Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Інститут червоної професури: історія створення, соціально-політичні та матеріальні умови функціонування (1932-1937 рр

Інститут червоної професури: історія створення, соціально-політичні та матеріальні умови функціонування (1932-1937 рр.)

Богдашина Олена, Сазонова Інна

З встановленням радянської влади в Україні відбулося реформування вищої школи, унаслідок якого класичні університети були реорганізовані в інститути народної освіти. Одночасно створювалися науково-дослідні установи нового типу (їх називали «марксистсько-ленінськими», підкреслюючи таким чином особливість завдань, які стояли перед ними). Одним з провідних радянських науково-дослідних закладів у 30-х рр. ХХ ст. був Інститут червоної професури (ІЧП). Його роль у структурі науково-дослідних закладів УСРР потребує переоцінки на основі залучення нових архівних джерел.

Інститут червоної професури розпочав роботу у 1934 р. у результаті об'єднання окремих інститутів червоної професури, які були створені у Харкові у 1932 р. на базі Всеукраїнської асоціації марксистсько- ленінських інститутів (ВУАМЛІН) [6. Ф.1. - Оп.8. - Спр.33. - Арк.137]. Остання була створена у результаті реорганізації діючого з 1922 р. Українського інституту марксизму-ленінізму (УІМЛ) [6. Ф.1249 . - Оп.1. - Спр.553. - Арк.247].

В українській історіографії склалася традиція досліджувати історію Інституту червоної професури з 1932 р. - часу заснування окремих інститутів червоної професури: економіки, філософії, аграрного, історії партії і партійного будівництва, літератури, мистецтва і права. Ця дата, наприклад, вказана у таких монографіях, як «Партійне будівництво на Україні у 1933-1937 рр.» Ю. В. Бабко [1] та «Установи історичної науки в Українській РСР (1917-1937 рр.)» Н. В. Комаренко [2]. Однак, Є. Стрижак пропонує вести відлік історії ІЧП з 1929 р. - року заснування аспірантури Українського інституту марксизму-ленінізму та Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів [4]. Натомість Л. В. Шевченко фактично досліджує історію ВУАМЛіН як окрему установу [8]. Ми вважаємо за доцільне обмежити історію Інституту червоної професури більш вузькими хронологічними рамками - 1932-1937 рр. - періодом безпосереднього функціонування цієї науково-дослідної установи під назвою «Інститут червоної професури» з відмінною від УІМЛ та ВУАМЛІН структурою.

З теми розвідки існує достатньо репрезентативна джерельна база. Найбільш повна інформація про діяльність Інституту червоної професури в УСРР міститься у матеріалах фонду 1 (фонду Всеукраїнського Центрального Комітету), фонду 1267 (фонду Інституту червоної професури), фонду 1249 (фонду Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів) Центрального державного архіву вищих органів державної влади і органів державного управління України (ЦДАВО України) та фонду 1 (фонду Центрального комітету Комуністичної партії України) Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України). У фондах містяться постанови, протоколи нарад і засідань ВУЦВК, ВУАМЛІН, у тому числі про завдання, форми роботи та структуру ІЧП, про матеріально-побутові умови аспірантів та співробітників, роботу допоміжних підприємств, накази щодо особового складу, навчальні плани, звіти про роботу аспірантів, науковців, керівництва, колективні та трудові угоди, соціалістичні зобов'язання і умови соціалістичного змагання працівників різних кафедр інституту, баланси, кошториси, документи про будівництво гуртожитків, документи про підготовку кадрів, матеріал про прийом до аспірантури, про медичне обслуговування, списки слухачів та викладачів інституту, зокрема, членів партійних осередків, довідки, характеристики, заяви про зарахування і звільнення працівників ІЧП, доповідні записки про стан справ у науково-дослідному закладі, забезпечення кафедр навчальною літературою, скликання міжвузівських активів у Києві та Харкові, довідки про організацію набору абітурієнтів до інституту та ін.

