Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(477)"1920":327

УДК 94(477)"1920":327.01/06:341.74(44)

Я. В. Попенко

ДІЯЛЬНІСТЬ ДИПЛОМАТИЧНОЇ МІСІЇ УНР У ФРАНЦІЇ (СІЧЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1920 Р.)

Стаття присвячена діяльності дипломатичної місії УНР у Французькій Республіці в січні-червні 1920 р. У період існування уряду Директорії 1920 рік став переломним в українсько-французьких міждержавних взаєминах. Перша половина 1920 р. давала дипломатам УНР у Франції певні сподівання на досягнення реальних відносин між Україною та Французькою Республікою. Дипломатична місія УНР здійснила низку політичних кроків для досягнення позитивного результату. У статті проаналізована діяльність дипломатичної місії УНР, характер переговорів із французькими політиками, акції антиукраїнських сил. Ключові слова: УНР, уряд Директорії, Французька Республіка, дипломатична місія, Антанта, Польська Республіка, українсько-польський військово-політичний договір.

Однією з головних ознак суверенної держави є наявність власної зовнішньополітичної стратегії розвитку країни. Новітні зовнішньополітичні орієнтири України можна визначити як багатовекторні, тобто політика партнерства зі всіма державами. Звісно, така міжнародна позиція має як свої переваги, так і значні недоліки. До переваг, безумовно, можна віднести можливість співпраці з іноземними партнерами в багатьох напрямках, починаючи з політико-економічної співпраці, і закінчуючи гуманітарною сферою. Водночас беззаперечні і недоліки. Досить часто реали сучасної української міжнародної політики демонструють явне надання переваги лише одній стороні, навіть на шкоду власним інтересам. Іноді українська дипломатія „застосовує" і тактику „вичікування", коли необхідно чітко висловитись щодо певних міжнародних подій.

Таким чином, політика багатовекторності доволі часто зіграє з українською дипломатією „злий жарт" - фактично стає перепоною в справі інтеграції України до європейської та світової спільноти. Аналізуючи сучасний розвиток української дипломатії, не варто забувати і про історичний досвід міжнародної діяльності України, зокрема періоду Директорії УНР, кінця 1918-1921 рр. У той історичний період саме відсутність чіткого розуміння зовнішньополітичних пріоритетів, невизначеність міжнародної політики та позиція нейтралітету, значною мірою спричинили втрату власної державної незалежності.

Актуальність вивчення історичного досвіду міжнародних відносин між Україною та Французькою Республікою обумовлена досить сильними економічними та політичними позиціями останньої у сучасній європейській політичній системі, її впливом у формування міжнародних відносин новітньої доби.

Питання зовнішньополітичної діяльності України 1917-1921 рр. знайшли часткове відображення в численних монографіях та публікаціях як безпосередніх учасників визвольних змагань, так і вчених української діаспори [1; 2; 3; 4]. Завдяки спогадам учасників української революції, залученню у науковий обіг архівних джерел західного походження вченими української діаспори - сучасні дослідники отримали значний матеріал з даної проблематики і можливість продовжити вивчення теми на широкій джерельній основі. Питання міжнародної діяльності УНР доби Директорії знайшли певне висвітлення і в радянській історіографії [5; 6]. Проте внаслідок компартійної заідеологізованості її представників зовнішня політика УНР не знайшла в їх працях об'єктивного висвітлення. За визначенням Г. Федотова: „Історик одержував свої схеми готовими з якихось комітетів: йому залишається сумлінно і компетентно вишивати візерунки" [7, с.65].

Попри притаманний радянським дослідникам ідеологічний суб'єктивізм в оцінці історичних подій, ними накопичений значний фактичний матеріал, який необхідно використовувати, звертаючись до даної теми. Міжнародне становище УНР та її дипломатична діяльність також знайшли висвітлення у низці праць сучасних дослідників [8; 9; 10]. Однак діяльність дипломатичного представництва України у Франції розглядається в них побіжно, лише в контексті загальнополітичної зовнішньої діяльності Директорії УНР.

