Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(161

УДК 94(161.2)(477)

В. Л. Штефан

ДЕЯКІ АСПЕКТИ СУЧАСНОЇ МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ

Стаття присвячена одній з трагічних, складних і найболючіших проблем, від вирішення якої залежить доля нації і країни. Автор акцентує увагу на суті процесу русифікації і боротьби проти неї. На основі статистичних даних розглядаються ті позитивні зрушення, що відбулися в Україні в мовній проблемі з часу прийняття Закону "Про мову" і проблеми, які стоять сьогодні перед владою на шляху до повної українізації зрусифікованих українців, засобів масової інформації, освіти. Розглядаються деякі з причин такої ситуації, зокрема: чому ми в даний час не повинні підтримувати двомовність? В чому причина повільності процесу українізації та як може розвиватися ситуація в перспективі?

Ключові слова: мова, мовна політика, нація, регіони, освіта, русифікація, українізація, конфронтація.

Мабуть немає невдячнішої справи, ніж порушувати питання про українську мову в Україні, доля якої сумна і, водночас, героїчна.

Аналіз статистичних даних та публікацій, в яких започатковано розв'язання автором проблеми (див. список використаної літератури), вказують на її актуальність і складність.

Проблема мови для України і українців була і залишається однією з складних і найболючіших, що час від часу загострюється до небезпечних масштабів. Адже без рідної мови неможливе існування самої нації, бо у мові прихований могутній духовний потенціал народу. На жаль, впродовж усього радянського, і не тільки, періоду нашої історії, розвиток української мови придушувався шляхом посиленої русифікації і обмеження української у державно-адміністративному, побутовому і шкільному вжитку. Проти такої політики з 1965 року виступали письменники і вчені, багатьох з яких було репресовано (В. Стуса, В. Мороза, М. Осадчого, В. Чорновола та ін.). Як реакція на репресії виникає „самвидав" - позацензурне нелегальне видання. Символом боротьби за українську мову стала праця І. Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація", в якій автор розвінчував політику держави, що намагалася під терміном „інтернаціоналізм" приховувати русифікацію [1]. Комуністична система переслідувала найменше намагання порушувати цю проблему чи то на радіо, у пресі, чи зібраннях. КДБ зафіксувало в 60-80 рр. XX ст. понад шість тисяч таких „незгодних" [2, с.16]. Терміну „русифікація" немає в жодному словнику радянської та пострадянської доби. Рух шестидесятників підхопили українські письменники, які у своїх творах змальовували трагедію рідної мови: І. Світличний, І. Калинець, Т. Мельничук та ін. Рух супротиву русифікації охопив широкі верстви українського народу, став взірцем у боротьбі за утвердження української мови, надав сильний імпульс для широкого міжнародного розголосу проблеми [3, с.12І-158]. В усіх країнах, де масово проживали українці, почався активний рух на захист української мови. Весь світ дізнався про ганебну політику русифікаторів.

Сьогодні у державі створено правову основу функціонування української мови та подальшого її розвитку. Запровадженню української мови сприяє обов'язкове вивчення державної мови в загальноосвітніх навчальних закладах і складання абітурієнтами вступних іспитів (сьогодні тестів) з української мови. Створюється система безперервної мовної освіти, що забезпечує можливість опанувати українську.

Але зроблено далеко не все, що можна і треба зробити. Українська мова титульної, корінної нації, на жаль, ще не стала повно-присутньою в суспільному житті, витіснена на периферію засобів масової інформації, наукового життя і міського побуту. Для цього необхідно створити обставини, які робитимуть мову потрібною й престижною для всіх. Зробити це непросто, з огляду на глибину зрусифікованості українського суспільства. Згідно з останнім переписом населення 70 відсотків назвали рідною мову українську, але в побуті на всі спілкуються нею [4, с.13]. За даними Інституту соціології, лише 37 відсотків громадян розмовляють українською. На Донеччині, де українці становлять 51 відсоток, тільки 12 відсотків школярів навчаються українською мовою, у Донецьку - 6 відсотків, у Єнакієве та Макіївці - 4 відсотки [4, с.17]. В Криму тільки нещодавно почала працювати єдина, поки що, українська гімназія, ледь животіє єдина українська газета „Кримська світлиця" [4, с.31], немає жодного українського теле- чи радіомовлення. Катастрофічне становище з українськими газетами і в Україні в цілому, частка яких знизилась з 66 відсотків у 1990 році до 35 відсотків у 2000 році, журналів - з 90 до 12; українською мовою в ефір виходить біля 18 відсотків телепрограм, а співвідношення українських видань до російських становить 3 до 97 на душу населення [4, с.35]. Річний тираж українських видань у 2004 році склав 28 відсотків (у 1995 році він складав 70 відсотків) [5, с.10, 11]. Та є й позитивні зрушення: 73 відсотки дітей в Україні навчаються українською мовою; у вищих педагогічних вузах майже 90 відсоткам студентів лекції викладають українською мовою [4, с.28].

Престиж мови - величина змінна і в історії відомо чимало випадків піднесення і падіння мов. Це залежить не від самої мови, а від суспільства - носія мови. Про неухильне зростання престижу української мови у наші дні свідчить кількість кафедр та центрів українознавства, які з'являються в багатьох країнах світу. У США дуже добре володіють українською мовою 34 відсотка громадян, вихідців з України, у Канаді - 35 відсотків, а в Австралії - 43 відсотка [6, с.105].

Парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості в умовах українсько-російської двомовності й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства. Розпочатий після отримання незалежності процес „українізації" суспільства не переріс у потужну тенденцію, а сподівання на те, що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей невдовзі приставатимуть до своєї державної мови і говорити українською стане престижним, все ще є доволі ілюзорним. За показником збереження рідної мови (мови своєї національності) українці посідали лише четверте (після росіян, угорців та кримських татар) місце: 87 відсотків українців в Україні вживали українську мову. Росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98 відсотків) розмовляли рідною мовою. Російською розмовляє і переважна більшість євреїв, греків, німців, молдован, білорусів, корейців, чувашів та ін.

Російські політики свідомо використовують російськомовне населення для боротьби з державотворчими процесами в Україні, створюючи проросійськи зорієнтовані організації. В Криму, наприклад, діє „Товариство захисту прав людини", „Російське народне зібрання", „Екологія і життя", „Єдність", „Російська партія Криму" та інші. У цілому в Україні існує 24 регіональних та республіканських російських товариств [7, с.257].

В Криму мешкає і найбільше росіян - 67 відсотків. В Запорізькій області - 32 відсотки, Одеській - 27 відсотків, Дніпропетровській - 24 відсотки, в Херсонській - 20 відсотків росіян. Але з усіх росіян лише 1,6 відсотка вважають українську мову рідною [7, с.258]. „Границы русского мира проходят по границам употребления русского языка" - заявляє дружина колишнього президента Росії Путіна В.В. [8].

Все це, та багато чого іншого, формує певну світоглядну позицію, створює негативний образ українця і України, насаджує в населення ментальність чужої держави і створює величезну небезпеку.

Мова впливає на формування національної свідомості, як окремої особистості, так і спільноти. Недарма Д. Чижевський зараховує національну свідомість до найважливіших умов культурного розвитку [9, с.75].

Українська мова переважає на селі, у просторічному спілкуванні, у художній літературі, офіційно-діловій, науковій, освітній сферах. У 1995 році по-українському мовило біля 58,5 відсотків депутатів українського парламенту. Є сподівання, що нею все частіше буде спілкуватися владна еліта. На жаль, у великих містах Сходу, Півдня та почасти Центру України українська мова практично не вживається. А саме у містах виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. У „новонароджених" україномовних школах цих регіонів для учнів і учителів україномовним є лише урок; бракує кваліфікованих педагогів.

Серйозною проблемою є статус російської мови в Україні, особливо на Сході, Півдні та у Криму, де більшість населення вважає її рідною. На жаль, держава не вживає достатніх заходів, щодо підтримки рідної мови. А якщо надати російській мові статус другої державної, то значна частина населення буде ігнорувати вивчення української. Це вказує на високу ефективність російськомовної політики в минулому та на задоволення сьогоднішніх можновладців такою ситуацією. Часто вони вважають за непотрібне опановувати державну мову, спілкуватися нею під час виступів. На жаль, в українському політикумі ще багато тих, про яких Т. Шевченко писав як про „дядьків отечества чужого".

Що можна чекати від сьогоднішніх українців, якщо вони, в переважній більшості, навчалися в російських школах. В 1987 році, наприклад, в Донецьку було 140 шкіл російських, українських - нуль; в Миколаєві - 51 російська, українських - нуль; в Херсоні - 79 російських, п'ять українських; в Запоріжжі - 95 російських, одна українська; в Сімферополі - 33 російських, нуль українських. У містах було 28 відсотків українських і 72 відсотка російських шкіл. Станом на 1995 рік росіяни мали 2073 російськомовні школи, у яких навчалося три мільйони учнів, мали 30 російськомовних театрів і 36 українсько-російських [10, с.95].

Великої шкоди для українського етносу принесла політика Москви по оргнабору українців на різні будови п'ятирічок, освоєння цілинних земель, розкуркулення, репресії. На їх місця завозились росіяни і цей процес русифікації ще жде своїх дослідників.

Стало модним розігрувати мовну карту під час виборчих компаній: одні обіцяють відстоювати права українського населення, інші - захистити статус російської мови.

Як відомо, російська мова набула статусу міжнародної. Було б добре, якби росіяни по-братньому сприяли розвитку та піднесенню престижу української мови, хоча б на Україні, адже престиж мови приносить неабияку матеріальну вигоду. Так, експорт англійської мовної продукції приносить щорічно шість мільярдів чистого доходу, а на долю Англії припадає два мільярди, що складає шосту частину її національного доходу [6, с.101].

Держава має дбати про мову як знаряддя національної єдності, проведення активної, цілеспрямованої політики, орієнтованої на виховання національно-мовної особистості. Бо ж і сама мова є духовною цінністю, а зникнення її було б втратою для людства. Майбутнє української мови вирішать наслідки протистояння двох угруповань: проукраїнського і проросійського.

Мабуть ніхто більше, ніж більшовики, не зробив у справі відродження української мови в період українізації, і ніхто потім так не винищив її носіїв, як більшовики. Дуже повільно, мляво вирішується мовна проблема і за часів незалежності. Щоб там не говорили про ущемлення прав російської мови, наша рідна мова знаходиться в жалюгідному стані. Без підтримки держави,


Сторінки: 1 2