Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Л

Л. І. Полякова

АНАЛІЗ ПРОЦЕСУ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ В УКРАЇНИ В ПЕРЕХІДНИЙ ПЕРІОД (1989 -1993 РР.)

В останні роки в нашій країні відбулися значні зміни (політичні, економічні) які з неминучістю вимагають зміни політичних еліт. Після розпаду СРСР, проголошення незалежності союзних республік відбулися зміни і в їх управлінні. Частина незалежних республік (Литва, Естонія) сформували державну еліту з патріотів корінної нації відповідно до стандартів сучасних європейських країн. В Україні таких корінних змін не відбулося. Колишня адміністрація почала формування державних органів влади. Після розпаду Радянського Союзу склад владних структур майже не змінився. За даними Наці-

онального інституту соціальних досліджень серед осіб, які посідали найвищі посади в системі влади в 90-х роках, вихідці з партійної комсомольської номенклатури складали 73%, а серед осіб, які обіймали посади глав обласних адміністрацій, їх кількість сягала 80%. Вони, як були, так і залишилися при владі. Для подальшого становлення держави важливим було створення такої влади, яка б була визнана і громадянами країни і іншими країнами світу, як органи які уповноважені представляти державу та народ у міжнародних відносинах.

Актуальність даної теми викликана необхідністю аналізу питання про передумови формування незалежної влади в Україні, становлення політичної системи незалежної держави. Важливим залишається питання про шляхи становлення політичної еліти.

У даній статті вирішуються наступні завдання: наскільки тісно трансформація політичної системи - від тоталітарної до демократичної - пов'язана з трансформацією еліт; чи відбулася в Україні зміна типів політичної еліти, чи ж справа обмежилася лише персональними змінами, коли ряд представників старої еліти, відчувши зміну політичної кон'юнктури перетворилися на «демократів».

Питання щодо побудови демократичного суспільства та ролі еліт у демократичній трансформації ще не стали предметом багатьох досліджень. Характерною ознакою політичної історії та життя українського народу є його тривала понад трьохсотрічна бездержавність. Український народ ніколи не був об'єднаний своєю центральною владою, а тому не було успадковано власне державницькі традиції.

Українські вчені значну увагу приділяють дослідженню процесу формування правлячої політико-управлінської еліти сучасної України та виділенню його етапів. Зокрема, Н.Круглікова виділяє три етапи:

Перший етап: 1989 р. - грудень 1991 р. Цей період характеризується становленням неформальних організацій, сформованих прогресивними демократичними силами.

Другий етап: 1992-1993 рр. При владі залишається стара партійна еліта, взявши за основу гасла народно-демократичних сил.

Третій етап: 1993-1998 рр. У цей період вирішуються протиріччя між старою партійною елітою та партійно-господарською і національно-демократичною елітами. Внаслідок чого відбулися вибори 1998 р.

Четвертий етап: 1998-2005 рр. характеризується формування контреліти, логічним завершенням якого стали вибори Президента України [1, с.343].

Дана робота аналізує перші два етапи формування правлячої політичної еліти. Початком демократизації суспільства, політичних перетворень вважається перебудова періода М.С.Горбачова. Реалізовуючи політичні перетворення, М.С.Горбачов намагався опертися на існуючі структури і владні механізми, вносячи у них персональні зміни. Подібним чином діяв у свій час М.С.Хрущов, виганяючи з верхівки партбюрократії явних сталіністів, розставляючи усюди «своїх людей», але ті при першій нагоді зрадили його, оскільки навіть поверхневі реформи сприймалися як загроза інтересам цієї верстви. Те ж неминуче відбулося і з М.С.Горбачовим, якого зрадили у серпні 1991 року «його» ж люди, практично все його найближче оточення.

Західні совєтологи свого часу активно сперечалися про те, чи є тоталітарна еліта СРСР монолітною, чи існує елітний плюралізм, і насамперед конкуренція між партократичною елітою, у руках якої був контроль над кадрами й ідеологією, і технократичною елітою, що відала економікою. Для надання видимості широкого соціального представництва до еліти допускали перевірених, ретельно відібраних «номенклатурних» робітників і колгоспників. Наприкінці перебудови відбулося явне ослаблення партійного контролю над економікою. Наступним ударом по номенклатурній системі, по партійній еліті (традиційно закритій) були перші відносно демократичні вибори 1989 року, переміщення влади від ЦК КПРС до Верховної Ради, потім до президентських структур.

Власне, на трансформаційні тенденції розвитку української партійної еліти впливають головним чином парламентські вибори, оскільки саме вони формують велику частину складу політичної еліти. Президент, в свою ж чергу, формує верхівку адміністративної еліти (керівників центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій), що також входить до складу політичної еліти, але становить невеликий її сегмент. До того ж глава держави найчастіше використовує свій кадровий резерв парламентський корпус.

У пострадянський період на зміну старій тоталітарній еліті до влади приходить нова. Нову еліту ряд політологів називають демократичною. Не слід ототожнювати поняття «посттоталітарна еліта» і «демократична еліта». По-перше, політична система, що приходить на зміну тоталітарній, далеко не завжди є демократичною. Вона може, зокрема, бути авторитарною. Крім того, на початковому етапі політичної еволюції нашого суспільства виразно виявляється, що розходження між старою і новою елітами не настільки великі, як цього очікували більшість політологів. Слід зазначити, що демократичні якості нової еліти повинні ще розвинутися.

