Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Р

Р. Ю. Подкур

ДЕЯКІ СТЕРЕОТИПИ СВІТОГЛЯДУ ЧЕКІСТІВ ПІД ЧАС "ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ" [1937-1938 РР.)

Незалежність України, утверджена після розпаду радянської імперії на початку 1990-х рр., спричинила трансформацію свідомості у політичної та інтелектуальної еліти, населення, поставила на порядок денний проблему самоідентифікації. Базовим елементом процесу стала ліквідація ідеологічних обмежень в історичних дослідженнях.

Національна історична наука мала на меті довести свою самостійність і спроможність проводити наукові розробки, які не обмежувалися прокрустовим ложем класової ідеології. В радянський період історія Україна інтерпретувалася як регіональний варіант російської історії, де головною темою було вивчення "віковічних прагнень українців до дружби з великим російським народом".

Всі події і постаті української історії, що не вкладалися у подану схему, підлягали нещадному осудженню. Так, довгі роки замовчування проблеми створення функціонування системи політичного контролю за громадянами СРСР, переслідування інакомислячих призвели до її політизації та актуалізації як наукової проблеми. Дослідження політичних репресій/переслідувань стало однією із соціально значущих проблем.

Політичні репресії, що застосовувалися більшовицьким керівництвом в Україні, мали специфічну спрямованість - проти "українського сепаратизму" та його потенційних ідейних керівників - української інтелігенції. Більшість її не поділяла політику Москви в Україні, критично ставилися до подій, що відбувалися в СРСР. У численних зведення ДПУ містяться висловлювання інженерів, економістів, вчених, які пророкували економічні невдачі, негативно відносились до конфіскацій хліба тощо.

Відоме ставлення вищого партійно-державного керівництва СРСР до України як "петлюрівської" та "повстанської" території. Сталін в листі до Л. Кагановича від 11 вересня 1932 р. писав: "Справи на Україні погані. [...] Погано за лінією ГПУ. Реденсу [тоді голова

ГПУ України. - Авт.] не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій та своєрідній республіці як Україна. Якщо не візьмемося за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває не мало гнилих елементів, свідомих і позасвідомих петлюрівців, нарешті - безпосередніх агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за межами) партії, проти партії. Найгірше це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек" [1, с.30-31].

Політичні репресії не припинялися навіть в умовах голоду. Всього в Україні органи держбезпеки заарештували у 1932 р. 74849 осіб, а в 1933 р. - 124463 особи [2, с.119]. На Поділлі тільки за лис- топад-грудень 1932 р. ГПУ "ліквідувало" 121 "контрреволюційну групу" в складі 548 осіб, з яких 75 - були кваліфіковані як "петлюрівці", а 61 - "колишні бандити" [3, арк.15].

Економічні провали, голодомор, на думку вищого партійно- державного керівництва СРСР, були спровоковані "новою тактикою класового ворога, який змінив своє обличчя" і "послаблений класовою пильності партійних і радянських організацій". Головна вина за "засмічення" ворогами народу покладалася на місцеві партійні апарати. Зокрема, місцеві партійно-державні органи Вінницької області критикувалися за те, що за 1933-1934 рр. "при величезній засміченості колгоспів класово-ворожим елементом" з них було "вичищено" "лише" 4 тис. чол. [4, арк.34].

На лютнево-березневому 1937 р. пленумі ЦК ВКП(б) теза Й. Сталіна про "загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму" отримала практичне втілення. Був даний дозвіл на розгортання масових політичних репресій.

Дослідникам загалом відомі загальні ліміти на репресованих громадян, визначені вищим партійно-державним керівництвом СРСР. Всього планувалось заарештувати в СРСР 259450 чоловік, з них 72950 розстріляти. Однак, відомо, що вони були перевищені у декілька разів.

Такі масштабні завдання вимагали і відповідного виконавця. Головне управління державної безпеки НКВД СРСР та його регіональні підрозділи стали інструментом у проведенні соціальних та національних "чисток".

В 1936-1937 рр. в органах державної безпеки служили здебільшого члени ВКП(б)-КП(б)У та ЛКСМ. Адже структура органів державної безпеки, як всі органи державного управління мала дві складові: адміністративну (ГПУ-ОГПУ при СНК, НКВД як орган державного управління) і політичну (існування партійних осередків і підпорядкування політбюро РКП(б)-ВКП(б)).

