Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В.В. Соловйова

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ В ІТАЛІЇ ТА ВАТИКАНІ (1918-1920 рр.)

Прийшовши до влади, Директорія активізувала дипломатичну діяльність, прагнучи здобути міжнародну підтримку у боротьбі за українську державність. Українські лідери намагались встановити дипломатичні контакти, а в перспективі і повноправні дипломатичні відносини, з якомога ширшим колом учасників зовнішньополітичного процесу. Попри невизнання України de jure, Директорії вдалося значно розширити мережу своїх дипломатичних представництв за кордоном, у тому числі і у західноєвропейському регіоні. Розбудова репрезентацій Директорії в країнах Європи спиралась на вагоме законодавче і організаційне підґрунтя, закладене тут як Центральною радою, так і Українською Державою.

Дипломатичні відносини з Італією та Ватиканом перебували дещо осторонь від безпосередніх геополітичних інтересів України. Але позитивне ставлення цих держав до української незалежності, до чого значною мірою спричинилась діяльність дипломатичних репрезентацій УНР, відіграло надзвичайно важливу роль в еволюції суспільно-політичної думки про Україну. Українським дипломатам у вказаних країнах довелося подолати складний шлях від їх повної негації України до порозуміння і неофіційного визнання. У зв'язку з цим можна стверджувати, що лише прискорення драматичного фіналу перебігу національно-визвольних змагань завадило Ватикану визнати Україну de jure, який був вже на реальному шляху до цього визнання.

Спроби нав'язати офіційні стосунки з країнами Антанти українська дипломатія розпочала фактично вже напередодні поразки у війні держав Четверного союзу, під політичним впливом якого формувалась її міжнародна орієнтація. Взявши курс на порозуміння з країнами Антанти, Директорія УНР сформувала ряд надзвичайних дипломатичних місій з метою добитися визнання Української Народної Республіки і одержати допомогу в боротьбі проти більшовицької Росії і Польщі. Одним з перших було створено українське представництво в Італії. 17 січня «Робітнича газета» повідомила, що відбула перша частина членів української місії на чолі з В. Мазуренком, а 18 січня мала відбути друга частина членів місії на чолі з новопризначеним головою Д. Антоновичем [1].

Авторитетний політичний і громадський діяч, син видатного українського історика В.Б. Антоновича - Д. Антонович був добре знайомий з Італією, де в юнацькі роки студіював історію мистецтва. За часів Центральної Ради очолював міністерство морських справ УНР, в липні 1918 р. був призначений генеральним консулом Української Держави у Швеції. В листопаді 1918 р. входив до складу делегації Українського Національного союзу на переговорах із країнами Антанти в Яссах (17-23 листопада 1918 р.). Належав до партії українських соціал-демократів [2.-С.63-65]. За наказом МЗС УНР від 17 лютого 1919 р. до складу української місії в Італії увійшли - радник В. Мазуренко, колишній заступник міністра фінансів УНР і Української Держави (1917-18 рр.), який до призначення радником української місії в Італії виконував функції міністра фінансів в уряді В. Чехівського. До УСДРП також належав і секретар місії - М. Єреміїв, журналіст, колишній секретар Центральної ради [2.-С. 121-122]. На посади аташе місії були призначені А. Чехівський - брат В. Чехівського - голови Ради міністрів УНР та Ю. Вовк, племінник Д. Антоновича. Посаду урядовця одержав С. Пащенко, який пізніше в Римі був призначений аташе на місце Ю. Вовка. Крім них в місії працював позаштатний аташе С. Мако - відомий український маляр із 16 листопада 1919 р. юрисконсультом - Т. Галіп, член української делегації на Паризькій мирній конференції. У жовтні 1919 р. на запрошення Д. Антоновича до Рима переїхав Є. Онацький, журналіст, вчений- історик, колишній секретар Центральної ради. В Італії він очолював пресове бюро, згодом був секретарем дипломатичної місії, з червня 1920 р. - аташе, а з 1921 р. - керуючий справами української місії в Римі [2.-C.90-91; 3.-Ф.4472.-Оп.1.-Спр.2.].

