Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



О

О.В.Ясь Ясь Олексій Васильович - канд. іст. наук, ст. наук. співроб. відділу української історіографії Інституту історії України НАНУ.

ДВА ОБРАЗИ СТАРОЇ УКРАЇНИ: ВІЗІЇ О.ЛАЗАРЕВСЬКОГО Й О.ОГЛОБЛИНА

Висвітлюються історичні погляди та світосприйняття ОЛазаревського й О.Оглоблина. Аналізуються стратегії представлення української ранньомодерноі історії у візіях обох істориків, зокрема створені ними образи Старої України.

Початок 1860-х рр. став новітнім вододілом історичного часу, сформувавши інші обриси його соціального опредметнення. Відтак у рецепції освічених сучасників Велика реформа 1861 р. стала тією вікопомною межею, яка розділила всю модерну російську минувшину на до- й пореформену епохи. Власне, у світовій історії XIX ст. звільнення селянства у величезній імперії Романових посіло місце десь поряд із такими незабутніми, знаковими явищами, як Громадянська війна 1861-1865 рр. у Сполучених Штатах Америки та революція комунарів 1871 р. у Франції.

Епохальний масштаб соціокультурних трансформацій на теренах Російської імперії, які нині тлумачать зазвичай у контексті теорії модернізації, спричинив і тектонічні зрушення в історичній свідомості сучасників. Ба більше, за часів модернізації чи в пореформену добу відбулося докорінне переформатування російського культурного простору, чільне місце в якому посів новий тип громадського діяча-земця та інтелектуала-різночинця. Його становлення відбувалося завдяки громадським, соціальним і культурним практикам, пов'язаним з емансипацією селянства та формалізацією пореформених суспільних взаємин.

До такого типу діячів та вчених належав визначний український історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902 рр.) - виходець зі старовинної родини козацько-міщанського походження, випускник історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, дописувач «Основи» та приятель Т.Шевченка.

Світосприйняття О.Лазаревського постало на тому великому соціальному розломі, який утворила реформа 1861 р., хоч його українофільські погляди сформувалися ще в дореформену добу. «Звільнення селян зробило велику революцію в економічному побуті народу (тут і далі курсив - О.Я.)», - згадував історик1. Заразом він уважав, що Велика реформа спричинилася до звільнення народу від рабства2. Це переконання О.Лазаревський зберіг практично до кінця свого життя. Недаремно М.Василенко підкреслював, що він назавжди залишився «людиною 1860-х років у найкращому, найблагороднішому значенні цього слова»3. Приміром, першою реакцією О.Лазаревського на обрання його членом Чернігівської губернської вченої архівної комісії, рішення про що було ухвалене 15 червня 1897 р., став лист, в якому він, не обмежившись звичним у такому випадку висловленням подяки, вимагав від комісії терміново розпочати роботу зі «збирання матеріалів з історії визволення селян у межах Чернігівської губернії»4. Схожі думки історик висловлював і у публікаціях5.

Більше того, О.Лазаревський був не тільки пильним спостерігачем тієї величезної соціальної трансформації, а також її енергійним учасником. Уже за кілька місяців після проголошення монаршого маніфесту про скасування кріпосної залежності він домігся свого призначення представником (членом) від уряду на з'їзді мирових посередників у Чернігівській губернії6. «Здавалося, що всі молоді сили віддав би я цій справі, - настільки вона була світлою й радісною», - згадував у своїх споминах О.Лазаревський про публікацію маніфесту від 19 лютого 1861 р.7

Подальші кар'єрні віхи О.Лазаревського здебільшого були пов'язані з адміністративною й судовою діяльністю: акцизний наглядач, який опікувався податковими зборами з горілки й тютюну, секретар губернського комітету із селянських справ та Губернського статистичного комітету, управитель канцелярії чернігівського Губернатора, радник Губернського правління, член і товариш голови окружного суду, член-оцінщик Полтавського земельного банку, член Київської судової палати та ін.8

Видається, що службові практики О.Лазаревського тією чи іншою мірою наслідують біографії його рідних братів. Власне, вони відображають типовий життєвий сценарій, за висловом М.Грушевського, «дрібнопанської сім'ї, яка добувала свій прожиток найбільше службою на дворянських виборних урядах, і тут маєткові стяжання, удачі й неудачі доохрестного панства мусили бути не тільки темою балачок, але й особливо цікавим предметом уваги»9.

Однак, у таку програму не зовсім вписуються, ба навіть помітно випадають з неї громадські практики О.Лазаревського.

Зауважмо, що майже протягом 35-ти років (без перерви!) історик був гласним Конотопського повітового земського зібрання10. Причому складалося враження, що він брав участь у вирішенні більшості серйозних справ тамтешнього земства11. Подібні громадські практики виглядають справжнім дисонансом щодо особистості О.Лазаревського, якого сучасники вважали індивідуалістом, принаймні, людиною, яка не прагне до публічності й визнання як на ниві суспільного, так і наукового життя, себто «кабінетним ученим» (М.Василенко)12. Зокрема, про історика згадували як про особу достатньо замкнену та таку, що несхильна до товариського зближення і світського життя13.

