Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В. В. Задунайський

БОЙОВА ПІДГОТОВКА УКРАЇНСЬКОЇ КІННОТИ В 1922 р. У ВІЙСЬКОВИХ ТАБОРАХ НА ТЕРИТОРІЇ ПОЛЬЩІ: ВИШКІЛ У ВОЛОДІННІ ПІКОЮ

На початку 20-х рр. ХХ ст. кіннота все ще залишалась повноцінним родом військ, і бойовий вишкіл кавалеристів певною мірою підсумовував багатовіковий досвід використання цього роду військ. Після поразки Збройних Сил УНР у листопаді 1920 р. та їх невдалого Другого "Зимового походу" (кінець 1921 р.) українські кінні формування, перебуваючи у військових таборах на теренах польської держави, продовжували розвиток власної системи бойового вишколу. Цікавим видається порівняння змісту бойового вишколу українських козаків та українських кавалеристів, враховуючи труднощі з наслідуванням військово-козацьких традицій в роки революційних зрушень 1917-1920 рр.

Слід наголосити, що в цей час бойові дії кіннотники здійснювали переважно за допомогою холодної зброї, серед якої вагоме місце посідала піка (різновид списа). Вияв основного змісту бойового вишколу з володіння пікою, який проходили кіннотники під час фахової військової підготовки, засвідчував не лише рівень індивідуальної бойової майстерності, а й традиційні пріоритети діяльності кінних підрозділів під час бойових зіткнень. У цьому контексті доречно здійснити співставлення вишколу з володіння холодною зброєю в українській кавалерії на початку 20-х рр. ХХ ст. із традиційним бойовим мистецтвом козаків-кіннотників на початку ХХ ст., серед яких помітну роль відігравали нащадки українських козаків (домінували серед кубанських козаків і мали помітну присутність на Дону і Тереку - тут існували компактні регіони, де мешкали нащадки українських козаків-переселенців). До речі, рівень бойової підготовки козаків-кіннотників переважав досягнення тогочасних європейських кавалерійських формувань [1].

Отже, дослідження змісту індивідуального бойового вишколу з володіння пікою в українській кінноті на початку 20-х рр. ХХ ст. у порівнянні із відповідними досягненнями нащадків українських козаків заслуговує на увагу. На жаль, цей аспект військового життя не отримав належної уваги з боку істориків, котрі досліджують загальні процеси становлення та розвитку військових структур. Окремо слід виділити фахові військові дослідження генералів де-Вітта [2], фон Розенберга [3] та фон Бернгарді [4], що розглядали особливості озброєння та бойового і військового вишколу європейської кавалерії за нових часів. Особливо змістовною є праця де-Вітта "Кіннота. Озброєння та володіння зброєю", у котрій міститься цікавий огляд системи бойового вишколу російської кавалерії, у тому числі й козацької кінноти. На жаль, ці військові розробки не торкались подій новітньої доби.

Варто відзначити і роботи радянських військових фахівців, котрі, попри тиск комуністичної ідеології, змогли дати об'єктивну оцінку бойового вишколу кавалерії ймовірних ворогів Радянського Союзу [5; 6; 7]. Проблематику відповідного вишколу українських кінних формувань та козаків вони не досліджували. Не торкалися зазначеної теми і радянські історики, виявляючи певну ідеологічну упередженість, прикладом чого є праці І.Дубинського і Г.Шевчука [8] та Є.Годовича [9].

Козацьку проблематику активно розробляє сучасна російська історіографія. Відзначимо праці

Баранова [10], А.Вєнкова [11] та О.Ратушняка [12], у котрих досліджуються складні проблеми розвитку кубанських, донських і терських козацьких військових та суспільно-політичних утворень у роки Громадянської війни 1918-1920 рр.

