Станом на сьогодні у нас: 141826 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент








1) 35. Полное собрание руских летописей, Санкт Петербург, т. ІІ, 1908, ст. 451

2) 4. Барсов Н.П. «Очерки Руской исторической географии», Варшава, 1883, ст. 81 або Івля 41. Татищев В.Н. «История российская», Москва – Ленинград, 1962-1963, т. ІV, ст. 914. В Літопису по Іпатіївському списку гідронімом Івла означені верхів’я річки Інгулець – це значить від витоку біля с. Топила Знамянського р-ну Кіровоградської обл. 8. Географічна енциклопедія України в трьох томах. Київ «Українська Радянська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана 1989, ІІ том, ст. 77 десь не далі сучасного м. Олександрія. Це свідчить, що десь близько 1190 р. у верхів’ї Інгульця була слов’янська (давньоукраїнська) колонізація, яка з приходом печенігів значно скоротилася на північ за річку Рось.

В уявлені русичів половці були жителями Дніпровського лівобережжя. Розповідая про участь половецьких дружин в поході Юрія Довгорукого "в Русь" в 1152 р., літописець помітив, що з ним пішли не тільки Отперлюєві і Токсобичі, але "і вся Половецька земля, з її межами Волгою та Дніпром". 20. Летопись по Ипатскому списку, Санкт Петербург, 1871, ст.114 Отже, лівий берег Дніпра був якби половецьким, а правий – руський. Коли в 1193 р. Ростислав Рюрікович виступив в похід на половців, то на шляху вглуб половецьких кочевищ дізнався, що їх вежі та стада знаходяться на правій стороні Дніпра, яку він йменує руською. 43. П.П.Толчко. "Кочевые народы степей и Киевская Русь", Киев, Абрис, 1999, ст. 110. "И Ђхаша изъездомъ и быша на ИвлЂ на рЂцЂ на ПоловЂцкой, и ту изъимаша сторожи ПоловЂцкыя и вземше у нихъ вЂсть, аже Половци днища далЂе лежать, и вЂжа, и стада по сей сторонЂ ДнЂпра, по Руской". 20. Летопись по Ипатскому списку, Санкт Петербург, 1871, ст.455

Вивчення історії географії Половецької землі з залученням археологічних джерел дозволяє уточнити її літописну локалізацію. Північний кордон "Поля Половецького" проходив на Лівобережжі – в межиріччі Ворскли і Орелі, на Правобережжі – в межиріччі Росі і Тясмина. 43. П.П.Толчко. "Кочевые народы степей и Киевская Русь", Киев, Абрис, 1999, ст. 111.

Печеніги ослабили давньоукраїнську колонізацію прикордонних земель над Россю та Сулою. 19. Лаврів П. «Історія Південно – Східної України», Київ, Українська Видавнича Спілка, 1996, ст. 30 У 1020 – 1030 рр. на печенігів почали знову натискати торки з берендеями , боутами, каепичамими та іншими кочівниками. Всіх їх підштовхували кипчаки – половці. У 1116 р. «билися половці і торці з печенігами». 34. Повесть временных лет, Москва – Ленинград, 1950, ч. 1, Лаврентьевская летопись, ст. 201 Під подвійним (торсько – половецьким) натиском Печенізька орда відступила в Задністрянський кут. Їх трагічна доля варта окремого дослідження. Але топоніми (напевно, що на основі гідронімів) перекликаються в Приінгулецьщині, наприклад Токмак, та в далекій Каракалпачшині.

Печенігів замінили торки (гузи, узи, огузи). На початку ХІ ст. кочові орди торків, відомих у візантійських хроніках під іменем узів, а в східних творах гузів, масово хлинули в землі, що їх займали печеніги, та потіснили їх. Як і їх попередники, вони не втрачали випадку поживитися за рахунок осідлого населення Русі. 43. Толчко П.П. «Кочевые народы степей и Киевская Русь», Киев, Абрис, 1999, ст. 81 Під 1103 роком літопис повідомляє про крупну перемогу руських полків під керівництвом Володимира Мономаха над половцями. Літопис уточнює, що руські при цьому оволоділи вежами не лише половців, але і торків і вивели їх на Русь. «Взяша бо тогда скоты и овцЂ и кони и вельблюди, и вежЂ с добытком и съ челядю, и заяша ПеченЂги и Торъки с вежами. И придоша Русь с полономъ великимъ». 20. Летопись по Ипатскому списку, Санкт Петербург, 1871, ст. 184-185

