Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



УДК 94(092)(477

УДК 94(092)(477.64)

В. Г. Бондаренко

ГАВРИЛО ГОРДІЄНКО - ВІЛЬНИЙ КОЗАК З ОЛЕКСАНДРІВСЬКА, НАУКОВЕЦЬ І ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИЙ ДІЯЧ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

У статті досліджується життя і діяльність Гаврили Гордієнка, особлива увага приділяється його діяльності у часи національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Його внесок у наукове і громадсько- політичне життя Української діаспори. Аналізується місце та роль його мемуарів для вивчення історії України XX ст. Архівні документи, періодична преса, мемуари стали джерельною базою статті. Ключові слова: Вільне козацтво, українська діаспора, Г. Гордієнко, Українська революція.

Події Української революції і війн за незалежність 1917-1921 рр. залишаються в центрі уваги науковців і широкої громадськості України. Це пояснюється як розмахом і важливістю подій цього часу, так і практичним досвідом для розбудови сучасної держави. Значна увага приділяється громадсько-політичному життю української діаспори 1921-1991 рр., де формувалися різноманітні політичні концепції, ідеологія, політичні організації і партії які є актуальними і сьогодні. Зрозуміло, що всі ці події пов'язані із життям та діяльністю окремих людей. їх світогляди, діяльність впливали і формували історичну дійсність. Тому важливим є дослідити біографії учасників революційних подій і діячів української діаспори, тим більше, що багато з них починали свій життєвий шлях у полум'ї боротьби за незалежність України у 1917-1921 рр., а продовжили її на еміграції, де активно брали участь у громадсько-політичному житті і культурно-освітній діяльності.

Історична біографістика, як частина історичної науки вивчає діяльність окремих осіб у контексті відповідної епохи. Деякі вчені вважають біографістику одним із методів вивчення історії. На терені нашої країни історико-біографічна традиція започаткована в ХІ ст. Нестором-літописцем, перу якого належать житія Бориса і Гліба, ігумена Печерського Феодосія, а також історичні портрети давньоруських князів у "Повісті минулих літ". Ця традиція набула подальшого розвитку у вітчизняній історичній науці, особливо у ХІХ - XX ст. у працях Д. Бантиш-Каменського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип'якевича та ін. За радянського періоду внаслідок цілеспрямованого втручання партійних органів у працю істориків відбувалося знеособлювання історії, було штучно звужено тематичні межі біографістики. Нехтування загальноприйнятими в науці принципами історизму та об'єктивності призвели до нівелювання і приниження ролі особи в історії [1, с.35]. Українська зарубіжна історіографія приділяла увагу на відміну від радянської, видатним діячам українського національно-визвольного руху (М. Грушевському, С. Петлюрі, П. Скоропадському), але недостатню увагу звертала на рядових його учасників. Найбільшим за розмахом і доступністю став проект енциклопедії українознавства у 11 томах, де подавались біографічні довідки багатьох діячів української діаспори і учасників Української революції [2].

З проголошенням незалежності України розпочався якісно новий етап розвитку української історичної біографістики. Вона об'єктивно посіла одне з провідних місць у тематиці історичних досліджень. З'явилися біографічні праці довідкового характеру, де досліджувались життєписи багатьох українських діячів XX ст. [3; 4]. Багато досліджень присвячується окремим видатним особистостям України [5; 6]. Окрему галузь біографістики складали праці присвячені військовим діячам України [7; 8]. Серед дослідників виділимо В. Савченка, який створив цілу низку історичних біографій діячів XX ст. [9-13]. Окремо необхідно зазначити книги Р. Коваля, які відносяться до біографічного жанру. Відсутність або низька якість наукового апарату, заангажованість, брак теоретичних та практичних вмінь в методиці роботи з джерелами знижують наукову цінність цих праць [14-19]. Отже, історична біографістика за роки незалежності України зробила певні успіхи, але потребує подальшого розвитку.

Серед мало досліджених проблем є життя та діяльність діячів вільнокозацького руху. За виключенням П. Скоропадського, інші керівники та учасники цього руху в Україні та на еміграції залишаються невідомими для науковців та громадськості. Незначна увага приділяється біографіям козаків та старшин Вільного козацтва на Півдні України. Серед них необхідно назвати ім'я Гаврили Гордієнка (1902-1982 рр.). Його мемуари "Під щитом Марса" були використані у книгах Р. Коваля, але біографічна довідка є невеликою за обсягом [15, с.48-61,373]. Тому на наш погляд, необхідно дослідити життя і діяльність діяча вільнокозацького руху, науковця, громадсько-політичного діяча української діаспори Гаврили Максимовича Гордієнка.

У статті аналізується участь цього діяча в українських національно-визвольних змаганнях 19171921 рр. та його оцінка цих подій. Досліджуються громадсько-політична діяльність та наукові досягнення Гаврили Гордієнка на еміграції. Розглядається його внесок як автора мемуарів важливого джерела у вивченні подій Української революції на Півдні України та національно-визвольного руху в Україні та на еміграції 1921-1980 рр. Джерельною базою дослідження стали архівні документи, періодична преса, мемуари.

Гаврило Максимович Гордієнко народився 7 (20) квітня 1902 р. у м. Олександрівську. Згідно родинних переказів, його рід походив із задунайських козаків, які повернулися на Запоріжжя у 1829 р. З цього часу вони проживали у м. Олександрівську і були його спадковими міщанами. Рід його був єдиний у місті і предки Гаврили втратили свою войовничість. Дід та батько були дрібними торговцями і ремісниками, а також працювали і робітниками. Жили вони у робітничому селищі Карантинка (Калантирівка) біля залізниці. Родина була писемною і поважала читання книг.

