Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



І

І.Б.Дацків Дацків Ігор Богданович - канд. іст. наук, доцент Тернопільського національного економічного університету.

ДИПЛОМАТИЧНІ СТОСУНКИ ДИРЕКТОРІЇ УНР ІЗ РАДЯНСЬКИМИ УРЯДАМИ РОСІЇ ТА УКРАЇНИ

У публікації простежуються шляхи формування дипломатичних зносин Директорії Української Народної Республіки з радянськими урядами Росії та України. Аналізуються від самого початку існування Директорії УНР її взаємини з урядом Леніна в Росії та утвореного ним радянського уряду Х.Ра- ковського в Україні, що були досить напруженими і супроводжувалися збройними конфліктами.

Українська революція 1917—1921 рр. посідає чільне місце в історії нашої держави. Доба Директорії Української Народної Республіки була третьою спробою утворити незалежну державу під час буремних подій зазначеного періоду. Ретельне вивчення й осмислення всього позитивного і негативного досвіду, як, втім, і попередніх спроб державотворення, допоможе застрахувати українське суспільство від небажаних, навіть згубних помилок на сучасному етапі його існування.

Науковий доробок теми про дипломатичні зносини Директорії УНР із радянськими урядами Росії та України включає узагальнюючі праці, а також дослідження з окремих проблем і аспектів.

Першими історіографами Української революції були і керівники України тієї доби, і учасники тогочасних подій. Серед державних діячів, які зробили вагомий внесок в історичну наукову скарбницю, можна назвати В.Винниченка, В.Вернадського, Д.Дорошенка, Д.Доценко, І.Мазепу, С.Петлюру, М.Шаповала та ін.1

Серед дослідників української діаспори заслуговує на увагу фундаментальний семитомник М.Стахіва «Україна в добі Директорії УНР»2, написаний у 60-х роках. У ньому йдеться про політичне життя Директорії від приходу її до влади і аж до загибелі. Автор залучив широке коло як власних документів, так і матеріалів західних архівів. Також досить ґрунтовними, написаними на основі великої кількості документів, що проливають світло на зовнішньополітичну діяльність Директорії, є праці Т.Гунчака та І.Нагаєвського3.

Радянська історіографія також внесла свій вклад у вивчення цього періоду української історії. Однак, на відміну від безпосередніх учасників національно- визвольних змагань 1917-1921 рр. і багатьох дослідників із діаспори, вона заперечувала факт існування незалежної України. Більше того, майже в усіх дослідженнях, присвячених цьому періодові, переважають різко негативні оцінки спроб українців утворити власну державу. Це насамперед праці І.Кулика, П.Удовиченка, І.Хміля, Р.Симоненка та ін.4

Починаючи з 90-х років минулого століття, коли з'явилася можливість працювати з архівними документами, які раніше були забороненими для дослідників, побачили світ наукові праці, присвячені різним аспектам Української революції 1917-1921 років. Серед таких досліджень заслуговують на увагу роботи українських істориків В.Лозового, Є.Юрійчук, В.Матвієнка, В.Солдатенка, Д.Вєдєнєєва, В.Соловйової та ін.5

Від самого початку існування Директорії УНР її взаємини з урядом Леніна в Росії та утвореного ним радянського уряду Х.Раковського в Україні були напруженими і супроводжувалися збройними конфліктами. Падіння Гетьманату та евакуацію австро-німецьких військ з України більшовицька Росія використала для широкомасштабної агресії проти УНР частково силами, створених у прикордонній зоні військових формувань під виглядом національних частин, але здебільшого військ Червоної армії. Зокрема, як визнавали автори книги «Гражданская война в СССР», до листопада 1918 р. «нейтральна зона, встановлена за Брестським миром між Україною і Радянською Росією, була перетворена у своєрідний плацдарм, де створювалися і проходили військове навчання партизансько-повстанські загони. Із метою зміцнення цих загонів і в майбутньому переформування їх за типом армійських частин 10 червня 1918 р. у Почеп прибув 1-й полк Червоного козацтва під командуванням В.М.Примакова. За допомогою цього полку всі партизанські загони Новгород-Сіверського району Чернігівської губернії були зведені у три полки по 1000 чол. у кожному. Таращанським полком командував В.Н.Боженко, Богунським - М.О.Щорс і Новгород-Сіверським - Т.В.Черняк. Ці полки увійшли до складу 1-ї Української повстанської дивізії, яка була послідовно під командуванням М.Г.Кропив'янського, І.С.Локатоша і М.О.Щорса. Загони партизан-повстанців Харківської губернії об'єдналися у 2-гу Українську повстанську дивізію»6.

