Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(477)"1905/1908":329

УДК 94(477)"1905/1908":329

С. Г. Іваницька

"УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ" У ДІЯЛЬНОСТІ ТА ОЦІНКАХ П. Я. СТЕБНИЦЬКОГО (1905-1908) Підготовка статті частково уможливлена завдяки дослідчій дотації Канадського інституту українських студій Альбертського університету (із Вічного фонду з українознавства ім. д-ра І. Іванцева й д-ра М. Мисько- Іванців) 2009 р.

Метою статті є з'ясування особистого внеску видатного суспільного та політичного діяча, публіциста, керівника Петербурзької громади Української Демократично-Радикальної партії (УДРП) Петра Януаровича Стебницького (25.11.1862 - 14.03.1923) в інтерпретації та головні напрямки реалізації"українського проекту" (мовне питання, "шкільне питання", колективні опозиційні заяви, українська парламентська громада, національна преса та книгодрукування) у контексті стратегії й тактики УДРП у роки першої російської революції.

Ключові слова: П.Я. Стебницький, Є.Х. Чикаленко, Петербурзька громада, Українська Демократично- Радикальна партія, перша російська революція 1905-1907 років, "український проект", модерністична доба, "національне відродження", неолібералізм, неонародництво.

"Український проект", що був сформульований ще в середині ХІХ ст. (кирило-мефодіївці, старогрома- довці, М.П. Драгоманов) та мав на меті створення модерної української нації, був позитивно, але не беззастережно, сприйнятий інтелектуалами та активістами новітньої фази національного руху. Більшість із них свідомо й наполегливо йшли все життя до обраної мети.

Період першої російської революції 1905-1907 рр. для українського проекту як своєрідної альтернативи проекту "великої російської нації" виявився ключовим із точки зору трансформації фаз процесів наці- обудівництва. Саме він приніс українській за самоідентифікацію інтелігенції довгоочікувані здобутки - свободу друку й свободу громадських об'єднань, також остаточне організаційне оформлення та активізацію українських політичних партій.

Недостатньо вивченим, на наш погляд, залишається, насамперед, такий аспект реалізації "українського проекту", як сприйняття його проблем та перспектив "людиною другого плану" в історії, розуміння глибинної суті подій видатними "культрегерами" на ниві освіти й інтелектуалами в політиці, людьми, які багато речей розуміли глибше, ніж будь-хто, та не жадали слави, влади та регалій.

"Людина другого ряду" - це наукова метафора, що нині активно використовується в домені "інтелектуальної історії": йдеться практично про будь-якого індивіда, не зафіксованому на історичному екрані "найкрупнішим планом", до того, хто не відноситься до відомої номенклатури великих історичних особистостей, що грають головні ролі, і що заповнюють собою простір так званої Великої історії. Фігура "другого плану" - той, хто робить свою справу, перебуваючи в тіні геніїв; але "без них неможливо - ні в статиці, ні в історичній динаміці - уявити собі простір інтелектуального життя, пронизаний безліччю зв'язків і опосередкованих контактів" [1, с.104]. Зазначимо, що термін "людина другого плану" не має трактуватися в сенсі другорядності, меншовартості, не має принижувати статус чи внесок у загальну справу тих осіб, про яких піде мова.

Ця метафора прийнятна й у сфері політичної історії України, тим більше, що в біографіях багатьох українських політиків модерністичної доби "національного відродження" (1890-і - 1900-і роки) тісно переплелися "історія" і "політика".

