Станом на сьогодні у нас: 141825 рефератів та курсових робіт
Правила Тор 100 Придбати абонемент Технічна підтримка
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент



Т

Т. Г. Бобко

ДИЯКОНИ ТА ПСАЛОМЩИКИ В СТРУКТУРІ ЦЕРКОВНОЇ ІЄРАРХІЇ В 20-х рр. ХХ ст.

Вплив православної церкви та її служителів у сучасному громадському житті неминуче привертає увагу науковців, у тому числі й істориків. Предметом особливого зацікавлення стала церковна історія 20-х рр. ХХ ст., яка за насиченістю і динамічністю процесів в українському православному світі споріднена із сучасним релігійним життям. На сьогодні вже опубліковані узагальнюючі праці з історії православних конфесій, державно-церковних відносин у 20-х рр. ХХ ст. А. Зінченка [1], О. Ігнатуші [2], В. Пащенка [3], В. Силантьєва [4], С. Жилюка [5]. Однак поза увагою науковців залишилася характеристика структури церковної ієрархії. Якщо науковці побіжно торкалися проблем формування єпископату, священицького стану утворених в 20-х рр. ХХ ст. православних церков, то особливості становища дияконів, псаломщиків у структурі церковної ієрархії не досліджувалися. На основі вивчення широкого комплексу архівних документів спробуємо проаналізувати зміни соціально-демографічного складу найнижчої частини кліру. Розгляд цього питання сприяв би кращому усвідомленню тенденцій розвитку релігійних інституцій у 20-х рр., визначенню впливу політики держави на діяльність конфесій, з'ясуванню ставлення різних верств населення до релігії та церкви.

Традиційно церковна ієрархія поділялася на три ступені: єпископську, пресвітерську, дияконську. Диякон працював помічником єпископа і священика під час богослужіння та відправлення треб. Серед дияконів, як правило, розрізняли протодияконів (старших дияконів), ієродияконів (дияконів-ченців) та архідияконів, які перебували при архієреях.

У підніжжі церковної піраміди знаходився псаломщик - нижчий служитель у православній церкві. У його обов'язок традиційно входило читання та спів на кліросі, церковне діловодство.

У 1914 р. найнижча частина ієрархії складалася з 12173 осіб (2337 дияконів та 9836 псаломщиків) [6.-С.238]. Реалії суспільно-політичного життя 20-х рр. викликали зміни кількісних показників найнижчої частини церковної ієрархії. У 20-х рр. відбулося значне скорочення чисельності церковнослужителів. На 1927 р. дияконів і псаломщиків залишилося 4429 осіб [7.-С.107]. Зменшення штату церковнослужителів на 64% обумовлено антицерковною політикою держави. Влада здійснювала проти духовенства політичний, економічний тиск, що посилювався в міру формування тоталітарного режиму в країні. Зменшення дияконів стало наслідком репресій, зняття сану.

Інституційне оформлення кількох православних церков за умови відсутності постійно діючих духовних навчальних закладів поставило до ряду життєво важливих проблем формування й розширення ієрархії. З організацією українських православних церков частину дияконів було висвячено в священики. Це природно викликало суттєву нестачу церковнослужителів.

Нагальну потребу у церковнослужителях підтверджують, зокрема, дані про чисельність дияконів на 31 січня 1925 р. у містах на Поділлі: у Тульчині діяли 2 священики і не було жодного диякона. У Проскурові православний клір складався із 6 священиків і одного диякона. У Вінниці діяли 2 єпископи, 7 священиків, 3 диякони та 3 дяки. У Гайсині нижчу частину кліру представляв один диякон. У Кам'янці на 21 священика приходилося 2 диякони. В усіх окружних центрах Поділля спостерігаємо суттєву нестачу дияконів. Подібна ситуація із чисельністю дияконів склалася і в районах. У шести округах Подільського регіону нараховувалося 80 районів. У 18 районах не було жодного диякона. У 31 районі нараховувалося по одному диякону, у 15 районах - по 2, в 10 районах - по 3, у 4 районах - по 4. В єдиному Піщанському районі Тульчинського округу служили 6 дияконів [8.-Ф.Р.197.-Оп.3.-Спр.18.-Арк.6-11].