"Чорноморські степи, полишені Печенїгами, на короткий час займають Узи – Торки. Судячи по всьому, се була орда не дуже велика й сильна, а може до того й менш воєвнича, нїж Печенїги й Половцї. По пятах її ступала за те далеко сильнїша Половецька орда". 10. Грушевський М. «Історія України – Руси в одинадцяти томах, дванадцяти книгах», Київ, Наукова думка, 1992, т.2 ХІ-ХІІІ вік, ст. 528.

РОЗДІЛ ІІ. Козаки – спадкоємці номадів.

2.1. Генезис козацтва

Колонізація цього регіону козаками не принесло значних змін в гідроніміку басейну Інгульця. По перше, в зв’язку з тим, що першими козаками були тюрки. Цей тезис підтверджують авторитети історіографії, як, наприклад, А. Дж. Тойнбі та М. Грушевський

«Слово «козак» подається в трактовці їх номадичних (кочових) супротивників. Це тюркське слово означає людей, які живуть в степу, але за межами організованого номадичного суспільства: брудні покидьки суспільства, що не признають владу законних володарів степу, мародери, що крадуть худобу у кочівників. Початки козацтва сягають в глибину віків, бо письмові джерела 15 ст. в яких вперше згадуються дніпровські козаки свідчать, що характерні козацькі інститути вже сформувалися до того часу» 42. Тойнби А. Дж. «Постижение истории», Сборник. Москва, издательство «Прогресс» 1991, ст. 133.

«Звалося се козацтвом, а ті що ним промишляли козаками. Офіціально се означало промисли в степових уходах, рибальство, ловецтво і бжільництво. … Відси й назва козацька: слово козак широко розповсюднене у народів турецького кореня; воно було уживане у Половцїв і досі вживаєть ся у турецько-татарських народів, а значить волоцюгу, що промишляє війною й роз оокм. Прикладало ся воно до степових волоцюг татарських, перейшло й на наших українських.

Назва була новою в приложенню до українських степовиків: вони звуть ся козаками в наших джерелах тільки з кінцем XV віку; але саме явище—те степове добичництво у нашого народу на степовім пограничу давнє-давене. Се ті колишнї Анти, що з Болгарами та Аварами ходили в походи на землі візантийські. Се ті бродники, що волочили ся по степах подонських та поднїпрянськик в часах половецьких. Се берладники та „вигонці галицькі", що товкли ся над Дністром та Дунаєм в XII XIII в., займаючи ся рибальством» 11. Грушевський М., «Ілюстрована історія України»,- репринт видання 1913 року, електронна версія.

«Про козаків в чорноморських степах чуємо в XIV і XV вв., але се козаки татарські, або неясні що до своєї народності» 11. Грушевський М., «Ілюстрована історія України»,- репринт видання 1913 року, електронна версія..

Козаки обеззброїли кочівників досить оригінальним способом. Вони облаштовувались на ріках, що являли собою природну перешкоду для кочових племен. Ріки були серйозною перешкодою для кочівників скот оводів, що не мали навичок використовувати їх як транспортні артерії, в той час як руський селянин і дроворуб, який здавна знайомий з традицією скандинавського мореплавства, були майстрами річної навігації. Отже, козаки, коли вони виходили із руських лісів, щоб оспорити у кочівників право на природне володіння степом, мали всі можливості з успіхом застосовувати своє спадкове мистецтво. Навчившись у кочівників верхової їзди, вони не позабули і своїх одвічних навиків і якраз з допомогою човна, а не коня проклали шлях в Євразію». 42. Тойнби А. Дж. «Постижение истории», Сборник. Москва, издательство «Прогресс» 1991, ст. 141

2.2. Межиріччя Інгульця та Інгулу – внутрішня територія Запорізької Січі

Межа вольностей запорозьких прямувала через річки Інгул та Інгулець, а землі обабіч цієї межі однаково використовували запорожці й татари; в дійсності ж степами кочували ординці, а на річках рибалили козаки. Про це нам повідомляє Андріан Кащенко в своєму «Оповіданні про славне Військо Запорізьке Низове».

