Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94:[321

УДК 94:[321.01:323.11](477/6)"1920/1930"

І. Є. Смирнова

ВПЛИВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ НА ДИНАМІКУ ЗМІН НАЦІОНАЛЬНОГО СКЛАДУ НАСЕЛЕННЯ ДОНБАСУ В 20-30-ТІ РОКИ ХХ СТ.

У статті розглядається вплив державної політики в Україні на динаміку змін чисельності населення Донбасу і його національного складу. На основі переписів населення було встановлено збільшення чисельності населення регіону і рівень урбанізації представників різних національних спільнот. Автор дійшов висновку, що одним із важливих факторів росту чисельності населення і збільшення відсотка росіян у його складі була політика індустріалізації, яка проводилася в СРСР у 1930-ті роки. Голод і репресії 1930-х років не мали суттєвого впливу на зміну чисельності населення регіону, яке не скоротилося, на відміну від інших областей України, а навпаки збільшилося.

Ключові слова: державна політика, нація, індустріалізація, репресії.

Україна - поліетнічна держава, до складу якої входять різні за походженням і ступенем соціально- економічного розвитку та культури етнічні спільноти. У сучасних умовах на державу покладено відповідне завдання щодо вироблення та реалізації ефективної політики національного будівництва. Етнонаціональна політика має забезпечити національне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, культурно-побутових особливостей, функціонування української мови в різних сферах суспільного життя. Разом з тим, гарантується створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин (на території України їх мешкає 130). Однак на сьогодні ще зарано говорити про повне розв'язання етнічних проблем в Україні та утвердження в українському суспільстві атмосфери міжнаціональної толерантності та злагоди. Значною мірою це зумовлено наявністю "білих плям" в етнічній історії України, оскільки більшість суперечностей у міжнаціональних відносинах мають історичне походження. Отже, вивчення історії окремих етносів, безперечно, є однією з актуальних проблем вітчизняної історичної науки. Невід'ємним елементом історичного пізнання є краєзнавство, що надає можливість крізь призму історії рідного краю рельєфніше побачити і пізнати історію народів. В Донбасі ніколи не існувало мононаціонального середовища, тому проблема міжетнічних відносин складає певну специфіку. Своєчасність та важливість вивчення історії етнічних спільнот Донецького регіону в 20-30- ті роки ХХ ст. також не викликає сумнівів, бо у міжвоєнний період тут відбувалися складні та суперечливі процеси, зумовлені політикою українізації, що створювало умови для розвитку національних меншин, їх звичаїв, культури, побуту. А починаючи з 30-х років відбулася модернізація економіки, що зумовило кардинальні змін у національній політиці, призвело до демографічних змін у регіоні.

З набуттям Україною незалежності зростає зацікавленість етнічною історією України як серед науковців, так і широкого кола громадськості. Наприкінці 80-х-на початку 90-х рр. побачили світ праці В. Лозицького [1, с.46-55], В. Панібудьласки [2], С. Бритченка [3], присвячені політиці українізації, її причинам, методам реалізації, досягненням. В їх роботах українізація розглядалася як прагнення радянського уряду до задоволення національно-культурних потреб різних етнічних груп в Україні. В більш пізніх дослідженнях, наприклад В. Даниленко [4, с.53-67], коренізація трактувалася як тимчасовий тактичний відступ більшовиків, метою якого було зняття напруженості в стосунках між центром і національними республіками. В дослідженнях С. Кульчицького [5, с.66-71], Д. Бачинського [6, с.204-217], В. Даниленко, П. Бондарчука [7, с.370-375] продовжилося вивчення різноманітних аспектів радянської національної політики, в тому числі її здійсненню в промислових районах України. В них приділялася увага питанню змісту політики українізації та змінам у радянській національній політиці, що відбулися в другій половині 30- х років. Слід відзначити роботу Г. Єфіменко [8, с.251-278], в якій автор доводить, що на початку 30-х років політика українізації не була припинена, була змінена лише її мета, яка полягала не в відродженні української нації, а в установленні контролю над її національно-культурним розвитком. Окремі аспекти історії створення національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні було розглянуто в працях В. Мазура [9, с.189-200], О. Антонюка [10, с.15-28], Л. Якубової [11, с.176-224], О. Калакури, Л. Гуцало [12, с.170-173]. Одним із провідних напрямків історичних досліджень стало вивчення в 90-х рр. ХХ ст. - на початку Ххі ст. історії національних меншин, у тому числі й у міжвоєнний період [13]. З'явилися праці з історії німців [14], поляків [15], болгар [16], греків [17]. Розпочалося дослідження минулого представників різних національних груп на регіональному рівні. Робота О. Обидьонової комплексно розглядає формування етнонаціонального складу Донбасу в міжвоєнний період [18]. Слід особливо виділити дисертаційні роботи О.Ю. Сучкової, що присвячена єврейській національній меншині в Донбасі в 20-30- ті рр. ХХ ст. [19] та Н.Г. Малярчук, яка розглядає соціально-економічний та культурний розвиток росіян Донбасу в той же період [20]. Автор вважає за доцільне на основі матеріалів переписів (в тому числі й малодослідженого перепису 1937 р.) проаналізувати динаміку змін населення Донбасу в період індустріалізації. При цьому ми звернемо увагу та такі негативні фактори як голод 1932-1933 р. та репресії 1930-х років в Україні.

Метою дослідження є визначення впливу державної політики радянської влади на розвиток і кількісні зміни серед національних спільнот Донбасу в 20-30-ті рр. ХХ ст.