Пропонована стаття є спробою комплексного дослідження становлення і функціонування дипломатичного представництва Директорії УНР у Французькій Республіці впродовж січня-червня 1920 р.

30 грудня 1919 р. М. Тишкевич повідомив МЗС УНР про те, що з огляду на попередні помилки при формуванні делегації УНР у Парижі, було б доречним змінити її склад. Вже 4 січня 1920 р. РНМ УНР надала йому надзвичайні повноваження для роботи [11, арк.1]. Голова делегації мав виключне право скорочувати штати і бюджет місії; звільняти членів делегації з повідомленням про свої дії Директорії для остаточного затвердження; приймати за власним вибором нових членів; розпоряджатися фондами делегації з відповідальністю лише перед урядом УНР [12, арк.2]. Своїм наказом уряд Директорії чітко визначив також права та обов'язки інших членів представництва УНР у Франції.

січня в уряді Французької Республіки відбулися певні зміни. Ж. Клемансо подав у відставку з поста прем'єр-міністра країни (20 січня новим керівником уряду було призначено А. Мільєрана) [13, с.264]. Зміна здавалась політично вигідною для УНР, оскільки Ж. Клемансо був найбільшим „противником" української суверенності. У першій же своїй промові, А. Мільєран зобов'язався „дати відсіч більшовикам" [14, с.161], тому призначення нового прем'єр-міністра давало певні сподівання дипломатам УНР, що він більш прихильно налаштований до українських визвольних змагань. У той же день українська делегація надіслала Найвищій Раді союзних держав звернення: „Придивитись тяжкому становищу в якому знаходиться український народ і дати уряду УНР змогу боротися зі страшною фізичною загрозою життю населення України" [йшлося про дозвіл ввезення в Україну медичних препаратів для армії та цивільного населення - Я.П.]. [15, арк.64]. Із подібним проханням звертався і Головний Отаман С. Петлюра [16, с.193-194]. Натомість лідери Антанти, як і раніше, залишили ці звернення поза своєю увагою.

січня С. Петлюра, звертаючись до М. Тишкевича, писав, що українська делегація мусить зацікавити політичні та підприємницькі кола Антанти можливістю розпочати економічні зносини з УНР. „Коли ми будемо і далі ізольовані з сусідами і Європою в цілях товарообміну ... нам прийдеться дуже тяжко", - зазначав він [17, арк.3-4]. Однак, зважаючи на катастрофічний стан української влади, представництву було поставлено надскладне завдання. Уряд Директорії практично не контролював власну територію, тому реально на міг забезпечити виконання своїх економічних зобов'язань. Про фінансово-економічну кризу УНР свідчив також той факт, що її уряд уповноважував М. Тишкевича „домагатись перед Мировою Конференцією та Державами Антанти про пред'явлення грошових претензій до Германського Уряду відносно відшкодування вчинених германським військом шкод і збитків [в Україні - Я.П.]" [12, арк.41]. Якщо зважити на те, що Німеччина була зобов'язана виплачувати значні репарації країнам-переможцям, то претензії УНР виглядали просто нереальними. Тим паче, що німецький уряд діяв в Україні в рамках підписаного союзного договору. У свою чергу Найвища Рада союзних держав, з ініціативи Д. Ллойд- Джорджа, прийняла рішення припинити економічну блокаду РСФРР [18, с.146]. Слід зазначити, що це питання обговорювалося ще 5 липня 1919 р., однак через опір Франції не було ухвалене [19, арк.86]. Однак, зважаючи на економічну кризу в більшості європейських країн, воно було ратифіковане на початку 1920 р. До речі, згідно даних англійської газети „Times", у грудні 1919 р. допомогу по безробіттю в Європі отримувало від 40 до 50 млн. чоловік [20, арк.10]. Тому зняття економічної блокади проти РСФРР було актуальним питанням для налагодження товарообміну на європейському континенті.

