Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В. Ю. Васильєв

ДИНАМІКА ДИКТАТУРИ: СТОСУНКИ "ЦЕНТР- СУБЦЕНТР" ВЛАДИ В РАДЯНСЬКІЙ УПРАВЛІНСЬКІЙ СИСТЕМІ В УСРР-УРСР (20-30-ТІ РР. ХХ СТ.)

Процеси глобалізації сучасної цивілізації обумовлюють необхідність прискореного розвитку ефективних форм політичної системи, державного правління та устрою, що спираються на глибокі історичні традиції українського народу, дозволяють налагодити комплекс взаємовідносин між державою і суспільством, задіяти механізми громадянської активності й контролю за владою. У цьому контексті демократичні трансформації українського суспільства, його держави, наближення до стандартів життя Європейського співтовариства вимагають рішучої відмови від ментальних структур, ідеологічних конструкцій, організаційної будови, практики діяльності держави радянського типу.

Актуальність розвитку демократичних процесів та процедур в Україні посилюється тим, що реформи останніх двадцяти років часто-густо мали хаотичний характер, серед політиків, державних діячів, у громадський думці побутують фрагментарні, здебільшого ідеалістичні уявлення щодо сучасної моделі політичної системи та ролі в ній держави, котрі мало пов'язані з реаліями та розумінням своєрідності історичного шляху України в ХХ-ХХІ ст. Таке становище - не випадкове, адже українське суспільство має незначний досвід демократичних процесів та процедур, а його кілька поколінь жили за умов радянської (антидемократичної) за своєю суттю влади. Вона, за допомогою компартійно-радянської конструкції органів управління, застосування формально демократичних процедур та маніпулювання громадською думкою, приховувала тоталітарний, з середини 1950-х рр. - авторитарний політичний режим, широко застосовувала репресії проти різних соціальних та національних груп суспільства.

Незважаючи на значний доробок у світових та вітчизняних гуманітарних науках з проблем природи й механізмів дії радянської влади на різних етапах її існування, характеру політичних репресій, управління державним терором в СРСР й, зокрема в УСРР-УРСР, інтелектуальний аналіз цієї проблематики залишається одним з пріоритетних напрямків історичних досліджень. У статті робиться спроба виявити недостатньо вивчені аспекти тих суспільних явищ, що позначаються, як "радянська влада", "радянська держава". Словосполучення наводяться у лапках не випадково, оскільки за широко відомими та вкрай міфологізованими дефініціями приховувалася диктатура компартійної олігархії на чолі з вождями - В. Леніним, а потім Й. Сталіним. Це не означає, що ради, як органи влади, не мали широких управлінських повноважень, проте ними керували комітети Компартії.

Принагідно зауважимо, - компартійні лідери не приховували, що радянська влада є "диктатурою пролетаріату" або "пригноблених та експлуатованих мас", але ретельно уникали натяку на власну диктаторську владу. Науковий аналіз цієї жахливої диктатури, що спиралася на широкомасштабний державний терор, мав свої особливості, які наклали відбиток на сучасний стан дослідження проблем в український історичній науці. Нині українські вчені оперують, переважно, категоріальним апаратом так званої "тоталітарної школи", яка формувалась протягом 1920-1930-х рр. і набула широкого поширення у період "холодної війни" кінця 40-х - початку 80-х рр. ХХ ст.

1923 р. в Італії вперше з'явився термін "тоталітаризм", який італійські фашисти почали використовували у пропаганді "тотального духу, тотальної єдності" у межах "тотальної держави". Так, 1925 р. Б. Муссоліні вживав термін для характеристики фашистського руху [1, с.55-56]. Німецькі нацисти майже не згадували цю дефініцію, її критикували італійські антифашисти, утім, вона постійно зустрічалася в економічних та психологічних дослідженнях західноєвропейських інтелектуалів, які намагалися порівняти фашизм, нацизм та комунізм.