Так як козаки освоювали степ, то об’єктами, які отримували назви, були лише водні та рельєфні – балки, урочища та могили. Могили як чисто степовий феномен варті окремого дослідження – більшість із них несуть сліди половецького (тюркського) лексикону.

Козаки не міняли назв гідронімів більш – менш більших водних об’єктів. Вони лише стилізували їх під українську вимову. Тому тюркські назви отримували українські афікси. Так з’явилися Баштанка, Баштина, Березівка, Березкова, Березнигова, Березнягувата, Березовець.

Формант, який виділяємо в назвах Березнягувата, Бочкувата, Грушувата, Камянувата, Лозуватий, Лозуватка, Осикувата, Скалювата, Скалюватка, Солонувата, Тернуватка – це суфікс –уват, якому дослідники української топонімії приділили чимало уваги. 1) 44. Трубачев О.Н. «Названия рек правобережной Украины», Москва, 1968, ст. 126-128;

2) 16. Корепанова А.П. «Словотворчі типи гідронімів басейну нижньої Десни», Київ, 1969, ст. 29-33;

3) 28. Муромцев І.В. «Словотворчі типи гідронімів (басейн Сіверського Дінця)», Київ, 1966, ст. 68-72;

4) 32. Отин. Е.С. « Суффикс –оват в украинской топонимии», Onomastica, т. XVIII, ст. 99-152. Основний ареал поширення гідронімів з формантом –уват (-юват) (за літературною нормою), -оват (-еват) припадає на південні райони України: Середню і Нижню Наддніпрянщину, басейн Південного Бугу, басейн Сіверського Дінця. Виходячи з того, що південні райони України найінтенсивніше заселялися в період ХVIII-XIX ст. – після розгрому Запорізької Січі та з початком колонізації колишніх запорізьких земель виселенцями з північних регіонів України та з великоросійських губерній – В.А.Никонов відносить поширення назв з суфіксом –уват саме до цього періоду. 30. Никонов В.А. «Заметки и материалы к гидронимическому атласу Украины», 8 кн.: Slavica Pragensia, VIII. Acta Universitatis Carolinae. Philologica 1-3. Praha, 1966, ст. 267. Ми вважаємо, що постановка питання в такому ракурсі - є історично невірною та національно принизливою. При такому підході виходить, що до колонізації ХVIII-XIX ст. ці землі не були освоєнні і українці отримали ці землі в «подарунок» від Росії. Ми звертаємо увагу на виключно українське словотворення цих гідронімів, що викликано українським змістом Запорозького козацтва. Як ілюстрацію національного манкуртства є, так звана, «легенда рідного краю» про заснування Кривого Рогу Роговим - відставним солдатом армії Суворова з Уралу, опублікованою істориком Т.Вороновою в газеті «Червоний гірник».

Дослідження ареалу гідронімів з цим формантом на правобережній Україні, зокрема межиріччі Південного Бугу та Дніпра дає підстави відносити час поширення на півдні України гідронімів на –уват до давнішого періоду. Картографування гідронімів басейну Південного Бугу з суфіксами –уват-а, -уват-ка (враховуючи не лише річкові назви, а й назви балок), показало, що всі вони знаходяться на лівобережному Надбужжі, причому більша частина їх (25 назв, з них 21 з суфіксом –уват-а і 4 з суфіксом –уват-ка) знаходяться в басейні Інгулу, решта крім 2 гідронімів на –уват-ка басейну Собу, поширена в прилеглих до Інгулу районах (з них 10 з суфіксом –уват-а і 5 з суфіксом –уват-ка). Якщо віднести поширення гідронімів з суфіксом –уват до ХVIII-XIX ст., то постає питання: чому ці гідроніми відсутні на правобережжі Нижнього Надбужжя, яке заселялося в цей час не менш інтенсивно, ніж лівобережжя? В той же час таке поширення гідронімії на –уват легко пояснити, якщо зіставити цей ареал з кордонами територій запорізьких козаків. Адже саме по Південному Бугу та його лівій притоці – Синюсі проходила межа між землями запорізького козацтва і землями, підвладними Туреччині і Польщі. Цей кордон офіційно зазначено в документах ХVII- ХVIII ст., однак фактично він існував раніше.