Необхідно зауважити, що нерівномірне кількісне співвідношення священиків і дияконів мало традиційний характер. У 1914 р. на Поділлі на одного диякона приходилося 7 священиків, у Київській губернії - один на п'ять. У 20-х рр. посилалася потреба в дияконах. У середині 20-х рр. у Подільській губернії на одного диякона приходилося 10 священиків, у Київській - 7 священиків [8.- Ф.Р.197.-Оп.3.-Спр.18.-Арк.6-11; 9.-Ф.5.-Оп.3.-Спр.399.-Арк.9].

Відсутність достатньої кількості дияконів спостерігаємо і в інших регіонах України. У Донецькій губернії на початку 1925 р. служили 435 священиків і 115 дияконів РПЦ [9.-Ф.5.-Оп.2.- Спр.228.-Арк.24]. Наприкінці 1924 р. в Коростенському окрузі відправляли богослужіння та треби 93 священнослужителів і 17 дияконів РПЦ [10.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.1846.-Арк.33]. У Прилуцькому окрузі на 1 квітня 1927 р. нараховувалося 151 священнослужитель і 36 дияконів РПЦ [11.-Ф.П.342.-Оп.1.- Спр.500.-Арк.183зв.]. Отже, співвідношення дияконів і священиків у РПЦ становило приблизно один на чотири, один на п'ять.

Різниця між кількістю священнослужителів і дияконів в інших православних церквах була значно більшою. Наприкінці 1924 р. духовенство Синодальної церкви в Коростенському окрузі складалося з 33 священиків і 4 дияконів [10.-Ф.1.-Оп.20.-Спр.1846.-Арк.33]. Серед духовенства Соборно-єпископської церкви на Прилуччині (в одному з регіонів з найбільшим впливом конфесії) нараховувалося взагалі 3 диякона, а чисельність священнослужителів становила 26 чоловік [11.- Ф.П.342.-Оп.1.-Спр.500.-Арк.183зв.]. На початку 1930 р. у Вінницькому окрузі діяли 71 священик і 3 диякона УАПЦ [8.-Ф.Р.196.-Оп.1.-Спр.3333.-Арк.5].

Усі православні конфесії страждали нестачею кадрів дияконів. Однак цифрові дані показують, що українські церкви особливо гостро відчували відсутність дияконів, порівняно з РПЦ.

Як впливав фактор наявності чи відсутності диякона в парафії на ритм життя громади, відносини між членами кліру, можемо побачити на прикладі Пилипівської громади Синодальної церкви в місті Запоріжжі. Віруючі негативно відреагували на звільнення їхнього диякона єпархіальним управлінням за поданням голови церковної ради Фролова та священика І. Попова. У листі від 7 серпня 1926 р. до архієпископа Запорізького Сергія миряни повідомили, що диякона Чижова не відпустять і наполягали на тому, щоб "негайно відновити його права, а якщо цього не буде, то ми постараємося перед усе вигнати Фролова, а можливо черга дійде й до Попова" [12.- Ф.Р.316.-Оп.3.-Спр.59.-Арк.57]. З вищенаведеного прикладу стає зрозумілим, що дияконом, особливо якщо він відповідав вимогам парафії, віруючі дуже дорожили. Вирішити проблему із заповненням вільної вакансії диякона було складніше, ніж знайти священика.

Таку ситуацію з формуванням нижчої частини кліру спостерігаємо і в іншій парафії Синодальної церкви у місті Запоріжжі. Особистісні конфлікти між церковною радою та кліром стали причиною прийняття радою ухвали про залишення протодияконом А. Шкребенком громади. Віруючі не погодилися з цим рішенням. Для кращого зображення обурення мирян з приводу звільнення та усвідомлення значення для них "гарного" диякона процитуємо думки віруючих, викладені у заяві до церковної ради: "не тільки звільнення, а добровільний відхід від громади такого зразковоблагочинного служителя церкви як А. Шкребенко для громади - великі збитки, його звільнення багатьох відштовхує, своїм благолєпним служінням, своїм могутнім басом, тільки закликав у храм віруючих, служив прикрасою богослужінь, ...ліпшого священика легше замінити, але такого диякона необхідно пошукати. Це - сором, ганьба, з нас весь округ буде сміятися, які ж ми християни, якщо такими людьми будемо нехтувати" [12.-Ф.Р.316.-Оп.3.-Спр.152.-Арк.42]. Віруючі (229 підписів під листом. - Т.Б.) заявили, що згодні прийняти диякона на власне утримання, але "виганяти його з громади не допустимо". Загострення відносин у громаді відбувалося в червні 1929 р., коли вже суттєво відчувався економічний тиск на все духовенство. Церковнослужителів обкладали непомірними податками, встановлювали завищену квартирну плату. Проте віруючі не побоялися взяти на себе всі витрати диякона, що безперечно свідчить про розуміння мирянами того, що без їхнього диякона рівень богослужінь не буде відповідати високим вимогам, спровокує відхід віруючих до парафій РПЦ.