Українській дипломатичній місії в Італії протягом 3,5 місяців довелось добиватися від італійського уряду офіційного дозволу на в'їзд у країну. Згідно із доповіддю Д. Антоновича МЗС УНР італійське міністерство закордонних справ "поставилося більше ніж неприхильно, навіть вороже" до українських дипломатів і "згодилося терпіти" їх перебування в Римі, але "рішуче заборонило виступи місії як такої" [3.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.284.-Арк.8; Ф.4472.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.12].

Д. Антонович залишався в Швейцарії, чекаючи «наслідків прибуття місії до Рима, що мала добути йому офіційну візу». Він лише 18 липня зміг прибути до місця призначення. Цьому передували довготривалі «баталії» В. Мазуренка з директором політичного департаменту міністерства закордонних справ Італії Мандзоні. Одночасно з відмовою у видачі візи голові місії Мандзоні погрожував В. Мазуренкові вислати українських представників з Італії, якщо вони не припинять свою діяльність, про яку почали з'являтися повідомлення в місцевій пресі [Ф.3696.- Оп.2.-Спр.284.-Арк.8].

Зважаючи на великий політичний вплив італійських соціалістів, як член української соціал-демократичної партії, В. Мазуренко зумів нав'язати зв'язки з впливовими депутатами парламенту і членами уряду від італійської соціалістичної партії і добитися зустрічі із заступником міністра закордонних справ Борсареллі, яка відбулась 15 травня 1919 р. 27 травня В. Мазуренко був прийнятий міністром колоній Колозіумом, який на той час заступав прем'єр-міністра Нітті. Виявивши зацікавлення українською справою, Колозіум, однак, зазначав, що визнання України Італією, без одночасного визнання з боку інших держав Антанти, є неможливим. Він підкреслив, що ця проблема повинна бути вирішена в Парижі і, за словами Є. Онацького, «радив іти шляхом повільного підготовлення громадської думки, шляхом пресових інформацій, а також шляхом нав'язання зносин з торговельними і промисловими колами, головно північної Італії, що мають великий вплив на італійську політику» [4.-C.36-37].

Прибувши до Рима, голова української місії Д. Антонович продовжив вживати заходи, спрямовані на визнання італійською владою українського представництва в цій країні. У своєму звіті міністру закордонних справ УНР він зазначав, що "весь серпень місяць пішов на боротьбу за те, щоб голова місії був прийнятий офіціально міністром закордонних справ або виконуючим його обов'язки, або головою ради міністрів". Головною причиною цієї боротьби була кампанія, розгорнута російськими політичними колами, які мали значний вплив і зв' язки в італійському міністерстві закордонних справ. Росіяни намагались будь що не допустити зустрічі українських дипломатів з італійськими урядовцями вищого рангу. Д. Антонович наводить факти про те, що йому декілька разів вдалося добитися аудієнції, але протягом години вона відмінялася. Напередодні призначеної зустрічі з міністром закордонних справ, він раптово зіткнувся з російським дипломатом і розмова була перенесена на наступний день [3.-Ф.4472.-Оп.1.-Спр.2.-Арк.14].

Проте, все ж таки голові українського представництва вдалося добитися аудієнції у виконуючого обов'язки міністра закордонних справ Італії Борсарелі, яка відбулась 3 вересня 1919 р. "Від того часу, - зазначав Д. Антонович у звіті міністру закордонних справ УНР, - місія може вважатися офіціозно (не офіціально) призначеною і з нею вступлено в реальні (не формальні) зносини" [3.-Ф.4472.-Оп.1.- Спр.2.-Арк.15].

