Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Т

Т.С.Вінцковський,

О.Є.Музичко Вінцковський Тарас Степанович - канд. іст. наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені 1.1.Мечникова; Музичко Олександр Євгенович - канд. іст. наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету імені І.І.Мечникова.

ІВАН ЛУЦЕНКО В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ РУСІ КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ XX ст.

У статті досліджено біографію та суспільно-політичні погляди одного з представників українського національного руху кінця XIX - початку XX ст. Івана Митрофановича Луценка (1863-1919 рр.). Уперше в історіографії його біографію реконструйовано на великій джерельній базі, що включає опубліковані та архівні матеріали. Розглянуто також етапи біографії ІЛуценка, його невідомі публікації, взаємини з однодумцями тощо.

Особливістю національних рухів, і українського зокрема, є наявність провідників, які не лише втілюють настрої, ментальні засади певного народу, а й активно формують їх. Тому закономірно, що вітчизняна історіографія завжди приділяла увагу не лише загальним тенденціям українського національного руху, а також особистісному чиннику в розвитку останнього. На сьогодні докладно висвітлено життєвий шлях його найяскравіших діячів. Біографії більш скромних персонажів потребують подальшого ретельного дослідження, а часом і просто повернення із забуття. Зокрема слід приділити велику увагу діячам, що представляли провінційні осередки української громади. Це дозволить ретельніше дослідити важливе питання про регіональну специфіку національного руху.

Метою цієї статті є висвітлення основних етапів біографії одного з яскравих представників українського національного руху кінця XIX - початку XX ст. Івана Митрофановича Луценка, життя котрого здебільшого пов'язане з Одещиною. На сьогодні історіографічний доробок щодо громадської діяльності останнього обмежується публіцистичними статтями, короткими замітками у довідкових виданнях та лапідарними згадками в наукових розвідках, присвячених окресленій проблемі1. Більш плідно відповідний аспект його біографії вивчали історики медицини, зокрема гомеопатії2. Однак деякі з них, навіть у статті, присвяченій українському патріоту, не утрималися від спокуси по-блюзнірськи пересмикнути українську мову3. Інші майже «не помітили» головний імператив життя І. Луценка - служіння не просто «народу» чи «населенню», а саме українському. З іншого боку, україноцентричні автори віддають перевагу «лакованому» образу І.Луценка, оминаючи гострі кути його взаємин з однодумцями. Деякі з них не уникнули фактичних помилок чи невірного прочитання історичних джерел.

У запропонованій статті біографію І.Луценка вперше досліджено на базі широкого кола архівних й опублікованих матеріалів. До першої групи джерел належать статті, виступи, інтерв'ю і його листи, здебільшого суспільно-політичного характеру. Вони дозволяють «почути голос» самого І.Луценка, скласти більш-менш повне уявлення про його індивідуальність. До другої - актові матеріали (звіти, ділове листування тощо), які ілюструють громадську діяльність політика. До третьої групи - джерела мемуарного характеру (щоденники, спогади), що містять унікальні свідчення про непересічну постать нашого героя, його взаємини із сучасниками.

І.Луценко народився на Полтавщині, у селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер - району) 23 лютого (7 березня - за н.с.) 1863 р. Він був єдиною дитиною канцелярського службовця, дворянина Митрофана Йосиповича та Ганни Йосипівни (доньки фельдшера)4. Про «доодеський» етап біографії Івана Митрофановича відомо дуже мало. В одній із своїх праць І.Луценко згадував, що його родина у 1870-ті рр. жила на Полтавщині5. Є.Чикаленко зазначав, що він навчався в гімназії у місті Лубни. Там само вчилася його дружина (з 1886 р.) Марія - донька унтер-офіцера П.А.Подпалова, за висловом останнього, «лубенська козачка»6. Наприкінці 1880-х - на початку 1890-х рр. у подружжя народилися доньки Анастасія й Іфігенія і син Ізмаїл. Протягом 1882-1886 рр. І.Луценко пройшов курс навчання на природничому факультеті Санкт-Петер- бурзького університету, а у 1887-1891 рр. - в імператорській Військово-медичній академії. Після служби лікарем в армійських частинах він захистив у 1893 р. докторську дисертацію на тему «К учению о куриной слепоте». Тоді ж Іван Митрофанович поступив на службу в Одеський військовий округ лікарем. З 1893 р. він став дійсним членом «Общества одесских врачей». Квартира І.Луценка по вулиці Херсонській (тепер Пастера), 52 на початку XX ст. перетворилася на важливий осередок діяльності української громади.

Авторитет та популярність не лише в Одесі, а й за її межами він здобув передусім завдяки виконанню своїх професійних обов'язків. У себе вдома Іван Митрофанович влаштував кабінет і став вільнопрактикуючим лікарем. І.Луценко захопився гомеопатією та очолив одеських лікарів з цієї спеціальності7. 12 січня 1898 р. було ухвалено статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, секретарем і скарбником котрого став Іван Митрофанович. Через п'ять років розпочалося видання переведеного з Xаркова до Одеси щомісячника «Вестник гомеопатической медицины», редагування якого він узяв на себе. І.Луценко щотижня лікував хворих в амбулаторії по вулиці Степовій. Товариство влаштовувало публічні збори, де виголошувалися наукові доповіді (з 69, що пролунали за 5 років, 59 написав І.Луценко). У 1913 р. він узяв участь у 1-му загально- російському з'їзді гомеопатів8. Численні статті Івана Митрофановича з актуальних проблем медичної науки впродовж 1895-1897 рр. друкувалися в петербурзьких виданнях, насамперед у журналі «Врач-гомеопат»9. Одну статтю на лікарську тематику І.Луценко надрукував українською мовою у львівському виданні «Літературно-науковий вістник»10.

