Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В.М. Велігодський

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ АВТОНОМІЇ В КРИМУ (1921 - 1991 рр.)

Пройдений Кримом шлях розвитку автономії підкреслив необхідність осмислення з позицій історичної науки тенденцій, особливостей, закономірностей і перспектив розвитку України, місця в ній Автономної Республіки Крим, з'ясування спроможності Української держави розв'язувати складні правові, етнонаціональні та соціально-економічні питання, виходячи з принципів демократії і входження України як цивілізованої держави до світового співтовариства.

У кожній державі залежно від особливостей її устрою, історичних, національних, географічних та інших особливостей автономія має специфічну правову форму.

Міжнародна практика розглядає автономію в декількох аспектах. Виділяють персональну, корпоративну і територіальну форми автономних утворень. Персональну і корпоративну автономію переважно створюють для об' єднання національних меншин. У свою чергу, територіальна автономія в залежності від обсягу повноважень поділяється на дві форми - політичну і адміністративну [1]. Адміністративна і політична автономія - це поняття, які застосовуються щодо державної або обласної автономії. Якщо автономна одиниця створюється у формі автономної республіки, тобто держави, то її прийнято називати політичною. Якщо автономна одиниця створюється у формі автономної області (округа), це т.зв. державне (національно-державне) утворення. Її статус нижчий, ніж автономної республіки і ближчий до статусу адміністративно-територіальної одиниці [2.- С.5-6]. Тому ця автономія часто називається науковцями адміністративною.

Прикладом адміністративної автономії є автономні утворення в Іспанії. Вони спочатку виникли на основі тимчасових статутів, які згодом, після прийняття відповідного законодавства, перетворилися на постійні. Остаточно в цій країні сформувалося 17 автономних утворень. Серед них основними є Каталонія, Галісія, країна Басків. Автономії отримали досить широкі повноваження у вирішенні своїх внутрішніх справ; місцеві мови були визнані офіційними разом з іспанською.

Важливим є досвід Іспанії у визначені принципу створення автономій. В цій державі етнічні спільності не тільки охоплюють території автономій, а виходять за їх межі. Так, каталонці в Іспанії проживають ще в Валенсії, у східній частині Арагону і на Балеарських островах; галісійці - на суміжних з Галісією землях Астурії і Кастілії - Леону; баски - в північній частині Наварри [3.-С.8-10]. Тут в основу автономізації було покладено не етнічний принцип, а адміністративний, який був започаткований в новій конституції держави і підтверджений на референдумах.

Державна автономія - це створення автономних утворень у вигляді автономних держав, або національно-державних утворень, які є елементами державного устрою відповідної держави. Державна форма територіальної автономії характеризується тим, що її носій має зовнішні ознаки держави - парламент, уряд, іноді конституцію, причому в загальнодержавній конституції визначається сфера законодавчої компетенції автономного парламенту. Місцева форма автономії таких ознак не має, а коло автономних прав територіальних одиниць визначається, як правило, звичайним законом.

Територіальним одиницям зі значною часткою інонаціонального (іноетнічного) населення, яке відрізняється особливостями свого побуту (найчастіше це острівні території), надається особливий автономний статус - національної автономії. Національна автономія - система організаційних форм, урахування інтересів окремих національних груп населення, які базуються на їх самоврядуванні. Виділяються три форми національної автономії:

Державна (обласна) автономія - це створення держав і національно-державних утворень відповідних етнічних спільнот.

Створення адміністративно-територіальних одиниць в місцях проживання національних груп - національних районів, волостей, сільрад і т. ін.

Створення національно-культурних автономій.

Таку автономію мають Аландські острови у Фінляндії, острівні й прикордонні області Італії, деякі автономні області Китаю, острів Гренландія в Данії та інші.

У нормативному документі "Основні принципи здійснення районної національної автономії в КНР", який було ухвалено в 1952 р., регулювалися такі важливі питання, як національний склад автономних одиниць, порядок встановлення їх кордонів. Було передбачено створення національних автономних районів трьох типів: з компактною групою населення однієї певної національності; з великою компактною групою певної національності за наявності у даному районі порівняно невеликих компактних груп населення інших національностей; з двома чи більше компактними групами різних національностей [4.-С.97]. Стаття 5 "Основних принципів" передбачала включення в національні автономні райони "районів і міст з китайським населенням". Це створювало протиріччя з самою ідеєю районної національної автономії. Органи влади, які створювалися в національних районах, не мали реальної влади, а їх конституційно-правовий статус був слабо визначений.

Аландські острови є однією з губерній Фінляндії. Їм гарантована територіальна цілісність, в автономії функціонують свій парламент і уряд з гарантованою компетенцією, існує своє громадянство. Причому громадяни Аландів автоматично отримують фінське громадянство, не навпаки (інші фінські громадяни, навіть оселившись на Аландах, аландського громадянства автоматично не отримують). Президент Фінляндії має право вето щодо аландських законів. Закон про автономію Аландів приймається фінським парламентом двома третинами голосів і схвалюється також більшістю в аландському парламенті [5.- С.133-134].

Досить своєрідна автономія Шотландії у складі Великобританії. Шотландія не має власних законодавчих і виконавчих органів, однак відповідно до Акта про унію 1707 р. за нею визнається право мати власну правову і судову системи, свою церкву, спеціальне представництво у Палаті лордів (у Палаті общин Шотландія представлена на загальних засадах) [6.-С.29-30].

У конституційному праві зарубіжних країн є також поняття культурно-національної автономії. Це форма самоорганізації громадян однієї національності для реалізації своїх національних, духовних, культурних, освітніх та інших інтересів.

