Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



В

В. Г. Бондаренко

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА НА ПІВДЕННОМУ ЗАХОДІ УКРАЇНИ

(1917-1918 рр).

Українське козацтво на початку ХХ ст. стало важливим фактором у боротьбі за відновлення української державності. Але процес його становлення супроводжувався досить складними історичними подіями, які неоднозначно трактуються у дослідженнях вітчизняних і зарубіжних науковців.

Проблема привертала певну увагу ще в часи 1917-1921 рр. Але до початку 90-х років ХХ ст. вона обговорювалася учасниками Української революції, які опинилися в еміграції, та головним чином істориками української діаспори. Проте не знайшла широкого опрацювання, а тому представлена незначною кількістю робіт, здебільшого учасників революційного та вільнокозачого руху.

Цим, до певної міри, викликана певна суб'єктивність деяких праць. До того ж їх автори не стояли осторонь від боротьби між різними політичними угрупованнями, що розгорнулась в еміграції [1]. Обмеженість доступу до документальних джерел також не сприяла піднесенню рівня наукових робіт.

Велике значення для вивчення цієї проблеми мав вихід у Коломиї у 1935 р. книги З. Стефаніва [3]. Серед праць з історії Вільного козацтва найбільш цінними слід назвати книгу Р. Бориса (1934 р.) [1], статті О. Думіна та Шульгіна на сторінках Енциклопедії українознавства.

Історії найбільшого вільнокозачого підрозділу - Звенигородського коша присвятив історичний нарис О. Доценко. Певною мірою до проблем розвитку Вільного козацтва звернулися і перші літописці Української революції. В. Винниченко, П. Христюк та М. Шаповал обмежилися формуванням окремих узагальнюючих оцінок [4; 5; 6]. Більше уваги вільнокозачому рухові приділили І. Мазепа та Д. Дорошенко [7]. У післявоєнний період еміграційні дослідники історії Вільного Козацтва не додали загалом нічого нового до наукового доробку своїх попередників [8]. Отже, історики українського зарубіжжя започаткували процес вивчення історії Вільного Козацтва, увівши до наукового обігу наявну за кордоном джерельну базу.

Радянські історики епізодично згадували про Вільне Козацтво при висвітленні подій громадянської війни в Україні. Серед їхнього наукового доробку окремо слід виділити роботи І. Шабатіна, П. Гарчева, А. Горба, Г. Карпенка, які, дотримуючись заідеологізованого погляду, водночас досить інформативно висвітлили окремі аспекти діяльності Вільного Козацтва [9].

З утворенням незалежної Української держави значно зріс інтерес до історії її війська. Створення організації Вільного Козацтва стало темою дослідження В. Голубка, В. Солдатенка [10; 11]. Згадки про Вільне Козацтво є і в роботах сучасних істориків - біографів - П. Скоропадського, В. Горєлова, Р. Пирога, Ф. Проданюка [12]. Серед них варто окремо виділити наукові публікації П. Захарченка [13], присвячені селянсько-повстанському рухові 1918 р. Нині ці роботи відбивають останні досягнення вітчизняної історичної науки щодо Вільного Козацтва.

Отже, маємо констатувати, що в історіографії більшість авторів не приділили достатньо уваги регіональному аспекту цієї теми. Дослідники проблеми, починаючи з Р. Бориса, О. Бантиш-Каменського і до В. Голубка та В. Лободаєва, спираються на історію Звенигородського коша Вільного Козацтва. Досліджуючи його організацію, розвиток та діяльність, роблять висновки та виводять закономірності, які поширюють на розвиток і діяльність Вільного Козацтва в інших регіонах України. Автори подають епізодичну інформацію та часто допускають фактологічні помилки. Це призводить до хибних методологічних висновків.

Тому, на наш погляд, важливо в дослідженні проблеми Вільного Козацтва подати спільні та відмінні риси розвитку і діяльності його в різних регіонах України. Це буде сприяти відтворенню цілісної картини історичного процесу, надасть можливість більш об'єктивно виявити методологічні закономірності розвитку і діяльності Вільного Козацтва (надалі - В.К.).

