстравертного (зображення внутрішнього стану героя через реалії зовнішнього світу) та інтравертного (розкриття внутрішнього стану героя через його ж таки внутрішній монолог, роздуми, плинність свідомості) психологічних аналізів. Письменник вдається до такого прийому через те, що “...слово героя про світ навколо та про себе самого стає не менш компетентним й необхідним, аніж будь-яке слово автора”[2; с.7].

“Ось тут, у тім затишнім кабінеті, обставленім хоч і не багато, та по моїй уподобі, я сам свій пан. Тут світ і поезія мого життя. Тут я можу бути раз дитиною, другий раз героєм, а все самим собою. Зо стін глядять на мене артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна. На поличках стоять мої улюблені книги в гарних оправах. На постаменті в кутику мармурова подобизна старинної статуї хлопчика, що витягає собі терен із ноги, а скрізь по столиках цвіти – хризантеми, мої улюблені хризантеми різних кольорів і різних відмін. А на бюрку розложена тека з моїм дневником. А обік бюрка столик, застелений, уквітчаний – їй-богу, сьогодні не лише листки барвінку, але й сині його квітки! Штукар мій Івась, се він таку несподіванку придумав для мене. Знає, що я в тім пункті забобонний, вірю, що цвіт барвінку на Новий рік приносить щастя” [7; т.22; с.55–56] (“Сойчине крило”).

Наведений опис інтер’єру своєю вишуканістю свідчить про витончений смак його творця. Менш витонченим, хоч і дорожче обставленим, є помешкання міського жителя іншого соціального прошарку – нового галицького буржуа – Германа Гольдкремера:

“Його очі живо оббігли кімнату – чистеньку, веселу світличку. Гладка воскована підлога, мальовані стіни, круглий столик з оріхового дерева, комод і писемне бюрко – ось що передусім насувалося оку. Все блищало, ясніло до сходячого сонця, що саме кидало перше проміння крізь вікна до кімнати і золотисто-кровавими переливами грало на гладких, блискучих предметах. Але очі Германа відвернулися від них, – він не міг знести сильного світла. На боковій стіні, супроти дверей, у півтіні висів великий образ у золочених рамах, – на нім спочили Германові очі. Була се дость гарна і вірно змальована картина тропічної індійської околиці” [7; т.22; с.110] (“Boa constrictor”).

Нові соціально-економічні відносини, що утвердилися в Галичині у другій половині ХІХ ст. сприяли утворенню нового типу галицького буржуа, капітали якого зростали обернено-пропорційно до духовного, а відтак естетичного розвитку. То ж не дивно, що витісняючи зі старовинних родинних гнізд польських дворян, новоявлені філістери поступово приводили до зенепаду їхні маєтки:

“Замість старого польського дідича настав новий пан в тих мурах – Герман. […]

Впрочім, Германа мало займало внутрішнє уладження дому…

…В самім домі Герман мало які поробив зміни. Старосвітські меблі оббито новим репсом, замість старопольських великих печей муровано нові, кахлеві, між вікнами повішано великі дзеркала, та й годі. На стінах, побіч деяких нових штрихів, висіли почорнілі від старості портрети давніх польських магнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала тота суміш старосвіччини з невмілими і немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був іншими, важнішими ділами, його завдання було – громадити, а не уживати, і він громадив, збирав, множив, докладав з якимось гарячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням” [7; т.15; с.276–277] (“Борислав сміється”).

Помешкання Германа з часом чимраз менше нагадує тип поміщицької садиби, про яку старі польські магнати могли б сказати устами воєводи Шепетинського з повісті “Петрії і Довбущуки”: “My house is my castle!” Ще менше спільного воно має з типом давнішої хати-фортеці руського боярина, як її собі уявляв І.Франко:

“Дім боярина збудований був із грубих, у чотири гранки гладко обтесаних і гиблем на споєннях вигладжених ялиць, будованих в угла, так, як тепер ще будують наші сільські хати. Покритий був грубими драницями, обмазаними зверху грубою верствою червоної, у воді нерозмокаючої глини. Вікна, як і у всіх хатах, обернені були на полудне; замість шибок понапинані були на рами волові міхури, що пропускали слабе жовтаве світло досередини. Входові двері спереду і ззаду вели до просторих сіней, яких стіни обвішані були всіляким оружжям, оленевими та зубровими рогами, шкірами з диків, вовків і медведів. З сіней на оба боки вели двері до кімнат, просторих, високих, з глиняними печами без коминів і з дерев’яними, гарно вирізуваними полицями на всяку посуду. Одна світлиця бояринова, а друга, по другім боці сіней, – його доньки. Ззаду були дві широкі комори: в одній кухня, а в другій – служебна. В світлиці боярина стіни були обвішані шкірами медведів, тільки над постіллю висів дорогий заморський килим, здобутий боярином у якімсь поході. Там же висіли його луки, мечі й інша підручна зброя. Світлиця ж Мирослави була, крім м’яких шкір по стінах і помості, пристроєна в цвіти, а на стіні, напроти вікон, над її ліжком, висіло дороге металеве дзеркало і обік нього дерев’яний, сріблом окований, чотириструнний теорбан, любий повірник Мирославиних мрій і дівочих дум” [7; т.16; с.83–84] (“Захар Беркут”).

Наведений уривок – чудова ілюстрація думки М.Бахтіна про те, що “Замок прийшов із минулих віків і повернений у минуле. Сліди часу в ньому мають дещо музейно-антикварний характер” [1; с.394].

І поміщицькі садиби, й житла міщан у творах Франка набувають часом вигляду фешенебельних салонів:

“Була се невеличка комнатка, чисто вибілена, на воскованім помості. На стінах висіло кілька олійних образів в старих золочених рамах і одне доволі велике дзеркало, а також група фотографій. В однім куті стояв фортеп’ян з купою нот, в другім круглий столик, під вікнами софка, а попід стіни і коло столика кілька крісел, вибиваних темно-червоним оксамитом. До салоника вели тільки одні двері…” [7; т.18; с.434–435] (“Не спитавши броду”).

Інтер’єр і призначення салону давали багатий інформаційний матеріал про спосіб життя його мешканців:

“Зо спальні пані Олімпії виходилося в вузькі і темні сіни; світло до них падало тільки крізь мале подовгасте віконце над дверима. Колись в тім віконці були шиби з грубого матового скла, але вони давно були повибивані, так що пополудні сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав “салон” – обширна кімната, прибрана сяк-так по-панськи, та звичайно замкнена. Її відчиняли тільки для “гостей”: приїде часом у село комісар, або лікар, або навіть пан староста, чемність велить заїхати у двір, і от пані Олімпія, хоч в душі клене нахабників, все-таки, рада-не-рада, відчиняє “салон”, провітрює і отоплює його і приймає гостей. В останніх часах син її трохи частіше заставляв її відчиняти салон. Гуляючи часто у Львові, він приводив інколи з собою молодих товаришів і знайомих – трохи мішане, та зате голосне і веселе товариство” [7; т.19; с.158–159] (“Основи суспільності”).

Деякі інтер’єрні описи свідчать про те, що Франко – хлопоман, селянський син, який так добре знав реалії селянського життя, що перевагою власного творчого методу вважав уміння описувати те життя не збоку, а зсередини. Так само добре орієнтувався і в модних на той час (а деколи не без снобізму) тенденціях щодо облаштування фешенебельних салонів:

“В простім, а проте дорогім і елегантнім домовім убранні вона дуже живо занята тим, що “робить порядок” у салонику: знімає полотняні футерали з м’яких коштовних меблів і з золочених рам дзеркал та образів, уставлює симетрично статуетки та оздобну посуду на комоді, придивлюється і примірює, де би найкраще стояти букетам з живих цвітів, що, настромлені в делікатні вазоники з золоченого скла, розливають сильні пахощі на ввесь салоник. Упоравшись з сим, підбігла до невеличкого, перламутром викладеного столика і накрутила старосвітський металевий годинник, що довгий час без діла дрімав під хрусталевим клошем. Одним словом, молода пані “виганяє пустку” з сього салоника, котрий, очевидно, чимало часу стояв пустий, запертий” [7; т.19; с.7] (“Для домашнього огнища”).

Як зазначає М.Бахтін, “ в романах Стендаля і Бальзака з’являється суттєво нова локальність здійснення подій роману – “вітальня-салон”… Звичайно, не в них вперше вона з’являється, але тільки у них вона набирає свого значення як місце перетину просторових і часових рядів роману”. На думку науковця, тут відбувається “поєднання історичного і суспільно-публічного з приватним і навіть суто особистим, […] поєднання приватно-життєвої інтриги з політичною і фінансовою, історичного ряду з побутовим і біографічним” [1; с.394].