Факт, що ареал гідронімів з формантом –уват припадає на ті райони басейну Інгулу та Інгульця, які входили до земель Запорізької Січі, дає можливість твердити, що період інтенсивного поширення цього форманта в гідронімії слід поставити у зв'язок з козацтвом і відносити його до ХV- ХVIII ст. 9. Горпинич В.О., В.В.Лобода, Л.Т.Масленко. «Власні назви і відтопоніми утворення Інгуло – Бузького межиріччя», Київ, «Наукова думка», 1977, ст. 144-145

Подібно і суфікс –ниг в гідронімах Березнигова, Березнягувата вживається лише на територіях, які раніше належали Запорізькій Січі.

По річці Інгулець проходила межа між Інгульською паланкою з лівої сторони Інгульця та Бугогардівською з правої сторони Інгульця. Паланки – це місцевість в Запорізькому краї, згодом адміністративно – територіальний округ у Новій Січі (1734-1775). Існувало 8 паланок: Кодацька, Бугогардівська, Інгульська – правий берег Дніпра, Протовчанська, Орельська, Самарська, Кальміуська – лівий берег Дніпра, та Прогноїнська – гирло Дніпра. Військова і судова влада в паланках належала козацьким полковникам, призначуваним Кошем. 48. Яворницький Д.І. «Історія запорізьких козаків у трьох томах», Київ, Наукова думка 1991, т.3, ст.490

Басейн Інгульця зіграв вирішальну роль в долі Української держави – битва під Жовтими Водами положила початок розвалу польської Речі Посполитої та відокремлення від неї України. Ми наводимо перебіг тієї історичної події, так як для результату битви вирішальну роль зіграли умови місцевості, зокрема водні об’єкти.

Річка Жовті Води, притока річки Інгульця або Малого Інгулу 1) 29. Мышецкий. «История о козаках», Одесса, 1852, ст. 7;

2) 3. Акты южной и западной России, III, ст. 207, 216, 281. , формує в верхів'ях своїх дві вітки: західу, більш значну, яка зараз власне називається річкою Жовтою та східну, менш значну, яка зараз зветься Очеретяною балкою. Між цими двома вітками формується рід півострова, котрий в XVII ст. був покритий лісом, складавшого продовження Чути та Чорного лісу та називався "суперником з Чорним". Цей півострів був досяжним тільки з однієї, північної сторони, проте з трьох інших західної, східної, південної, був зовсім недосяжним. В цих то хащах, у лівого берега Жовтих Вод і засіли козаки Богдана Хмельницького, тойчас окопавшись земляними чотирикутниками і закріпившись табором. Хмельницький знав, що Стефану Потоцькому не минувати Жовтих Вод. Тут було занадто зручне для військових справ місце: в ньому можна було знайти серед степної пустелі і воду, і ліс, і підніжний корм, і прохолоду; до того ж воно лежало на прямому тракту від західної окраїни запорізьких вольностей в Січ і представляло собою підвищеність, домінуючу над всією оточуючою місцевістю.

І козацький гетьман не помилився: Потоцький, не підозрюючий засади, прийшов прямо до берега Жовтих Вод і вже було переправившись з правого берега на лівий, але тут він дізнався про загрожуючу йому небезпеку від козаків та поспішив переправитися назад з лівого берега на правий берег річки. У правого берега поляки ошанцювались, тобто влаштували укріплення (по точному визначенню Маріана Дубецького під 48029' пн. широти, та 51020' сх. довготи) 1. Dubezki, Rozprawy i sprawozdania, Krakow, 1880, tom XII., збили вози в чотирикутник, вивели попереду себе на версту кругом вал та поставили гармати. Козаки, зі своєї сторони, просунулись до Жовтих Вод; вони працювали одні без свого гетьмана, діявшого в цей час коло Камяного Затону, куди прибули реєстрові козаки зі своїм вождем Барабашом.