У цій статті подається процес створення та розвитку В.К. в Одесі та Херсонській губернії (тобто на Південному Заході України). Автор намагається показати відмінні риси організації і діяльності В.К. в цьому регіоні.

Джерельною базою дослідження є комплекс публікацій документів, періодичні видання та мемуарна література. Документи В.К. навесні 1918 р. знищились німецькими та австрійськими окупантами під час його ліквідації. Докладно про це подається нижче. Дослідники змушені користуватись мемуарною літературою та періодичною пресою. Це, зокрема, офіційні урядові видання - "Вісник Генерального Секретаріату України" (Київ, 1918 р.), "Державний вісник" (Київ, 1918 р.); видання військового характеру - "Вісник Українського Генерального Комітету" (Київ, 1917 р.), "Рідний курінь" (Одеса, 1917-1918 рр.). Для написання статті була використана також мемуарна література. Незважаючи на суб'єктивізм більшості мемуаристів, їх праці дають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти сутність взаємозв'язку в розвитку вільнокозачого руху та інших суспільно-політичних процесів. Особливо цінні та інформативні свідчення містять спогади керівників та членів вільнокозачих організацій - Ю. Тютюнника, П. Скоропадського, Я. Водяного, Ф. Мелешка [14; 15; 16; 17]. Від початку наукового дослідження перед дослідниками постало дві проблеми: політична позиція В.К. та його стосунки з українською владою і проблема соціальної бази та характеру козацького руху.

Політична позиція В.К. та його стосунки з Українською Центральною Радою (надалі - УЦР) поділили дослідників на два непримиренних табори за ідеологічною концепцією - лівосоціалістичний та гетьманський. Обидва табори визнавали стихійність виникнення та політичну незалежність руху навесні 1917 р., мали розбіжність у поглядах на політичну позицію влітку та восени 1917-1918 рр. Так, діячі УЦР В. Винниченко [4.-С.51-53] та П. Христюк [5.-С.15-16, 187-188] вважали, що здоровий народний рух, який мав підтримати революцію та УЦР, був втрачений діями Скоропадського та Полтавця-Остряниці. З іншого боку, прихильники гетьмана Скоропадського стверджували, що з самого початку козацький рух був консервативним та антисоціалістичним [18]. Цієї позиції дотримуються сучасні дослідники Г. Папакін [19.-С.81-84], Т. Осташко [19.-С.81-84; 20.-С.1]. Особливу позицію займав Р. Млиновецький [21.-С.145]. Він доводив, що ні УЦР, ні Скоропадський не мали впливу на В.К. На нього впливав самостійницький рух, яким керували Міхновський, Луценко та інші.

Компромісну позицію відстоюють В. Мусієнко і В. Лободаєв [22.-С.1-3]. Вони стверджують, що до жовтня 1917 р. козацький рух залишався лояльним до УЦР, але мав розбіжність з нею. Позиція руху змінилася в жовтні 1917 р. під впливом Тимчасового уряду та більшовицького заколоту. Навіть після цього В.К. знаходилось у конструктивній позиції до УЦР. Скоропадський до кінця грудня не брав участі у козацькому русі. В цих умовах велике значення мала політична позиція місцевих органів В.К. У березні - квітні 1917 р. почали виникати осередки В.К. по всій Україні.

На Південному Заході України осередком виникнення козацтва стала Одеса. Цьому сприяли декілька факторів. Місто було центром військового округу і наближене до фронту, а також мало сталі традиції українського національного руху. Велике значення мав і суб'єктивний фактор. На наш погляд, треба зважити на те, що на Півдні України від самого початку виникнення козацький рух очолили самостійники Іван Луценко та Сергій Шелухін [23.-Ф.Р.74.- Оп.1.-Спр.1.-Арк.6-7]. Це обумовило політичну позицію організації В.К. Півдня України, яку вони захищали і намагалися поширити на всі регіони України. Друга важлива проблема, про яку згадувалось вище, соціальна база козацького руху. Дослідники В.К., визначаючи його неоднорідність,. недостатньо займалися цією проблемою. Вони вважали вільнокозачий рух селянським [10.-С.27]. Лише М. Шкільник зазначав, що вільнокозачий рух охопив робітників по містах і по залізничній сітці [24.-С.108].

