Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(477)"1919"

УДК 94(477)"1919"

В. В. Ромащенко

ВПЛИВ ЗОВНІШНЬОГО ЧИННИКА НА ДЕРЖАВОТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ УНР (ПЕРША ПОЛОВИНА 1919 РОКУ)

У статті мова йде про складний процес українського державотворення доби Директорії УНР першої половини 1919 р. Увага акцентується на зовнішньому чиннику, як одному з головних центрів впливу на заходи тодішнього українського політичного проводу щодо розбудови незалежної України. Аналізуються головні засади військового будівництва та його перебіг.

Ключові слова: українське державотворення, Директорія, УНР, військове будівництво, Армія УНР, Головний отаман, Наказний отаман, зовнішній чинник, внутрішня політика, Рада Народних Міністрів.

Актуальність теми запропонованої статті полягає у наявності певних аналогій між проблемами сучасного Українського державотворення з відповідними процесами в одну із трагічних сторінок національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. - добу Директорії УНР. Адже нині, як і у той буремний час українській владі постійно доводиться зіткатися з втручанням зовнішнього чинника у проведенні своєї внутрішньої політики.

Помітним, останнім часом, стає протистояння між деякими державами за підпорядкування України у сферу свого впливу. Географічне положення якої розглядається як вдалий плацдарм для зміцнення своїх позицій у стрімкому процесі глобалізації сучасного світу.

Подібні проблеми поставали і перед політичним проводом УНР. Якому протягом першої половини 1919 р., судилося перетворитися на арену боротьби між Радянською Росією та країнами Антанти.

У сучасних умовах розвитку вітчизняної історичної науки над проблематикою запропонованої теми дослідження працюють В. Солдатенко, В. Верстюк, О. Реєнт, В. Савченко, В. Яблонський [1-5] та ін. їхній науковий доробок проливає світло на перебіг подій державотворчої діяльності Директорії УНР. У свою чергу такі історики, як Я. Тинченко, М. Кравчук, А. Науменко, О. Демчучен [6-9] на сторінках своїх праць особливу увагу приділяють військовому чиннику у цих процесах.

Зі свого боку автор статті прагне внести і свій внесок у висвітлення даного питання. Та на основі аналізу зовнішньополітичного становища УНР першої половини 1919 р. виявити місце і роль її Збройних сил в урядовій діяльності.

Отже, тріумфальний настрій Директорії, як переможця над Гетьманатом П. Скоропадського досить швидко почав відходити на задній план. Перед владою відновленої УНР поставали серйозні проблеми її оборони від зовнішніх загроз.

Так, уже в день капітуляції Німеччини, 11 листопада 1918 р., більшовицький уряд зобов'язав Революційну військову раду (РВР) Російської республіки протягом 10-ти днів підготувати військові сили для походу в Україну. Через два дні з'явилась і офіційна заява ЦВК РСФРР про анулювання Брестського миру, чим ставилось під великий сумнів подальше самостійне існування Української Держави [10, с.162]. Але проведення повномасштабної воєнної кампанії на її території, не дивлячись на те, що на кордоні з Україною більшовики мали значну військову потугу (за підрахунками І. Нагаєвського - 75 тис. [11, с.260], а за - О. Реєнта - 86 тис. війська [3, с.194]) деякий час гальмувалася відсутністю консолідованої позиції серед військового керівництва Радянської Росії. Зокрема Головнокомандуючий її Збройних сил Й. Вацетіс дотримуючись розробленого ним оперативного плану на 1919 р. розглядав українську територію як допоміжний плацдарм у бойових діях проти армії генерала П. Краснова, допускаючи функціонування в Україні у невизначеному майбутньому формуючої у цей час в районі Калуга-Смоленськ-Брянськ Резервної армії у складі трьох стрілецьких дивізій (9-ї, 21 -ї, 23-ї) під командуванням В. Глаголєва. Тоді як авторитетний радянський військовий діяч В. Антонов-Овсієнко наполягав на більш рішучих діях щодо України.