Скоро виявилось, що Потоцький опинився в положенні більш чим критичному: попереду стояли козаки, зправа йшла річка Зелена, приток Інгульця, паралельна Жовтим Водам, зліва простягалась балка Княжі Байраки, покрита дрімучім лісом, яка має до 60 сажнів глубини (при гирлі) прямого схилу, замикаючого річкою Великим Омельником. Побачивши таке положення, Потоцький наказав якомога сильніше укріпитися. Поляки зробили у лівого берега Жовтих Вод продовгуватий круг; з південної сторони цього круга залишили вхід і захистили його шанцями у вигляді півкругів, повернутих внутрішньою стороною до поля.

Стратегічне положення війська Хмельницького здавалося вигіднішим лише тому, що було прикрито лісом і давало можливість козакам вільно відступати до своїх. 48. Яворницький Д.І. «Історія запорізьких козаків у трьох томах», Київ, Наукова думка 1991, т.2, ст.182

Після катастрофи 1775 року, коли запорожці вимушені були залишити свої землі, в тому числі і Інгульську паланку, ще довгий час басейн Інгульця залишався слабо заселеним. Лише на переломі 18-19 віків поміщики почали заселяти свої дачі селянами з північних регіонів України та з великоросійських губерній. Регіон також заселявся сербськими, німецькими та єврейськими колоністами. Тому топонімія, за виключенням гідронімів, майже повністю порівняно недавнього походження. Але топоніми, які базувалися на гідронімах, збереглися до сьогоднішнього часу. Частина з них продовжує існувати, не дивлячись на зникнення самих водних об’єктів. Такі приклади з топоніміки Кривого Рогу – станція Роковата, район Карачуни, село Кудашівка, село Макорти. Частина топонімів носить на собі сліди гідронімів: місто Інгулець, станція Саксагань, село Саксагань, село Лозуватка, село Жовте, місто Жовті Води, село Комісарівка, село Лозуватка, село Демуріно – Варварівка.

Розділ ІІІ. Систематизація етимології гідронімів

3.1. Етимологія Інгульця

Період колонізації басейну Інгульця козаками українцями лише згладило вимову половецьких назв через відсутність ряду звуків в українській мові, а інколи трансформували їх в українські імена, схожі по звучанню, як, наприклад, Березівка, Лозувата. В окремих випадках малозначні річки втратили первинну тюркську назву та отримали нову українську: Біла Балка, Біла Криниця, Вовча, Водяна, Жива, Крива , Маловодяна, Красна Кам’янка, Мала, Чорноліська, Широка.

На жаль, відсутність поліглотів, і особливо, знавців тюркських мов, серед претендентів на дослідників в області етимології гідронімів призводить до того, що більшість назв намагаються штучно прив’язати до схожих назв в мовах, які ніколи не мали відношення до цього краю, або до так званої, «народної етимології». Такими прикладами є спроба прив’язати назви Бокової і Боковеньки до українського прикметника «боковий», або Бешки до якогось видуманого імені поселенця. Спроба прив’язати безліч Березівок до назви дерева буде спростована далі при аналізі кожної окремої річки.

На наше щастя, батько російської етимології і геній слов’янського мовознавства німець Макс Фасмер у своєму етимологічному словнику російської мови серед 18246 статей виділив два гідроніма із нашого регіону - Інгулець та Саксагань.

«Інгул – ліва притока Півд. Буга (на картах може зустрічатися як Ангул; див. Маштаков, ДБ 42), звідси – Інгулець права притока нижнього Дніпра. Безсумнівно, тюркське походження. Можливо звязане з тюркським д?gыl 1) "тихий, лінивий" 2) також назва річки (Радлон 1, 736). Разом з тим, можно поставити питання о складенні з турецьким gхl "озеро", порівн. Тілігул. В цьому випадку перша частина могла складати або турецьке, чагатське, уйгутське, казахське, кримсько – татарське, кипчакське, in "печера" (Радлов 1, 1438) або турецьке, уйгуйське, дn "широкий", татарське, башкирське in, казахське en» 45. Фасмер М. «Этимологический словарь русского языка», Москва, «Прогресс», 1986, т.ІІ, ст.131.

