Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



С

С. Р. Лях

ДИКТАТУРА ПОСЕРЕДНОСТІ: КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ РЕГІОНАЛЬНОГО ПОЛІТИЧНОГО КЕРІВНИЦТВА ПОРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ [1920-1925 РР.)

Сучасна методологія історії націлює на деконструкцію звичних стереотипних уявлень, до більшої рішучості у «роздяганні» макроіс- торичних штампів, розвінчуванні посіяних у минулі часи ілюзій, по- буджує до енергійнішого задіяння істориком іронії як одного з інструментів пізнання.

Однією з центральних міфологем ХХ ст. є, безумовно, ідея «диктатури пролетаріату». В межах міфологеми диктатури пролетаріату міцно вкорінилися уявлення про домінуючу політичну силу епохи (більшовиків, комуністів, партноменклатуру як про революціонерів, які нібито керувалися ідеальними, ідейними мотивами, такими як суспільний переворот, класова боротьба, побудова «нового суспільства», як мінімум - помста «старому світу». Велика частина роботи по деконструкції цієї наївної міфологеми істориками вже пророблена: на сьогодні вже переконливо показано, що диктатура проле-

таріату не здійснилася і реально вилилася в «диктатуру партії» (за однією версією) чи «диктатуру партійного апарату» (за іншою версією). Йдучи далі цим шляхом деідеалізації, дегероїзації, дероманти- зації історії РКП(б)-ВКП(б)-КПРС, природним буде запропонувати більш радикальні варіанти прощання зі стереотипами, витвореними самими партфункціонерами про самих себе і свою систему.

Під впливом успіхів історичної антропології, історії повсякденності і мікроісторії виникає спокуслива ідея подати історію радянської партократії не у традиційних політологічних категоріях (таких як державотворення, революція, соціальні відносини), а в модусі споглядання реальних людських якостей: прагматизму, щирості, наївності, егоїзму, честолюбства, слабкостей, хитрощів, стаху - а значить, подивитися на партфункціонерів як на живих реальних осіб, які смалили цигарки, отримували «жалування» (прикметно, що саме так вони називали своє грошове щомісячне утримання), власноруч ремонтували взуття своїх домочадців, ростили і утримували як могли своїх молодших братів і сестер, батьків, родичів своїх дружин, перевозили свої сім'ї разом із сімейним скарбом на місце свого нового призначення, хворіли і страждали від виснаження, обурювалися і протестували, коли їх понижували у посаді, вірили, що своїми митарствами у минулому заслужили привілеї, прагнули віддати усі свої сили революційній справі і реалізувати свою відданість партії не деінде, а саме в Москві, Пітері, у Криму чи на крайній випадок у південному затишному Бердянську.

Цією підбіркою фактів, прикладів і просто текстів, знайдених у фондах двох обласних державних архівів - Донецького і Запорізького, наважуюсь приєднатися до шукачів людського виміру в історії, а також ризикну стверджувати, що при розгляді такого роду матеріалів відкривається перспектива виходу на суттєвий висновок, а саме: політичне керівництво УСРР 20-х років являло собою корпорацію посередностей не тільки в сенсі низького освітнього рівня і маргінальної ментальності, але головне - у сенсі банальності своїх прагнень і мотивів (справжніх, а не ритуально декларованих) своєї діяльності; реальним і справжнім мотивом і змістом діяльності партно- менклатури 20-х років було - не більше і не менше - життєзабезпечення своєї корпорації і себе особисто. Боротьба за ресурси. Розверстки, пайки, категорії і розряди постачання, ставки, тарифні сітки. Забезпечення (продовольством, обмундируванням, житлом, транспортом). Колективна дисципліна участі у добуванні і розподілі ресурсів. Ось реальна прагматика їхнього середовища, ось антропологія компартійної влади, ось реальний світ цього сорту людей. Не випадково в керівних колах панівної партії найбільше цінувалися, найкращі перспективи у посіданні «відповідальних постів» мали кадри, які у 1918-1920 рр. пройшли школу продорганів. Це були штати інтендантів, які принесли з собою з часів Першої світової війни ментальність споживачів казармених благ. Такою була антропологія компартійної влади 1920-1925 рр.