Родина Гордієнків зберігала подвійну лояльність, тобто була російськими патріотами і не забувала свого козацького коріння. Гаврило Гордієнко згадував, що у багатьох простих міщан були книги і статті Якова Новицького. Місцем, де збиралися ті, хто не забував своє минуле, була могила кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого [20]. Навчався Гаврило у вищій початковій школі, яку закінчив у 1916 р. У 1917 р. він вступив до вчительської семінарії. Цей навчальний заклад був демократичним і національно- свідомим, бо більшість учнів були вихідцями з українських сіл Олександрівського повіту. Інші навчальні заклади міста були більше проімперські налаштовані, а особливо чоловіча і жіноча гімназії. З іншого боку, технічне і комерційне училища мали демократичний характер.

Лютнева революція 1917 р. активізувала молодь України, яка взяла активну участь в революційних подіях. Молоді люди із завзяттям брали участь у демонстраціях і мітингах, вступали до політичних партій і організацій. Не був винятком і вільнокозацький рух. Перша вільнокозацька організація на Півдні України "Одеська Січ" складалася з молоді, а її керівником став 17-річний Ю. Липа (майбутній видатний діяч та ідеолог ОУН-УПА) [21]. Гаврило Гордієнко також брав активну участь в маніфестаціях та мітингах. Він згадував, що поступово почали з'являтися жовто-блакитні прапори, а на його грудях жовто-блакитна стрічка. Українські маніфестації почали заповнювати Пушкінський майдан та Соборну вулицю. На заклик Української Центральної ради мешканці міста припинили платити податки які надсилалися до Петрограду. Після проголошення І-го Універсалу навпаки вишикувалися черги для внесення податків українській владі. Гаврило Гордієнко запам'ятав почуття територіального патріотизму тих часів. Молоді росіяни, народжені в Україні, підтримували Українську Центральну раду. Гаврило писав: "... На всіх маніфестаціях, де треба було показати українство, на першому пляні в українському вбранні завжди красувався гімназист Сільвестров, самий справжній росіянин, який був готовий видряпати очі тому, хто попробував би заперечувати його українство! І він не був єдиний! Прокидалася й говорила не тільки кров, але й стихія! Хто пожив в Україні, подихав її повітрям, споживав блага української землі, той уже не міг не відчути на своїй душі сили української стихії і в час пробудження України його поривало до гурту, до української спільноти..." [22, с.107].

Важливе місце у житті юнака відіграла "Просвіта". Батько Гаврили став членом "Просвіти" навесні 1917 р., а юнак користувався великою бібліотекою. Членом товариства він не міг бути, бо йому не було ще й 16-ти років. Вдома у Гордієнків були тільки "Кобзар", "Енеїда" і деякі переклади іноземних авторів на українську, а в бібліотеці "Просвіти" була велика кількість книжок. На просвітянських заходах він познайомився з багатьма свідомими українцями, вивчав і вдосконалював рідну мову. Душею "Просвіти" були вихідці з Галичини і Буковини: "... Та все-таки "окрасою" Просвіти були два галичани, хоч один із них був, здається буковинець, Кметь і Осадчий. Вони говорили по-українському й були нам зразком золота повної проби 96. Себто вони були стопроцентовими українцями, мали густовишиті українські сорочки. Хоч були вони з військовополонених з австрійської армії, але за часів австрійської окупації 1918 року їх якось переховали й урятували від репатріації на батьківщину! Вони поодружувалися з місцевими українками. Яка їхня доля була дальше, точно не знаю, хоч до мене доходили різні чутки про їхню долю під більшовиками." [22, с.112]. Взагалі герой цієї розвідки вважав "Просвіту" найвищим досягненням українства в добу національно-визвольних змагань.

Велике враження на молоду людину справив І-й Універсал та українізація війська. Гаврило Гордієнко згадував, що якась українська військова частина за запрошенням Української повітової Ради прибула до міста і загрожувала Раді робітничих і солдатських депутатів неприємностями, якщо вона буде і надалі виступати проти автономії України. Новим кроком в усвідомленні державотворчих завдань місцевим населенням став ІІІ-й Універсал УЦР. 21 листопада 1917 р. Гаврило Гордієнко брав участь у мітингу на честь його проголошення. Незважаючи на мороз зібралась значна кількість людей. Вів зібрання і читав Універсал відомий український художник і голова повітової Ради Ю. Магалевський. У параді на честь свята брала участь і сотня Вільного козацтва. Юнак уважно спостерігав за подіями 12-13 грудня 1917 р., коли в рідному місті точилися бої між червоногвардійцями і матросами і українським військом. Після встановлення радянської влади, почалися розстріли і репресії. Гаврило Гордієнко у березні 1917 р. зробив свій політичний вибір. До цього його підштовхнули заборони на діяльність церкви у лютому 1918 р., репресії і ненависть під час панахиди по Т. Шевченку з боку більшовиків. "... Минулого 1917 року на радощах, що відбулася революція, то й забули мабуть відправити панахиду за спокій душі Тараса Шевченка, але цього року то вже хтось догадався заініціювати і в Соборі відбулася панахида за спокій душі Тараса Шевченка. Тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою", як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх. Тому може як раз панахида по Шевченкові й звернула увагу совєтської влади на церкву. Одного прекрасного дня в лютому 1918 року совєтська влада


Сторінки: 1 2 3