Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(161

УДК 94(161.2161.1)(477)

В. В. Пашков

ДВОМОВНІСТЬ ЯК ФАКТОР НАЦІОНАЛЬНОЇ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

У статті розкрито поняття двомовності. Наведено порівняльний аналіз особливостей білінгвізму у

Західній Європі і проблеми формування двомовності як чинника освітньої політики в Україні.

Ключові слова: двомовність, монолінгвізм, мультилінгвізм, державна мова, рідна мова.

На початку ХХІ століття полімовна компетенція учнів стала однією з важливих педагогічних задач. Найчастіше ця проблема визначається як проблема мультилінгвізму (multlingualism - полілінгвізм), інколи - двомовності (білінгвізму). На сьогодні продовжує розвиватися розробка теоретичних і практичних аспектів явища двомовності, яке відносять до найбільш значимих в державній, національній і культурній освіті.

Білінгвізм у закордонних джерелах - це володіння двома мовами. У багатьох словниках поняття двомовності, багатомовності, мультилінгвізму, полілінгвізму визначаються як тотожні й означають використання декілька мов, кожна з яких вибирається в межах визначеної соціальної спільності (перш за все, держави); використання індивідуумом (групою людей) декількох мов, кожна з яких вибирається в залежності від конкретної комунікативної ситуації [1]. Двомовність як об'єкт дослідження охоплює лінгвістичний, соціологічний, педагогічний, правовий та історичний аспекти.

Історіографія проблеми має давні традиції. Ситуацію двомовності в Україні, що складалася протягом різних історичних епох, досліджували такі видатні історики, як О. Єфименко [2] та О. Пріцак [3], причому часто даючи протилежні оцінки ситуації, яка склалася історично. Зі здобуттям Україною незалежності наукова дискусія навколо проблеми двомовності лише загострилася, причому мовне питання висвітлювали не лише історики, (А. Желєзний [4]), а й філологи (Р. Кісь [5], І. Кононов [6], Л. Масенко [7]). Проте в цій ситауції проблема все ж таки, не була остаточно вирішена. Автори у своїх дослідженнях часто спираються на застарілі, націоналістичні концепції, не враховуючи сучасні тенденції культурного розвитку в світі, досвід глобалізаційних процесів.

На цей час закінчується ера монолінгвізму в західних країнах і починається ера мультилінгвізму, а також утвердження мультикультурної освіти й виховання. Знання декількох мов стає державною політикою в галузі освіти багатьох країн (Франція, Голландія, Швейцарія, Бельгія, Швеція, Фінляндія та інші). Тільки США дотримуються монолінгвальної освітньої політики: основною вимогою є знання державної (англійської) мови. У 1997 році Радою Європи було прийнято документ «Modern Languages: Learning, Teaching, Assessment. A Common European Framework of reference» («Сучасні мови: вивчення, навчання, оцінка. Загальноєвропейська компетенція»), спрямований на усунення мовних бар'єрів. Цим документом визначалися цілі, завдання й зміст навчання іноземним мовам, характеризувалися підсумкові рівні володіння іноземною мовою.

Одночасно з процесами інтеграції в країнах ЄС приймаються документи («Європейська хартія регіональних мов і національних меншин», 1992 р.; «Концепція про захист національних меншин», 1994 р.), які регламентують збереження історично існувавших у Європі меншин і підтримка їх мов. Такі міри покликані вберегти нації від асиміляції, сприяти міжкультурному спілкуванню. Схема вивчення мов така: кожен учень європейської школи повинен володіти трьома мовами - рідною, однією із трьох робочих мов Союзу (англійською, німецькою, французькою) і ще будь-якою мовою однієї з країн ЄС. При цьому, третю мову починають вивчати з другого року навчання. Досвід європейських шкіл можна взяти за взірець двомовних шкіл.

Формування двомовності на сучасному етапі здійснюється в умовах бурхливого суспільного й науково- технічного прогресу, котрий значною мірою визначає як сучасний стан мов, так і їх рух у майбутнє. Насамперед, мови виступають як засіб і стимул соціального й науково-технічного прогресу. У цьому знаходить своє відображення діалектичний характер взаємозв'язку мови й суспільства.

Мовний аспект формування особистості за кордоном також пов'язаний з проблемами білінгвізму.

Сучасна постановка проблем толерантності - формування толерантної свідомості, мислення, культури в умовах Західної Європи - часто пов'язується з ідеями полілінгвізму.

Ідея полілінгвізму, або (за Я. Каменським) «поліглотії», має багатовікову історію. Багатомовність була популярною ще в епоху Просвітництва. Автор «Великої дидактики» приділяє особливу увагу вивченню мов. За його лінгвістичною концепцією грамотній людині варто знати декілька мов, а саме рідну мову «для приватного життя», мову (чи мови) сусідніх народів «для відносин» з ними, латинську для «читання книг наукового змісту» й додаткові: «для філософів і лікарів - грецька й арабська мови, для богословів - грецька і єврейська». Особливу увагу приділялося рідній мові й латинській, які треба «вивчати з однаковою старанністю» [8].

Очевидно, що залучення людини до вивчення нової мови може здійснюватися в різних умовах. Ідеальними можна вважати такі умови, коли вдало поєднуються всі необхідні для успішного оволодіння другою мовою компоненти: стимули для використання мови як засобу спілкування, здатності людини до оволодіння іномовною мовленнєвою діяльністю, безпосередній доступ до мови й культури іншого народу.

Щодо України, то доцільно говорити, перш за все, про умови розвитку природної двомовності (українська й російська мови). З приводу іноземної мови, то в умовах навчання в середній загальноосвітній школі можемо акцентувати на розвитку штучного білінгвізму.