Автор статті вважає, що В.К. не було переважно селянською організацією. Про це свідчать мемуари учасників В.К. з міст України [25]. Це підтверджує й організація та діяльність В.К. в

Одесі, яке виникло у кінці квітня 1917 р. Від самого початку воно мало декілька особливостей, які відрізняли його від Звенигородського Коша. Центром його стало місто, а не сільська місцевість. Першими учасниками були молоді люди з "Союзу Української Молоді". Вони у кінці березня 1917 р. піднялися на боротьбу в Одесі. До складу Союзу входили семінаристи, гімназисти і учні середніх навчальних закладів, всього - 500 осіб. У квітні із "Союзу Української Молоді" виділилась група, що заснувала "Одеську Січ". Український Військовий Комітет на чолі з Іваном Луценком - членом Генеральної Ради УВК дав їм інструктора [26.- С.20]. Спочатку були сформовані дві сотні по 30-40 осіб. Поступово чисельність сотень збільшувалася. Соціальною базою стали робітники, службовці, торговці, ремісники та селяни навколишніх сіл. Український Військовий Комітет використовував їх для вартової служби з охорони громадського порядку. Козаки займались стройовим, вогневим та тактичним військовим вишколом. Командував і вишколював "Січ" спочатку Янів, полонений, старший десятник УСС, пізніше один із січовиків [27.-С.13-14]. Уніформою "Січі" був кашкет із жовто- блакитними стрічками і знаком архистратига Михайла. Стройовий "Статут" вони взяли з УСС, а з команд Богданівського полку запозичили привітання. З виховною метою козаки читали уривки з книжки О. Назарука "Слідами УСС". У друкарні, яку вони відбили у червоногвардійців, набирали відозви проти Корнілова [28.-С.46-47].

У червні 1917 р. в Одесі осавул Кубанського Війська В. Сахно-Устимович сформував за сприяння В.К. Гайдамацький полк, а в серпні й другий [26.-С.20]. У той час УГВК створив відділ В.К. на чолі з Аполлоном Певним. При штабі Одеського військового округу діяли інструкторські курси для підготовки організаторів В.К. Вони, однак, не встигли розгорнути роботу, оскільки почалась війна УНР з Радянською Росією [22.-С.2-3].

В.К. Одеси стояло на позиціях рішучої підтримки самостійності України. Це породжувало ідеологічний конфлікт з більшовиками. Одночасно з виникненням козацтва формувалися загони Червоної гвардії, а також очолювані Урицьким, Конгуном і Вчителем так звані "дружинники робітничої молоді". Незабаром почалися збройні сутички [29].

Велику маніфестацію більшовицької гвардії українці обстріляли з кулеметів. Начальника гвардії Конгуна було вбито. 30 листопада почалися запеклі бої. Гайдамацькі курені наступали з другої станції Фонтанів, їх базою стали головний вокзал і Олександрівська дільниця. Після триденного протистояння українці перемогли. Відбувся прилюдний похорон тих гайдамаків, що не мали в Одесі рідні. Вулицею пливли одна за одною шістдесят трун, вкритих червоною китайкою на знак жалоби. Січовиків було вбито двох, їх поховали з панахидою, співом "Вже воскресла" і салютом [30].

Після прибуття 15 січня 1918 р. більшовицьких частин з Росії в Одесі була встановлена Одеська Радянська Республіка. Частина січовиків залишилась у місті, частина вступила до лав українського війська. Більшість січовиків вступили до 1-ї Студентської сотні та брали участь у протигетьманському повстанні.

Вільнокозацький рух поступово поширювався на Херсонську губернію. Велику роль у цьому відіграв Іван Луценко. Про це згадує організатор Вільного Козацтва у Глодосах (сучасна Кіровоградська область) Фотій Мелешко :"І рішаємо організувати В.К., за це діло з


Сторінки: 1 2 3