Вже в 1923 р. в органах держбезпеки було 50,8 % комуністів - більше, ніж будь-якому іншому наркоматі. В монопартійному середовищі чекісти всю діяльність, як і інші органи державного управління, будували на основі політичних вказівок компартії. В 1922 р. було прийнято рішення, що всі документи, які стосувалися принципових питань стосовно діяльності ГПУ, не повинні надходити до секретаря ЦВК А. Єнукідзе без попереднього погодження з політбюро ЦК [5].

Дієвим способом партійного впливу на органи державної безпеки було входження керівників спецслужби до складу партійних комітетів. Так, Ф. Дзержинський - член ЦК РКП(б) і оргбюро РКП(б), з червня 1924 - кандидат в члени політбюро. Керівники губернських, окружних, обласних, районних апаратів були членами бюро відповідних партійних комітетів. Голова ВЧК Ф. Дзержинський закликав керівників-комуністів мати на увазі, що "...чекіст може лише тоді бути борцем за пролетарську справу, коли він відчуває на кожному кроці підтримку зі сторони партії і відповідальних перед партією керівників". В свою чергу, звертаючись до чекістів просив не забувати, що "...ми тримаємося тільки на довір'ї партії" [6].

У такій ситуації спроби провінційних керівників-чекістів підпорядкувати собі партійні комітети наштовхувалися на негайну негативну реакцію з боку центрального керівництва спецслужби. В протилежній ситуації - надмірно амбіційних партійних керівників "приборкувало" Цк партії. Такі випадки були характерні для початку 1920-х рр., коли налагоджувалася система партійно-державного управління СРСР. В подальшому фіксуються лише міжособисті конфлікти між керівниками місцевих апаратів ГПУ-НКВД, органами державного управління та секретарями партійних комітетів.

В період "великого терору" "трійки" теж формувалися, виходячи з подвійності. У діючій партійно-державній системі СРСР "трійки" стали, по-перше, елементом формальної радянської демократії. До її складу входили представник від політичної партії "секретар обкому", прокурор - представник державного органу, який наглядає за дотриманням законодавства, та начальник НКВД - органу, який здійснював арешт та проводив слідство. В такій конструкції представники гілок державної влади та партійного апарату були рівні. Навіть тоді, коли члени "трійки" ставали жертвами терору, їх судили як окремих осіб, а не представників партійно-державного апарату. Посада була лише обтяжуючою обставиною в їх "антирадянській діяльності".

Засуджені теж не могли апелювати щодо одноосібно- го\суб'єктивного вирішення їх долі. Формально "контрреволюціонерів" судили представники двох державних органів та громадсько- політичної організації.

По-друге, здійснювався взаємний контроль за дотриманням постанов політбюро ВКП(б), оперативних наказів НКВД, рішень Прокуратури СРСР. Відмова підписувати протокол, незгода з вироком окремій особі вимагала б негайних пояснень у присутності перших керівників регіону. Така позиція могла бути кваліфікована як протидія політичній "лінії партії".

По-третє, створювалася свого роду "колективна відповідальність" за знищення "контрреволюціонерів". Таким чином, в подальшому жоден із представників влади не міг би звинуватити свого колегу у "неправедних" діях щодо масового репресування невинного населення.

Такого результату взаємодії між різними гілками влади більшовицьке керівництво змогло досягти через ідеологічне маніпулювання людською свідомістю та створення відчуття корпоративності.

Потрапляючи до органів державної безпеки, людина проходила випробування владою. Ні один з державних органів не давав такого відчуття всесильності. Натомість, людина потрапляла в жорстку систему, де заборонено не лише вільно говорити, але вільно індивідуально мислити. "Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який приводиться в дію механічно", - писала група комуністів-чекістів в 1922 р. у листі до ЦК РКП(б) [7, с.45].

В більшості чекісти початку 1920-х рр., які вважали ЧК "безжальною машиною", перейшли на партійно-радянську роботу. Інші, залишившись в органах державної безпеки, прийняли корпоративні вимоги і стали активними борцями з "контрреволюцією".