Далі наводиться весь відомий список назв Інгульця (Малого Інгулу) та Інгулу (Великого Інгулу).

Інгулець - Инъкулъ ("по обеохъ Инъкулехъ", 1552, АЮЗР, VII, І, 84); Малій Инкгулецъ (1697, Величко, III, 481; 1690, АЗР, V, 227); Ingulec (Кордт, №16; Тумн., карта); Inskulec, Ingulet maly (Кордт, № 16, 35); Ингулецъ (Величко, ІІІ, 479; 1876, ПХЕВ, ХХІІ, 396; 1888, МХГ,ІІІ,3; СНМ, Хрс, 2; Машт., Дн., 91); Ангулецъ (КБЧ, 112; ВЗК, 137); Ацезисъ (Татищев, IV, 90); Ингулекъ, Аксіакусї (ГСРГ, ІІ, 760); Малый - Ингулъ (ВЗК, 137); Інгулець (КРУ, 126; 1968, МЕ). 38. Словник гідронімів України. Київ, наукова думка, 1979, ст. 222.

Інгул - 1673, "чрезъ Ингули и Богъ" (Величко, ІІ, 341); 1697, Инкгулъ, Ингулъ (Величко, ІІІ, 484; ЗООИД, ІІІ, 578); 1705, Великий Ингулъ (ВЗК, 12); 1747, на Ingul wielki; на Ингули (АЮЗР, ІІІ, ІІІ, 376, 539); 1751, на ИнгулЂ (АЮЗР, ІІІ, ІІІ, 604, 625); 1774, "къ ръчкъ Ингулу" (ЗООИД, VІІ, 172, 183); Ingul, Jeni-gel (SG, III, 291); Angul, Angulet Wielki, Ингулъ (Машт., ДБ, 42). 38. Словник гідронімів України. Київ, наукова думка, 1979, ст. 222.

Визначимо, що праві рукави Дніпра теж носять назву Інгулець - поблизу гирла Інгульця (Нов., 280); біля с. Токарівка Білозерськ. р-ну Херсонськ. обл. (Макс., Прил., 109); Ингульское (1697, ОРД); Инкгулская (1697, Величко, ІІІ, 479); Ингулецъ (Величко, ІІІ, 479; Машт., Дн., 91); Ингульская вЂтка (ВЗК, 128); пор. там же с. Інгулець.

Один рукав Дніпра біля гирла Інгульця має назву Інгулка. Порівняємо, що на річці Інгул є село Інгулка.

Цікаво відмітити, що в Інгульця є правий приток, який зветься Малий Інгулець.

В генезисі фонетичних спрощень від половецького Ені - Ґцль джерела зафіксували вимову [ґ] в українському варіанті того часу, що підтверджує спадкоємність від половців до козаків. Так, в книзі «Летопись событий в Юго - Западной Росии в XVII веке» (1697, Величко, III, 481; 1690, АЗР, V, 227) Малій Инкгулецъ [ґ] передається буквосполученням -кг-.

3.2. Малий Інгул

Інгулець – це безсумнівно Малий Інгул. В гідронімії дуже багато назв з відповідним прикметником Малий трансформовано в суфікс -ець-. Дунай – Дунаєць, Дон – Донець, Журавець, Буковець, Дубовець, Дунавець, Гребінець, Гребеновець, Козинець.

