Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94:329

УДК 94:329.17(477)

О. М. Ситник

Д. ДОНЦОВ І ПРОБЛЕМА УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ

Протиставляючи духовні традиції України європейському духу матеріалізму та руйнівній більшовицькій ідеології, Д. Донцов пророчо закликав відвернутися від інтернаціоналістичних доктрин і матеріалізму в напрямку до духу нашої давнини, до духу вольового націоналізму і традиціоналізму. Мета даного дослідження полягає в спробі аналізу спадщини вказаного мислителя в контексті розвою української національної ідеології.

Ключові слова: інтелектуальна спадщина Д. Донцова, національна ідеологія, соціалістична доктрина, провансальський світогляд, воля, традиціоналізм.

Стан сучасного розвитку національного державотворення нагально вимагає формування виваженої та дієвої національної державної ідеології, побудованої на кращих українських політико-правових традиціях і зразках. Упродовж тривалого часу, а особливо - останніх десяти - п'ятнадцяти років активно моделювалися найрізноманітніші варіанти національної ідеї та державної ідеології. Однак ці спроби залишалися відірваними від життя. Немовби за аналогією з демократичними гаслами СРСР, котрі проповідували, як правило, прямо протилежне тому, що коїлося на практиці. При цьому, вирішення проблеми створення належної національної ідеології та втілення її в життя є чи не найважливішим завданням процесу державотворення, оскільки ідеологія являє собою національну доктрину та світогляд, систему ідей та духовних цінностей, тобто те, без чого нація приречена перетворитися на сукупність етнічних груп чи народонаселення, позбавлене патріотизму та національного самоусвідомлення. Зазначене й визначає актуальність даної роботи.

Формування концепції національної ідеології потребує врахування та належного використання існуючих в Україні духовних й інтелектуальних традицій. Серед останніх особливе місце посідає інтелектуальна спадщина видатного українського мислителя Д. Донцова. Відповідно, мета даного дослідження полягає в спробі аналізу спадщини вказаного мислителя в контексті розвою української національної ідеології.

Серед авторів, які досліджували творчість Д. Донцова крізь призму ідеології, слід назвати: М. Сосновського, Я. Дашкевича, В. Лісового, М. Чугуєнка, О. Гриніва, Є. Алетіяно та ін. Завдяки цим та іншим дослідникам достатньо ґрунтовно проаналізовано як спадщину Д. Донцова в цілому, так і його ідеологію зокрема. Проте нагальним залишається завдання переосмислення поглядів мислителя в контексті політичного розвитку України в сучасний період, зокрема - з огляду на необхідність творення концепції національної ідеології.

Загальновідомо, що брак власної національної ідеології та політичної думки приводили до того, що частина української найсвідомішої провідної верстви (яких на початку ХХ століття називали "щирими українцями") долю України ставили у повну залежність від поступового розвитку т. зв. російської демократії. Такому підходу й, зокрема, москвофільству Д. Донцов протиставляв українську самостійницьку політику, тобто політичний ідеал суверенної української нації, її духовності й культури. Його передбачення, що москвофільство і малоросійство приведе нашу націю до катастрофи, здійснилося в 1917-1921 роках під час національно-визвольних змагань. "Не маючи виробленої програми, - писав Д. Донцов у праці "Підстави нашої політики", - на зовні українство не могло вийти, як певна означена величина, навіть таким незначним чинником у європейській політиці, якими були маленькі Сербія та Бельгія" [1, с.272]. Донцов критикував діячів Центральної Ради, які прагнули робити революцію без порушення порядку і, зрештою, перетворили Україну на "дім божевільних" [2, с.207]. Він також засудив соціалістичну доктрину - ідеологію Центральної Ради: відзначив її природжений анаціоналізм і, відповідно, непридатність до потреб Української національної революції [3, с.230]. Донцов був переконаний, що політичні лідери періоду Української революції не сформулювали чіткі цілі національно-визвольного руху, не використали власницький інстинкт українського селянства, не протиставили ідеї російського месіанства власну ідею, були нейтральними у справах релігії та церкви [4, с.63-66]. Згідно з переконаннями Д. Донцова, вожді української нації виявилися неготовими до державотворення. А відтак, вину за поразку визвольних змагань 1917-1921 років він покладав саме на них. При цьому, критичний аналіз досвіду Української національної революції на основі особистого досвіду став вихідною точкою та головним джерелом ідеології "чинного націоналізму" Д. Донцова.

У період, коли українська державницька ідея почала зазнавати кризи, слід було проаналізувати її причини. На думку Д. Донцова, демократична модель УНР була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна - такими ж діями гетьманського уряду П. Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Ці імпульси мали народитися в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали, насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх основних постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д. Донцов, який з 1921 року проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став твір "Націоналізм" [5, с.45].

Як ідеолог інтегрального націоналізму ("чинного націоналізму") Д. Донцов трактував свою основну працю "Націоналізм" як виклад певного ідеологічного світогляду. В його основі лежала необхідність відродження волюнтаризму в Україні, заперечення раціоналізму тощо. Стверджуючи думки про брак волі в українців і їх пасивну вдачу, Д. Донцов немовби повторював аналогічні твердження М. Костомарова та В. Липинського. Однак на противагу цим мислителям-інтелектуалістам, які характеризували українську духовність на історичному матеріалі, Д. Донцов робив це з позицій сучасності. У пізніших працях він, здебільшого, повторював попередні висновки [6, с.341].