В українській літературі саме у Франка знаходимо подібний за призначенням тип інтер’єру “вітальні-салону”.

Окремі описи у Франка наводять на думку про неабиякий дизайнерський талант письменника:

“Світлиця була обширна і ярко освічена. Великі дзеркала, порозвішувані по стінах, ще побільшували яркість освітлення. Воскована підлога, хороші меблі – все те купалося в тій заливі штучного світла, і чулося тут немов у себе дома. Важкі фотелі стояли твердо і гордо на своїх грубих коротеньких лабах; софи під дзеркалами немов зітхали глибоко час від часу, запрошуючи до супочивку в своїх м’яких обняттях. Перед ними маленькі столики та плетені крісла попримощувались знехотя, мов веселі построєні діти, слухаючи ніжного балакання товстих добродушних бабусь” [7; т.15; с.164] (“На вершку”).

І вкотре описи деяких салонів автор використовує як елемент психологічної характеристики їхніх мешканців:

“Батько наняв для них у одного латинського каноніка дві комнатки, осібну для кождого, – і ті комнатки швидко прийняли фізіономії, зовсім не подібні до себе, а характеризуючі вповні різницю духовних фізіономій обох братів. Едмундова комнатка, чистенька і елегантна, мов салоник, з великим дзеркалом на стіні і з гарними меблями, випозиченими у хазяїна за невеличкою місячною доплатою; в головах над ліжком висіла мисливська трубка, гарно роблений ріжок до пороху, а понад тим розіп’ята на дощечці і засушена красоворонка, застрілена самим молодим властивцем. Праворуч над ліжком на стіні висіла стрільба – маленький, а коштовний револьвер і райтпайч. На стінах пишались фотографії батька й матері і самого Едмунда, – фотографії цілого класу своїх товаришів він не хотів туди вішати і навіть купити не хотів. Зато Тоньова комнатка убрана була зовсім простенько, хоч і вигідно. Крім ліжка, шафи з книжками і другої з одінням, не було в ній нічого, лиш великий дубовий стіл на середині з поставленими довкола нього восьми чи десяти простими кріслами. Тоньо з своєї комнати зробив читальню для своїх товаришів, куди в вільні години сходилася купка учеників, чи то користати з Тоньової бібліотечки, чи так-таки вчитися спільно” [7; т.18; с.327–328] (“Не спитавши броду”).

Вочевидь важко було Франкові “зсередини” описати інтер’єр корчми. Мабуть, не дуже добре обізнаний був письменник з її типовим внутрішнім облаштуванням, якщо малює його переважно одним-двома штрихами:

“У Шаміловій коршмі блимає дві нафтівки, освічуючи блідим промінням цілу громаду людей. […]

Круг головного стола засіла друга громада людей. […]

А там за шинквасом сидить довженний рудобородий Шміло” [7; т.14; с.339] (“Навернений грішник”).

Так само блідий, невиразний опис шинку знаходимо в іншому творі Франка – “Муляр”:

“В шинку не було нікого; брудна, вогка світлиця була слабо освічена одною лампою, що сумовито гойдалася на стелі, а за шинквасом дрімала стара товста жидівка” [7; т.15; с.62].

Зате дуже добре міг описати Франко “зсередини” арештантську камеру, оскільки з деталями її інтер’єру мав нещасливу нагоду познайомитися під час чотирьох арештів:

І розвели нас у апартаменти

Державні. Злишні тут всі компліменти !

Салон, їдальня, спальня й с… – все вкупі [7; т.1; с.152].

(“Тюремні сонети”)

Описи арештантських камер знаходимо в цілому ряді прозових творів Франка, таких як “Панталаха”, “Івась Новітній”, “Лель і Полель”. Найчастіше такі інтер’єри є “детальним тлом, на якому виписано постаті” [4; с.94] героїв. Але найбільш натуралістичним, а відтак найдетальнішим, є опис інтер’єру “казні” в новелі “На дні”:

“Се була цюпка не більша шести кроків вздовж, а чотирьох вшир, з одним маленьким закратованим вікном. Теє вікно було прорубане високо вгорі, трохи не під самою стелею і виходило на ганок, та так, що через нього видно було тільки сірі від старості гонти та лати піддашка, звисаючого над ганком. Сонце не заглядало сюди ніколи. Стіни тої цюпки були брудні та нечисті понад усякий опис, а долом покриті трохи не краплистою вогкістю. Асфальтова підлога була вся мокра від поналиваної води, понаношеного не знати від якого ще часу болота та від харкотиння. Двері зсередини не були такі жовті та невинні, як знадвору, – противно, вони були чорні від вогкості і перековані нахрест двома залізними грубими штабами, а навіть мала квадратова дірка, вирізана в них для продуху, була заткана дерев’яною дошкою і забита скоблем. Насеред казні стояло вузьке залізне ліжко з сінником, вогким і брудним, як усе, напханим давно невідмінюваною, перегнилою соломою. В куті під стіною стояло друге таке саме ліжко. Ні простирадла, ні верети ніякої, ні звичайної арештантської подушки солом’яної не було. […] А в куті близ дверей стояла звичайна арештантська посуда “катерина”, приткана про славу якоюсь щербатою, непристаючою накривкою, і від неї розходився вбиваючий сморід, наповняв казню і пронімав собою все, окружав усі предмети в тій пекольній катівні, немов обдавав їх якоюсь атмосферою огидства та прокляття. А близ тої посуди стояла друга – великий, угорі широкий, нічим не прикритий скопець з водою – до пиття!” [7; т.15; с.113].

Мало чим відрізняється від арештантської камери тюремний шпиталь:

“Шпитальнії келії трохи більші від звичайних арештантських, кожда з двома вікнами. […]

Тюремний шпиталь – се лише тінь, карикатура звичайного шпиталю. Се та ж тюрма, з дверима, замиканими день і ніч, з закратованими тісними вікнами, з голими стінами і неминучою “катериною” в куті” [7; т.21; с.150] (“В тюремнім шпиталі”).

Окремим типом в прозових творах Франка є описи інтер’єрів різних адміністративних приміщень, як-от :

канцелярії:

“У канцелярії було тихо; вся вона мала вигляд великого сімейного гробу, а чорні дерев’яні бюрка, поставлені в два ряди попри головні стіни з невеличкими відступами, нагадували два ряди старих, струпішілих домовин” [7; т.21; с.333] (“Герой поневолі”);

суду:

“З сіней направо й наліво йшли сходи на перший поверх, де находилися канцелярії і зала розправ; і сходи, і стіни, і коридор на першім поверсі, і зала – все було брудне, запорошене, заболочене, занедбане. Дерев’яна підлога на коридорі була попротирана ногами так, що в многих місцях крізь дошки видно було голу цеглу; поруччя на сходах було слизьке від бруду; повітря всюди було сперте, затхле і нездорове, хоч у одинокім вікні, що з коридора визирало на якийсь поганий заулок, були вибиті дві чи три шиби” [7; т.20; с.306] (“Перехресні стежки”);

3) каси:

“Була то не обширна, попросту уладжена і майже зовсім не пристроєна світлиця. Насередині стояв сильний дубовий стіл, попри стіни лавки, коло стола пара крісел, а в куті залізна, вертгеймівська каса” [7; т.14; с.420] (“Boa constrictor”).

Таким чином, найчастіше вживаними у прозових творах І.Франка типами інтер’єрів є житло селянина або заробітчанина, помешкання міщанина, дім-фортеця, фешенебельний салон, корчма, арештантська камера, адміністративне приміщення.

Щодо функціонального призначення Франкових інтер’єрних описів, то образ хати-пустки, хати-гробу письменник використовує, щоб підсилити дискомфортне враження від споглядання злиденного життя та побуту селян. Деякі інтер’єрні описи допомагають Франкові створити певну настроєвість, викликати цілу гаму почуттів у реципієнта. Фактографічно точні описи житла демократичних низів, натуралістичне зображення “суспільного дна” виконує важливу інформаційну функцію, оскільки розповідає про реалії життя й побуту в найнижчих верствах населення. До того ж письменник намагається привернути увагу читачів до злободенних соціальних проблем. У творах на дитячу тематику деталі інтер’єру допомагають Франкові розкрити багатий внутрішній світ дитини. Інтер’єр у Франка дуже часто є одним із засобів екстравертного психологічного аналізу, а також може виконувати соціально ідентифікуючу функцію, оскільки однаковою мірою дає характеристику як психологічного складу персонажа, так і його соціального


Сторінки: 1 2