Як правило, цей тип автономії існує у федеративних державах, якщо суб'єкти федерації організовані з урахуванням етнічного, релігійного і мовного складу населення. Так, у Канаді 9 провінцій - англомовні, а одна (Квебек) - франкомовна; у Бельгії один із суб'єктів федерації - франкомовний, другий - нідерландомовний (фламандський), а третій - змішаний.

У Швейцарії, де населення розмовляє чотирма мовами, суб'єктами федерації є 23 кантони, проте, як правило, населення кожного з них у національно-мовному сенсі однорідне [7.-С.7-11].

У березні 1970 р. в Іраці була досягнута угода про мирне розв'язання курдської проблеми. Основний зміст цієї угоди полягав у тому, що курдська мова разом з арабською була проголошена в тих провінціях, де більшість населення складали курди. У цих провінціях викладання в навчальних закладах проводилося курдською мовою. У решті провінцій Іраку курдська мова була другою мовою в межах чинного законодавства.

Важливим аспектом вирішення курдського питання було проголошення рівності між арабами й курдами в кадрових питаннях, включаючи керівні посади в державному апараті, відомствах, армії. В адміністративних районах, де більшість населення складали курди, на адміністративну роботу обов'язково призначались працівники курдської національності. На радіо і телебаченні були створені спеціальні програми з питань курдської культури. Важливою нормою угоди була участь в законодавчих органах держави курдів у відповідності до процентного складу населення [8.-С.287-288].

Національно-територіальна автономія - це система національно-державних утворень (автономна республіка, автономна область, автономний округ), адміністративно- територіальних одиниць (національний район, волость тощо), створених для врахування інтересів окремих національних груп населення і для забезпечення їх самоврядування.

Напівавтономною територією є Північна Ірландія (Ольстер), яка юридично залишається частиною Великобританії. Відповідно до Акта про управління Ірландією 1920 р. виконавчу владу в Північній Ірландії здійснюють коронний губернатор, який призначається королевою, та кабінет міністрів, законодавчу - парламент Північної Ірландії, який обирається на 5 років і складається з двох палат: сенату і палати общин [9.-С.16].

Загальну норму щодо державно-правового статусу автономії наочно ілюструє стаття 5 Конституції Італії: "Республіка єдина і неподільна, визнає і заохочує місцеві автономії, здійснює в тих сферах діяльності, які входять до компетенції держави, найширшу адміністративну децентралізацію, координує принципи і методи свого законодавства з вимогами автономії та децентралізації". Згідно з конституцією кожна з 19 областей Італії має власний статус, який ухвалюється обласною радою і затверджується законом республіки [7.- С.20-21].

Отже, досвід зарубіжних країн свідчить про спроби державно-правового врегулювання національного питання за допомогою різноманітних форм автономії. Однак питання т.зв. національної державності сьогодні є дискусійним. Опоненти ідеї національних державних об' єднань у кордонах багатонаціональної держави вважають, що панування етнічної кланової верхівки підриває державну єдність. Ця точка зору висловлена у статті О. Яковлєва. Автор, розглядаючи права людини, в тому числі право і можливості для людей будь-якої національності зберігати і розвивати свої мову, культуру, звичаї, віру, традиції, констатує, що "для цього зовсім не обов' язково мати самостійну державу. Навпаки, як показує життя, подібні вимоги перешкоджають, а іноді роблять неможливим збереження справжніх прав особистості. Національні ж держави, заново створювані на просторі, де історично склалася багатонаціональність, - це скоріше дестабілізуючий привілей." [10].

Протилежна точка зору була покладена в основу ленінської концепції федерації. Вона виходила з того, що федерація повинна бути засобом розв'язання національного питання, тобто її суб'єктами мають бути національно-державні одиниці, котрі, як і вся федерація загалом є результатом самовизначення націй. Цей принцип було покладено в основу створення Російської Федерації, а також Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки в 1921 р.

Історію свого створення Кримська АРСР розпочинає з 18 жовтня 1921 р., коли була ухвалена спільна постанова ВЦВК і РНК Російської Федерації "Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної Республіки".

Для уточнення сучасного конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим, розглянемо докладніше процес створення автономії в Криму. У 1918 р. була проголошена Республіка Таврида, 1919 р. - Кримська РСР. Рішення про створення цих республік приймалися на засіданнях політбюро або пленумах ЦК РКП(б), які лише декларували існування цих буферних держав, але не визначали їх конституційно-правовий статус.

Щоб уникнути сепаратистських настроїв, політбюро ЦК РКП(б) 28 травня 1919 р. прийняло рішення про статус Кримського обкому партії та уряду Кримської РСР. У ньому підкреслювалося: "Прийнято як директиву, що уряд діє на правах губвиконкому, підпорядкованого ВЦВК і відповідним Наркоматам, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, підпорядкованому безпосередньо ЦК РКП(б)" [11.-С.163-164].

Кримська РСР, як буферна держава, проіснувала менше двох місяців, але відіграла призначену їй роль. Воєнні дії проти Антанти за Крим вели не Раднарком РРФСР і його збройні сили, а Раднарком Кримської республіки та Кримська Червона армія.

Серед керівництва півострова, повітових ревкомів напередодні створення Кримської АРСР існувало декілька точок зору про майбутній правовий статус Криму:

Губернія в складі РРФСР.

Губернія в складі Української Соціалістичної Радянської Республіки.

Особливе державне утворення в складі РРФСР, як Загальноросійська здравниця.

Кримська Автономна Республіка з наданням їй прав "повної автономії": самостійні відносини із зарубіжними країнами; ведення зовнішньої торгівлі; самостійне розв'язання питання повернення до Криму емігрантів; створення самостійного Комісаріату закордонних справ Криму та ін.

Кримська Автономна область.

Ці точки зору формувалися на


Сторінки: 1 2 3 4