Стрімке зменшення всієї духовної верстви, починаючи з кінця 20-х рр., створило для громади кадрову проблему: знайти хоч будь-якого священика, диякона для відправлення релігійних обрядів.

Соціально-демографічні зміни стосувалися і ще однієї категорії церковнослужителів - псаломщиків. На початку ХХ ст. псаломщики входили до складу парафіяльного духовенства. Вони мали певні обов'язки та права і становили окрему категорію населення. У післяреволюційне десятиліття відбулося поповнення лав псаломщиків передусім селянством та інтелігенцією. За опублікованими даними, кількість осіб, які почали працювати в церкві на посаді псаломщиків після 1917 р., на 1 січня 1927 р. по Артемівському, Білоцерківському та Харківському округам становила 37% [13.-С.238]. Темпи оновлення складу псаломщиків вже в другій половині 20-х рр. значно уповільнилися внаслідок посилення непримиримого ставлення влади до церкви та її служителів.

У 20-х рр. чітко простежується тенденція до зменшення кількості псаломщиків. Архієпископ УАПЦ Костянтин Малюшкевич весною 1928 р. на Великих Микільських зборах ВПЦР доповідав про зменшення кількості дяків. Архієпископ наголосив, що було легше знайти двох священиків на громаду, ніж одного дяка [14.-С.222]. Подібна проблема виникла у мирян Миколаївської парафії УАПЦ села Дерніківці Шевченківського округу. 9 березня 1924 р. загальне зібрання віруючих затвердило священиком І. Климонтовича, а питання обрання дяка так і залишилося відкритим [15.- Ф.Р.186.-Оп.2.-Спр.38.-Арк.44].

Інша парафія того ж округу також не змогла обрати псаломщика. Загальне зібрання доручило церковній раді, у разі, якщо не знайдуть "з місцевих громадян відповідної особи на дяківську посаду", звернутися з цією проблемою до окружної церковної ради у Богуслав [15.-Ф.Р.186.-Оп.2.- Спр.38.-Арк.48].

Аналізуючи статистичні дані кліру на вересень 1925 р., визначимо співвідношення священиків та псаломщиків в громадах УАПЦ. У Київській губернії на одного псаломщика приходилося три священики [9.-Ф.5.-Оп.3.-Спр.399.-Арк.9]. У Коростенському, Ніжинському округах псаломщики становили близько половини числа священиків [2.-С.144; 9.-Ф.5.-Оп.3.-Спр.399.-Арк.9]. В середньому по Волинській губернії на одного псаломщика приходилося 4 священики. У Новгород- Сіверському окрузі служили 14 священиків та 3 псаломщики. В 9 округах Харківської, Одеської, Чернігівської колишніх губерніях парафії взагалі не мали жодного псаломщика.

Обмірковуючи над причинами відсутності псаломщиків не можна не прийняти до уваги слушну думку І. Власовського, який вважав, що в УАПЦ питання обрання дяка ускладнювалося через вимогу співати українською мовою. Частина консервативно налаштованих дяків вважали тільки церковнослав'янську мову сакральною мовою. Окрім того, не вистачало богослужбової літератури українською мовою, що заважало бажаючим дякам переходити на українську мову [14.- С.222-223]. Отже, дяки, які не могли співати українською мовою, не влаштовували церкву, однією із засад якої І Собором УАПЦ проголошено українізацію церковного життя.

Однак зменшення чисельності дяків спостерігаємо і в інших православних церквах. Причина подібної тенденції вбачається у відмові дяків служити в церкві внаслідок антицерковних гонінь влади.

Саме антирелігійна політика влади зумовила тенденцію до зменшення кількості професійних псаломщиків. Церковнослужителі нарівні із священиками, ченцями зазнавали утисків з боку держави - від адміністративних до фізичних. Вихід із такої ситуації деякі служителі вбачали у відмові від церковної діяльності і тим самим залишали громади без спеціально підготовлених псаломщиків. Тоді церковне правління запрошувало на посаду


Сторінки: 1 2