Вони завжди були на обліку, а з 1924 р. цей облік став повністю всеохопним, системним і уніфікованим. Велися картотеки, поповнювалися особові справи, колегіально затверджувалися характеристики (як спорадично, так і кампанійно), складалися списки: «ответственных партийных работников», партпрацівників зі стажем підпільної роботи, працівників радянських і громадських організацій, хворих і поранених комуністів, комуністів, що володіють польською, українською тощо мовою. їх називали: «ответственные работники», «особо ответственные работники», «ответработники губернского (окружного, уездного, районного) масштаба», їм присвоювали категорії і розряди.

Але всі вони мали одну суть: це були підрядчики, і вони мали психологію виконавців. Діяв свого роду «суспільний договір»: ви (ЦК) нас утримуєте (виділяєте субсидії, продовольство, курортні місця тощо), ми (номенклатура, «ответработники») виконуємо ваші команди: «викачуємо» хліб і зброю у селян («махновців» за термінологією 1920-1923 рр.), проводимо чисельні мітинги, збори, кампанії, збройно придушуємо будь-який виступ, усі до одного виступаємо в ролі «осведомитетей» ЧК, забезпечуємо надходження податків, відправляємо ешелони хліба, вугілля, солі та іншого добра у вказаному напрямі, цькуємо церкву, меншовиків, есерів, укапістів, петлюрівців, опозиціонерів, кого там ще. Набір виконуваних директив міг варіюватися безмежно; постійним і незмінним було одне: виконавець, партфункціонер вимагав плати. Підкреслимо: головною і визначальною була не вимога поваги до своїх переконань, не свободи дискусії, не реалізації тієї чи іншої суспільно-політичної платформи, - а забезпечення своїх банальних життєвих потреб.

Центр розумів, що й справді справи на місцях рухаються не ентузіазмом, а кормлінням: такою вже була природа тих маргінальних елементів, з яких укомплектувалися лави «борців за радянську владу», - і платив, як на період воєнної розрухи і відбудови, щедро. Фінансові потоки, що направлялися на периферію, були настільки щільними і масштабними, що виникла потреба у створенні відповідної фінансової мережі. Циркуляром ЦК РКП(б) від 10 вересня 1920 р. всім губкомам була дана команда утворити фінвідділи своїх загальних відділів, складати кошториси і вести фінансову звітність, а також налагодити роботу фінвідділів у повітових комітетах партії.

Для утримання партфункціонерів задіювався увесь арсенал можливих способів: грошові виплати, натуральні роздачі, харчування в спеціальних їдальнях, безкоштовне користування житлом, електрикою, телефоном, транспортом тощо. Очевидно, якесь розуміння неспіврозмірності забезпечення партійців з тодішнім рівнем життя основної маси населення, включаючи й промислових робітників (яких компартійна влада намагалася всілякими способами підтримувати) усвідомлювалося конструкторами периферійної компартійної системи, - бо вся «побутова» робота комітетів, а особливо та, яка виходила за межі так званого жалування, велася напівлегально. Восени 1921 р. циркуляр ЦК РКП(б) за підписом В.Молотова пояснив, що соромитися, власне, нічого: «Практические мероприятия выражались до сих пор в выдаче пособий, продовольственной помощи, обмундирования, в устройстве домов отдыха, санаториев, коммунальных кооперативов и т. д. Причем почти все Комитеты рассматривают оказание помощи как некоторые нарушения ком. этики и проводят ее нередко полуконспиративно. Не только допустимо, но безусловно необходимо оказывать материальную поддержку той категории членов партии, которая в данный момент действительно ведет активно партийную, профсоюзную и советскую работу. Помощь должна оказываться открыто, без какой бы то ни было маскировки.».