11 листопада 1918 р., ще до початку антигетьманського повстання Директорії, Раднарком видав за підписом Леніна директиву Реввійськради республіки в десятиденний термін підготувати війська Червоної армії «для надання допомоги українському народові, який піднявся на боротьбу проти німецьких загарбників». Того ж дня, за участю Сталіна, ЦК КП(б)У, який був створений і перебував у Москві, обговорив ситуацію в Україні й сформував Реввійськраду Українського фронту у складі В.Антонова-Овсієнка (командувач фронту), И.Сталіна, В.Затонського та ін. Війська, спрямовані на Україну, у ті дні поповнили Московська робітнича дивізія, 4-та стрілецька (17 тис. багнетів), 9-та стрілецька (15 тис. багнетів), 2-га Орловська бригада і два бронепоїзди (3 тис. бійців). Невдовзі до них приєдналися загін татар із-під Уфи І.Кожевникова, два полки ВЧК, два продовольчі полки, інтернаціональні частини мадяр та інших7.

Директорія УНР намагалася уникнути збройного конфлікту з радянською Росією й у своїх дипломатичних нотах, меморандумах демонструвала миролюбну політику. В одному з проголошених документів Київ стверджував, що «не має ніяких агресивних намірів щодо війни з Росією, а обстоює лише суверенні права України. ... Українська Народна Республіка не має з Російською Республікою Рад таких спірних питань, які при добрій волі не могли б бути полагоджені мирним шляхом»8.

Висловлюючи гасла щодо самовизначення народів Російської імперії, більшовицький Раднарком Леніна на ділі від початку своєї діяльності наполегливо й усіма засобами, зокрема збройною силою, створенням маріонеткових урядів втілював у життя ідею відновлення єдиної централізованої держави. Нарком національних справ Сталін неодноразово категорично заявляв, що відділення окраїн Росії абсолютно недопустиме. Усі військові дії Червоної армії на території України та інших нових державних утворень на постімперських землях більшовики представляли як громадянські війни. Саме з цією метою, для створення «правової» мотивації щодо приєднання України, Раднарком утворив на своїй території маріонетковий радянський центр9.

Отже, 28 листопада 1918 р. у м. Суджа (нині Курська обл. Росії) на території так званої «нейтральної зони» було сформовано тимчасовий радянський уряд України, до складу якого увійшли Г.П'ятаков (голова), В.Антонов- Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), К.Ворошилов (нарком внутрішніх справ), Е.Квірінг, В.Затонський, Ю.Коцюбинський, В.Аверін, А.Шліхтер та ін.10

Наступного дня було оприлюднено маніфест радянського уряду до українського народу, який проголошував режим гетьмана Скоропадського скинутим, перехід влади в руки радянського уряду й закликав до масового збройного виступу за встановлення влади Рад. Маніфест оголосив гетьмана і його уряд поза законом, вимагав діячів Гетьманату, командування армії негайно піддавати арештам, скасовував усі законодавчі акти Центральної Ради і гетьманської влади11.

29 листопада В.Ленін надіслав директивну вказівку головнокомандуючому збройними силами республіки И.Вацетісу, в якій наголошував: «З просуванням наших військ на захід і на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані зміцнити Ради на місцях. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх як визволителів. З огляду на це просимо дати командному складові відповідних військових частин вказівку про те, щоб наші війська всіляко підтримували тимчасові радянські уряди Латвії, Естляндії, України і Литви, але, зрозуміло, тільки Радянські уряди»12.