Усе ж таки згодом Й. Вацетіс пішов на деякі поступки, дозволивши своєму опонентові 17 листопада 1918 р. приступити до утворення Групи військ Курського напрямку для безпосереднього оперування на українському просторі. До складу якої передбачалося передати деякі частини Резервної армії, дві українські повстанські дивізії, Московську робітничу дивізію, 43-й робітничий полк, 2-гу Орловську бригаду, два бронепотяги та броневідділення [12, с.138-139]. Для посилення цієї військової формації широкими потоками з Росії надходила зброя, боєприпаси, грошові ресурси. Своєрідною базою для цього угруповання у листопаді був Орловський воєнний округ. Грошове забезпечення покладалось на Курський банк [13, с.376].

Проте не чекаючи остаточного формування Групи військ Курського та на отримання відповідного наказу першими в Україну здійснили своє просування 1-ша та 2-га українські повстанські дивізії. Вже 18 листопада їхніми силами було захоплено Ямпіль, Хутір Михайлівський, ст. Коренево. Не зустрівши на своєму шляху серйозного опору вони просувались далі. Після того як повстанці 2-ї дивізії захопили Суджу, більшовики 28 листопада 1918 р. проголосили тут Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, прикриваючись яким вони продовжили подальше її завоювання.

5 грудня 1918 р. військове з'єднання В. Антонова-Овсієнка поповнилось двома продовольчими полками 8-ї армії, 4-им кавалерійським продовольчим полком, двома полками надзвичайної комісії, п'ятитисячним загоном з Уфи та різного роду інтернаціональними частинами. З урахуванням цих відділів наприкінці грудня загальна кількість військовослужбовців у підпорядкуванні В. Антонова-Овсієнка перевищувала 21 тис. [12, с.162-163].

У цей же час, на територію України проникають перші відділи військового десанту країн Антанти. Місцем базування їхнього 15-тисячного війська стає Одеса.

Військова присутність в Україні інших держав, до того ж ворожих одна одній, відіграла вагомий вплив на політичне життя держави. Тоді як на початковому етапі функціонування нової влади в Україні спостерігалась єдність українських політичних сил. Зокрема формування уряду на чолі з В. Чеховським відбулось за згодою усіх політичних сил, що свого часу були репрезентовані в Українському Національному Союзі (УНС). То вже з часом помітними стали перші прояви конфронтації поміж ними. Головна причина чого полягала у відсутності консолідованого рішення серед політичного проводу щодо вибору ймовірного союзника, потребу у чому обумовлювалась загрозливим становищем в якому опинилася уНр наприкінці 1918 р. Адже в останні дні грудня більшовики встановили свій контроль над рядом міст Лівобережної України, готуючись до вирішального наступу на Київ. У цей же час на вимогу Антанти українські війська на півдні змушені були відійти на лінію Тираспіль - Бірзула - Вознесенськ - Миколаїв - Херсон [3, с.179].

Аналізуючи стан Армії Директорії УНР та зовнішньополітичну ситуацію, начальник Оперативного відділу Генерального Штабу полковник М. Капустянський у своїй доповіді Головному отаману від 30 грудня 1918 р. обумовлював необхідність у виборі одного супротивника, проти якого потрібно було зосередити головну увагу, щодо іншого - прагнути заручитися нейтралітетом. Тобто, тодішнє становище України вимагало: або йти із Антантою, а відтак і білогвардійцями проти більшовиків, або навпаки. Інших варіантів на його думку не існувало. Поки що, зважаючи на ступінь зовнішньої небезпеки, Генеральний Штаб утворив фронти: Лівобережний (командуючий П. Болбочан), Правобережний (отаман О. Оскілко), Південну групу (генерал О. Греків) та окремий проти румунів [14, с.71-75].