Голові місії вдалося оприлюднити український меморандум і досягти певних домовленостей по цілому ряду питань. Зокрема, хоча міністерство закордонних справ Італії визнало українську репрезентацію тільки офіціозно і уникало звертатися до неї письмово, проте усі офіційні заяви та ноти з української сторони міністерством приймались, воно навіть вимагало візи української місії у Римі на українських паспортах. Голова представництва взяв на себе відповідальність за всіх українських громадян, які знаходилися на території Італії постійно чи терміново.

Останній пункт був дуже важливим для обох сторін, оскільки на території Італії перебувало близько 100 тис. українських військовополонених, якими опікувалась спеціальна українська військово-санітарна місія на чолі з О. Севрюком. У її складі працювали І. Коссак (1920 р. очолив місію), а також В. Бандрівський - секретар і Е. Інсабато. Двоє останніх були членами дипломатичної місії ЗУНР у Римі [6.-С.37].

"Навіть проти другого пункту меморандума (посилка італійської місії до українського уряду), - зазначав Д. Антонович, - італійське правительство принципіальних возраженій не робить". Відправка дипломатичної місії Італії до України була одним з головних завдань українського представництва в Римі на той час [6.-С.15-16].

Безперечно, українським дипломатам вдалося добитися певних успіхів на шляху італійсько-українського взаєморозуміння. Свідченням цього стало звільнення кількох впливових урядовців в апараті міністерства закордонних справ Італії (Мандзоні та Майані), які відповідали за українські справи і знаходились під сильним впливом російських політичних кіл. У міністерстві закордонних справ був призначений інший урядовець Зилзі, який відповідав за зв'язки з Україною. У зв'язку з його призначенням Д. Антонович писав, що місія "зараз у Римі може працювати вільно і без перешкод з боку уряду" [6.-С.16].

На початку серпня 1919 р. у приміщенні української місії було влаштовано прийом для іноземних журналістів, на якому з промовою виступив голова представництва. Він, зокрема, наголосив, що "УНР прагне миру з Польщею та Румунією", але боролася і буде боротися з російськими імперіалістами чи то більшовиками, чи то з денікінцями. Д. Антонович підкреслював, що ворогами України є росіяни, які виступають проти її державної самостійності "без різниці партій від большевиків до чорносотенців" [6.-С.17]. Звертаючись до іноземних журналістів, яких на прийомі було кілька десятків, голова української репрезентації прагнув продемонструвати, що Україна безповоротно пішла по шляху державної незалежності і "відбившись" від більшовиків, вона не "підчиниться" Колчаку або Денікіну, як би цього не прагнули на Заході.

З перших днів свого перебування в італійській столиці члени місії налагодили стосунки з т. зв. Українським центральним комітетом: І. Гриненко, Шебедєв, Т. Бальман - українськими емігрантами з дореволюційної доби. Вони своїми політичними зв'язками надавали значну допомогу українському представництву.

Як і в інших українських місіях в Центральній Європі, в дипломатичному представництві УНР в Італії, на жаль, виникали непорозуміння між її членами з огляду на приналежність до різних політичних партій. Протягом року змінились три завідувача пресовим бюро (М. Єреміїв, Є. Онацький, Т. Галіп). Інколи політичні амбіції членів місії завдавали прямої шкоди країні, яку вони репрезентували. Зокрема, радник В. Мазуренко все яскравіше вияляв свою ліву соціал-демократичну орієнтацію, налагодивши тісні стосунки з лідером Соціалістичної італійської партії Серраті. Не без його впливу керівництво партії звернулось до комуністів Росії й України з пропозицією посередництва для припинення боротьби між обома державами [5.-С.121].

16 грудня 1919 р. Д. Антонович був відкликаний урядом з місця призначення і передав справи В. Мазуренкові. Часопис «Воля», що виходив у Відні під редакцією В.Піснячевського (А. Горленка), зазначав з цього приводу, що з «представництвом в

Італії вийшла


Сторінки: 1 2 3