Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Ю

Ю. О. Каганов

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ РЕГІОНУ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ В 70-80-ті рр. XX ст.: ГЕНЕЗА ОПОЗИЦІЙНОСТІ

Період другої половини 80-х рр. XX ст. ознаменувався модернізацію соціально-політичного життя в СРСР, відомою під назвою "перебудова". Ця коротка з історичної перспективи епоха поклала початок дезінтеграції радянської держави та появі на політичній карті світу нових незалежних держав, у тому числі й України, спричинила руйнацію системи "реального соціалізму" в більшості країн соцтабору, зумовила демократизацію суспільного життя. Масштаб цих подій важко переоцінити і з геополітичної, і соціально-економічної, і світоглядної точок зору.

Розгляд суспільно-політичних перетворень вказаного періоду вимагає від дослідників виділення опозиційної складової як внутрішнього фактора розхитування підвалин тоталітарного ладу, каталізатора трансформаційних змін.

Історично одним з найбільш активних суб'єктів суспільних перетворень є інтелігенція, творча і громадсько-політична діяльність якої відчутно позначається на всіх сферах життя суспільства.

У даній статті робиться спроба окреслити опозиційний потенціал цієї соціальної групи в період визрівання та активного прояву суспільно-політичних трансформацій у 70-80-ті рр. XX ст. в регіоні Центрально-Східної Європи .

В українській історіографії проблема ролі і місця інтелігенції в рамках опозиційного руху в Центрально-Східній Європі досліджена недостатньо. Якщо в роботах з проблем дисидентського руху відомих вчених Г. Касьянова [1], А. Русначенка [2], О. Бажана, Ю. Данилюка [3] та ін. український контекст участі інтелігенції в суспільно-політичних перетвореннях знайшов своє висвітлення, то специфіка опозиційності інтелігенції в аналогічних процесах в країнах "реального соціалізму" висвітлена фрагментарно. Разом з тим, на сьогоді можна констатувати й певні зрушення у цій царині, пов' язані, зокрема, із заснуванням у 2002 р. одеськими дослідниками спеціалізованого часопису "Інтелігенція і влада" [4].

Слід наголосити, що в гуманітаристиці існує чимало визначень поняття "інтелігенція". В узагальненому вигляді їх можна звести до двох основних підходів.

Згідно з першим під інтелігенцією розуміють соціальну групу людей, які мають вищу освіту і професійно займаються розумовою працею, розвитком і поширенням культури. Друге, більше вузьке трактування, до інтелігенції зараховує тих, кого можна вважати моральним еталоном суспільства.

Останнє визначення походить від традиції, започаткованої в російській культурі 1860-х років, коли журналіст П. Д. Боборикін став уживати термін "інтелігенція" в масовій пресі [5, с.160]. Називаючи себе "хресним батьком" нового поняття, Боборикін наполягав на особливому змісті, вкладеному їм у цей термін: він визначав інтелігенцію як осіб "високої розумової й етичної культури", а не як "осіб, що займаються розумовою працею". До інтелігенції в цьому розумінні відносяться люди різних професійних груп, що належать до різноманітніих політичних рухів, але мають спільну духовно- моральну основу. Саме із цим особливим змістом слово "інтелігенція" повернулося потім на Захід, де стало вважатися специфічно російським (іП:е1%еПзіа).

Варто зазначити, що у сучасних західних країнах поняття "інтелігенція" уживається досить рідко, там більш популярний термін "інтелектуали" (rntellectuals), яким позначають людей, що професійно займаються інтелектуальною (розумовою) діяльністю, не претендуючи, як правило, на роль

носіїв "вищих ідеалів". Основою для виділення такої групи є поділ праці між працівниками розумової й

*

Детальніше див.: Каганов Ю.О. Центрально-Східна Європа як історичний регіон: зміст та еволюція концепції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2005. - Вип. XIX. - С. 333-341.

фізичної праці. Отже, розуміння терміну "інтелектуали" наближене до першого підходу у трактуванні терміну "інтелігенція" у вітчизяному суспільствознавстві.