Аналізуючи українську дійсність і причини програних визвольних змагань зокрема, Д. Донцов дійшов до висновку, що, власне "ядром цієї болячки, яка нищила націю" був перш за все занепад волі з усіма його негативними наслідками й надмірний в українців сентименталізм та провансальський світогляд [7, с.387]. Суть провансальського світогляду, згідно з визначенням мислителя, - це "гуманність" і "толеранція". Для його представників закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або "брати в соціялізмі", "брати в поступі" "або в "людськості", в "Сході Европи", в "слов'янстві", але завжди - брати. Хоч "для мужньої психології ворог є ворог" [8, с.113]. Ідеалом для носіїв провансальського світогляду, - розвиває свою думку Д. Донцов, - "спокій і тиша цвинтаря, не стремління, що живе далекою мрією і виривається з пут теперішньості". І, відтак, робить висновок, що це "провінціо- нальний, парафіяльний... і, ще стисліше, - плебейський світогляд", і що слід характеризувати його як світогляд не нації, а верстви, провінції, плебсу. Тобто світогляд "націй-паріїв, націй-фелахів", або ж - світогляд "нижчих рас, переможених" [9, с.189].

Відповіддю на брак "вольового імпульсу" мало бути, на думку Донцова прищепленя "волі до життя" і "волі до влади". Замість провансальської концепції політичного симбіозу двох націй - Росії та України - "власновладство суверенної і незалежної нації". Замість хуторянського універсалізму - вмілий і розумний синтез універсалізму та націоналізму, як передумова "вселюдського прогресу". Замість демократії - "принцип ініціативної меншості й творчого насильства, як порядкуючих сил". Ці та аналогічні їм ідеї лягли в основу в основу "чинного націоналізму", нового, як твердив Донцов, світогляду, з позицій якого він не тільки перевів критику періоду українського відродження другої половини XIX і початку XX століття, а й накреслив і уточнив своє розуміння української національної ідеї.

Ключ до зрозуміння філософських основ ідеології "чинного націоналізму" дає інтерпретація Д. Донцовим поняття волі та людської природи взагалі. Воля, як її з'ясовує Донцов - це не є усвідомлене (раціональне) прагнення людини та її цілеспрямована дія з метою досягнути інтелектуально пізнаний об'єкт. Так само, вольові дії та вольові процеси не являються активністю, підпорядкованою свідомим цілям [7, с.387,388]. Ключовим в ідеології Д. Донцова стало поняття "воля". Модифікувавши відповідні ідеї Й.Ґ. Фіхте, А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, він створив власну оригінальну концепцію, згідно з якою воля - це суть душі. А відтак, на волі як метафізичній основі світу, а на душі як частині буття, котру можна дослідити феноменологічно, Д. Донцов ґрунтував власну ідеологію.

Передбачливо застерігаючи українських політиків від захоплення соціалістичними ідеями, що надходили з передреволюційної Росії, і були по суті лише ширмою старому деспотизму, Д. Донцов, у той же час, не зміг позбутися популярних для того часу тенденцій тоталітаризму ("фанатизм", "аморальність", аґресія тощо). Хоча в умовах авторитарного польського правління, що мало місце на Галичині (і де такими популярними були ідеї Донцова), боротьба українців за свої національні та загальнолюдські права не могла уникнути насильницьких методів.

Загалом у своїх численних роботах Д. Донцов розробив широку систему політичних і філософських принципів націоналізму на основі ідейних заповітів Т. Шевченка. У той час, як Д. Донцову закидалося нібито штучне нав'язування неприродного українцям волюнтаризму, що спотворює їх характер. Насправді, його позиція була результатом належного осмислення досвіду попередників. Адже волюнтаризм відомий у нашій історії з давніх часів, у традиціях наших предків, про що й наголошував Д. Донцов. У психології волюнтаризм - погляд, за яким праосновою наших духовних проявів є сильна воля. Слід зауважити, що вольовіс- тю пронизана творчість Т.Г. Шевченка. У нього, як і в І. Франка та Л. Українки, волюнтаризм переплітається з прометеїзмом. Волюнтаризмом сповнені такі Шевченкові твори, як "Гайдамаки", "Гамалія", "Кавказ", "Послання...", "Холодний яр", "Заповіт", "Мені однаково" та ін. Як писав Д. Донцов, Т. Шевченко любив тих, хто рвав кайдани, героїв. Кохав їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну - тих степових лицарів. їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави, і в Його справедливість" [10, с.280]. У листі до Лазаревського Шевченко писав: "На те й лихо, щоб з ним битися...". Цим він виразно вказував своїм землякам шлях до волі: "Щоб збудить химерну волю, треба миром, громадою, обух сталить та добре вигострить сокиру й заходитись вже будить" (народ). У І. Франка волюнтаризмом зокрема сповнені "Мойсей", "Вічний революціонер" і "Каменярі". А все життя та творчість Л. Українки сповнені почуття героїзму. Причому він був героїзмом "великого серця й залізної волі, що боролася з щоденним життям". У новітні часи - приклади особистостей, наділених сильною волею-волюнтаризмом - провідники ОУН і командири УПА - Є. Коновалець, С. Бандера, Р. Шухевич, К. Савур, та ін.

Волюнтаризм Д. Донцов тісно пов'язував із питанням провідної верстви. У своїй роботі "За який


Сторінки: 1 2