У таких періодичних виданнях, як «Червоний шлях», «Під марксо - ленінським прапором», «Комуністична освіта», друкувалися загальні відомості про діяльність ІЧП.

Опубліковані матеріали містять не повну інформацію про соціально- політичні та матеріальні умови функціонування Інституту червоної професури, бо з відомих причин все, що пов'язано з сталінськими репресіями замовчувалося або трактувалося у відповідності до постанов та розпоряджень комуністичної партії більшовиків. Показовим став випадок, коли у 1934 р. під час партійної чистки між співробітниками та аспірантами ІЧП й ВУАМЛІН розгорнулася дискусія, яка відбувалася у присутності журналістів газети «Харківський пролетарій». Проте публічні звинувачення на адресу керівництва ВУАМЛІН та ІЧП так і не були опубліковані журналістами [7. Ф.1. - Оп.20. - Спр.6450. - Арк. Арк. 13-23].

Потребує уточнення традиційне визначення у літературі мети створення та діяльності Інституту червоної професури. У книзі «Розвиток української культури за роки радянської влади» викладені причини створення ВУАМЛІН та Інституту червоної професури у наступному вигляді: «З метою розширення масштабів роботи в галузі суспільних наук в 1931 р. на базі Інституту марксизму-ленінізму було створено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів - ВУАМЛІН, а для підготовки висококваліфікованих теоретичних кадрів - Інститут червоної професури» [3, с. 87]. Це колективне видання дублювало офіційну версію двох документів, у яких була визначена мета створення ІЧП в УСРР - у протоколі засідання Президії ВУЦВК від 4 вересня 1932 р. та Положенні «Про Інститут червоної професури при ВУЦВК» від 26 лютого 1934 р. Так, у першому документі зафіксовано, що «з метою дальшого розгортання підготовки наукових робітників, викладачів та теоретично підготовлених практичних робітників утворити при ВУЦВК на основі навчальних частин інститутів ВУАМЛІН окремі самостійні навчальні інститути червоної професури (ІЧП)» [6. Ф.1. - Оп.8. - Спр.33. - Арк.137]. У другому документі мета функціонування ІЧП була викладена таким чином: «Інститут Червоної Професури є вищий навчальний партійний заклад, який має готувати висококваліфіковані, більшовицькі українські кадри викладачів, наукових та практичних робітників для соціалістичного господарства і різних ділянок культурного будівництва в галузі політекономії, історії, історії ВКП(б) і КП(б)У, філософії, радянського будівництва й права та літератури» [6. Ф.1267. - Оп.1. - Спр.48. - Арк.1].

Діяльність науково-дослідного закладу не обмежувалася роботою по підготовці наукових кадрів. В Інституті червоної професури виховувалися майбутні партійні кадри. Так, у доповідній записці до Секретаріату ВУЦВК УСРР директор ІЧП Л. А. Гіттель зазначав: ІЧП, «зважаючи на недостатність відповідних робітників з відповідною теоретичною підготовкою в галузі радянського будівництва, ставить собі за мету підсилити підготовку високо-кваліфікованих марксо-ленінських кадрів, практичних робітників, здібних заняти відповідальні посади в радянських органах» [6. Ф.1267. - Оп.1. - Спр.27. - Арк.56].

В Інституті червоної професури існували певні вимоги щодо набору слухачів, аспірантів та викладачів науково-дослідного закладу. Для Інституту червоної професури навіть була встановлена власна процедура набору слухачів. Вона передбачала складання плану набору слухачів по областях, одержання рекомендацій від обкомів ВКП(б) на абітурієнтів, затвердження кандидатур мандатною комісією та проведення вступних іспитів. Витяги з протоколів міських комітетів про відрядження на навчання в інститут часто надсилалися під грифом «цілком таємно» [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.4198. - Арк.3, 11]. В Інституті червоної професури призначалися особи, які стежили за набором слухачів, як правило, цю роль виконували завідувачі відділів інституту [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.6637. - Арк.69].