Імовірно, пояснення цієї суперечності варто шукати у ставленні О.Лазаревського до пореформених практик, які він, очевидно, розглядав як власний обов'язок перед громадою, передусім, місцевою. Недаремно дехто з приятелів називав його «конотіпським патріотом», а сам учений навіть мав особисту печатку з промовистим написом - «Лазаревський із Конотопа»14. Та й відомий псевдонім історика - «Конотопець» - є свідченням його місцевого патріотизму.

З окресленої перспективи М.Грушевський влучно схарактеризував О.Лазаревського суто як «чоловіка місцевого», точніше, як постать, яка повною мірою репрезентувала собою «лівобічного чернігівця»15. Іноді цю позицію «лівобічного» українця споглядаємо навіть в історичних студіях О.Лазаревського. Приміром, оцінюючи постать І.Мазепи, історик обстоював думку, що гетьман «у лівобережній Малоросії був чужою людиною, і вона йому була чужою... Ніякі спомини, жодні симпатії не пов'язувалися у Мазепи з лівим берегом»16.

Цей своєрідний патріотизм, вочевидь, визначав ставлення О.Лазаревського до земської діяльності, яку він сприймав як марудну, невдячну й обтяжливу, але корисну для місцевої громади. Заразом таке розуміння громадського обов'язку незаперечно специфікувало його дослідницькі інтенції як ученого, зорієнтованого на пам'ятки та джерела Лівобережної України.

Відзначимо, що О.Лазаревський розпочинав свої студії, переважно, на ниві бібліографічної, бібліотечної та джерелознавчої практики. Зокрема, однією з перших праць молодого історика був «Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края в историческом и географическом отношениях», уміщений на сторінках «Черниговских губернских ведомостей» (1853, №45-46).

Перші студії О.Лазаревського не тільки виявили певні вподобання вченого з обсягу малоросійської минувшини, а й визначили спрямованість формування його дослідницької культури. Зокрема, він намагався бути максимально точним у бібліографічних описах, покликах і коментарях. Наприклад, прискіпливо відзначав усі випадки, коли те чи інше видання з його покажчика йому не вдалося описати de visu17, що не було типовим для тогочасної бібліографічної практики.

З укладанням покажчика пов'язані й епістолярні контакти О.Лазаревського, тоді ще студента Санкт-Петербурзького університету, з відомим істориком, археографом та публікатором багатьох джерел з української минувшини О.Бо- дянським18. Невипадково і покажчик 1858 р.19, і третій том «Описания Старой Малороссии» (1900-1901 рр.) видані з присвятою саме О.Бодянському, на чому акцентували увагу донька історика - Катерина Лазаревська, і відомий учений М.Василенко20. Мабуть, постать О.Бодянського видавалася О.Лазаревському гідним взірцем для наслідування.

Крім того, після університетських студій молодий дослідник певний час працював доглядачем у бібліотеці та музеї графа О.Уварова21. Виглядає, що таке поєднання бібліографічної, бібліотечної, археографічної та джерелознавчої практик із тривалою земською роботою гармонійно узгоджувалося у світогляді О.Лазаревського, що спирався на науковий і заразом суспільний ідеал «громадського блага». Власне, ця настанова виявляє просвітницьку спрямованість світосприйняття вченого, котру ще за радянських часів помітили М.Марченко та Л.Полухін22. Утім, залишається питання про те, яку саме роль відігравали просвітницькі компоненти у стилі мислення О.Лазаревського.

Вочевидь, наукові устремління, скеровані на місцевий матеріал, та безмежна любов до «шпаргалів» (джерел) складають основу стильового профілю О.Ла- заревського-історика. Адже вчений як публікатор історичного документа не тільки вводив його до широкого обігу, а й виступав як співтворець культурних цінностей, себто робив громадське добро у широкому сенсі. Тож у його розвідках досить часто споглядаємо задеклароване устремління щодо «збирання матеріалів для історії місцевого суспільства»23. «Це та галузь, праця в якій дає йому повне задоволення, не тільки наповнює його життя, але й робить це життя цікавим», - відзначав П.Федоренко24.

Вірогідно, звідси походить ставлення О.Лазаревського до історичного джерела, яке він прагне передати максимально точно, як неодмінну частину громадської спадщини. Причому це спостерігаємо навіть у його мемуарних записах про сучасників - конотопських поміщиків, які вражають своїми натуралістичними, відразливими, інколи навіть огидними подробицями, хоч і дають чимало матеріалу для розуміння світосприйняття та поглядів О.Лазаревського.