Протягом 1940-х - 1960-х рр. у центрі англомовної історіогра- фії-радянології знаходилося питання природи "сталінської держави" та її взаємовідносин із суспільством. Старше покоління істориків у ті роки дотримувалося поглядів "тоталітарної школи" (Х. Арендт, К. Фридрих, З. Бжезинський та ін.) [2; 3], що репрезентувала ідеологію ліберальної демократії, а антисталінські соціалісти й марксистські інтелектуали (Західної Європи, особливо Німеччині) трактували події у СРСР як дегенерацію/термідор революції. За таких умов «тоталітаризм» протягом десятиріч слугував базою для наукового розуміння моделей державності в СРСР, нацистській Німеччині, муссолінівській Італії, що мали суттєві відміни від ліберально- демократичних режимів (Велика Британія, США).

Симпатики "тоталітарної школи" стверджували - радянська тоталітарна система була унікальною формою державного управління, що з'явилася у хХ ст. В основі їх критичного ставлення до "сталінського тоталітаризму" знаходився нині широко відомий, так званий "синдром шести характеристик" З. Бжезинського .

Віддамо належне вченим тих років, адже вони стверджували, що тоталітаризм - "породження Європи" в усіх своїх іпостасях - є антиліберальною, антидемократичною, репресивною політичною практикою, котру широко використала диктатура, що підкорила собі суспільство. Іншими словами - це була найбільш жорстока та жахлива форма державної влади. Представники різних гуманітарних наук слушно підкреслювали, що в диктатурі провідну роль відігравала тоталітарна ідеологія, яка надавала їй цілісного, системного явища. Цікаво, що відповідно до будь якої телеологічної картини світу, всі люди підвладні "вищий силі/силам", але земну долю вибирають самі, завдяки власним діям. Щодо тоталітарних ідеологій, то вони розміщують у центрі світу людину, яка є самодостатня та самовладна, що на практиці означає - обрані індивіди, соціальні групи та організації спроможні вирішувати долю багатьох людей.

Філософсько-ідеологічні та політичні парадокси ідеї "totalitas/totalite" - всеохоплюваності, цілісності, єднання - полягають у тому, що вона не має негативного ціннісного навантаження, але її політична реалізація неминуче супроводжується примусом та

Ці характеристики: ідеологія, що претендує на загальне переулаштуван- ня світу; одна партія, яка часто-густо очолюється однією людиною; терористична поліція; монополія на засоби зв 'язку; монополія на озброєння; централізована планова економіка. Див.: Friedrich C.-J., Brzezinski Z. Вказ. праця.

насиллям. Оскільки індивіди, громадяни, нації, людство різні, встановити соціальні рівність, гармонію, єдність можливо тільки за допомогою або реалізації внутрішнього вибору людини на користь свідомого самообмеження, або насильства, характерного для різних тоталітарних режимів.

Представники "тоталітарної школи" переконливо довели, що всі тоталітарні режими з'являлися з рухів, які стимулювалися соціальною або національною ураженістю та/або надихалися ідеями пе- реулаштування світу чи даного суспільства. У випадку Російської імперії початку ХХ ст. виникла політична партія нового типу, від початку існування орієнтована В. Леніним на універсальне переулаш- тування соціального порядку, світову революцію, збройну боротьбу, що несла у собі величезний потенціал реалізації харизматичних ідей насильницькими методами у випадку приходу до влади. Після 1917 р. ці методи перетворювалися у сутність політики Компартії - відверто терористичної по відношенню до суспільства.

Одночасно у світовій історіографії публікувалися праці Е. Карра, Р. Девіса, І. Дойчера, М. Левина [4; 5; 6; 7] та ін., які розглядали події у Радянському Союзі поза сегментами "тоталітарної школи". Утім, ці дослідження аналізували події "радянської історії" без належної уваги до соціальних та національних проблем, які залишалися "неораним ланом" для інтелектуальних зусиль, хоча дозволяли висвітлити суттєві механізми функціонування феномену, що отримав назву "сталінська диктатура". Названі вище історики зосередилися на змінах у Компартії та її керівництві після захоплення влади у центрі Росії, проблемах встановлення життєздатної системи державного управління, економічної модернізації, існування СРСР в умовах міжнародної ізоляції тощо.