Як наголошує американський політолог Майкл Кеннеді, надання статусу інтелігенції потребує не просто компетентності в якійсь сфері, а й вимагає визнання особливостей цих знань, які зрозумілі широким колам, їх демонстрації [6, р.70]. На думку цього дослідника, основою знань, що дають змогу виділяти інтелігенцію в окрему групу, як правило, повинні бути культурні знання, а не технічні. При цьому американський соціолог Альвін Гулднер вважає, що навіть коли "технократів" розглядають як частину більш загального класу осіб, що займаються розумовою працею, то як визначальний критерій до уваги слід брати "культуру ведення ними критичного диспуту" [7, р.46].

Часто побутує думка, що групи, які складаються з інтелектуальної опозиції, надають, як правило, основне значення вимогам свободи мистецтва, науки і досліджень, і такі підходи можуть перетворитися в елітні вимоги, що стосуються лише тих, кого ці питання хвилюють [8, р.96]. Але наголошуємо на тому, що ці вимоги вони мають надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства в цілому, адже саме інтелігенція володіє потенціалом впливу на проблеми цінностей, національної свідомості, ідентичності, громадської думки - націоформуючі та державотворчі чинники.

Янош Кіс, один з лідерів демократичної опозиції Угорщини, зазначав з цього приводу: "Те, чи ототожнює себе денаціоналізоване суспільство із програними битвами або намагається їх забути, прямо залежить від того, що його духовні лідери - письменники, журналісти, історики, священики, учителі - проголошують. Вони, крім усього іншого, перебувають у такому положенні, що, у силу своєї професії, їхні слова і їхнє мовчання перетворюються в публічне висловлення" [9, р.39].

Як відомо, після розгрому німецького нацизму народи центрально-східноєвропейських країн висловили потужну волю і прагнення до самостійного демократичного розвитку своїх суспільств. Інтелігенція розраховувала вільно розвивати і застосовувати свої творчі здібності, знання і вміння.

Однак компартії, що прийшли до влади, за допомогою розгалужених апаратів примусу, у першу чергу, турбувалися про зміцнення власної влади, а не про демократичний, ефективний розвиток суспільства. Придушення свободи обернулося загасанням творчого потенціалу націй.

На ґрунті усвідомлення, передусім в середовищі інтелігенції, цієї закономірної і абсолютно неминучої зворотнопропорційної залежності між зміцненням комуністичного єдиновладдя і погіршенням становища суспільства не могли не з'явитися паростки спротиву. Вони носили імпульсивний, нерівний характер [10, с.314].

Внутрішні передумови такого спротиву полягають, серед іншого, у соціальному становищі інтелігенції у 70-80-ті рр. XX ст.

У цей період у Центрально-Східній Європі масова інтелігенція, або багаточисельний освічений клас, постає як соціальна категорія. Вона стає "обличчям" і "авангардом" молодого покоління, в якому складається величезний потенціал розумової праці [11, с.8].

Свідченням цієї тези є кількісні параметри.

За критеріями радянської статистики, інтелігенція виокремлюється як сукупність осіб, віднесених до категорії "невиробнича" трудова діяльність.

Наведена таблиця демонструє неухильне зростання з кожним десятиріччям відсоткових показників великого середнього класу професіоналів, відомого як інтелігенція.

Таке збільшення частки інтелігенції зумовлено тим фактом, що суспільства "реального соціалізму" кінця 80-х років значно відрізнялися від ситуації, в якій комуністи колись прийшли до влади. Головними особливостями були зростання населення, рівня урбанізації і якості освіти. Значно виросла частка міського населення з вищою освітою. За даними статистики, державні витрати на освіту на початку 70-х рр. у Болгарії, Польщі, Чехословаччині складали 5-6% національного доходу, а в 1981 р. витрати країн-членів РЕВ на безкоштовну освіту і культуру дорівнювали 16-17% національного доходу [13, с.43].

У Польщі в 1950 р. тільки 385 тис. чол. були зайняті в сферах науки, освіти, культури, охорони здоров'я, страхування і туризму. К 1987 р. їх кількість зросла до 2,001 млн. Для СРСР відповідні показники складали 6,265 млн. і 23,812 млн.