Відвідавши Одесу наприкінці ХІХ ст., Є.Чикаленко був вражений різноманітністю інтересів Івана Митрофановича. В коло їх входили математика, спіритизм, есперанто. Додамо від себе - й вегетаріанство11. Є.Чикаленко не був у захопленні від такої різноманітності інтересів свого нового знайомого. Він зауважив, що «всі оці захоплювання Луценка робили його якимсь невиразним, людиною з туманним світоглядом і з несподіваним способом думання». Свою думку підкріпив посиланням на характеристику, котру дав Івану Митрофановичу І.Карпенко-Карий: «Л. нагадує мені лист паперу, густо записаний вздовж і впоперек, який почнеш читати з великим інтересом, Але, не змігши нічого розібрати через отаке писання, візьмеш та й покинеш»12. Тому не дивно, що шлях одеського лікаря до українського національного руху був доволі звивистим. Можливо, якщо б не спілкування зі Л.Смоленським, М.Комаровим та Є.Чикаленком, а також читання літератури, він так і залишився б на позиціях «вселюдськості». Безумовно, важливим чинником формування українського національного світогляду І. Луценка було його знайомство з видатними вітчизняними діячами культури. Зокрема під час перебування в Одесі на початку ХХ ст. вже важко хворого І.Франка Іван Митрофанович опікувався ним як лікар13.

Перехід його на українські позиції аж ніяк не був поверховим. С.Шелухин писав, що «І.Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи»14. Діяльність Івана Митрофановича припала на період дедалі активнішої політизації вітчизняного національного руху. В перші роки ХХ ст. він узяв участь у роботі Загальної безпартійної української організації в Києві як представник від Одеси15. Із заснуванням у 1902 р. Української народної партії (лідер - М.Міхновський) він очолив її одеський осередок, згодом став членом «Братства самостійників»16. Під час революції 1905 р. І.Луценко був обраний до Ради робітничих депутатів від Української радикально-демократичної партії17. Наприкінці того року українці Одеси вперше провели два численні мітинги, заявивши про свої національні вимоги. Організатором обох та головуючим на них був І.Луценко. До того ж він виступив з промовою, в якій розкрив значення царського маніфесту для українців. Хід мітингів було детально висвітлено на сторінках українських газет «Народня справа» й «Народное дело», редактором котрих був Іван Митрофанович. Однак його заклики, а також С.Шелухина і Д.Сигаревича до єднання були сприйняті не всіма учасниками мітингів. Частина з них (переважно більшовики) зірвали його роботу. Це дало всі підстави І.Лу- ценку обвинуватити російську соціал-демократію у ворожості до українського національного руху18.

Полковник армії УНР, заступник голови Українського генерального військового комітету, член УПСР В.Кедровський згадував, що у 1906 р. у Херсоні І.Луценко, виступаючи перед молодіжною аудиторією, говорив чудовою українською літературною мовою, що було неймовірним явищем, без пафосу, по- професорськи, чим приваблював присутніх. І вже тоді політик належав до тих нечисленних патріотів, «які вважали, що українська інтелігенція замало працює на політичній ниві, а всю свою увагу присвячує культурній та науковій праці. На його думку, праця на національно-політичному ґрунті не менш корисна для поневоленого народу, ніж праця культурна»19.

Саме участь у роботі низки українських культурницьких товариств була найяскравішою сторінкою громадської діяльності І.Луценка до 1917 р. Протягом 1906-1909 рр. в Одесі завдяки зусиллям М.Комарова, І.Липи, С.Шелухина, А.Ніковського, І.Луценка й інших розгорнула діяльність «Просвіта». Головними напрямками участі останнього у ній стало адміністрування та читання лекцій. Іван Митрофанович був членом правління («виділу»), скарбником, головою хорової секції, членом літературно-наукової комісії. Його донька Анастасія завідувала буфетом «Просвіти», утримуючи його власним коштом20. У червні 1906 р. під головуванням І.Луценка відбулося засідання «останньої», на котрому було вирішено заснувати в Одесі українську гімназію і виставку, що ознайомлювала б відвідувачів з побутом народу21. Іван Митрофанович належав до числа найактивніших лекторів, хоча й поступався за кількістю прочитаних доповідей М.Комарову та С.Шелухину. За роки існування «Просвіти», згідно з її друкованими звітами, І.Луценко прочитав 11 лекцій22. Архівні джерела повідомляють ще про декілька його доповідей23. Тематика їх була дуже різноманітною, як й інтереси лектора: медицина, психологія, релігія, політекономія, мовознавство, історія. Прикладом неординарного підходу його до вибору й розкриття тем є брошура «Психічна енергія і проблема читання думок», видана на основі декількох прочитаних лекцій24. Автор закликав усіх охочих осіб долучитися до дискусії щодо малодосліджених проблем науки, поважати чужу думку, якою б парадоксальною вона не здавалася на перший погляд. Віддавши перевагу ідеї про можливість читання думок іншої людини, Іван Митрофанович у підсумку зробив висновки етичного та морального плану. Він наголошував, що, оскільки думки матеріалізуються, то від усіх людей залежить, наскільки швидко наблизиться «царство правди», тому слід дбати про чистоту думок, а не лише справ. І.Луценко висловив важливий імператив: «Беручи участь у громадській роботі, не забуваймо про моральний бік»25.

Просвітницька діяльність Івана Митрофановича виходила поза межі суто українських організацій. Як член «Просвіти» він налагодив дружні стосунки з товариством «Дім польський». Один із його діячів згадував у 1916 р., що під час відкриття цієї організації І.Луценко виголосив вітальну промову, в якій зокрема зазначив: «Браття поляки, най Дім Польський широко розкине своє велике культурне діло, яке собі він заміріл»26.


Сторінки: 1 2 3 4 5