У демократичних країнах формування майбутньої еліти відбувається у середовищі політичної опозиції, у надрах старої соціально- політичної структури. Ситуація у країнах СНД у цьому сенсі дуже специфічна. В умовах тоталітарної диктатури зазначений процес деформується, заморожується. Сім десятиліть безжалісно придушувалися спроби створення опозиційних організацій. Найбільші репресії обрушилися на дисидентський рух, його лідери або гинули у в'язницях і таборах, або змушені були емігрувати. Формування нової еліти було, таким чином, штучно затримане. Цей процес активізувався лише наприкінці 80-х років. Нова еліта формувалася частково в надрах КПРС із тих, хто боровся з її консервативною більшістю, і тих, хто, відчувши нові тенденції, поспішив з кар'єрних міркувань відмежуватися від партії і примкнути до нових структур, частково - з лідерів неформальних рухів. Нова еліта неоднорідна (на відміну від старої еліти) - з погляду як політичного «походження», так і компетентности, професійних якостей, ідеологічних орієнтації.

Посттоталітарна еліта вища за своїм інтелектуальним потенціалом (що, правда, більше стосується вищих ешелонів влади), висунута значною мірою не «зверху», а «знизу» і вже тому вміє спілкуватися з масами. Однак, після того, як вона прийшла до влади, швидко виявилося, що якості, потрібні правлячій еліті, сильно відрізняються від якостей, необхідних опозиціонерам. Коли потрібно не стільки виступати із запальними промовами на мітингах, скільки управляти суспільством, управляти щоденно і кваліфіковано, з'ясувалося, що нова еліта тотально не готова до цієї нової ролі. Якості, необхідні на першому етапі перетворень, не завжди добрі на другому, коли головне - кропітка організаційна робота з відродження економіки, вирішення соціальних і культурних проблем.

Чи відбулася зміна еліт? Існує декілька точок зору на дану проблему. Перша, найпоширеніша точка зору полягає у тому, що перехід від тоталітаризму до демократії супроводжується обов'язковою зміною еліт - тоталітарних на демократичні. Партноменклатура КПРС, що узурпувала владу в СРСР, зійшла з політичної арени; проти неї і був спрямований основний удар демократичних перетворень. Процес супроводжувався спробами реваншу (путчі 1991 і 1993 років).

Друга точка зору, за якою зміни еліт узагалі не відбулося: колишня, номенклатурна, фактично збереглася, лише змінивши ідеологічну направленість - з партократичної на псевдодемократичний, внаслідок виникла неономенклатура. При цьому звичайно посилаються на те, що в ряді республік і областей різких змін у складі еліти не відбулося, ті ж особи (у минулому - партійні робітники) просто переселилися у нові крісла.

Третя точка зору близька до другої, але вона по-іншому обґрунтовується. Зміна еліт - видимість. І раніше комуністична еліта країною не управляла: заклики до світлого комуністичного майбутнього були лише ідеологічним камуфляжем, що прикривав цілком реальне панування бюрократичної, чиновницької еліти. Та ж бюрократія править і тепер, тільки прикриваючись, демократичними гаслами. Відчуження влади від народу збереглося, тільки та ж «партія начальства» спирається уже на нові механізми влади. Саме вона найчастіше вирішує, дозволяти чи не дозволяти перетворення тих чи инших державних підприємств у приватні чи акціонерні, здавати чи не здавати в оренду землю чи міські приміщення і кому саме. Звідси - можливість одержання величезних хабарів, що кладуть початок створенню величезних маєтків. Якщо прерогативою цієї еліти раніше була влада, то тепер вона доповнена власністю, тією самою приватизацією в інтересах еліти, яку народ не без підстав охрестив «при- хватизацією».

М.В.Паламарчук вважає, що в Україні, як і в інших країнах пострадянського простору не відбулася трансформація комуністичних партій. В Україні комуністична партія була ідеологічним противником влади і разом з тим досить конструктивною у вирішенні конкретних державних справ [2, с.10]. Нині виявилося, що розбіжності між старою і новою елітами не настільки великі, це аж ніяк не полярні протилежності. Навпаки, влада, що здійснювалася донедавна партноменклатурою, а нині - новою елітою, успадкувала від старої так багато, що інколи здається її дзеркальним відображенням. І та й інші еліти виховувалися в умовах тоталітаризму і несуть на собі тягар його політичної культури. Усе це свідчить про те, що процес зміни еліт, очевидно, буде доволі тривалим.

Структурний аналіз окремих груп української еліти дає можливість зробити висновок, що загал нинішніх працівників вищих органів державної влади України утворено переважно за рахунок службовців радянських часів - вони становлять 46 % від загальної кількості, 22 % цієї групи до 1991 р. працювали у сфері управління господарством, 16% - у партійних органах, 8 % - представники радянської наукової інтелігенції.

Загальна кількість працівників місцевих та районих органів влади сучасної України також сформувалися із службовців радянських часів - 52 %. Радянські науковці - 21 %, співробітники партійних органів - 8 %.

Таким чином, можна засвідчити про транзит політичної еліти радянських часів в органи влади незалежної України [2, с.75].

Цікавим є аналіз поколінної структури еліт. Характер і своєчасність зміни поколінь еліти суспільства визначають темпи його розвитку. Як виявили вченні повоєнне покоління виявилося політично сильнішим за своїх безпосередніх попередників. В українській політиці всі роки незалежності домінувало саме повоєнне поколінні політичної еліти (Л.Кравчук, Л.Кучма, І.Плющ, О.Мороз, Є.Марчук та ін.). Якщо брати у відсотках, то політичні діячі віком понад 50 років складають разом 66 % [2, с.77].

Не існує спеціальних юридичних актів, які б жорстко унормовували діяльність політичних чи інших еліт. Могли б використовуватися політико-правові норми, механізми і традиції, що певним чином регулюють діяльність еліт. Певна річ, що діяльність Верховної Ради України як законодавця є тут


Сторінки: 1 2