Отже, наприкінці 1980-х рр. інтелігенція вже мала певну вагу - і демографічну, і моральну.

Свідченням переходу кількісного зростання інтелігенції в якісні зміни в суспільствах соцтабору є поступове наростання масового розчарування у здатності "реального соціалізму" забезпечити бажане зростання рівня життя, співставиме з західним.

Дослідження, на яке посилається Д. Лейн, показало зниження рівня підтримки соціалістичних принципів по мірі збільшення рівня освіти. В усіх центрально-східноєвропейських країнах кореляція між індексом прихильності соціалізму і рівнем освіти складає 0,33 [14, с.185].

Будучи за своїм способом життя в найменш стабільному стані у порівнянні з іншими соціальними групами (ніяких засобів до існування, крім знань і вмінь, а ці останні досягаються дуже інтенсивним напруженням особистих сил і матеріальних витрат, в той час як застосувати їх можна в основному тільки на службі у держави, у вільних професіях) [10, с.315], інтелігенція до того ж була тим соціальним прошарком, який найбільш глибоко розумів і ясно собі уявляв проблеми демократії, прав і свобод людини, незалежного розвитку національних держав в регіоні Центрально-Східної Європи.

Р. Юсупов, автор дослідження про взаємовідносини польської влади та інтелігенції, наводить дані польських соціологів, які одностайно стверджували, що до 90% інтелігенції наприкінці 70-х років усвідомлювали необхідність своєї місії з перебудови суспільства [15, с.276].

У середовищі інтелігенції і всього польського суспільства все більше зміцнювалася переконаність в іманентності вад соціалістичної системи (відповіді 80% респондентів у Варшаві і 84,9% - у Лодзі у 1980 р.), тоді як серед молодої інтелігенції широке розповсюдження отримали позитивні оцінки деяких рис капіталізму. 78,9% опитуваних відзначали переваги капіталізму в економіці, 68,7% - у рівні життя населення. 97,5% виступали на підтримку політичного плюралізму [15, с.276].

З початку 80-х років намічається руйнування відносно стабільної і гомогенної системи цінностей, що склалась в 50-ті роки. Девальвуються цінності праці і освіти. В обстановці гласності критицизм по відношенню до існуючого режиму з боку другого покоління освіченого класу наростає лавиноподібно. Тридцятирічна міська інтелігенція виступає в ролі прямої наступниці "шестидесятників". Їх об'єднує високий рівень освіти і політизованості, що породжує амбіційність планів, потяг до антиегалітаризму, модернізму, відкритості світу. Прагнення в "Європу" і пов'язані з ним ілюзії про швидке національне і індивідуальне процвітання виконали роль мобілізуючої інтегративної ідеології. Ця ідеологія давала її прибічникам нову перспективу, альтернативну соціалістичній [11, с.8].

Не можна не погодитися з російськими істориками, авторами узагальнюючої роботи з історії Центрально-Східної Європи, що "у країнах запізнілого розвитку з менш розвинутими демократичними інститутами, більшим розривом між інтелектуальними елітами та відсталими у культурному відношенні масами суспільна роль інтелігенції вище у порівнянні з демократичними суспільствами розвинених країн" [16, с.97].

Слід відзначити, що центрально-східноєвропейська інтелігенція стала носієм функцій, зовсім не характерних для західноєвропейських інтелектуалів. У країнах, що явно відставали в економічному розвитку, існувала об'єктивна потреба в еліті культурній, що виражає суспільні потреби і виступає в ролі духовного лідера і носія вищих цінностей.

У розглядуваній групі країн інтелігенція зіграла провідну роль у процесах формування нації і модернізації суспільства. Вона фактично зайняла соціальні позиції буржуазії, зберігши ментальність аристократії. Епітети "пророк", "світоч", "безкорисливий трудівник", які звично відносять до російської інтелігенції, в такій самій мірі у науковій і художній літературі регіону використовуються щодо інтелігенції Центрально-Східної Європи [17, с.395].

Варто наголосити, що жорсткі репресії не


Сторінки: 1 2 3 4