В гідронімії, як України взагалі, та степу зокрема, досить часто зустрічаються назви річок або притоків з прикметниками «малий» та «великий». Інколи прикметником «малий» означають притоку до основного гідроніму без прикметника. Тому Інгул зустрічається в історіографічній літературі або як просто Інгул, або як Великий Інгул. Інгулець лише зрідка іменується як Інгул, а весь час вживається з визначенням Малий Інгул, або прикметник «малий» трансформується в суфікс –ець, що не перечить лінгвістичним особливостям української мови. Приклади такої трансформації спостерігаються в предметному лексиконі – хліб – хлібець, воробій – горобець, мороз – морозець. Ми вбачаємо інший принцип, ніж розміри річки, по якому прикметник «великий» та «малий» приліплялися до гідронімів. Є припущення, що такі прикметники прилипали до гідронімів, наприклад, по принципу правий – лівий, але це припущення відразу має більше порушень правила, ніж підтвердження його. Але не лише в випадку з Великим та Малим Інгулами порівняльна характеристика двох гідронімів переважає на користь малого. Безперечно, що прикметник чисто українського походження, який прикладається до тюркомовного гідроніму. Може це й калька з попередніх тюркських половецьких прикметників, які переклали пізніші господарі степу – українські козаки. А може це й нововведення запорожців під час їхньої конкісти причорноморського степу, або як зараз називають південно – українського. Ясно, що ніхто не проводив географічних досліджень для надання таких прикметників. Слід відмітити, що в степовій Україні не зустрічаються прикметники «лівий» та «правий» на відміну від гідронімів України – Руси. Цікаво навести обґрунтування О.О. Шахматова, що слов’яни йшли на Волинь та Наддніпрянщину з півдня, з гирла Дунаю і тому ліві, а не праві допливи Південного Бугу та Дніпра носять назву Десна, оскільки для племен, які піднімалися за цими річками вгору, проти течії вони приходилися праворуч. 46. Шахматов А.А. «Введение в курс истории русского языка : исторический процес образования русских племен и наречий», Петроград, 1916, ст.49 Цю етимологію підтримують у своїх роботах М. Фасмер, Я. Розвадовський, Т. Лер-Сплавінський, О.І. Попов, О.І. Ященко та інші. 22. Масенко Л.Т. «Гідронімія східного поділля», Київ, «Наукова думка», 1979, ст. 36 Прикметники «великий» і «малий» в слов’янській (російській та українській) гідронімії прикладається до багатьох гідронімів, в основному тюркського походження, на всьому просторі Євразійського степу. Як правило, це два рукави однієї ріки. Ми не можемо знайти закономірності з сторонами світу, або з сторонами русла. Але не завжди розмір відповідає прикметнику, як і у випадку з Малим та Великим Інгулом. Але це доказує, що у сприйнятті кочівників Інгул та Інгулець були рукавами однієї річки.

Кілька прикладів, що запорізькі козаки диференціюють Великий та Малий Інгули.

«А другіе запорожцы кочуютъ куренями по рЂкамъ Богу, по Великомъ Ингулу, по Исуни, по Ингульцу, по Саксагань, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянкахъ и по СурЂ, которыя рЂки по ту сторону Дніпра». 48. Архив мин. ин. дел, мал. дела, 1728, мая 27, св.62, №27, (Взято з книги Д.І.Яворницький. «Історія запорізьких козаків у трьох томах», Київ, Наукова думка 1991, т.3, ст.404)

Порівняльна таблиця підтверджує, що прикметники «великий» та «малий» до обох Інгулів не відповідають їх синтаксичному значенню:

Таблиця 3.2.1.  |

Інгулець | Інгул

Довжина в км | 549 | 354

Площа басейну км кв. | 14870 | 9890

Судоплавність км від гирла | 109 | 55

Глибина м | 1,7 | 0,7-1,2

Пересічна витрата води куб. м/с | 9 | 8,84

ІІІ.3 Етимологія гідронімів притоків Інгульця

Найзначніша притока Інгульця – це, безперечно, Саксагань. Макс Фасмер подає таку довідку про етимологію назви річки:

«Саксагань – ліва притока Інгульця (Маштаков, Днепр 92). Із тур., Чагат., Saksaгan «сорока», уйг., шорск., лебед., Saгyskan, тат., казах., sauskan – теж (Радлов 4, 251, 257, 269, 396, Рамстедт, KWb. 308)» 45. Фасмер М. «Этимологический словарь русского языка», Москва, «Прогресс», 1986, т.ІІІ, ст.547.

Нам здається правдоподібним виводити назву від «сороки». Слід відмітити, що в степовій Україні багато «відсорочих» гідронімів: Сороків Яр, Сорочів яр, Сорокова балка, річка Сорокова, Сорочі балки.