Процес розвитку природної двомовності в Україні ускладнений і деформований ідеологічним і політичним факторами. Домінантою, яка на сьогодні виступає як абсолютна цінність, є ідея української державності, її становлення, боротьба за її розвиток, її обстоювання, втрати й набутки. При цьому критеріями державної стабільності України й українського народу є:

набута на початку 90-х років незалежність і самостійність;

територіальна цілісність;

державоутворюючий етнос (українці);

державна мова (українська).

Після прийняття в 1996 році нової Конституції в статусі мов, якими розмовляє населення України, відбуваються кардинальні зміни.

Державною в Україні визнано лише одну мову - українську. При цьому «держава забезпечує всесторонній розвиток і функціонування української мови у всіх сферах громадського життя на всій території України». Частина 3 статті 10 Конституції України гарантує російській мові «вільний розвиток, використання й захист», а частина 4 тієї ж статті передбачає, що «держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування» [9]. Варто наголосити, що на території України з шести робочих мов ООН широко використовується й практично доступна тільки одна - російська. Таким чином, відповідно до Конституції по відношенню до використання мов не має ніяких обмежень. Конкретні питання використання мов в Україні, згідно з тією ж статтею Конституції, «визначаються законом». І хоча це «Закон про мови в Українській РСР» ще 1989 року. З моменту прийняття він, практично, не змінювався, офіційно закон діє. Але ще на початку 90-х років його зміст певним чином трансформували так званими підзаконними актами.

У 1991 році на основі «Закону про мови» було розроблено відповідну постанову Ради міністрів УРСР «Про недержавну програму розвитку української мови й інших національних мов на період до 2000 року». Комплексний план Міністерства народної освіти УРСР, прийнятий на виконання урядової постанови, в деякій мірі видозмінив положення про те, хто визначає мову навчання в школах. «Відповідно до національного складу й потреб населення завершити формування мережі загальноосвітніх шкіл, дошкільних і позашкільних закладів». Тобто ще враховувалися запити й думки населення країни про те, які школи повинні функціонувати. Але, на відміну від тексту «Закону про мови», вже з'явився пункт, який не залежав від думки батьків, - національний склад населення.

У 1992 році Міністерство освіти України продовжило «коректувати» «Закон про мови». Було видано наказ, відповідно до якого вимагалося створити «таку мережу перших класів, яка б найбільш повніше відповідала національному складу населення кожного регіону й запитам Української держави».

Так за декілька років українські батьки були вилучені з процесу визначення мови навчання своїх дітей у школах, хоча сам закон, який давав їм на це право, не змінювався. За словосполученням у наказі «запити Української держави» як визначаючого фактора вибору мови навчання в школах уже проглядається домінуюча роль національної держави державоутворюючого етносу (в даному випадку українців).

Результатом такого бюрократичного трактування «Закону про мови» стало різке скорочення кількості шкіл з російською мовою навчання адміністративно-директивним шляхом, без врахування думки батьків і без належної підготовки педагогічного колективу.

Типовим й показовим прикладом для південно-східного регіону України може бути динаміка переходу навчальних закладів Запорізької області на українську мову навчання. В області 621 школа, з них українською мовою навчання в 2008-09 рр. було 405 (65%) шкіл. У процесі переходу на державну мову навчання припадає 115 (19%) шкіл, двомовних - 13 (2%), російськомовних - 88 (14%) шкіл [10]. Навіть відносно до показників перепису населення 2001 року (34% складають росіяни) очевидним є порушення пропорції українських і російських шкіл і за етнічним складом.

Так, всупереч Конституції й законам України, державними органами штучно створюється ситуація, коли ігнорування положень, які гарантують права російської мови, є свідченням «патріотизму». Але в Україні протягом століть утвердилася й сформувалася природна двомовність, коли українець і росіянин, спілкуючись кожен своєю мовою, вільно розуміють один одного без перекладача.

Зміст положень самого Закону не вимагає ні поспішного закриття шкіл з російською мовою навчання, ні переходу на українську мову у всіх сферах життя суспільства. Зокрема, в «Законі про мову» сказано:

мовами міжнаціонального спілкування є українська, російська й інші мови (стаття 4);

громадяни України мають право звертатися в державні органи, заклади й організації «російською мовою або мовою, прийнятною для сторін», ніхто не має права відмовитися приймати заяву громадянина, написану російською, а сам громадянин має право вимагати від державного органу видати йому відповідь «в перекладі російською мовою» (стаття 85);

посадові особи державних органів повинні володіти українською й російською мовами (стаття 6);

акти вищих органів державної влади й управління України повинні публікуватися українською й російською мовами (стаття 13);

технічна й проектна документація в Україні випускається українською й російською мовами (стаття 13);

поштово-телеграфна кореспонденція для пересилки в межах України, як від громадян, так і від державних органів, приймаються українською й російською мовами (стаття 34) [11].

За роки незалежності (1991-2008) в Україні склалася своєрідна мовна ситуація, яку інколи називають парадоксальною: відповідно до Конституції й законодавства мова одна - українська, а реально функціонує дві, з перевагою в окремих сферах російської. «При тому, що 62% респондентів стабільно називають своєю рідною мовою українську, лише 55-57% користуються своєю рідною мовою постійно, інші ж відповідають, що використовують російську й українську в залежності від обставин. Для тих, хто вважає своєю рідною мовою російську, це відхилення в сторону постійного використання української (яка не є рідною) мовою, що становить не більше 1-2%. Таким чином, структура мовного


Сторінки: 1 2