Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Я

Я.В. Попенко

ДІЯЛЬНІСТЬ ДИПЛОМАТИЧНОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА ДИРЕКТОРІЇ УНР У БЕЛЬГІЇ ТА НІДЕРЛАНДАХ У 1919-1921 РОКАХ

Одна з головних ознак суверенної держави - наявність власної зовнішньополітичної стратегії розвитку країни. Сучасні орієнтири України в міжнародній політиці можна охарактеризувати як багатовекторні, тобто політика партнерства зі всіма країнами. Звичайно, така міжнародна позиція має як сильні, так і слабкі сторони. До перших можна віднести можливість співпраці в політичній, економічній, культурній, соціальній сферах із будь-якою країною світу. З другого боку, ця позиція досить часто стає перепоною в справі інтеграції України до європейської та світової спільноти. Говорячи про сучасний розвиток української дипломатії, не слід забувати про історичний досвід міжнародної діяльності України, зокрема періоду Директорії УНР, кінця 1918-1921 рр. Того часу саме відсутність чіткої зовнішньополітичної позиції, невизначеність міжнародної політики та позиція нейтралітету, проголошена 27 листопада 1918 р. [1.-С.341-342], значною мірою спричинили втрати національної території та державної незалежності.

Актуальність вивчення зовнішньополітичних відносин України з Бельгією та Нідерландами обумовлена досить сильними позиціями останніх у європейській політиці, їхнім впливом у формуванні міжнародних відносин новітньої доби. Досвід взаємин УНР з Голландією тим більш вагомий, що голландський уряд був близьким до визнання української державності "de jure" і сприяв поширенню позитивного іміджу України в світі.

Питання зовнішньополітичної діяльності України 1917-1921 рр. знайшли часткове відбиття в численних монографіях і публікаціях як безпосередніх учасників визвольних змагань, так і вчених української діаспори [2; 3; 4; 5; 6; 7]. Завдяки спогадам учасників української революції, залученню до наукового обігу архівних джерел західного походження вченими української діаспори, сучасні дослідники одержали значний матеріал з даної проблематики і можливість продовжити вивчення теми на широкій джерельній основі.

Питання міжнародної діяльності Директорії УНР знайшли певне висвітлення і в радянській історіографії [8; 9; 10; 11]. Проте внаслідок компартійної заідеологізованості її представників зовнішня політика УНР не знайшла в їхніх працях об'єктивного висвітлення. За визначенням російського філософа Г.П. Федотова: "Історик одержував свої схеми готовими з якихось комітетів: йому залишається сумлінно і компетентно вишивати візерунки" [12.-С.65]. Попри притаманний радянським дослідникам ідеологічний суб'єктивізм при оцінюванні історичних подій, ними накопичений значний фактичний матеріал, який необхідно використовувати, звертаючись до даної теми.

Міжнародне становище УНР та її дипломатична діяльність також знайшли висвітлення у низці праць сучасних дослідників [13; 14; 15; 16; 17; 18]. Проте дипломатичні зв'язки України з Бельгією та Голландією розглядаються побіжно, лише в контексті загальнополітичної зовнішньої діяльності Директорії УНР. Деякі сюжети діяльності української дипломатичної місії в Бельгії та Голландії знайшли відбиття в працях Т. Осташко та В.Соловйової [19; 20]. Окремі роботи та бібліографічні довідки присвячені безпосередньо голові зазначеної місії А.І. Яковлеву [21; 22; 23; 24; 25; 26; 27]. Однак ці праці далеко не вичерпують цієї теми.

Пропонована стаття є спробою комплексного дослідження становлення і функціонування дипломатичної місії Директорії УНР у Бельгії та Нідерландах.