Досить сильною була інша - наступальна, категорична позиція в питанні забезпечення комуністів. Логіка була простою: переможці у священній війні мають бути винагороджені. Один зі зразків такої позиції зафіксувала стенограма VI-ї партійної конференції Донецької губернії (грудень 1921 р.). У дискусії по доповіді секретаря губ- кома один з делегатів заперечив: «Тов. Квиринг говорил о материальном положении членов партии. Члены нашей партии находятся в отчаянном положении. И т. Квиринг как одну из мер борьбы с этим явлением выставляет благотворительность, т. е. установление сборов, пожертвований и т. д. Это неверно. С этим нужно покончить. Мы будем проводить благотворительные сборы для других целей, а товарищей, которых мы посылаем на войну или на какую-либо иную работу, этих товарищей мы должны без всякой благотворительности взять на государственное иждивение.». Інший делегат, від Юзівського повіту, розвинув цю ідею далі: «.Без материального поощрения не может продолжаться нормальная работа. Почему в Великороссии, если командируют товарища, он получает обмундирование, семья его будет сыта. Здесь же он пошел на борьбу с бандитизмом, сложил свою голову за идею, а семья его голодает. Какая же может быть плодотворная работа, если человек должен беспокоиться о своей семье и о материальном существовании. Это, товарищи, раньше, когда мы не стояли у власти, тогда коллективы всякие всякими возможностями помогали товарищам, которые очутились в критическом положении. Теперь, стоя у власти, руководя властью, наши товарищи должны терпеть такие нужды.». Ще один виступ: «.Я считаю, что необходимо губкому обратить внимание на то, чтобы нищенство в ячейках было прекращено, чтобы районные организации были бы обеспечены, иначе не может быть и речи о том, что там будет выдержана политическая линия поведения» [1, арк.118,122-123,146]. Як видно із згаданого вище циркуляра ЦК, в практиці громадсько-політичного життя утвердилася саме ця ідея, але з однією особливістю: делегати ставили питання про казенне забезпечення усіх комуністів, а Центр став на шлях більш прагматичний: безумовне і повномасштабне забезпечення тільки найцінніших для партії, для системи діячів - номенклатури.

З другої половини 1922 р. справа з централізованим матеріальним забезпеченням комуністів УСРР стабілізувалася, але місцеві ресурси продовжували залучатися. Як це робилося, видно, зокрема, з листа Центральної комісії допомоги комуністам, адресованого Донецькому губкому партії від 2 серпня 1922 р.: «По полученным сведениям, в губерниях широко использовались совхозы как место отдыха для членов партии с семьями. Использование совхозов производится неорганизованным порядком, причем продовольственное снабжение обычно производится тут же из складов данного совхоза.. В связи с этим явлением при условиях невысокой зарплаты сельскохозяйственных рабочих создается большое недовольство со стороны рабочих совхозов». Далі Центральна комісія сором'язливо рекомендує Донецькому губкому: «Наметить 1-2 совхоза, куда только и направлять нуждающихся в отдыхе коммунистов, при необходимости снабжать отдыхающих продовольствием за счет совхоза, не производить означенное непосредственно из складов данного совхоза, в котором помещаются отдыхающие товарищи» [2, арк.80].

Діловито, акуратно і серйозно партійне керівництво усіх рівнів ставилося до справи впорядкування тарифних сіток, розрядів постачання і всякого такого. На засіданні бюро Запорізького окружного комітету партії у 1924 р. педантично розглядається питання «О прикреплении к группам и масштабам товарищей.» [3, арк.41зв.], на засіданні колегії організаційно-інструкторського відділу Катеринославського губкому 13 жовтня 1923 р. розглянуто питання «О прикреплении ответработников к группам» [4, арк.53].

У важкі 1921-1923 рр. наявних ресурсів не вистачало, щоб можна було забезпечити добробут сільських активістів. Проте поступово дійшла черга і до них. Так, у вересні 1925 р. Запорізький окружком розглядає питання про те, щоб узяти на утримання партійного бюджету секретарів сільських партосередків [5, арк.199].

Що таке «партмаксимум», за однією


Сторінки: 1 2 3 4 5