Метою статті є з'ясування інтерпретацій "українського проекту" та особистого внеску в його реалізацію видатним суспільно-політичним діячем, публіцистом, одним із керівників Петербурзької громади Української Демократично-Радикальної партії (УдрП) Петром Януаровичем Стебницьким (25.11.1862 - 14.03.1923) у контексті стратегії й тактики УДРП у роки першої російської революції. Історія УДРП, ідеологічні та тактичні засади її "українського проекту" детально відображені в публікаціях автора цієї статті [2; 3]. УДРП як партія парламентського типу, кадрова, напівлегальна, спиралась в організаційному плані на громадівські традиції українського національного руху, у теоретичному - на синтез ідей неолібералізму й неонародництва (М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський), у політичному - орієнтувалась на еволюційний шлях реформування Російської імперії в конституційну федеративну державу з розвинутим громадянським суспільством, зуміла зайняти свою особливу нішу, пов'язану із процесом "національного будівництва". Головними напрямками концентрації зусиль її діячів були: боротьба за легальний статус української мови у публічному житті (скасування указів 1863 та 1876 рр.), "шкільне питання" (українська мова навчання в початкових і середніх школах), "університетське питання" (кафедри українознавства), організація "Просвіт", видання українського перекладу "Євангелія", опікування новонародженою україномовною пресою, організація роботи видавництв.

Світла особистість П.Я. Стебницького привертає дедалі більше увагу українських авторів. Це - статті в енциклопедіях та довідкових виданнях [4-6], популярні нариси [7-8], роботи, де освітлюється внесок Стебницького в українську культуру, у національне будівництво 9-10], його праця у ВУАН [11], з'ясовуються інформаційні можливості епістолярної спадщини П.Я. Стебницького та інших українських діячів, зокрема, у плані двосторонніх контактів [12-17]. Деяка інформація про політичні погляди П.Я. Стебницького міститься в монографії В.В. Стрільця [18, с.11,22-23,35,39 та ін.].

Надзвичайно цінним джерелом для реконструкції світовідчуття та поглядів П.Я. Стебницького є його листування з Є.Х. Чикаленко з 1901 по 1922 рік, видане в зусиллями співробітників Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ [19].

Нещодавно, в 2009 р. в видавництві "Темпора" з'явилися друком "Вибрані праці" П.Я. Стебницького, упорядковані І.М. Старовойтенко - ошатний том обсягом 632 сторінки, куди увійшли його праці 1910-х - 1920-х років - "Поміж двох революцій", "Украинский вопрос" (робота, написана спільно з О.Г. Лотоцьким), "Украина в экономике России", "Українська справа", статті з періодики. Це свідчить про затребуваність та актуальність і публіцистичної спадщини Петра Януаровича, цього "золотого фонду" національної журналістики.

Прижиттєва інформація про Стебницького є досить обмеженою: довідкова стаття в газеті "Нова рада" із нагоди міністерського призначення [20], автобіографія (1919 р.) [21]. Не обминув Петра Януаровича своєю увагою й сумнозвісний С.М. Щоголєв, згадавши у своїй фундаментальній праці про його участь у комісії Академії наук під головуванням академіка О.О. Шахматова з підготовки україномовного перекладу Євангелія; але, чомусь не зарахував, на відміну від О.Г. Лотоцького, О.О. Русова та М.А. Славінського, до "видных деятелей украинского движения" [22, с.153].

Перші посмертні згадки та спомини належали його найближчим товаришам та однодумцям [23-25]. З незмінною пошаною та теплотою про нього згадували в мемуарах Є.Х. Чикаленко [26-27], О.Г. Лотоцький [28], С.Ф. Русова [29], Д.І. Дорошенко [30].

Є.Х. Чикаленко вважав Стебницького надзвичайно розумною людиною, відзначав його самовідданість, безвідмовність, скромність, в "Споминах" писав про нього: "...один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів, яких мені доводилося в своїм житті стрівати.Ним держалася громада, він в ній найбільше працював [26, с.238-239]. Трактував як одного із найбільш видатних українських діячів, ставив поряд із В.П. Науменком та І.Л. Шрагом, Г.Г. Ротмистровим та М.Ф. Комаром [26, с.385,410].

Д.І. Дорошенко, який уперше побачив Стебницького на початку 1900-х років як визначного діяча старої Петербурзької громади, писав: "Це була людина зовсім відмінної вдачі, ніж Лотоцький: наскільки Лотоцький був повний життя, експансивний, веселий, настільки Стебницький був завжди замкнений в собі, задуманий, ніби чогось засмучений, - і літературний псевдонім, під яким він найчастіше писав, був "П. Смуток". Але на громадському полі вони прекрасно доповнювали один одного, і на них лежав головний тягар літературної й взагалі громадської української праці в Петербурзі" [30, с.81].