В другій половині 1930-х рр. вищим партійно-державним керівництвом СРСР та України активно формувалася громадська думка про активну і справедливу боротьбу органів державної безпеки у боротьбі з "шкідниками" та "контрреволюціонерами". Про це наголошувалось з трибун нарад, пленумів ЦК, які стосувалися діяльності органів державної безпеки у боротьбі з "контрреволюцією", "шкідництвом", "ворогами народу". Автори газетних статей називали чекістів "захисниками першої у світі соціалістичної держави", "борцями із ворогами народу", "охоронцями інтересів радянського народу" і тому вони користуються повагою у населення. Стверджувалося, що чекістська робота "важка" і "небезпечна", вимагає "політичної пильності", "сміливості", "всебічної уваги". Тому "партія завжди направляє найкращі кадри в ОГПУ-НКВД".

Особливо підкреслювалась необхідність і почесність роботи чекіста. Нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов на засідання Президії ЦВК СРСР 27 липня 1937 р. вказував: "Робота в органах НКВД вже є нагородою сама по собі, оскільки народ довіряє тобі цю найгострі- шу ділянку захисту інтересів всього Радянського Союзу. Звідси і вимоги народу до співробітника НКВД найбільш підвищені. І найпершим священним нашим обов'язком стало - це виправдання цього довір'я. Народ мислить таким чином, якщо людина працює в органах НКВД, значить це найбільш відданий більшовик, найбільш віддана радянському народу особа, яка готова в любий час віддати своє життя за інтереси народу, це людина, яка безмежно віддана своїй батьківщині, своєму уряду, своїй партії, вождю партії - товаришу Сталіну" [8, с.25].

Виступаючи 20 грудня 1937 р. на святковому засіданні у Великому театрі, присвяченому 20-річчю органів державної безпеки, член політбюро ЦК ВКП(б) А. Мікоян, відзначав, що НКВД - "організація найбільш близька нашій партії і всьому нашому народу. Вони - один із авангардів нашої партії і нашої революції, поставлений на передову лінію вогню для захисту радянського народу від всіляких ворогів" [9, с.29]. Завдяки прозорливості Й. Сталіна та керівництва партії, які "кадрово укріпили органи НКВД", чекісти не дають "втратити класову пильність", "стати безпечними стосовно класового ворога і ворог був розкритий до кінця" [9, с.36]. Успішність важкої та небезпечної роботи НКВД, особливо в у 1937 р., полягала, на думку А. Мікояна, у масовій підримці народних мас. Він стверджував, що населення довіряє органам НКВД і навів декілька прикладів народної допомоги у виявленні "фашистських шпигунів, шкідників та контрреволюціонерів" [9, с.37].

Таким чином, у громадськості формувався відповідний радянський стереотип щодо діяльності органів НКВД. Він мав наступну логіку:

народ, партія і НКВД - одне ціле;

НКВД довірено захищати народ від зовнішніх та внутрішніх ворогів;

захист соціалістичної Вітчизни - важка та


Сторінки: 1 2





Наступні 7 робіт по вашій темі:

НАРОД І ЕЛІТА В НАЦІЄТВОРЧИХ КОНЦЕПЦІЯХ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ КІНЦЯ XIX - ПОЧАТКУ ХХ СТ. - Стаття - 12 Стр.
СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ - Стаття - 46 Стр.
ДИКТАТУРА ПОСЕРЕДНОСТІ: КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ РЕГІОНАЛЬНОГО ПОЛІТИЧНОГО КЕРІВНИЦТВА ПОРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ [1920-1925 РР.) - Стаття - 26 Стр.
ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ: НЕРАДЯНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИЧНОГО РУХУ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ (1917-1991 РР.) - Стаття - 15 Стр.
ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА НОМЕНКЛАТУРА В УКРАЇНІ, 1945-1948 РР.: ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРОБЛЕМИ - Стаття - 18 Стр.
СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНЦІВ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ - Стаття - 13 Стр.
САМОСТІЙНИЦЬКИЙ ТРАНЗИТ ЗАПОРІЗЬКОЇ ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ НОМЕНКЛАТУРИ 1991 РОКУ - Стаття - 23 Стр.