Вибір союзника ще більше загострив стосунки усередині політичного проводу. Саме це стало однією з причин виходу В. Винниченка зі складу Директорії і складання повноважень голови уряду В. Чехівським, яким не вдалося домовитися з керівництвом Радянської Росії про заключення миру. У наслідок чого більшовицькі війська захопили Київ. Отже, вибір ймовірного союзника впав на країни Антанти, а головним чином на Францію. Адже саме у її сферу по закінченню Першої світової війни потрапила Україна.

Налагодження союзницьких стосунків з Антантою було одним з першочергових завдань нового уряду УНР, який 13 лютого 1919 р очолив С. Остапенко [15, с.103]. Однак, усі його спроби заручитись підтримкою країн Антанти у боротьбі з більшовиками не дали позитивного результату. Як і раніше, Антанта головним своїм пріоритетом вважала відновлення єдиної і неподільної Росії, а відтак Україна залишалася поза її увагою. Відсутність позитиву у переговорах з Антантою призвела до чергової зміни уряду. Замість С. Остапенка його очолив Б. Мартос, що фактично означало відхід від проантантівської орієнтації.

У цей час, одне з найважливіших місць у державотворчій діяльності Директорії та її уряду посідає військове будівництво. Протягом січня - першої половини березня 1919 р відбувається структуризація повноважень військового керівництва Збройних сил на нормативно-правовому рівні. Так, 1 січня 1919 р. Головний отаман С. Петлюра наказом №22 підпорядкував собі усі кадрові військові частини [16, арк.3].

Надалі ключові посади в управлінні Українською Армією мали: Головний отаман, Військовий міністр та з лютого 1919 р. Наказний отаман. 13 лютого Директорія здійснила розподіл функцій між ними. Зокрема, у руках Головного отамана зосереджувалась уся військова влада. Відповідно до чого повноваження Військового міністра звужувались. До його прерогатив належало завідування постачанням Збройних сил продуктами харчування, одягом, військовими припасами та поповненням її особовим складом [17, арк.11]. У ході виконання цього завдання, Військовий міністр мав тісно співпрацювати із своїми колегами з міністерства фінансів та народного господарства. На місцях, у межах своїх повноважень, допомогу йому повинні були надавати представники місцевої влади - губерніальні комісари [18, арк.153-154].

У сферу ж діяльності Наказного отамана відносилось безпосереднє ведення військових операцій та керівництво усіма галузями Армії УНР. Наказний Отаман підпорядковувався через Головного отамана Директорії УНР і був відповідальний перед нею [19, с.491].

Із цих військових посад найбільш політизованим був Військовий міністр. Перебування тієї чи іншої особи на чолі міністерства залежало від тих партій, на основі яких формувався уряд (Рада Народних Міністрів). У різний час, при тому за доволі короткий час, Військове міністерство очолювали: С. Осецький (з 26 грудня 1918 р.), О. Греків (з 1 січня за іншими даними з 22 січня 1919 р.), О. Шаповал (з 13 лютого

р.), Г. Сиротенко (з 9 квітня 1919 р.), В. Петрів (з 17 вересня 1919 р.), В. Сальський (з 26 травня

р.) [9, с.24].

Усіма розробками військових операцій займався Штаб Дієвої Армії (ШДА). Його було впроваджено замість ліквідованого Генерального Штабу часів Гетьманату П. Скоропадського. На функціонування ШДА теж мала великий вплив політика. Так, до його складу не увійшли багато військових старшин з попередніх періодів визвольних змагань українського народу. До ШДА були покликані ті, хто відповідав „трудовому принципу", який було обрано за модель Українського державотворення, прийнятого на Трудовому Конгресі. Тобто, у ході військового будівництва у період Директорії розрахунок робився на військових, які походили з трудової інтелігенції [5, с.111].

З метою наведення порядку в Армії УНР, 13 травня 1919 р., згідно з законом „Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях", було введено інститут державних інспекторів,


Сторінки: 1 2 3