Таким чином, керівництво більшовицької Росії на чолі з Леніним цілеспрямовано й активно готувалося до прямої зовнішньої агресії проти України. Крім того, спеціально створений штаб партизанського руху (А.Бубнов, В.Затонський, Ю.Коцюбинський) організовував партизансько-повстанські загони в Україні й надавав їм допомогу, зокрема, таким крупним формуванням, як Н.Махно (мав особисту зустріч і підтримку Леніна), Ю.Тютюнника, М.Григор'єва, Д.Терпила (отаман Зелений). Щоправда, вони нерідко переходили від одного табору до іншого.

Отже, одною з нагальних проблем Директорії УНР після приходу до влади було запобігти реальної загрози з боку радянської Росії, яка на зламі 1918-1919 рр. була найбільш небезпечною й могла привести до втрати української державності. Низка міжнародних факторів, зокрема безрезультатні спроби знайти порозуміння з Антантою, революційні події в Німеччині й Угорщині, де до влади прийшли соціалісти, та внутрішні складності - відсутність боєздатних збройних сил і певна більшовизація українських мас породили сподівання у лівого крила Директорії та соціалістичних партій щодо можливості домовитися з радянськими урядами Росії та України. До цього ж спричинилися перші успіхи більшовицьких військ, які 3 січня вступили у Харків, куди невдовзі перебрався радянський уряд.

Одним із впливових прихильників знайти порозуміння з більшовиками був В.Винниченко. Пізніше він писав, що як голова Директорії вислав спеціальну делегацію до Москви на чолі з С.Мазуренком (провідний діяч УСДРП - ІД.). Винниченко вважав, що політична і міжнародна ситуація була для більшовиків така, «що вони мусіли піти на замирення з нами на всяких умовах...Українська державність мала під цей час великий шанс затриматися і закріпитися. Москва не тільки не робила б замахів на нас, а ще помагала б зброєю, амуніцією, продуктами, товарами»13.

Варто визнати, що Директорія УНР на той час ще не уявляла масштабів загрози з боку Москви й не мала чіткої позиції в стосунках із нею. Делегація С.Мазуренка була сформована з його прибічників та есерів М.Полозова і Ю.Ярослава й уявляла не дипломатичну місію, а групу партійних однодумців. Вона була готова навіть прийняти пропозицію більшовиків щодо радянської форми влади в Україні і мала намір укласти угоду про спільну боротьбу з Добрармією генерала А.Денікіна та Антантою14.

І.Мазепа стверджував, що серед прихильників союзу з Москвою були голова уряду УНР В.Чехівський, який вважав, що з нею можна мирно вирішити питання про владу в Україні на базі визнання Рад, але без більшовицьких диктаторських методів. Із Винниченком солідаризувалися переважна більшість українських есерів, зокрема М. Грушевський, М.Шаповал, М.Любинський, які схилялися більше до радянської Росії ніж до Антанти. В.Винниченко намагався досягти угоди з більшовицьким урядом Леніна, а В.Чехівський вважав цю акцію прийнятною, оскільки, як він заявляв, не можна «вирішувати стосунки штиком і мирний вихід є цілком можливий»15.

Але факти свідчать, що збройну агресію проти України більшовицький уряд Леніна планував ще до створення Директорії УНР та до початку її повстання. У книзі «Україна проти большевиків. Нариси з історії агресії Совєтської Росії» Матвій Стахів аргументовано спростовує заяви М.Шаповала, який стверджував, що з Москвою можна було знайти порозуміння, але завадила дипломатія С.Петлюри та його прибічників. «Все одно, яка не була б політика Директорії УНР і все одно, чи хто хотів чи не хотів «порозуміння» з большевиками, - наголошував автор, - большевицька влада Росії мала здавна, ще перед повстанням Директорії УНР, засадниче рішення напасти на Україну знову


Сторінки: 1 2 3 4 5 6