Наприкінці 1918 р. Міністерством закордонних справ УНР (далі МЗС. - Авт.) було вирішено відрядити дипломатичних представників до Бельгії та Голландії. Однак, зважаючи на брак коштів у державній скарбниці, було вирішено сформувати одну спільну дипломатичну місію, яка мала працювати у двох країнах [28.-Ф.3696.-Оп.1.-Спр.48.-Арк.15]. Протягом січня 1919 р. міністерство формувало склад української місії. Так 15 січня секретарем представництва в Бельгії та Голландії було призначено Я. Кулішера [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.134.-Арк.13]. У другій половині січня 1919 р. остаточний склад місії мав наступний вигляд: А. Яковлів - голова українського представництва, А. Варкентин - перший секретар, Я. Кулішер - другий секретар, М. Панасевич і П. Ковалів - аташе, М. Тихомирів та Вер-Ельст Густав - урядовці. Зазначимо, що всі працівники місії знали не лише головні європейські мови, а й володіли мовами країн призначення. Бюджет місії дорівнював 106 800 гривен на місяць [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.14].

19 січня 1919 р. місія в повному складі виїхала до Голландії [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.- Арк.20]. Водночас голландський уряд 20 січня 1919 р. призначив д-ра Т. Фоккера генеральним консулом у Києві [28.-Ф.3696.-Оп.1.-Спр.48.-Арк.6]. Цей факт свідчив про те, що голландський уряд на початку 1919 р. був зацікавлений у встановленні дипломатичних відносин з УНР, оскільки між країнами відкривалось досить перспективне партнерство в політичній та економічній сферах.

3 лютого 1919 р. українська дипломатична місія прибула до Гааги [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.- Арк.20]. За кілька днів голова української місії направив запит до МЗС Голландії, коли міністр міг би прийняти його як дипломатичного представника УНР. Однак одержав відповідь: поки Україна не буде визнана провідними країнами блоку Антанти, МЗС не зможе прийняти українського дипломата. Незабаром А. Яковлів подав особистий лист до голландського міністерства, у якому інформував про мету діяльності української дипломатичної місії в Голландії. Однак відповіді не одержав.

18 травня 1919 р. голова місії зазначав у своєму звіті до МЗС УНР: "Голландський уряд страшенно боїться чимось роздратувати Антанту, бо на часі вирішення спірних питань з Бельгією, на користь якої Антанта хоче щось віддати від Голландії. Крім цього, за весь час війни Голландія була під підозрою Антанти за свої зносини з німцями, яким вона постачала збіжжя" [28.-Ф.3696.-Оп.2.- Спр.314.-Арк.21]. Також дипломат повідомляв, що в європейській політиці політичні кола Голландії орієнтувались переважно на Велику Британію, а не на Францію [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.278.-Арк.182]. Остання на той час підтримувала територіальні претензії Бельгії на голландські території [28.- Ф.3696.-Оп.2.-Спр.453.-Арк.5; 29.-С.10].

Однак незважаючи на офіційне невизнання української місії, голландські міністерства неофіційно вважали місію представником України в країні. Пізніше і МЗС Голландії стало рахуватися з місією як офіційним представником УНР. Працівники міністерства зазначали, що Голландія не може визнати Україну як незалежну державу, оскільки країни Антанти не сказали свого вирішального слова, однак вони не бачать потреби перешкоджати місії в її справі, оскільки певні, що незабаром УНР буде визнана "de jure" [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.314.-Арк.22]. Водночас голландські урядові кола уникали вести політичні переговори з представниками УНР, які б суперечили політиці Антанти, тому українські дипломати від початку своєї діяльності були позбавлені можливості вести практичну дипломатичну роботу в справі визнання незалежності України Голландією [28.-Ф.3696.- Оп.2.-Спр.278.-Арк.184]. Разом із тим голландські політичні кола у своїй більшості негативно ставились до імперіалістичної політики більшовиків, тому "симпатизували" українцям у їхній визвольній боротьбі. Голова ради міністрів і голова другої палати належали до католицької партії й особисто симпатизували УНР. Зокрема на пропозицію місцевої комуністичної партії про встановлення економічних стосунків з Радянською Росією, Генеральні Штати країни в 1919 р. двічі наклали вето.