Відзначимо і доробок польських науковців, що розглядають історію військових формувань (у тому числі і кавалерії) як Польщі, так і сусідніх країн (Литви, СРСР та інших) на початку новітньої доби [13; 14; 15]. Досить близькою до проблематики нашого дослідження є робота З.Карпуся "Східні союзники Польщі у війні 1920 року", але тут зосереджено увагу на загальній військово-політичній співпраці Війська Польського з українськими, білогвардійськими та козацькими військовими формуваннями [16]. Отже, польська історіографія успішно досліджує історію Війська Польського та окремі аспекти історії Збройних Сил України, але зміст бойового вишколу військовослужбовців, ще й у порівнянні із попередніми бойовими традиціями, не розглядає.

Необхідно відзначити поважний внесок в дослідження історії Збройних Сил України, здійснений авторами "Історії Українського Війська", що став наслідком плідної роботи українських науковців у міжвоєнні часи (працювали на західноукраїнських теренах - поза впливами радянської тоталітарної системи) [17]. У цій роботі розглянуто низку аспектів українського військового життя від найдавніших часів і до завершення збройної боротьби Наддніпрянської Армії УНР у 1921 р.

Сучасна українська історіографія успішно розробляє військово-козацьку тематику. Військове мистецтво та засади організації козацьких формувань XVI-XVTH ст. досліджували Ю.Мицик, С.Плохій та І.Стороженко, котрі подали відповідний огляд у спільній роботі [18]. Згадаємо і цікаву працю

Заруби, присвячену історії козацького війська в останній третині XVH ст. [19].

Деякі особливості козацької спадщини та спроби її відродження за часів Української Центральної Ради у формуваннях "Вільного Козацтва" розкриті у розвідці Г.Турченко, що сприяє розумінню тенденцій козацького відродження революційної доби в Україні [20].

Звернемо увагу і на дослідження Л.Коляндрука, присвячене історії українських бойових мистецтв; попри певну успішність цієї роботи відзначимо і плутанину із типом кубанської шашки та брак аналізу збройних засад бойового мистецтва українських козаків [21].

Автор цієї статті теж приділив певну увагу особистому бойовому вишколу козаків та кіннотників провідних країн Європи і спробам сучасного відродження козацьких традицій в Україні, але поки що не розглядав засад бойового вишколу українських кіннотників з володіння пікою на початку 20-х рр. ХХ ст. у порівнянні із досягненнями козаків [22; 23; 24; 25].

Отже, сучасна українська історіографія, попри активне дослідження історії як козацьких утворень, так і Збройних Сил України, досі не оцінила змісту бойового вишколу української кінноти з володіння холодною зброєю на початку 20-х рр. ХХ ст. у порівнянні із досягненнями козацького бойового мистецтва початку ХХ ст.

Дослідження зазначеної проблеми сприятиме більш комплексному розумінню тенденцій розвитку військової системи та бойового мистецтва за новітніх часів, а також вияву рівня та якості бойового вишколу українських кавалеристів. Необхідно відзначити і те, що співставлення індивідуального бойового вишколу українських кіннотників з досягненнями козацької кавалерії попередніх часів сприятиме розумінню принципів успадкування або запозичення певного бойового мистецтва і досвіду.

Отже, метою цієї розробки є вияв/співставлення рівня та місця особистого бойового вишколу у володінні пікою кіннотників українських військових формувань, що перебували у таборах на теренах Польщі на початку 20-х рр. ХХ ст., з досягненнями нащадків українських козаків початку ХХ ст. Наукова новизна розробки виявляється у тому, що в ній на підставі нових та маловідомих фактів з бойового вишколу кавалерії буде здійснено відповідний аналіз боєздатності українських кіннотників, що сприятиме більш повноцінному сприйняттю історії як українських, так і європейських військових формувань міжвоєнної доби.

Джерельною основою цієї статті стали матеріали (військові настанови і статути та спогади), почерпнуті в архівах України (ЦДАВО України, Державний архів Донецької області) і Польщі (CAW - Центральний архів військовий) та ЦНБ ім. В.І.Вернадського.

