Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В.В. Соловйова

ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У МЕМУАРНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Розвиток української дипломатії на сучасному етапі не може здійснюватись успішно без вивчення і узагальнення історичного досвіду міжнародної діяльності України, її дипломатичної служби в добу національно-визвольних змагань 1917-1921 рр., коли вперше після тривалої історичної перерви вона знову увійшла у зовнішньополітичний світ. Діяльність української дипломатії у сусідніх з Україною державах у надзвичайно складній для неї воєнно-політичній обстановці була спрямована на пошуки як окремих партнерів, так і груп країн, які могли б реально сприяти Україні у боротьбі за незалежність. Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні умови, українським дипломатам вдалося розбудувати якнайширшу мережу своїх дипломатичних представництв у десятках країн світу та інтегрувати справу боротьби українського народу за свою державність у світовий зовнішньополітичний контекст. Досвід діяльності перших українських дипломатичних представництв за кордоном не втратив своєї актуальності і в наш час.

Висвітлення міжнародної діяльності українських урядів почалося одразу після поразки національно-визвольних змагань. Це, в першу чергу, можна пояснити спробами проаналізувати позитивний досвід та помилки у внутрішній та зовнішній політиці урядів в Україні. У цьому контексті значний інтерес викликають мемуари безпосередніх учасників доби національно-визвольних змагань, які були організаторами зовнішньополітичної служби у 1917-1920 рр., керівниками українських дипломатичних представництв за кордоном. Вони до певної міри були використані у низці наукових досліджень, присвячених дипломатичній діяльності українських національних урядів, вивченню структури, кадрового складу та функцій окремих дипломатичних місій та посольств [1-8]. Написані під враженням безпосередньої участі у подіях, спогади українських дипломатів та керівників зовнішньополітичної служби доби національно-визвольних змагань містять різноманітний фактичний матеріал, аналіз міжнародної ситуації, внутрішньої та зовнішньої політики українських та закордонних урядів тощо.

У даній статті зроблена спроба систематизувати комплекс мемуарної літератури, присвяченої дипломатичній діяльності Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР, що досі не було предметом спеціального дослідження, а також вперше узагальнюються спогади активних учасників подій, які були причетними до формування різних напрямків дипломатичної діяльності українських національних урядів: зовнішньополітичного, торговельно-економічного, пресово-інформаційного та консульської служби - важливих компонентів державотворчої діяльності.

Значна кількість спогадів безпосередніх учасників подій була написана у 1920-1930-х роках. На деяких з них, як зокрема, В. Винниченка "Відродження нації", П. Христюка "Замітки і матеріали до історії української революції", І. Мазепи "Україна в огні і бурі революції", М. Шаповала "Велика революція і українська визвольна програма" [9-12] у значній мірі відбилися партійно-політичні упередження авторів, які продемонстровані полемічними випадами на адресу політичних опонентів. Зокрема, у праці В. Винниченка відбилися всі протиріччя, які існували у керівництві Центральної Ради і Директорії щодо зовнішньої політики, а також його критичне сприйняття, як одного з лідерів УСДРП, міжнародної діяльності уряду гетьмана П. Скоропадського. Цей період у його відомій праці "Відродження нації" характеризується як "русько-німецька змова". Разом з тим, він робить застереження, що у цей період "німецький імперіалізм... ще не мав виразної орієнтації на "єдіную, нєдєлімую" [9.-Кн.Ш.-С.56]. Критикуючи своїх політичних супротивників і перекладаючи на них всю відповідальність за поразку у національно-визвольних змаганнях, В. Винниченко разом з тим подає процес організації окремих дипломатичних інституцій, розглядає проблему партійно-політичного впливу на добір їх кадрового складу. Автор упереджено аналізує як внутрішню, так і зовнішню політику УНР у 1919-1920 рр., вбачаючи прорахунки у відході керівництва УНР на чолі з С. Петлюрою від т.зв. соціалістичних принципів.