Гідронім Саксагань був у вжитку козаків з ранніх відомих нам джерел. «Запорізький козак Уманського куреня Яків, що приїжджав в Переволочну «за своимъ нЂкакимъ дЂломъ» і вже вибрався видно з ватагою в Січ, повернувся від Саксагань знову в Переволочну, тому що пройти в Січ з ордою він вже не міг». 48. Д.І.Яворницький. «Історія запорізьких козаків у трьох томах», Київ, Наукова думка 1991, т.3, ст.122

Лексико - семантичне утворення від назв дерев та рослин автором цієї статті ставиться під особливу увагу, так як подібний спосіб творення назв фітозоографічного ряду рідкий у топонімії. 22. Масенко Л.Т. «Гідронімія східного поділля», Київ, «Наукова думка», 1979 Зв’язки гідронімів з назвою звіра залишаються проблематичними, оскільки як неодноразово зазначали дослідники слов’янської топонімії, річкові назви типу Бик, Вовк, Жеребець, Кінь і подібні суперечать ономасіологічним принципам гідронімії. 31. Отин Е.С. «К этимологии названий некоторых рек «анималистского» происхождения»,- в кн.: «Повідомлення Української ономастичної комісії», вип. 2, Київ, 1967.

Мурзинка – ми виводимо від «мурза» – «тат. князь, спадкоємний старійшина, по руським законам той, що не має особливих привілеїв», також лайливе «татарин, бусурман», др.-руськ. мурза. Через тюрк. (сер. казахське murza «господар» «гостинний», тел. murza «сановник» тат. mуrza запозич. з арабськ.-персидськ. emоrzadд «княжий син» 45. Фасмер М. «Этимологический словарь русского языка», Москва, «Прогресс», 1986, т.ІІІ, ст.12.

Баштанка – певно що від «баштан» - «огород», воронежск. южн. (также у Гоголя), ср. укр. баштан «бахча». Из тур.-перс. bostan «огород»; см. Мі. ТЕ1. 1, 266; Бернекр 1,77. 45. Фасмер М. «Этимологический словарь русского языка», Москва, «Прогресс», 1986, т.І, ст.139

Баштина – певно що і як Баштанка від слова «баштан».

Бешка – по нашому розумінню назва річки тісно пов’язана з тюркським «Беш» - п’ять, п’ятірня. Для порівняння беремо гідронім Беш Байрак – приток Мертвоводу, приток Південного Бугу. 47. Эварницкий Д.И. «Вольности запорожских казаков». Санкт Петербург, 1890, ст. 138 За поясненням Д.І. Яворницького назва походить від татарського «Беш» - п’ять і байрак – лісове місце. Як вказує дослідник гідронімів Інгуло - Бузького басейну Масенко Лариса Терентіївна слово «Беш» - п’ять у такій фонетичній формі властиве багатьом тюркським мовам. 66. Горпинич В.О., В.В.Лобода, Л.Т.Масленко. «Власні назви і відтопоніми утворення Інгуло – Бузького межиріччя», Київ, «Наукова думка», 1977, ст. 145 М. Фасмер в етимології слова бешбармак посилаючись на дослідників П.І. Мельникова і В.Радлова, виводить «Беш» від тюркського п’ять, п’ятірня. 45. Фасмер М. «Этимологический словарь русского языка», Москва, «Прогресс», 1986, т. І, ст.163

Березівка, Березкова, Березнигова, Березнягувата, Березовець, Суха Березівка, Мокра Березівка, Верхня Березівка, Вовча – не зважаючи на спокусу прив’язати етимологію до українського слова «береза» ці гідроніми пов’язані з тюрк. Bцri Ьzцn – «Вовча ріка» 37. Семенов П. «Географическо – статический словарь Российской империи», Санкт Петербург, 1863, т.1, ст. 238-239.. Дерево береза не росте в степу – ареал розповсюдження набагато північніше. Крім того, в регіоні, який займали половці, багато гідронімів, зокрема річок з назвою «Вовча» - переклад на українську половецьких назв. Слід


Сторінки: 1 2 3 4 5