21 січня 1920 р. військовим радник української місії в Парижі зазначав військовому міністерству УНР, що А. Мільєран та міністр закордонних справ Франції позитивно ставилися до ідеї самовизначення націй: „Слід щоб версальський мир не був для нас ударом, позаяк народності бувшої Росії дивляться на нас як заступників. Ми повинні визнати їх самостійне політичне життя". Водночас ставлення до УНР характеризувалося досить скептично: „Мала віра в талант і здібність української інтелігенції і урядових кіл здобувати самостійну державу" [21, арк.12зв.,15]. Така позиція була викликана, по-перше, наслідком відвертої антиукраїнської діяльності російських та польських представництв у Парижі, по-друге, політичною слабкістю уряду Директорії. Однак, незважаючи на „прохолодне" ставлення до УНР, українські дипломати продовжували активну діяльність, спрямовану на визнання суверенності УНР. 21 січня С. Петлюра, звертаючись до М. Тишкевича, просив останнього посприяти вирішенню питання щодо українських військовополонених, які перебували в різних європейських країнах. „Для нас важливо щоб Антанта дозволила використовувати наших полонених, яких тільки в Німеччині 30-40 тисяч", - писав Головний Отаман [17, арк.15]. Натомість, як і попередні звернення, всі запити та зустрічі М. Тишкевича з представниками Антанти не дали позитивного результату і з цього питання. Частково можна зрозуміти позицію Антанти, передусім Франції, відносно несприйняття ідеї суверенності України. Так, лише на прикладі української делегації в Парижі було видно, що ідея незалежності УНР трактується українським політикумом далеко не однозначно, нерідко абсолютно з протилежних позицій. У цьому контексті доречно навести слова Я. Окуневського щодо діяльності дипломатів України: „Ніде правди діти, що ми, українці, уміємо дуже добре від себе людей відпихати, а симпатій для себе з'єднувати ми не вміємо. Кружковство і критиканство заїло і заїдає нас" [22, арк.1]. Досить хиткою була і політична позиція у провідників визвольних змагань. Один з лідерів української Директорії В. Винниченко зазначав: „Нема у нас нації. Є темний, осоловілий ... народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить", - писав В. Винниченко [23, с.309]. Цих „маніпуляцій" не могли збагнути не лише український народ, а й досвідчені європейські політичні кола. Тому і сама ідея суверенності УНР не сприймалася у політичному середовищі Антанти загалом та Франції зокрема. Цікавим фактом також є те, що „темний, осоловілий народ" підтримував українську Директорію [24, арк.7], у той же час „вороже ставився до Денікіна" [25, арк.62]. Інша справа, що, за словами І. Мазепи, „революція застала наше суспільство без розвиненої провідної верстви" [26, с.144]. Напевно, це було однією з головних проблем тодішнього керівництва УНР.

У другій половині січня 1920 р. взаємовідносини між дипломатами УНР та ЗО УНР у Парижі фактично перебували у кризовому стані через різні погляди на шляхи утвердження державної суверенності. Так, С. Петлюра звертав увагу М. Тишкевича на те, що провідники галицького уряду зробили ставку на союз із генералом А. Денікіним. „Ця комбінація, крім нового удару нашій національній єдності та гідності, нічого не принесе", - писав він [17, арк.7]. У цьому аспекті слід зауважити, що непорозуміння між дипломатами ЗУНР та УНР з одного боку були наслідком непродуманої зовнішньої політики керівництва України, а з іншого - викликані різними факторами зовнішньої агресії. Так, для УНР головна військова загроза була з боку більшовицької Росії, для ЗУНР - це була Польща.

29 січня М. Тишкевич був прийнятий президентом Франції П. Дешанелем [27, арк.82]. Можна припустити, що дипломат під час аудієнції говорив з новим


Сторінки: 1 2 3