Наприклад, про конотопського повітового предводителя дворянства Андроника Мойсейовича Костенецького автор пише, що той ставив під ліжко «нічний горщик, який накривав тарілкою зі сметаною»25. Родину конотопських поміщиків Кандиб - Андрія Андрійовича та Ганну Василівну - О.Лазаревський характеризує як неймовірних скнар. Зокрема, він згадує, що ті зазвичай до своїх сусідів вирушали шістьма кіньми та у супроводі трьох слуг, аби «зайвий раз не готувати вдома обід» і погодувати свою челядь за чужий рахунок26.

Подібні замальовки споглядаємо і щодо інших конотопських «героїв»: батька дорослої доньки, повітового предводителя дворянства Петра Григоровича Кандибу, робочий кабінет якого був заставлений непристойними порцеляновими фігурами жінок27, місцеву поміщицю Тетяну Миколаївну Константинову, котра внаслідок малорухливого, позбавленого сенсу життя «ожиріла до потворності й померла в 1885 р. від розриву якихось судин»28 та ін.

Зрештою, натуралістичні дрібниці, задокументовані О.Лазаревським, хоч і позбавлені очевидних моралістичних потрактувань із боку історика, усе ж таки незаперечно виявляють просвітницькі інгредієнти його світогляду. Адже факти, подані автором споминів, таки нав'язують читачу моралізаторські висновки у дусі тієї чи іншої просвітницької максими. Вочевидь, саме ця аксіологічна настанова й спричинилася до відомого історіографічного реноме О.Лазаревського як «безжального критика» (Б.Крупницький)29, «суворого судді старого українського панства» (О.Оглоблин)30, який мовби «навмисне вишукував темні боки» його життя (Д.Дорошенко)31.

Такі ціннісні орієнтири спричинилися до формування своєрідного типу вченого-джерелознавця, якого називали «фанатиком документальности, рівно неприхильного і до романтичної оправи історичних фактів, і до теоретичних конструкцій»32, дослідником із репутацією «твердокам'яного документаліста і об'єктивника» (М.Грушевський)33, «безстороннім літописцем» (М.Василенко)34, «протоколістом подій минулого» (І.Житецький)35 і т.п.

Іноді О.Лазаревського порівнювали з М.Максимовичем (Д.Багалій, М.Грушевський)36. Проте це зіставлення виглядає не зовсім коректним, оскільки світосприйняття та погляди М.Максимовича спиралися на міцний підмурок шеллінгіанської натурфілософії. Натомість О.Лазаревський уникав не тільки філософських та соціологічних рефлексій, а часто-густо навіть звичайної Генералізації фактографічного матеріалу, яка широко побутує в позитивістському історієписанні.

Сучасні науковці окреслюють стильовий профіль О.Лазаревського як «класичний приклад історика-позитивіста» (В.Воронов)37 чи «перехідну фіґуру» між романтичним та позитивістським народництвом (3.Когут)38. Утім, позитивізм О.Лазаревського виказує своєрідний спосіб мислення т.зв. «практикуючого історика», який є досить поширеним типом дослідника в багатьох національних версіях європейської історіографії другої половини XIX ст.


Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8





Наступні 7 робіт по вашій темі:

ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ УКРАЇНИ (ОСІНЬ 1918 р.): СТВОРЕННЯ, ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА, СКЛАД - Стаття - 45 Стр.
СТУДЕНТСТВО РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ У ПОШУКАХ «ПРОЛЕТАРСЬКОЇ» ІДЕНТИЧНОСТІ (1920-ті pp.) - Стаття - 27 Стр.
СУСПІЛЬНИЙ КОНТЕКСТ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ НА ПРИКЛАДІ ЕТНОСОЦІАЛЬНИХ ЗМІН У СКЛАДІ Й СТАНОВИЩІ НАСЕЛЕННЯ ЛЬВОВА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ 1940-х рр. - Стаття - 25 Стр.
ТЕРМІНОЛОГІЧНІ Й МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ПАМ'ЯТКООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (АРХІТЕКТУРНИЙ ТА МІСТОБУДІВНИЙ АСПЕКТИ) - Стаття - 16 Стр.
СИМОН ПЕТЛЮРА У СПРИЙНЯТТІ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО (ЗА СПОГАДАМИ ГЕТЬМАНА) - Стаття - 24 Стр.
ЛЬВІВСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ С.ПЕТЛЮРИ: ВПЛИВ ГАЛИЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА НА МОЛОДОГО УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКА (ЛИСТОПАД 1904 р. - ГРУДЕНЬ 1905 р.) - Стаття - 15 Стр.
СТАРООБРЯДЦІ БЕССАРАБІЇ ТА ЇХ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ РОСІЙСЬКИМ УРЯДОМ У ХІХ - НА ПОЧАТКУ ХХ ст. - Стаття - 20 Стр.