Особовими справами абітурієнтів ІЧП займалася мандатна комісія ЦК КП(б)У. Вона регулювала чисельність осіб, які були допущені до вступних іспитів на основні та підготовчий відділи. При цьому враховувався партійний стаж, соціальне походження [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.6637. - Арк.61]. На навчання в Інститут червоної професури приймали членів більшовицької партії, стаж яких становив не менше трьох років, після закінченні вищого навчального закладу соціально-економічного профілю. Абітурієнти повинні були мати досвід керівної партійної, профспілкової або господарської роботи. Для історико-партійного сектора історичного відділу ІЧП партійний стаж був встановлений: не менше 8 років - для робітників, 10 років - для службовців та п'ятирічний досвід на партійній керівній роботі [5, с. 153].

У відповідності з рішенням ЦК КП(б)У від 4 травня 1934 р. перевага при вступі до вищого навчального закладу надавалася особам робітничо- селянського походження. Класовий принцип щодо прийняття на навчання діяв і в Інституті червоної професури. Зокрема, до вступних іспитів на 1934-1935 навчальний рік в ІЧП було допущено 225 чоловік, з яких за соціальним станом 161 осіб належало до робітників, 45 - до селян, 19 - до службовців [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.6450. - Арк.33]. На 1935-1936 навчальний рік мандатною комісією ЦК КП(б)У до вступних іспитів було допущено 128 осіб, з яких 92 робітника, 20 селян, 16 службовців [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.6637. - Арк.61]. На 19361937 навчальний рік керівництвом ІЧП було заплановано залучити до навчання переважно робітників - близько 70% від загальної кількості слухачів [7. Ф.1. - 0п.20. - Спр.6808. - Арк.23].

За національним складом слухачів ІЧП переважали українці. Так, у 1934 р. більше половини осіб, які навчалися в ІЧП були українцями [6. Ф. 1267. - Оп. 1. - Спр.48. - Арк. 11]. Безперечно позитивним явищем було те, що дисципліни у науково-дослідному закладі викладалися українською мовою [6. Ф.1267. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.5].

В анкеті щодо прийняття на роботу в ІЧП окрім біографічних даних та відомостей про освіту потрібно було зазначити соціальне походження, професію батьків та їх адресу, наявність родичів чи близьких за кордоном і причини їх виїзду, дані про виїзд за кордон (з вказівкою місця, часу, мети перебування, джерел коштів існування), ряд питань щодо перебування в лавах білої та червоної армії, належності до політичної партії з зазначенням номера членського квитка, про участь у Жовтневій революції й громадянській війні [6. Ф. 1267. - Оп.2. - Спр.427. - Арк.1-2]. За приховування політичної орієнтації родичів практикувалося відрахування слухачів навіть з останнього курсу навчання [6. Ф. 1267. - Оп.2. - Спр.42. - Арк. 167]. Таким чином політична благонадійність ставала основною вимогою для співробітників ІЧП.

Як правило під час проведення «чистки» в Інституті червоної професури звинувачених у «буржуазному націоналізмі», «пропаганді націонал-опортуністичної концепції історії України», «приховуванні від парторганізації своїх націоналістичних робіт» викладачів, слухачів та аспірантів звільняли з інституту [7. Ф.1. - Оп.20. - Спр.4198. - Арк.11]. За подібних обставин було звільнено з роботи завідувача кафедри історії України ІЧП З. Гуревича [6. Ф. 1267. - Оп.2. - Спр.8. - Арк.169].

За умов недовірливого ставлення більшовицької влади до інтелігенції, ретельної перевірки науковців на «ідеологічну відповідність» в ІЧП широко розповсюдженим явищем були доноси, неправдиві свідчення і наклепи. Показовим можна вважати випадок, коли в Інституті червоної професури історії було звільнено з роботи викладача Харківського державного університету В. Єфімовського. Співробітник його кафедри А. І. Козаченко написав заяву


Сторінки: 1 2