Через призму ідеологічних міркувань висвітлює зовнішньополітичний курс Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР та дії українських дипломатичних місій П. Христюк - активний діяч УПСР. Він, як і В. Винниченко, намагається перекласти всю відповідальність за прорахунки і вади зовнішньополітичного курсу УНР на соціал- демократичний уряд республіки та його представників у дипломатичних місіях, протиставляючи їм позицію партії українських есерів.

У праці І. Мазепи "Україна в огні і бурі революції" значна увага приділена добі Директорії. Крізь призму своїх власних переживань та безпосередньої праці в уряді автор висвітлює основні етапи розвитку другої УНР. Він детально аналізує діяльність української дипломатії у Польщі, а також умови, які призвели до військово-політичного договору з цією країною. Варшавська угода, на його думку, була "наслідком трагічної ситуації, що створилася на українському фронті восени 1919 року" [10.-Кн.ІІІ.-С.5]. І. Мазепа намагається проаналізувати власні (як голови уряду УНР) прорахунки у формуванні зовнішньополітичного курсу країни, а також неефективність дій державного апарату, пов'язану здебільшого з некомпетентністю і відсутністю професіоналізму серед керівників Міністерства закордонних справ і дипломатичних представництв. За його твердженням, саме інформації та звіти голів репрезентацій УНР за кордоном були основою для формування зовнішньої політики Директорії [10.-Кн.П.-С.103].

Варшавська угода викликала різке розмежування в колах української політичної еліти. Якщо на початковому етапі діяльності Директорії лідери українських соціалістичних партій змагались навколо визначення зовнішньополітичної орієнтації - на Антанту чи на Москву, то угода між С. Петлюрою та Ю. Пілсудським викликала рішучий осуд дій Головного отамана щодо передачі Галичини полякам, звинувачення його у самочинному захопленні влади. Аналізу Варшавської угоди на правомочності підписання її С. Петлюрою присвятили, зокрема, свої спогади М. Шаповал та С. Шелухин [12;13]. Проте, на відміну від гострополемічної праці М. Шаповала, яка пройнята безапеляційною суб'єктивною критикою дій С. Петлюри, С. Шелухин критикує неправомочність підписання угоди Головним Отаманом з правничої точки зору, розкриває низький рівень дипломатичної підготовки договору тощо.

Одночасно у працях В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка, М. Шаповала і С. Шелухина, попри партійно-політичну заангажованість авторів, вміщено чимало цінного фактичного матеріалу і документів, які дозволяють всебічно розглянути процес формування українських репрезентацій і одночасно з' ясувати, в якій мірі міжпартійна ворожнеча шкідливо впливала на діяльність українських представництв за кордоном та підбір їх кадрового складу.

Безпосередньо дипломатичній діяльності українських урядів присвячені спогади О. Шульгина "Політика: Державне будівництво України і міжнародні справи", "Без території", "Початки діяльності міністерства закордонних справ України" [14-16]. Протягом 23.06.1917 - 17.01.1918 років О. Шульгин обіймав посаду генерального секретаря міжнаціональних справ УНР та зовнішньополітичного відомства і безпосередньо впливав на формування зовнішньої політики Центральної Ради. У своїх спогадах "Початки діяльності міністерства закордонних справ України" він відзначає, що зацікавлення Україною у світі посилилось ще влітку 1917 р. За його словами, інтерес виявили, насамперед, країни Антанти. В середині вересня 1917 р. О. Шульгин зустрічався з представниками французької санітарної місії. Він зблизився з французьким журналістом Жаном Пеліс'є, який своєю інформацією про події в Україні чимало сприяв налагодженню франко-українських зв'язків. Ж. Пеліс'є був ініціатором зустрічі О. Шульгина з послом Франції у Росії - Нулансом. Генеральне секретарство міжнаціональних справ УНР, як згадував О. Шульгин, відвідували представники і шефи італійської, американської, сербської, румунської, японської військових місій. Однак найтісніші контакти склалися з французькими і американськими військовими представництвами. Чимало цьому сприяв французький генерал Табуї, який був відряджений шефом французької військової місії у Росії до генерального штабу Південно- Західного фронту у Кам'янець-Подільському, та старшина генерального штабу Фіцвільямс. О. Шульгин зазначав, що, усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, керівні кола Антанти всіляко намагались забезпечити дальше ведення війни на Східному фронті [16.- C.30]. Як історику, О. Шульгину притаманна виваженість в аналізі історичних подій, що робить його мемуари цінним допоміжним джерелом для вивчення проблеми становлення дипломатичної служби УНР за кордоном.