У своїй закордонній політиці Голландія жорстко виступала проти будь-яких проявів зовнішньополітичної експансії. Крім цього, політичні кола Голландії були вдячні українському уряду за опіку над голландськими менонітами, які нараховували в Україні 60-80 тис. чоловік [28.-Ф.3696.- Оп.2.-Спр.453.-Арк.5]. Необхідно сказати, що ще влітку 1917 р. менонітські об'єднання Катеринославщини, Херсонщини та Північної Таврії визнали Українську Центральну Раду й українську боротьбу за державну незалежність. Натомість українська центральна влада гарантувала менонітськім громадам свою державну підтримку в економічній і культурній сферах. УНР у своїй внутрішній політиці дотримувалась демократичного принципу на право вільного розвитку будь-якої національної спільноти, що проживала в Україні. Завдяки цьому дипломатичній місії УНР в 1919 р. було досить легко налагодити свою працю і відкрити власне пресове бюро, яке інформувало голландське суспільство про події в Україні [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.278.-Арк.183]. У своїх звітах до МЗС України дипломати неодноразово зазначали, що голландська преса подавала інформації про Україну в декілька раз більше ніж в інших країнах. У свою чергу голландці сподівались на встановлення взаємовигідних економічних відносин з УНР. Цю ж думку поділяв і голова українського представництва, неодноразово відзначаючи у звітах до МЗС УНР, що політичне визнання Голландією України буде можливим лише через постійні економічні зносини між державами. Зокрема у 1919 р. голландські міністерства торгівлі та промисловості покладали значне сподівання на встановлення економічних зв'язків з Україною.

Крім налагодження офіційних стосунків з бельгійськими та голландськими урядовими колами, перед дипломатами було поставлено завдання звільнення українських військовополонених, що перебували на територіях цих країн. На допомогу українським військовополоненим, що потрапили до Бельгії та Голландії з німецької армії, уряд УНР виділив 20 000 крб. Завдяки клопотанню українських дипломатів, із Голландії до України в 1919 р. було відправлено вісімдесят українських військовополонених, яким видали українські паспорти і кошти на дорогу. Ситуація з полоненими в Бельгії була значно складнішою. Більшість українців уже були завербовані польськими та російськими військовими представниками, до армії УНР погодились піти лише декілька десятків чоловік [28.-Ф.3696.-Оп.2.-Спр.242.-Арк.14].

30 липня 1919 р. А.Яковлів виїхав на нараду послів і голів дипломатичних місій УНР у Карлсбад. На нараді також були присутні: В. Темницький - міністр закордонних справ УНР, А. Жук - радник міністра, М. Порш - український представник у Німеччині, М. Славінський - дипломат УНР у Чехословаччині, Д. Левицький - представник у Данії, Я. Олесницький - радник місії в Англії,

Полетика - радник посольства в Австрії, К. Лоський - дипломат УНР у Швеції та Норвегії, М. Залізняк - заступник голови місії у Фінляндії, О. Бурачинський - уповноважений представник державного секретаря ЗО УНР, Я. Біберович - дипломат ЗО УНР в Угорщині, В. Панейко - голова делегації ЗО УНР на Паризькій мирній конференції, В. Сінгалевич - дипломат ЗО УНР в Австрії [19.-

90]. Серед основних питань наради були звіти українських дипломатів у різних країнах та аналіз зовнішньополітичної ситуації в світі. Голова дипломатичного представництва УНР у Бельгії та Голландії, аналізуючи прорахунки в закордонній політиці Директорії, пов'язував їх передусім із внутрішнім безладдям у державі. За його словами, головними елементами успіху дипломатичної діяльності мала стати консолідація та коаліція національних сил у державі, здійснення економічних і аграрних реформ [19.-С.90]. Також він зазначив, що лише забезпечення з боку уряду недоторканності приватної власності на землю стане головною опорою держави. Саме ці реформи у внутрішній політиці мали стати основою для налагодження зовнішньополітичних відносин. На підтвердження своїх слів голова дипломатичної місії навів приклад, що бельгійські та голландські урядові кола передусім зацікавленні у встановленні перш за все економічних відносин, лише потім політичних. Результатом доповіді українського дипломата на нараді послів і голів дипломатичних місій


Сторінки: 1 2 3 4