Відступ правлячої партії від практики військового комунізму і перехід до НЕПу, спроба стабілізації міжнаціональних відносин шляхом утворення Союзу РСР супроводжувалися змінами в національній політиці більшовиків. На початку 20-х років ХХ ст. політика комуністичної партії України в міжнаціональній сфері здійснювалася згідно з рішеннями Х (1921 р.) та ХІІ (1923 р.) з'їздів РКП(б) двома основними шляхами: коренізацією (українізацією) та заходами стосовно національних меншин. У квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", згідно якої передбачалося залучення до партійно-державного апарату представників корінних національностей, застосування національних мов у партійній, радянській, господарській роботі та освіті, сприяння розвитку національної культури. Наявність комуністичне налаштованих кадрів з місцевого населення могли б сприяти вкоріненню більшовицької влади [8, с.262]. Політика коренізації мала забезпечити радянській владі підтримку неросійських народів, а тому передбачала низку заходів, спрямованих на відродження та збереження мови, культури, звичаїв, побуту не лише представників титульних націй радянських республік, а й національних меншин, які мешкали на її теренах. Український різновид політики коренізації дістав назву "українізація". Метою політики українізації було підвищення авторитету більшовицького керівництва серед місцевого населення.

Керівництво процесом українізації покладалося на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У по українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським та Центральну комісію українізації Радянського апарату при Раді народних Комісарів УСРР (на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Основна роль в українізації відводилася Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолювали Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник [10, с.16].

Державна політика в галузі національних відносин передбачала реалізацію спеціальних заходів, що сприяли політичному і культурному розвитку національних меншин, з урахуванням етнічних факторів в адміністративно-територіальному поділі. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при наркоматі внутрішніх справ, а в квітні 1924 р. була створена Центральна

Комісія по справах національних меншин (ЦКНМ) [21]. Аналогічні органи діяли при губернських і окружних виконавчих комітетах Рад. Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України з урахуванням інтересів національних меншин. У складі УСРР до 1930 р. було створено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських (з них 41 - селищна), 254 німецькі, 156 єврейських (68 селищних), 12 чеських, 4 білоруських і 3 албанські [13, с.56]. Державна політика 1920-х років у міжетнічній сфері в цілому позитивно вплинула на процес національного відродження українського народу, а також інонаціональних груп населення.

У Донбасі на початку 20-х років 36% населення становили етнічні меншини, що здебільшого компактно проживали в сільській місцевості. Тому для Донецького регіону одним із актуальних заходів державної політики було виділення в місцях компактного проживання етнічних меншин національно-територіальних одиниць - районів, селищних та сільських рад. 2 липня 1923 р. була прийнята резолюція пленуму Донецького губкому КП(б)У, в якій роботу з виділення національних адміністративно-територіальних одиниць було визнано першочерговим завданням у галузі здійснення національної політики [22, с.30.]. У результаті в тому ж році в Донецькій губернії з'явилися перші німецькі, грецькі та єврейська сільради. У червні 1925 р. було ліквідовано Донецьку губернію, а на її території було утворень 5 округ: Артемівську, Луганську, Маріупольську, Старобільську і Сталінську [23, с.435]. У 1925 р. було складено списки німецьких, грецьких та єврейських населених пунктів, німці тоді найбільш компактно жили в Артемівській окрузі (в 28- ми населених пунктах), Луганській (21 населений пункт), Маріупольській (68) і Сталінській (36). Греків найбільше було в Маріупольській (33 населені пункти) і Сталінській (24 населені пункти) округах, а євреїв - в Маріупольській окрузі (в 11-ти населених пунктах) [24, с.96-97,106-107]. В 1925 р. Люксембурзький район Маріупольскої округи було перетворено на німецький національний, а в 1929 р. Больше-Янисольський район Сталінської округи став національним грецьким [25, с.56].

У тому ж 1925 р. було створено першу російську національну сільраду, якою стала Ново-Василівська сільрада Бердянського району Маріупольської округи [26, арк.391-393]. Упродовж наступних п'яти років кількість російських сільрад у Донбасі неухильно зростала. Якщо в 1925 р. на території Донецького регіону була лише одна російська сільрада, яка знаходилася в Маріупольській окрузі, то в 1927 р. їх вже нараховувалося 69, з них в Луганській окрузі було 34 сільради, Старобільській - 17, Сталінській - 9, Маріупольській - 8, Артемівській - 1. А в 1930 р. в регіоні існували вже 94 російські національні сільради. Як і раніше, найбільша їх кількість - 49 сільрад, припадала на Луганську округу, у Старобільській окрузі були 22 російські сільради, у Сталінській окрузі - 10, Артемівській - 5, Маріупольскій, як і в попередні роки, їх було 8 [27, с.279].

Лише в 1931 р. спостерігалося зменшення кількості російських національних сільрад до 89, що було наслідком резолюції ІІ Всеукраїнської оргнаради при ВУЦВК, ухваленої в 1928 р., згідно з якою населенні пункти, серед мешканців яких співвідношення представників двох найбільших національностей дорівнювало 1:1 або 1:2, мали отримати статус змішаних [28, арк.109]. У результаті шість російських сільрад Старобільської округи: Н.-Стрільцівська, Барикінська, Н.-Борівська, Калиново-Балківська, Розсипнянська, Шахівська - змінили статус і були віднесені до змішаних [29, арк.10]. А решта - 16 сільрад Старобільщини


Сторінки: 1 2 3 4