Особливе місце в мемуарній літературі, яка висвітлює закордонну діяльність українських урядів, а також становлення дипломатичної служби в добу національно- визвольних змагань, посідають спогади Д. Дорошенка, відомого українського державного діяча, історика за фахом. У 1918 р. він очолював МЗС Української Держави, а у 19191920 рр. - ревізійну комісію у справах українських військовополонених. У своїх спогадах "Дещо про закордонну політику Української Держави", "Закордонна політика Української Держави 1918 року", "Замітки до історії 1918 року на Україні" [17-20] він детально висвітлює процес становлення міждержавних зв'язків Української Держави з Центральними державами, налагодження дипломатичних стосунків з нейтральними країнами та країнами Антанти, аналізує міждержавні стосунки з радянською Росією. Мемуари Д. Дорошенка завдяки використанню автором широкого кола архівних джерел, матеріалів періодичної преси і спогадів сучасників мають велику цінність для детального, ґрунтовного і всебічного висвітлення дипломатичної історії України. На межі жанру мемуарної літератури і наукового дослідження написана його робота "Мої спомини про недавнє минуле" [17]. Із притаманною йому виваженістю і об'єктивністю, Д. Дорошенко аналізує зовнішню політику українських урядів, розкриває процес створення, діяльності та формування кадрового складу дипломатичного корпусу України за кордоном протягом 1917-1920 рр. Він узагальнює здобутки та прорахунки у закордонній політиці Центральної Ради, Української Держави та Директорії УНР.

Характеризуючи закордонну політику Української Держави, Д. Дорошенко зокрема зазначає, що після підписання Брестейського мирного договору дипломатичні стосунки України з центральноєвропейськими державами - Німеччиною та Австро-Угорщиною мали ключове значення для української зовнішньої політики. Він наголошує, що "відносини до Німеччини були влітку 1918 року основним питанням не тільки нашої закордонної політики, але й питанням самого нашого існування, як держави". За його словами, Україна, спираючись на німецьку військову силу, намагалась досягти внутрішньої консолідації в суспільстві і, осягнувши цю мету, поволі вийти з-під опіки Німеччини, а також Австро- Угорщини. Поразки німецької армії на Західному фронті сприяли здійсненню українських планів. У свою чергу Україна була для Німеччини стратегічним партнером не лише як політичний союзник та противага Росії, але як надійний економічний партнер" [17.-Ч.3.- С.6].

До десятирічного ювілею укладення Брестського миру було видано збірник спогадів і матеріалів "Берестейський мир" під редакцією І. Кедрина. У збірці опубліковано тексти мирної угоди, укладеної в Брест-Литовському та таємного договору про Галичину і Буковину, мемуари членів офіційних делегацій Німеччини і Австро-Угорщини, а також української делегації М. Залізняка "Моя участь у мирових переговорах в Берестю Литовському" та О. Севрюка "Берестейський Мир". М. Залізняк, відомий діяч Української партії есерів, голова її закордонного комітету і Союзу визволення України, за дорученням якого він в роки Першої світової війни проводив політико-дипломатичну діяльність в Австро-Угорщині, Болгарії, Туреччині, Швейцарії, Німеччині та Швеції, прилучився до складу української делегації вже в процесі переговорів. На еміграції М. Залізняк тісно співпрацював з М. Васильком - прихильником т.зв. австро-угорської концепції


Сторінки: 1 2 3 4