С.О. Єфремов, що був знайомий з Петром Януаровичем з 1896 р., торкаючись ролі української публіцистики 1890-х - 1900-х років, поставив ім'я П.Я. Стебницького як представника "літературного покоління 90-х", близького до М.С. Грушевського, поряд із іменами О.Г. Лотоцького (народ. 1870 р.) та Ф.П. Матушевського (народ. 1871 р.). "За часів національного присмерку, коли неволя посіла була все наше життя, вони боролися проти реакції так державної, як і громадської, силкуючись розвіяти тумани, що густо накривали українську справу. За часів широкого громадського руху вони виясняли завдання українства, ставили на чергу дня питання сучасності, і розв'язували їх відповідно до найкращих традицій та вимагань українського громадянства". Праці їхні, розкидані по журналах та газетах ("Л.-Н. Вістник", "Киевская старина", "Украинский вестник", "Украинская жизнь", "Громадська думка", "Рада" і т. ін.), і перед українською й перед російською публікою на повен зріст ставили українську справу й виховували наше громадянство на гаслах повного національного життя на Україні, творячи велику справу європеїзації українства та підведення під нього широких загальнолюдських основ" [31, с.539], - таку охарактеризував С.О. Єфремов творчу місію цього покоління.

Особистість Стебницького відзначалась неяскравою канвою біографії, демонстративною не публічністю (він завжди - "людина в тіні"), надзвичайною скромністю, аскетизмом, працьовитістю, толерантністю й водночас - твердістю переконань, принциповістю та сильною волею. В одному з листів Є.Х. Чикаленку знаходимо критичну самооцінку: ".по щирій правді й совісті скажу Вам, що тепер і в наших петербурзьких зібраннях - невеличких - почуваю себе не тілько не корисним, а навіть шкодливим чоловіком: вношу, звичайно, течію сумнівів, скептицизму, доброго та позитивного нічого порадить не здатний, а у других добру думку чи замір збити можу. Бачу, що тепер, мабуть, краще мені сидіти в кутку, то, може, хоч якої індивідуальної роботи дам більше - писанини чи що. А гуртової - нехай мені дають ту частину, яка мені випаде, - зроблю, як по силі" [19, с.57].

П.Я. Стебницький, що належав за датою свого народження до покоління "людей 1880-х" (представниками якого в середовищі українських радикалів та демократів були Б.Д. Грінченко, М.А. Дмитрієв, Г.А. Коваленко, М.П. Левицький, М.А. Славінський, П.І. Чижевський, Є.Х. Чикаленко, С.П. Шелухін), у суспільне життя увійшов з деяким запізненням -в кінці 1890-х - початку 1900-х років, вже як зріла, сформована особистість. Саме тоді, як відзначав І. Лисяк-Рудницький, "до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливіше та ініціативніше. Те покоління видало плеяду талановитих діячів, що багатьом з них згодом судилося зіграти провідну ролю в українській революції" [32, с.184].

Погляди П.Я. Стебницького сформувалися передусім під впливом ідей М.П. Драгоманова, щирим прихильником якого він був усе життя [33, с.33; 19, с.114]. Цікаво, що й у 1918 р., після проголошення самостійності Української Народної республіки, П.Я. Стебницький зі співчуттям відзначав, що "не дивно, що Драгоманов... не завершив своєї великої національної роботи ясно визначеним національно-політичним ідеалом, а обмежився федеративною програмою: як мислитель-реаліст, він добре бачив, що без національно-свідомих і культурно вихованих мас політична робота української громадськості повинна була тоді проводитися в такому напрямі, де б можна було опертися на співчуття, і допомогу інших складових частин російської держави" [34,


Сторінки: 1 2 3 4 5