Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



А

А.М. Михненко

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ ДОНБАСУ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1920-х - 1930-і рр.

Перетворення у соціально-культурній сфері в другій половині 20-х - 30-і рр. були спрямовані на ліквідацію соціальної і культурної нерівності різних соціальних верств і груп населення, на формування нового способу життя, нових морально- естетичних цінностей. У радянській історіографії, як підкреслює відомий український дослідник С. Кульчицький, "соціалістичні перетворення" зображувалися у вигляді тріади: індустріалізації країни (обов'язково соціалістичної), колективізації сільського господарства та культурної революції. Але радянська влада ставилася до культури прагматично. Культура цікавила партійних керівників передусім як важіль зміцнення політичної влади, а тому вона набула вкрай політизованих форм [1.-C.101- 102].

Серед соціальних проблем у Донбасі, як і раніше, надзвичайно гострою залишалася житлова. Розвиток вугільної промисловості регіону супроводжувався дуже швидким зростанням міського населення в цьому районі. Воно досягло в 1936 р. 3,9 млн. осіб, що становило 75% всього населення Донбасу. Ця частина населення проживала в 54 містах і 206 селищах, в той час як в 1926 р. було всього 8 міст і 165 селищ. Відбувалося значне укрупнення населених пунктів міського типу. У 1926 р. тільки одне місто Сталіно нараховувало 100 тис. жителів; у 1939 р. таких міст було вже шість. У 1926 р. на один міський населений пункт в середньому припадало 6,2 тис. осіб, в 1939 р. - 15,3 тис. [3.-C.17-18]. Серед інших причин зростання міського населення Донбасу можна назвати колективізацію, голод 1932-1933 рр., а також набір молоді у вузи.

У 1924 - на поч. 1930-х рр. уряд посилив політику українізації в містах. Українська мова впроваджувалася не лише в освіту, культуру, пресу і т. ін., але також і в урядових установах, на промислових підприємствах, в економіці. Міста Донбасу в той період набули деякою мірою українського вигляду: написи, оголошення, листівки і назви вулиць були українською мовою. Українська мова звучала на вулицях і в державних установах. Після завершення колективізації і занепаду села місто стало єдиним центром політичного, культурного та національного життя. Наприкінці 1930- х рр. українці складали більшість навіть у промислових містах Півдня. Вони становили 75% робітництва, понад 50% технічного та адміністративного персоналу. Т хоча радянська влада намагалася регулювати цей процес за допомогою прописки та органів міліції, проте потреби промисловості, яка швидко розвивалася, у робочій силі робили такий контроль важко здійснюваним [4.-C.505].

У цьому зв'язку цікавим видається додаток до протоколу про виконання постанов ЦК КП(б)У про українізацію на металургійних заводах ім. Петровського і Азовсталі від березня 1935 р. У ньому зазначається, що при наявності значного росту кількості робітників-українців на заводах, вся політична і культурно-масова робота проводиться виключно російською мовою. Із 101 школи партосвіти на заводі ім. Петровського лише 2 цехові школи проводять заняття українською мовою. Не кращим чином справи стоять і на Азовсталі: з 46 шкіл лише 2 школи проводять заняття українською мовою. Технавчання також відбувається російською мовою. Заводські багатотиражки лише з кінця листопада стали вміщувати матеріал українською мовою. Для виправлення такого становища ЦК КП(б)У зобов'язав ЗПК забезпечити проведення всієї роботи українською та російською мовами, а там, де більшість українці, - українською мовою, організувати поповнення бібліотек українською літературою тощо. [5.-C.292].

У порівнянні з 1926 р. населення Донбасу у 1939 р. зросло на 67% при загальному зростанні населення в Радянському Союзі на 15,9%. Донбас став найбільш густо заселеним регіоном країни: на 1 км2 припадало 138 осіб. Змінився і характер нового житлового будівництва. Розгорнулося будівництво гуртожитків для молодих робітників та будинків з окремими квартирами і присадибними ділянками для сімейних. Однак, житлова проблема залишалася надзвичайно гострою. Понад 70% житлових фондів становили старі будівлі - казарми, землянки [6.-Ф.539. - Оп.10.-Спр.1177.-Арк.212-213].

Протягом другої п'ятирічки планувалося довести пересічні розміри житлової площі до 5,5 м2 на душу населення, а за планом 1937 р. - 7 м2. Але окресленої мети не досягли. В Донбасі темпи будівництва знизилися майже удвічі: тут було введено в експлуатацію лише 1364 м житлової площі. Середні розміри житла, які належали підприємствам вугільної промисловості, в розрахунку на одного мешканця збільшилися лише з 4,16 до 4,37 м2.

Вкрай низькою була якість житла. В Донбасі на початку 1936 р. із загального житлового фонду, підпорядкованого промисловості, було обладнано водопроводом лише 23%, каналізацією - 9%, центральним опаленням - 8%, електроенергією - майже 98%. Значна частина помешкань являла собою стандартні дерев'яні будинки без комунальних вигод. Біля половини молодих робітників, а у вугільній промисловості - 60% проживали в гуртожитках. Причому в ті роки лише зразкові гуртожитки були більш-менш обладнані, укомплектовані меблями, постільною білизною та іншим. Частина молоді, яка працювала на новобудовах, взагалі мешкала в бараках, землянках [7.-Ф.12.-Оп.1.-Спр.229.-Арк.3].