Починаючи з 1960-х рр., в США та Західній Європі нова хвиля вчених, зокрема соціальних істориків, привернула увагу до соціальних та національних факторів історичних процесів в СРСР, піддала жорсткій критиці "тоталітарну школу". Не вдаючись до детального аналізу наукових дискусій (вони тривали до середини 1990-х рр., а іноді спалахують й нині), відзначимо, що так звані "ревізіоністи" доводили нездатність "тоталітарної концепції" адекватно пояснити радянську історію. Вони стверджували, що суспільство в СРСР у міжвоєнний період не було атомізованим та дезорганізованим під впливом репресивного тиску держави. Навпаки формувалися нові соціальні ієрархії, вертикальні та горизонтальні зв'язки, з'явилася висока соціальна мобільність. Це свідчило про динамізм радянського суспільства, що формувалося, й не було пасивним об'єктом політики вождів [8, р.357-373].

На думку істориків - "ревізіоністів", "тоталітарний підхід" до вивчення радянської історії, особливо сталінського періоду, фокусував увагу лише на Компартії та державі, а суспільство розглядалося як результат дій влади. Воно вивчалося у межах категорій "сталінського марксизму", тобто "робітничий клас", "селянство", "інтелігенція", що викривлювало реальну картину різноманітності та складності структури сталінського суспільства. Узагальнюючи висновки "ревізіоністів", підкреслимо принципово важливі моменти їхніх поглядів: режим мав менший контроль над суспільством, ніж проголошував, його дії були скоріше імпровізацією, ніж частиною чітко окресленого плану, його радикальні рішення часто-густо розходилися з намірами місцевих керівників й мали численні незаплановані соціальні наслідки. Така логіка призвела згодом, наприклад, до радикальних тверджень Г. Риттершпорна, який вважав, що політичні рішення того часу визначалися тиском "мас на Сталіна", а отже чистки 1936-1938 рр. були викликані народним незадоволенням свавіллям, корупцією та неефективністю правлячого класу [9].

Але історики П. Кенез, С. Коен, Р. Конквест не погоджувалися з такими підходами, вказували, що лише політичні репресії й державний терор надають вірний кут зору на процеси в СРСР, отже дослідження тоталітарного режиму були цілком обґрунтованими [10, р.395-400]. Вчені вказували, що терор організовувався та управлявся державою, руйнуючи зв'язки між суспільством та державою. Він був присутнім у кожному явищі радянського життя принаймні до смерті Сталіна, тому сталінізм - кривава система.

Термін сталінізм увійшов до наукового обігу не випадково. 1975 р. Р. Такер організував конференцію, на який вчені віддавали перевагу не поняттю "тоталітаризм", а "сталінізм", як ідеології та політичній практиці комуністичного режиму кінця 1920-х - початку 1950-х рр. Обговорювалися проблеми співвідношення сталінізму з попереднім ленінським та дореволюційним періодами історії Росії. Р. Такер вказував, що з кінця 20-х рр. ХХ ст. сталінізм вступив у вирішальний етап розвитку, названий істориком "революцією згори". Інтерес привернула точка зору Т. Ригби, який вважав сталінізм комбінацією тиранічної влади та "моноорганізованого суспільства" [Див.: 11].

Аналіз дискусій у світовій історіографії свідчить, що складнощі у вивченні радянської історії полягають, перш за все, у відсутності адекватних понять, які здатні описувати своєрідність процесів, що відбувалися в СРСР. Історики застосовують категоріальний апарат, вироблений у умовах ліберально-демократичних режимів, що не дає адекватної характеристики радянської держави, режиму її функціонування, взаємовідносин із суспільством. Що ж стосується так званої "кризи концепції тоталітаризму", про яку багато говорилося останніми роками, то вона пов'язана не стільки з її статичністю, іде- ологізованістю, скільки з пошуком адекватної теоретичної основи для описання феномену тоталітаризму.

Пояснимо цю засадничу теоретичну проблему досліджень таким чином: у тоталітарній державі майже ніщо не відповідає своїй назві. Є "конституція", заповнена брехливими твердженнями, "парламент", який одноголосно приймає закони, що вироблені у надрах партійно-державного апарату, "партія", яка не


Сторінки: 1 2 3