Почнемо наш аналіз із вияву засад бойового вишколу української кінноти з володіння пікою. Необхідно наголосити, що за часів збройної боротьби 1917-1920 рр. Наддніпрянська Армія (УНР та Української Держави) використовувала як бойовий досвід, так і різноманітні розробки дореволюційної російської армії, які поступово замінялись українськими аналогами. Все це стосувалося і вишколу кавалерії, де поважне місце відігравало володіння холодною зброєю, зокрема пікою.

Слід звернути увагу на те, що піка у вишколі кінноти відігравала важливе значення. Про її поважний вплив на боєздатність кавалерії свідчать як відповідні настанови з вишколу кіннотників різних армій, так і дослідження військових фахівців. Вагомість значення змістовного вишколу з володіння пікою особливо визнавалось у німецькій кавалерії, де ця зброя вважалася основною [1, с.139]. Такі підходи вплинули на пріоритети німецького бойового та військового мистецтва. Достатню увагу володінню пікою було приділено і в польській кінноті, про що йшлося у "Курсі кавалерії 1919 р." [26]. Так, у згаданому документі відзначалася вагомість як морального впливу атаки кінноти із застосуванням пік (суцільна лінія нахилених пік під час кінної атаки могла пригнітити противника), так і можливість оборони одного кавалериста-пікінера проти двох кіннотників, озброєних лише шаблями [26, с.82]. Стосовно другої переваги піки слід пояснити, що справа полягала у можливості використати значну довжину її древка та здатність виконувати бойові прийоми двома кінцівками.

Поряд із цим, піка була не лише серйозною зброєю, але й такою, що потребувала тривалого вишколу через певні складності з її застосування (значні розміри і відчутна вага). Про це йшлося у праці фон Бернгарді [4, с.195] і на цьому наголошував фон Борхе: "Піка, страшна зброя в руках вмілого, стає перешкодою і взагалі недоречністю для неука" [26, с.83].

Отже, піка мала достатній авторитет і функціональність для тогочасної кінноти, але потребувала змістовного вишколу. Основи належного оволодіння пікою у регулярних кінних формуваннях фіксувалися у відповідних настановах та статутах з бойового вишколу кавалерії вже у XIX ст. При цьому маємо розуміти, що брак власного статуту з відповідного вишколу не свідчив про його відсутність. Прикладом цього є бойовий досвід польської кавалерії, котра до 1919 р. не мала власної настанови з володіння пікою, але успішно використовувала досвід німецької і російської кавалерії, адже багато польських військовослужбовців під час Першої світової війни перебувало у складі німецької та російської армій. Схожою була ситуація з вишколом української кінноти. Першу спробу у розробці власного статуту або настанови щодо володіння пікою було здійснено 10 серпня 1920 р. (у Збройних Силах УНР), але через складні обставини тогочасної збройної боротьби так і не вдалося доопрацювати в незалежній українській державі [27, с.3]. Остаточно згадану розробку настанови (в її основу було покладено російську розробку для вишколу кінноти за 1912 р.) було доопрацьовано 27 травня 1922 р. [27, с.4].

Згідно з цією настановою вишкіл українських кіннотників слід було розпочинати пішки та на дерев'яному коні. Такий підхід дозволяв поступово напрацьовувати бойові вміння від простого - до складного. Варто відзначити, що атакуючі дії згідно настанови передбачалося виконувати як за допомогою використання руху коня ("пасивні"), так і за допомогою особистих дій рукою-корпусом- ногами ("активні") [27, с.7]. Серед атакуючих дій пікою домінували уколи, які виконувалися вістрям (7 варіантів) [27, с.7]. Завдяки цьому кіннотник міг атакувати противника в будь-якому напрямку. Окрім уколів українські кіннотники мусили опанувати удари як тупим кінцем піки (в 4-х напрямках), так і бічною частиною древка (в 2-х напрямках) [27, с.8-9]. Перераховані удари суттєво урізноманітнювали можливості бойового використання піки і дозволяли діяти кавалеристу за будь-яких обставин. Слід


Сторінки: 1 2