Значне місце у забудові шахтних селищ, що виникали на базі сільських населених пунктів, займало індивідуальне будівництво, що складало від 20% до 60% загального обсягу. Широкий розвиток індивідуального будівництва обумовлювався, передусім, тим, що загострювалася потреба в житлі, у зв'язку з швидким зростанням населення. Вживалися заходи з поліпшення комунального обслуговування населення. До революції тільки два міста - Бахмут (Артемівськ) і Маріуполь мали невеликі водопроводи. У 1932 р. водопроводи були вже в 23 містах, а також у багатьох шахтних селищах. Довжина водопровідних мереж зросла з 60 до 657 км, тобто майже в 11 разів. А в 1937 р. довжина водопровідної мережі перевищила 700 км. Подача води в регіоні комунальним водопроводом з 1926 р. до 1937 р. зросла більш ніж у 75 разів. Значно збільшилася кількість відомчих водопроводів, які в 30-і рр. відігравали велику роль у водопостачанні шахтних селищ.

До 1937 р. у 9 містах були побудовані каналізаційні споруди, а до 1941 р. їх мали в 17 містах і селищах, довжина каналізаційних мереж і колекторів тепер складала більше 250 км. Збудовано 648 лазень пропускною спроможністю понад 7500 місць на годину, введено в експлуатацію 45 пралень, а також багато різних культурно-побутових установ. Разом з тим для покращення медичного обслуговування населення та запобігання виникнення епідемій інфекційних захворювань розширювалася санітарно-протиепідемічна організація в регіоні, про що свідчать дані наступної таблиці:

Разом з покращенням медичного обслуговування населення розвивалася і транспортна інфраструктура. Перший електричний трамвай з'явився у регіоні в 1924 р. Ось що писала з цього приводу газета "Диктатура праці": "Думка про побудову трамваю між Берестовським рудником і головною шахтою Щегловського куща зародилася у травні 1924 р. Її висловив інженер Донвугілля т. Бояришин. Рудоуправління жваво відгукнулося на його пропозицію. Думка про побудову трамваю тепер здійснений факт: трамвай відкрито! Це перший трамвай в Донбасі. 23 листопада... цілий день трамвай возив дітей і робітників, а в клубах, на честь святкового пуску трамваю, усім трудящим було роздано по бутерброду і по кружці пива..." [9.-C.4-5]. З 1927 до 1940 рр. побудовані трамвайні лінії в десяти найбільших містах Донбасу загальною довжиною майже 300 км, у більшості міст і селищ налагоджено автобусне сполучення. У 1939 р. у Сталіно було здано в експлуатацію першу лінію тролейбуса.

Темпи житлового і культурно-побутового будівництва щорічно зростали. У 1940 р. було введено в експлуатацію 154 тис. м2 житлових будинків, тобто в 6 разів більше, ніж в 1923 р. Загальна кількість житлової площі робітників становила 4621 тис. м2, а обсяг культурно-побутових установ 693 тис. м2.

У 30-ті рр. дещо збільшилася заробітна платня. За офіційними статистичними даними, в 1936 р., у порівнянні з 1932 р., загальні прибутки робітничої сім'ї збільшилися майже в 1,8 разів. У 1933 р. пересічно на місяць у розрахунку на одного члена родини будівельника припадало 69,4 крб. прибутку, шахтаря - 72, металурга - 83, машинобудівника - 100 крб. Але в цілому це були мізерні прибутки, особливо враховуючи ціни на товари і послуги.

Щоправда, з середини 30-х рр. спостерігалася тенденція до зниження цін у державній і кооперативній торгівлі. Але на колгоспних ринках ціни зберігались високими. Вони надзвичайно збільшилися в період голоду. Наприклад, у Донбасі у вересні 1933 р. 1 кг житньої муки коштував 10 крб. (250% до рівня 1932 р.), пшеничної - 7 (140%), яловичини - 9,62 (116%), картоплі - 5 (143%), масла вершкового - 30,25 (122%), олії соняшникової - 28,5 крб. за один літр (131%), яєць - 8,5 крб. за десяток (143%). Звичайно, що за таких умов більшість населення мала вкрай обмежені можливості придбання продовольства на базарі [10.-C.91].

Надто незадовільними залишались умови праці та техніка безпеки у промисловості, особливо на шахтах. Як зазначає донецький історик М. Троян, на початку 30-х рр. у Донбасі діяло більше трьохсот шахт, 56% з яких відносились до небезпечних по пилу та газу. Однак велика частина вентиляційних виробок не відповідала вимогам техніки безпеки. Багато з них мали конструктивні і технологічні недоліки, використовувалися некваліфіковано і практично знаходилися в занедбаному стані. 15% всіх вентиляторів мали недостатню потужність, на більшості шахт очищення гірничих виробок від пилу і газів не відповідало вимогам безпеки.

Поширеним явищем були порушення при кріпленні гірничих виробок, що було однією з основних причин численних обвалів покрівлі. Низький рівень кваліфікації шахтарів, використання неякісної техніки, незадовільний стан дисципліни призводив до того, що практично на всіх дільницях шахтного виробництва допускалися серйозні порушення правил техніки безпеки. У свою чергу це призводило до чисельних аварій, нещасних випадків на виробництві. У вугільній промисловості Донбасу в 1931 р. сталося понад 100 тис. нещасних випадків. У подальшому виявилася стійка тенденція до їх збільшення. Так, у 1935 р. сталося майже 132 тис. нещасних випадків. При цьому загинуло 609 і 803 гірника відповідно. З загальної кількості травм 45% сталися внаслідок обвалів, 25% - отримані на відкаті, майже 19% - від ураження електричним струмом. Майже третина нещасних випадків була наслідком низької кваліфікації робітників. І хоч у 30-і рр. умови праці в шахтах поступово поліпшувалися, механізувалися окремі технологічні операції, все ж шахтарська праця залишалась важкою і небезпечною [11.-C.11].

За даними перепису 1926 р., в


Сторінки: 1 2 3